Ухвала суду № 62632457, 09.11.2016, Одеський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 листопада 2016 р.м.ОдесаСправа № 815/7270/15

Категорія: 8.3.11 Головуючий в 1 інстанції: Стеценко О. О. Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого: судді Домусчі С.Д.

суддів: Коваля М.П., Кравця О.О.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Київському районі м. Одеси Головного управління ДФС в Одеській області на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 04 квітня 2016 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної податкової інспекції у Київському районі м. Одеси Головного управління ДФС в Одеській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення форми «Ф» від 22.6.2015 р. № 25193/17 про визначення суми податкового зобов'язання за платежем «транспортний податок з фізичних осіб», -

ВСТАНОВИВ:

Державна податкова інспекція у Київському районі м. Одеси Головного управління ДФС в Одеській області подала апеляційну скаргу на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 04 квітня 2016 року, в якій просить скасувати оскаржену постанову та ухвалити нову, якою відмовити у задоволенні адміністративного позову в повному обсязі.

Постановою від 04 квітня 2016 року, ухваленою в порядку письмового провадження, Одеський окружний адміністративний суд в повному обсязі задовольнив адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної податкової інспекції у Київському районі м. Одеси Головного управління ДФС в Одеській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення відповідача форми «Ф» від 22.6.2015 р. № 25193/17 про визначення суми податкового зобов'язання за платежем «транспортний податок з фізичних осіб», в розмірі 25 000 грн.

Вимоги апеляційної скарги апелянт обґрунтовує тим, що Податковим кодексом України встановлений місцевий податок, зокрема транспортний податок, платником якого є фізичні особи, які мають зареєстровані в України власні легкові автомобілі, які є об'єктами оподаткування відповідно до п.п. 267.2.1 п. 267.1 ст. 267 ПК України. Також апелянт посилається на норми ПК України, якими визначена дата початку використання легкових автомобілів, порядок складання та надіслання податкових повідомлень-рішень, порядок сплати податку.

Окремо апелянт звертає увагу на те, що суд першої інстанції не врахував приписи Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28.12.2014 року № 71-VIII, відповідно до яких (п. 4):

- органам місцевого самоврядування рекомендовано у місячний термін з дня опублікування цього Закону переглянути рішення щодо встановлення на 2015 рік податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) для об'єктів житлової нерухомості, а також прийняти та оприлюднити рішення щодо встановлення у 2015 році податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) для об'єктів нежитлової нерухомості, податку на майно (в частині транспортного податку) та акцизного податку з реалізації суб'єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів;

- встановлено, що в 2015 році до рішень місцевих рад про встановлення місцевих податків на 2015 рік не застосовуються вимоги, встановлені Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».

За таких обставин апелянт вважає, що органи місцевого самоврядування до 01.02.2015 р. мали прийняти відповідні рішення щодо встановлення місцевих податків, зокрема транспортного податку на 2015 рік, що суд першої інстанції не врахував, в той час як рішенням Одеської міської ради від 21.01.2015 р. № 6257-VI, з 01.01.2015 р. на території міста Одеси встановлений податок на майно в частині транспортного податку, згідно з Положенням ставки податку на 2015 рік складає 25000 грн. за кожен легковий автомобіль, що є об'єктом оподаткування.

Також апелянт посилається на те, що позивач не навів жодного законодавчого акту, який би звільняв його від сплати транспортного податку.

За таких обставин апелянт посилається на те, що суд першої інстанції надав невірну правову оцінку обставинам справи чим допустив порушення норм матеріального права.

Посилається апелянт і на те,що суд першої інстанції безпідставно залишив поза увагою доводи податкового органу, надавши перевагу доводам позивача, що призвело до порушення принципів, закріплених у ст. 7 КАС України, зокрема рівності усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом та змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з'ясування всіх обставин у справі, що призвело до порушення вимог ст. 70, 71, 159 КАС України, та не дотримання судом першої та апеляційної інстанції такої основної засади судочинства, передбаченої ст. 129 Конституції України, як законність, що передбачає вирішення спору при правильному застосуванні норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права.

ОСОБА_1 надала письмові заперечення на апеляційну скаргу, в яких, з посиланням на дотримання судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржену постанову - без змін.

Ухвалюючи постанову про задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції встановив, що відповідно до даних свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу Центру ДАІ 5101 НОМЕР_1, позивач, ОСОБА_1 є власником автотранспортного засобу, а саме: легкового автомобілю - NISSAN, модель TEANA, 2010 року випуску, об'єм двигуна - 3498 куб. см, колір - білий, номерний знак - НОМЕР_2, дата реєстрації в Україні - 30.10.2013 року (а.с. 13).

