Рішення № 62648158, 09.11.2016, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-ц/778/3859/16

Є.У. № 314/4130/15-ц Головуючий у 1-й інстанції: Кофанов А.В.

Суддя-доповідач: ОСОБА_1

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 листопада 2016 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Запорізької області у складі:

Головуючого: Кочеткової І.В.,

суддів: Маловічко С.В.,

ОСОБА_2,

При секретарі: Остащенко О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», про встановлення факту проживання однією сімєю та поділ спільного майна, за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про виселення,

за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 13 липня 2016 року,

В С Т А Н О В И Л А:

У вересні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вищевказаним позовом, який в ході розгляду справи неодноразово доповнював і уточнював. Зазначав, що з 2004 по 2014 року сторони перебували у фактичних шлюбних відносинах, проживали однією сімєю як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу. 12 березня 2008 року за кредитні кошти у спільну сумісну власність сторони придбали житловий будинок №9 і земельну ділянку площею 0,1499 га по вулиці Свободи в селі Матвіївка, Вільнянського району, Запорізької області, які зареєстровані на імя відповідача. Посилаючись на те, що після припинення шлюбних стосунків ОСОБА_4 не визнає його право на ? частку житлового будинку і земельної ділянки, просив суд на підставі ст.74 СК України встановити факт проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період часу з 2004 року по 2014 року, визнати спірне майно спільною сумісною власністю і розділити його, визнавши за ним право власності на його ? частку, а також розділити у рівних частках зобов'язання відповідача за кредитним договором з ПАТ «УкрСиббанк» від 12 березня 2008 року.

Заперечуючи проти позову, у лютому 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду із зустрічним позовом, в якому просила суд на підставі ст.ст.319,321, 391 ЦК України виселити ОСОБА_3 зі спірного житлового будинку, посилаючись на те, що придбала будинок за свої власні кошти для себе та своєї доньки, але в ньому безпідставно оселився ОСОБА_3, який відмовляється звільнити будинок та повернути правовстановлюючі документи на нього.

Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 13 липня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено частково.

Встановлено факт проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 однією сім'єю в період часу з 31.12.2004 року по 31.12.2014 року.

Визнано за ОСОБА_3 в порядку поділу спільного майна право власності на ? частку житлового будинку № 9 по вулиці Свободи, в селі Матвіївка, Вільнянського району Запорізької області, а також на ? частку земельної ділянки кадастровий номер 2321583600:03:004:0026, площею 0,1499 га, розташовану по вулиці Свободи, № 9, в селі Матвіївка, Вільнянського району, Запорізької області, цільове призначення для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

В задоволенні іншої частини позову і зустрічного позову відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_4 подала апеляційну скаргу, в якій зазначила, що суд першої інстанції, безпідставно встановивши факт проживання сторін однією сімєю в період з 31 грудня 2004 року по 31 грудня 2014 року, не послався на відповідну норму права, вийшов за межі позовних вимог, неправильно застосував положення ст.74 СК України, тоді як до спірних правовідносин належить застосовувати гл. 26 ЦК України. На думку скаржника, позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження як факту спільного проживання сторін однією сімєю, так і факту фінансової участі позивача у придбанні спірної нерухомості. Судом не надана належна оцінка тій обставині, що з 2010 року позивач працював за межами Запорізької області, а її постійним місцем проживання був спірний будинок, а тому сторони не могли вести спільне господарство. Крім того, суд не врахував, що будинок було придбано за кредитні кошти і значна частина коштів, що була внесена на погашення кредиту являлася, її особистою власністю. З вказаних підстав відповідач просить скасувати рішення суду і ухвалити нове, яким відмовити ОСОБА_3 у задоволенні позову і усунути їй перешкоди у користуванні житлом.

В частині відмови у позові про розподіл кредитних зобовязань рішення суду першої інстанції сторонами не оскаржується.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову і відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд виходив із того, що з 2004 по 2014 р.р. сторони перебували у фактичних шлюбних відносинах, вели спільне господарство, в указаний період часу у спільну сумісну власність придбали спірний будинок і земельну ділянку. Тому суд вважав, що позовні вимоги про встановлення факту проживання однією сім'єю ОСОБА_3 та ОСОБА_4 без реєстрації шлюбу та поділ майна підлягають задоволенню і за кожним із співмешканців на підставі ст.74 СК України належить визнати право власності на ? частку майна, придбаного в зазначений період часу. Вимоги ОСОБА_4 про виселення ОСОБА_3 задоволенню не підлягають, оскільки останній являється співвласником спірного будинку і має рівні з відповідачем права на користування і проживання в ньому.

Проте, повністю погодитися з такими висновками суду не можна з огляду на таке.

За приписами ч. 2 ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сімєю і тоді, коли дружина та чоловік, у звязку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.

Пунктом 6 Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 встановлено, що до членів сім'ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв'язках. Обов'язковою умовою для визнання їх членами сім'ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п.

За положеннями чч. 1, 2 ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сімєю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обовязків подружжя.

Відповідно до ч. 1 ст. 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обовязків подружжя.

Разом з тим, відповідно до ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення Глави 8 цього Кодексу.

Тобто при застосуванні ст. 74 СК України слід виходити з того, що указана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Крім того, для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі ст. 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що встановлені ч. 2 ст. 3 СК України виключення, згідно з якими подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно, стосуються офіційно зареєстрованих шлюбів. Правила ст.74 СК України поширюються на правовідносини між чоловіком та жінкою, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, і для визнання майна, придбаного під час фактичних шлюбних відносин, спільною сумісною власністю необхідні докази: ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сімї.

Як зазначено у правових позиціях Верховного суду України у постановах від 20 лютого 2012 року, 12 грудня 2012 року, 23 вересня 2015 року (справа №6-97 цс11, 6-148 цс12, 6-1026 цс 15), згідно зі ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сімєю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є обєктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 розділу ІІ «Шлюб. Права та обовязки подружжя» цього Кодексу.

Тобто при застосуванні ст. 74 СК України слід виходити з того, що ця норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, які притаманні подружжю.

Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі ст. 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сімєю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбано спірне майно.

Майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сімї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У звязку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сімєю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.

Предметом спору у цій справі являється житловий будинок №9 і земельна ділянка 0,1499 га по вулиці Свободи в селі Матвіївка, Вільнянського району, Запорізької області, які були придбані відповідачем у березні 2008 року за 258822 грн. Ринкова вартість спірного будинку станом на серпень 2015 року становить 2131129 грн. (том1: а.с.5, 67-74)

Встановлюючи факт проживання сторін однією сімєю без реєстрації шлюбу з 2004 по 2014 р.р., суд першої інстанції обгрунтовано виходив з того, що в зазначений період часу ОСОБА_3 і ОСОБА_4 проживали разом, вели спільне господарство, мали спільний бюджет, набували у спільну власність нерухоме майно, разом виховували доньку відповідача ОСОБА_5

Висновки суду щодо характеру взаємовідносин сторін підтверджуються зібраними у справі письмовими доказами і відповідають фактичним обставинам справи.

Встановлено, що ОСОБА_3 перебував у зареєстрованому шлюбі до липня 2004 року, ОСОБА_4 до жовтня 2002 року (том 2: а.с.125, 144). У листопаді 2004 року сторони познайомилися на весіллі у родичів, після чого почали проживати як одна сімя в АДРЕСА_1, потім в квартирі АДРЕСА_2, а з березня 2008 року і до виїзду ОСОБА_4 за межі України в спірному будинку. В період спільного проживання сторони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, набували у спільну власність нерухоме майно як за власні так і за кредитні кошти, укладали кредитні договори, за якими ОСОБА_4 була позичальником, а ОСОБА_3 поручителем. ОСОБА_3 приймав участь в утриманні спірного майна, сплаті податків, погашенні кредиту, тощо.