22.06.2015 року, на виконання приписів ст. 267 ПК України, ДПІ у Київському районі м. Одеси ГУ ДФС в Одеській області прийнято податкове повідомлення-рішення № 25193-17, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання за платежем: транспортний податок з фізичних осіб в розмірі 25000 грн., встановлено граничний строк сплати - 60 днів з дня отримання (а.с. 12).

Також суд першої інстанції встановив, що 25.07.2015 року, з порушенням строків, визначених ст. 267 ПК України, зазначене податкове повідомлення-рішення направлено відповідачем на адресу позивача, проте поштове повідомлення повернуто на адресу ДПІ у Київському районі м. Одеси ГУ ДФС в Одеській області у зв'язку із закінченням терміну зберігання (а.с. 15).

24.12.2015 року зазначене податкове повідомлення-рішення особисто отримано позивачем після його звернення до податкового органу із письмовою заявою.

Суд першої інстанції встановив, що спірні правовідносини виникли між сторонами з приводу неправомірного, на думку позивача, винесення податкового повідомлення-рішення, відповідно до якого позивачу визначено суму податкового зобов'язання за платежем транспортний податок з фізичних осіб в розмірі 25000,00 грн.

Перевіряючи правомірність оскарженого податкового повідомлення-рішення, суд першої інстанції зауважив, що з 01.01.2015 року набрав чинності Закон України №71-VIII від 28.12.2014 року «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи», яким введено новий податок з громадян України - транспортний податок.

Рішенням Одеської міської ради № 6257-VI від 21.01.2015 «Про встановлення податку на майно в частині транспортного податку» встановлено з 01.01.2015 року на території міста Одеси податок на майно в частині транспортного податку.

Суд першої інстанції встановив, що об'єктом оподаткування у спірному податковому повідомленні-рішенні є легковий автомобіль NISSAN TEANA 2010 року випуску.

З посиланням на приписи п.п. 14.1.124, п.п.14.1.251, п.п. 14.1.163 п. 14.1 ст. 14 ПКУ, Постанову КМУ № 1388 від 7 вересня 1998 року, суд першої інстанції встановив, що п'ятирічний термін використання автомобіля NISSAN TEANA 2010 року випуску станом на 01.01.2015 року сплинув, а тому зазначений автомобіль не є об'єктом оподаткування за транспортним податком відповідно до приписів ПК України.

Також суд першої інстанції встановив, що оскаржене податкове повідомлення-рішення направлено на адресу позивача 25.07.2015 року, з порушенням строків, визначених ст. 267 ПК України. Але строк направлення платнику податків податковим органом податкового повідомлення-рішення не змінює обсягу законних прав та обов'язків такого платника податків, адже перебіг строку як для сплати податку, так і для оскарження такого рішення, починається з дня, наступного за днем отримання податкового повідомлення-рішення. За таких обставин, суд першої інстанції зазначив, що порушення строку направлення податкового повідомлення-рішення, не може бути окремою підставою для визнання прийнятого рішення протиправним та його скасування.

Також суд першої інстанції відхилив, як підставу для скасування оскарженого податкового повідомлення-рішення, посилання позивача на невідповідність його ст. 58 Конституції України.

Зазначив суд першої інстанції і про свій висновок щодо помилковості доводів позивача про те, що транспортний податок, який установлено 21.01.2015 року рішенням Одеської міської ради, підлягає нарахуванню не раніше наступного бюджетного періоду, тобто не раніше 2016 року.

Сторони належним чином повідомлені про дату, час та місце апеляційного розгляду справи (а.с. 138), у судове засідання не з'явились, від адвоката позивача надійшло клопотання про розгляд справи за його відсутності в порядку письмового провадження, у зв'язку з чим, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 197 КАС України, справа розглянута апеляційним судом в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю доповідача, розглянувши та обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не може бути задоволена.

Апеляційний суд встановив, що з 01 січня 2015 року 01.01.2015 року набрав чинності Закон України № 71-VIII від 28.12.2014 року «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи», яким згідно зі статтею 267 Податкового кодексу України введено новий місцевий податок - транспортний податок.

Відповідно до пп. 267.1.1 п. 267.1 ст. 267 Податкового кодексу України, платниками транспортного податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які мають зареєстровані в Україні згідно з чинним законодавством власні легкові автомобілі, що відповідно до підпункту 267.2.1 пункту 267.2 цієї статті є об'єктами оподаткування.

Положення пп. 267.2.1 п. 267.1 ст. 267 Податкового кодексу України визначають, що об'єктом оподаткування є легкові автомобілі, які використовувалися до 5 років і мають об'єм циліндрів двигуна понад 3000 куб. см.