Вказані обставини підтверджуються довідкою виконкому Матвіївської сільської ради від 27.08.2015 року, згідно якої ОСОБА_3 за відомостями сільської ради дійсно проживає в ІНФОРМАЦІЯ_1 з 2008 року без державної реєстрації, платіжними квитанції про сплату ОСОБА_3 податків за землю у 2008-2011 р.р., розрахунковими книжками по розрахунку за природний газ, що постачався до спірного будинку у 2008-2013р.р., в яких платниками зазначалися як ОСОБА_4МС., так і ОСОБА_3, довіреністю від 23 липня 2010 року на імя сторін на право управління і розпорядження автомобілем марки ЗАЗ 1102, довіреність від 02 червня 2015 р., якою ОСОБА_4 уповноважила ОСОБА_3 продати спірний будинок, фотознімка за 2004-2015 р.р. із зображеннями сторін, в тому числі з донькою відповідача як у дитинстві, так і в теперішній час, їх знайомих і близьких родичів під час відпочинку, на сімейних святах, тощо (том1: а.с.6, 140,141, 142, 154-171, 172-176, том2: а.с.95-124).

Доводи апеляційної скарги про недоведеність позовних вимог в зазначеній частині позову являються неспроможними, оскільки спростовуються як вищевказаними письмовими доказами, так і іншими зібраними у справі доказами.

В засіданнях суду першої і апеляційної інстанції ОСОБА_3 послідовно пояснював, що почав проживати однією сімю з ОСОБА_4 з листопада 2004 року. Спочатку сторони проживали в квартирі, що належала відповідачці і її сестрі, потім в квартирі, яку за спільні і кредитні кошти вони купили у 2005 році. Пізніше вирішили купити спірний будинок, проте, оскільки він був не завершений будівництвом і банк відмовлявся надавати кредит під заставу недобудованого будинку, протягом 2007 року він за власний рахунок добудував його, а в березні 2008 року нотаріально оформили договір купівлі-продажу. Будинок був куплений за кредитні кошти, кредит оформлений на імя відповідача, а земельна ділянка на кошти, виручені від продажу квартири ОСОБА_4, яку вони купували в кредит. З березня 2008 року спірний будинок являється його постійним місцем проживання. Протягом 2004-2014 року сторони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, за рахунок спільних коштів вносили платежі на погашення кредиту. З березня 2011 року він почав працювати в різних містах України в Дніпропетровську, Вінниці, Черкасах, Ужгороді, проте продовжував підтримувати сімейні стосунки з ОСОБА_4, матеріально утримував її і погашав кредит, раз в 2-3 місці приїздив у Запоріжжя або відповідач на 2-3 тижні приїздила до нього. Погашення кредиту в період його перебування за межами Запоріжжя він здійснював через відділення банку в місті свого перебування. Всього на погашення кредиту ним особисто було сплачено біля 80000 грн.

Доводи позивача щодо його відносин з ОСОБА_4 і обставин купівлі спірного будинку підтвердили допитані судом першої інстанції свідки ОСОБА_6 продавець спірного майна, ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_9, які пояснювали, що сторони проживали як одна сімя, разом робили ремонт в будинку і проживали в ньому, з 2011 по 2015 року позивач надовго виїздив у відрядження, проте завжди повертався до спірного будинку.

За вказаних обставин письмові заперечення відповідача про те, що сторони були коханцями і ніколи не проживали однією сімєю обгрунтовано визнані судом безпідставними.

Доводи позивача про те, що він з дитинства виховував доньку ОСОБА_4 і вона вважала його своїм вітчимом підтверджуються і висновком правоохоронних органів від 26 вересня 2016 року за результатами розгляду заяви дочки відповідача ОСОБА_5 з приводу конфлікту, що стався у вересні 2015 року (том1: а.с.61) Як зазначено у вказаному висновку, до правоохоронних органів звернулася ОСОБА_5 (донька ОСОБА_4М.) з приводу конфлікту, який виник у неї з вітчимом ОСОБА_3

Посилання в апеляційній скарзі на те, що з 2010 року позивач постійно проживав за межами Запорізької області, а тому між сторонами були відсутні сімейні стосунки, являються неспроможними.

Як встановлено судом і підтверджується трудовою книжкою ОСОБА_3 з вересня 2006 року по січень 2007 року його постійним місцем роботи було ТОВ «Моліс» м. Запоріжжя, квітень 2009 березень 2011 р. ТОВ «Компанія Петра» - м.Запоріжжя, з 17.03.2011 р. по 01.03.2012 р. ТОВ «Самоцвіт» м. Вінниця, з 02.03.2012р. по 28.09.2012 р. ТОВ «Форт Плюс» м. Дніпропетровськ, з 04.10.2012р. по 19.07.2013 р. ТОВ «Самоцвіт» -м. Черкаси (том1: а.с.143-152, 249).

В засіданні апеляційного суду позивач не заперечував проти того, що з березня 2011 року і до червня 2015 року він працював за межами Запорізької області, проте наполягав на тому, що підтримував сімейні стосунки з ОСОБА_4, часто приїздив у Запоріжжя, або ОСОБА_4 надовго приїздила до нього. Весь вказаний період часу він матеріально утримував і її і доньку, погашав кредит за власні кошти.

Вказані доводи ОСОБА_3 підтверджуються як чисельними фотознімками, де він зображений з ОСОБА_4 в містах своєї роботи в цей період часу, так і доданими до матеріалів справи квитанціями про внесення щомісячних платежів на погашення кредиту через відділення різні банку, квитанціями про періодичний переказ ОСОБА_4 і її дочці ОСОБА_5 грошових сум у розмірі від 500 грн. до 7000 грн., про поповнення рахунків на їх мобільних телефонах, тощо (том1: а.с.153, 154-171, том2: а.с.10-30, 95-124).

Доводи представників відповідача про те, що грошовими переказами позивач повертав ОСОБА_4 позику, ніякими допустимими доказами не підтверджуються, а тому суд першої інстанції обгрунтовано не взяв їх до уваги.

Відповідно до трудової книжки ОСОБА_4 її останнім місцем роботи було ТОВ «Торговий дім ЗДК», звідки вона звільнилася у квітні 2009 року (том2: а.с.142). Даних про інше місце роботи ОСОБА_4 і джерело її доходів з квітня 2009 року матеріали справи не містять. Належних і допустимих доказів на спростування доводів позивача про утримання ОСОБА_4 і її доньки у вказаний період часу відповідач суду не надала.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що суд вийшов за межі позовних вимог, неправильно застосував положення ст.74 СК України і безпідставно визначив період спільного проживання сторін конкретно визначеними датами, являються неспроможними.

Положення ст.74 СК України узгоджуються з положеннями ст.368 ч.ч.3,4 ЦК України, яка також регулює спірні правовідносини. Зазначенні в судовому рішенні конкретних дат початку і припинення сімейних стосунків сторін не суперечить положенню ст. 254 ЦК України.

Разом з тим, визначаючи за ОСОБА_3 право власності на ? частку спірного нерухомого майна, суд першої інстанції залишив поза увагою ту обставину, що будинок був придбаний за кредитні кошти і на момент припинення шлюбних відносин кредитні зобовязання відповідача за договором ще не виконані. Суд не звернув уваги на те, що погашення кредиту відбувалося як за рахунок спільно зароблених грошей сторін, так і за рахунок коштів, виручених відповідачем від продажу квартири, яка являлася її особистою власністю.

Як вбачається із матеріалів справи, за договорами купівлі-продажу від 12 березня 2008 року, укладеними з ОСОБА_6, ОСОБА_4 набула право власності на житловий будинок № 9 і земельну ділянку площею 0, 1499 га по вулиці Свободи в селі Матвіївка, Вільнянського району, Запорізької області. Як зазначено у п.2 договорів, продаж земельної ділянки вчинено за 53822, 34 грн., а житлового будинку за 205 000 грн., які покупець передала, а продавець прийняла готівкою до підписання договору (том1: а.с.67-74).

Того ж дня між ОСОБА_4 як позичальником і АКІБ «УкрСиббанк» було укладено кредитний договір №11311634000, за умовами якого Банк надав позичальнику кредитні кошти в національній валюті в сумі 205000 грн. на придбання нерухомості з виплатою 14,5% річних зі строком повернення до 11 березня 2038 року. (том1: а.с.201-204).