Відповідно до п.п. 14.1.251. п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України, транспортні засоби, що використовувалися, - транспортні засоби, на які уповноваженими державними органами, в тому числі іноземними, видані реєстраційні документи, що дають право експлуатувати такі транспортні засоби.

Таким чином, однією з ознак легкового автомобіля, як об'єкта оподаткування транспортним податком, є період його використання, який з метою оподаткування транспорним податком не повинен перевищувати 5 років. Проте, на час виникнення спірних правовідносин, прямої вказівки на особливості визначення такого п'ятирічного періоду в Податковому кодексі України немає, що породжує неоднозначні трактування даного положення.

Підпунктом 14.1.124. п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України встановлено, що новий транспортний засіб - транспортний засіб, що не має актів державної реєстрації уповноважених органів, у тому числі іноземних, які дають право на його експлуатацію.

Відповідно до п.п. 14.1.163. п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України, перша реєстрація транспортного засобу - реєстрація транспортного засобу, яка здійснюється уповноваженими державними органами України щодо цього транспортного засобу в Україні вперше.

Апеляційний суд зазначає, що фахівцями інформаційно-довідкового департаменту ДФС на загальнодоступному інформаційно-довідковому ресурсі (розміщене у підкатегорії 111.06 Бази знань, що знаходиться на сервісі "Загальнодоступний інформаційно-довідковий ресурс" офіційного веб-порталу ДФС України, за посиланням http://zir.sfs.gov.ua у розділі: "ЗАПИТАННЯ-ВІДПОВІДІ З БАЗИ ЗНАНЬ", яке діяло до 01.01.2016 р.) зазначено, що якщо на транспортні засобиуповноваженими державними органами, в тому числі іноземними, видані реєстраційні документи, що дають право їх експлуатувати, вони вважаються використовуваними. Датою початку користування (вводу в експлуатаціб) транспортних засобів, що були в користуванні та ввозяться на митну територію України, вважається дата їх першої реєстрації, визначена в реєстраційних документах, які видано уповноваженими державними органами та дають право експлуатувати ці транспортні засоби на постійній основі. У разі відсутності реєстраційних документів першої реєстрації транспортних засобів датою початку використання вважається календарна дата виготовлення транспорного засобу (день, місяць, рік). У разі якщо календарну дату визначити неможливо, то такою датою слід вважати 1 січня року виготовлення, зазначеного в реєстраційних документах.

При цьому апеляційний суд зазначає, що Податковий кодекс України у підпункті 14.1.163 визначає першу реєстрацію транспорного засобу як реєстрацію, що здійснюється уповноваженими державними органами України щодо цього транспортного засобу в України вперше. Проте буквальне тлумачення цієї норми в аспекті оподаткування транспорним податком апеляційний суд вважає недоцільним та зазначає, щодо необхідності системного аналізу даного положення в поєднанні з підпунктом 14.1.251 ПК України.

Враховуючи викладене, датою введення автомобіля в експлуатацію та початку його використання визначається дата першої реєстрації такого транспорного засобу уповноваженими органами України або іноземної держави, а за відсутності відповідних реєстраційних документів датою початку використання автомобіля вважається дата його виготовлення.

Таким чином, у спірних правовідносинах можливо визначити декілька підстав для встановлення дати початку використання транспортного засобу з метою оподаткування транспортним податком, а саме:

- дата першої реєстрації транспортного засобу в Україні або ж за кордоном;

- календарна дата виготовлення автомобіля - у разі відсутності реєстраційних документів першої реєстрації транспортного засобу;

- 1 січня року виготовлення, зазначеного в реєстраційних документах - якщо календарну дату визначити неможливо.

Відповідно до матеріалів справи об'єктом оподаткування у спірному податковому повідомленні-рішенні є легковий автомобіль NISSAN TEANA 2010 року випуску, яке на праві власності належить позивачу з 30.10.2013 р., що підтверджено свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу (а.с. 13).

Реєстрація 30.10.2013 року зазначеного автомобілю за позивачем не є першою реєстрацією в України, що підтверджено матеріалами справи, зокрема копією страхового полісу, відповідно до якого автомобіль використовувався іншою особою (а.с. 80), про що відсутні заперечення в апеляційній скарзі.

Вказуючи в апеляційній скарзі про неповне з'ясування всіх обставин справи та порушення норм матеріального права, з посиланням на приписи ПК України якими, на думку апелянта визначена дата початку використання легкових автомобілів, податковий орган всупереч вимога ст. 71 КАС України, ні при розгляді справи судом першої інстанції, ні при апеляційному оскарженні судового рішення, не надав відомостей щодо першої реєстрації легкового автомобіля NISSAN TEANA 2010 року в України або ж за кордоном, та не повідомив суд про наявність обставин, які перешкоджають наданню такої інформації, проте вважає, що зазначений автомобіль є об'єктом оподаткування.

Враховуючи завдання адміністративного судочинства (ст. 2 КАС України), принцип змагальності сторін (ч. 1 ст. 11 КАС України), обов'язок доказування суб'єктом владних повноважень правомірності своїх оскаржених рішень (ч. 2 ст. 71 КАС України), обов'язок суб'єкта владних повноважень подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі (ч. 4 ст. 71 КАС України), апеляційний суд відхиляє доводи апелянта щодо помилковості висновків суду першої інстанції стосовно того, що легковий автомобіль NISSAN TEANA 2010 року випуску не є об'єктом оподаткування транспортним податком з фізичних осіб.

Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, що датою використання легкового автомобілю NISSAN TEANA 2010 року випуску, належного позивачу, є 01 січня 2010 року, у зв'язку з чим, п'ятирічний термін його використання сплив 31 грудня 2014 року, а тому у 2015 році цей автомобіль не є об'єктом оподаткування транспортним податком.

Апеляційний суд відхиляє також доводи апеляційної скарги щодо не врахування судом першої інстанції приписів пункту 4 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28.12.2014 року № 71-VIII. При цьому апеляційний суд зазначає, що в мотивувальній частині оскарженої постанови суд першої інстанції встановив помилковість доводів позивача стосовно того, що транспортний податок, який установлений рішенням Одеської міської ради від 21.01.2015 року, підлягає нарахуванню не раніше наступного бюджетного періоду, тобто не раніше 2016 року.

Доводи апелянта щодо не наведення позивачем жодного законодавчого акту, який би звільняв його від сплати транспортного податку, апеляційний суд відхиляє, оскільки обставини, якими обґрунтовані вимоги адміністративного позову, стосуються відсутності підстав для нарахування транспортного податку, а не наявності пільг, які звільняють від сплати цього податку.

Також апеляційний суд відхиляє доводи податкового орану щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права, оскільки мотивувальна частина оскарженої постанови містить висновки суду першої інстанції стосовно спірних правовідносин з просинанням на певні норми законів, а той факт, що суд першої інстанції не прийняв до уваги позицію відповідача не надає апеляційному суду правових підстав, за яких можливо дійти висновку про порушення судом першої інстанції принципів, закріплених у ст. 7 КАС України, зокрема рівності усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом та змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з'ясування всіх обставин у справі.

Зазначені доводи апеляційний суд вважає загальними посиланням апелянта на порушення норм права, які не вмотивовані конкретними обґрунтуваннями у чому саме полягає неправильність дослідження доказів і встановлення обставин у справі та (або) застосування норм права. При цьому апеляційний суд зазначає, що апеляційна скарга (а.с. 109-11) майже в повному обсязі дублює письмові заперечення податкового органу на адміністративний позов (а.с. 92-94).

Безпідставними та необґрунтованими є також посилання в апеляційній скарзі на порушення як судом першої інстанції так і судом апеляційної інстанції такої основної засади судочинства, передбаченої ст. 129 Конституції України, як законність, що передбачає вирішення спору при правильному застосуванні норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права.

Апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що встановлення факту відсутності у цій справі об'єкту оподаткування транспортним податком з фізичних осіб, спричиняє недоцільність встановлення правомірності виникнення у 2015 році у позивача самого обов'язку зі сплати транспортного податку, у зв'язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28.12.2014 року № 71-VIII, та рішення Одеської міської ради від 21.01.2015 р. № 6257-VI.

Проте апеляційний суд вважає помилковими висновки суду першої інстанції щодо відхилення доводів позивача стосовно того, що транспортний податок, який установлений рішенням Одеської міської ради від 21.01.2015 року, підлягає нарахуванню не раніше наступного бюджетного періоду, тобто не раніше 2016 року.

Апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до п. 8.1 ст. 8 Податкового кодексу України в Україні встановлюються загальнодержавні та місцеві податки та збори. Транспортного податку немає у переліку загальнодержавних податків та зборів (стаття 9 Податкового кодексу). Відповідно до п. 9.4 ст. 9 ПК України установлення загальнодержавних податків та зборів, не передбачених цим Кодексом, забороняється.

У статті 10 Податкового кодексу України, якою встановлено перелік місцевих податків, транспортний податок прямо не вказаний. Натомість є податок на майно (пп.10.1.1), який складається із 3 (трьох) різних податків, кожен із різними елементами податку, як їх визначено п.7.1 ст. 7 Податкового кодексу України.

Так, відповідно до ст. 265 Податкового кодексу України (у редакції Закону України