Як встановлено судом і підтверджується матеріалами справи земельна ділянка була придбана за спільно зароблені кошти сторін і за кошти, виручені від продажу квартири, що купувалася сторонами у 2005 році.

Доводи представників відповідача про те, що земельна ділянка вартістю 53822 грн. під спірним будинком була придбана за особисті кошти ОСОБА_4, виручені від продажу належної їй квартири, являються неспроможними.

Як вбачається із договору купівлі-продажу від 13 грудня 2007 року квартира №34 в будинку №65 «б» по вулиці 40-річчя Перемоги, в м. Запоріжжі, була куплена ОСОБА_4 у березні 2005 року, тобто в період спільного проживання з ОСОБА_3 (том1: а.с.179).

Доказів в обґрунтування доводів про те, що вказана квартира була придбана за особисті кошти відповідача матеріали справи не містять.

За письмовими поясненнями ОСОБА_4 вказана квартира була придбана частково за кошти, виручені від продажу іншої приватизованої квартири, а частково за кредитні кошти за договором, в якому ОСОБА_3 був поручителем.

Проте, як вбачається із договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3, продаж згаданої приватизованої квартири відбувся 4 квітня 2005 року, тобто після купівлі квартири по вулиці 40-річчя Перемоги, частка ОСОБА_4 від продажу цієї квартири становила 1/3 від 20000 грн., тобто приблизно 6660 грн. (том 2: а.с. 181).

Разом з тим, доводи відповідача про те, що значна частина кредиту, що брався нею на придбання спірного будинку, була погашена за рахунок її власних коштів, являються обґрунтованими.

Як вбачається із банківського рахунку, відкритого на імя ОСОБА_4 для зарахування коштів на погашення кредиту, що брався на придбання спірного будинку, 9 вересня 2011 року на погашення тіла кредиту ОСОБА_4 було внесено 101728 грн. (том 2: а.с.84).

За поясненнями представників відповідача вказані кошти були виручені ОСОБА_4 від продажу належної останній на праві власності квартири.

Факт погашення ОСОБА_4 значної частини кредиту у вересні 2011 року за рахунок коштів, виручених від продажу у серпні 2011 року належної їй за договором дарування квартири підтверджується витягом із особового рахунку до кредитного договору, із якого вбачається, що 09 вересня 2011 року ОСОБА_4 внесено на погашення кредиту 101728 грн., а також довідкою приватного нотаріуса про продаж ОСОБА_4 15.08.2011 р. належної їй за договором дарування квартири за 213622 грн. (том2: а.с.84, том 1: а.с. 180).

За довідкою ПАТ КБ «УкриСиббанк» від 02.03.2016 року №56-3- 695/2б станом на 04.09.2015 року заборгованість ОСОБА_4 за кредитним договором склала 78150, 50 грн., за відсотками 975,81грн. (а.с.212).

За витягом із кредитного рахунку ОСОБА_4 станом на грудень 2014 року нею було сплачено 126785, 82 грн. на погашення тіла кредиту і 1136 786, 41 грн. відсотків за користування кредитними коштами. Залишок непогашеного тіла кредиту становить відповідно 78214, 18 грн. ( а.с.127-134).

Зважаючи на те, що внесені ОСОБА_4 на рахунок банку на погашення кредиту у вересні 2011 року 101728 грн. являлися особистою власністю відповідача, станом на грудень 2014 року (час припинення шлюбних стосунків) залишок непогашеного кредиту, який відповідач буде погашати за рахунок власних коштів, становив 78 214 грн., частка останньої у спірному майні має бути збільшена відповідно на 179 924 грн. (101728 грн.+78214 грн. = 179924 грн.), що становить 70 % нерухомості або 7/10 відповідно ( 179924 грн. х 100% : 258822 грн. = 70% або 7/10 частки).

Отже, сума коштів, що являлися спільною сумісною власністю сторін і була витрачена на придбання 30% або 3/10 часток у спірному майні становить 78898 грн. (258822 грн. 179924 грн. = 78898 грн.). Вартість частки позивача становить 39449 грн. ( 78898 грн. : 2 = 39449 грн.), що відповідає 15% вартості спірного майна або 3/20 його частки.

На підставі п.п. 2, 3 ч. 1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог, або змінити рішення.

Відповідно ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

За вказаних обставин оскаржуване рішення на підставі ст.309 ЦПК України підлягає зміні, за ОСОБА_3 в порядку поділу спірного майна належить визнати право власності на 3/20 його частки в порядку ст.74 СК України, частка ОСОБА_4 в спірному будинку становить відповідно 17/20, із яких 7/10 або 14/20 являються її особистою власністю, а 3/20 придбані за спільні з ОСОБА_3 кошти.

Участь ОСОБА_3 в будівництві і ремонті спірного будинку у 2007 році не є підставою для збільшення його частки у спірному майні, оскільки вказані дії були вчинені позивачем до 2008 року тобто до придбання будинку у власність ОСОБА_4, що не оспорювало ся сторонами у цій справі і підтверджується відповідними письмовими доказами рішеннями Матвіївської сільської ради від 14 листопада 2007р. і від 12 лютого 2008 р №№128, 17 про оформлення на імя ОСОБА_6 (попереднього власника спірного майна) права власності на спірний будинок і самочинні будівлі (том1: а.с.198,199).

Доводи апеляційної скарги про необґрунтованість судового рішення в частині відмови у задоволенні зустрічного позову являються неспроможними.

За правилами ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Статтями 317, 321 ЦК України та ст. 41 Конституції України передбачено, що права володіння, користування та розпорядження своїм майном належить власнику.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Зважаючи на те, що позивач ОСОБА_3 являється співвласником спірного житлового будинку, суд першої інстанції обгрунтовано відмовив відповідачеві ОСОБА_4 у задоволенні зустрічного позову про його виселення.

На підставі ст.88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. Якщо суд апеляційної інстанції змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

При подачі позову у суді першої інстанції ОСОБА_3 сплачено 3897 грн. судового збору, ОСОБА_4 551, 20 грн. При подачі апеляційної скарги ОСОБА_4 сплачено 4893,68 грн. судового збору . Оскільки вимоги ОСОБА_3 задоволено частково на 30% , з відповідача на його користь підлягають стягненню судові витрати зі сплати судового збору у суді першої інстанції пропорційно від частки задоволених позовних вимог. Зустрічний позов ОСОБА_4 судом першої інстанції залишений без задоволення, а тому понесені нею судові витрати зі сплати судового збору за вимогами немайнового характеру у суді першої і апеляційної інстанції компенсації не підлягають. Апеляційна скарга ОСОБА_4 задоволена частково, рішення в частині поділу спірного майна змінено, а тому з позивача на відповідача користь підлягають стягненню 70% понесених нею судових витрат зі сплати судового збору за вимогами майнового характеру. Таким чином, сума коштів, що підлягає стягненню з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 в рахунок компенсації судових витрат у суді першої і апеляційної інстанції, що визначена шляхом взаємозаліку, становить 1 514 грн. грн.

В іншій частині судове рішення не оскаржувалося і судом апеляційної інстанції не переглядалося.

Керуючись ст. ст.307,309,313, 317 ЦПК України, колегія суддів, -

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 13 липня 2016 року по цій справі змінити, визнавши за ОСОБА_3 в порядку поділу спільного майна право власності на 3/20 частки житлового будинку № 9 по вулиці Свободи, в селі Матвіївка, Вільнянського району Запорізької області, а також на 3/20 частки земельної ділянки кадастровий номер 2321583600:03:004:0026, площею 0,1499 га, розташованої по вулиці Свободи, № 9, в селі Матвіївка, Вільнянського району, Запорізької області, цільове призначення для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 1 514 грн. (одну тисячу пятсот чотирнадцять гривень ) в рахунок компенсації судових витрат зі сплати судового збору.

В іншій оскаржуваній частині рішення суду першої інстанції залишити без зміни.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржено до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:

Судді: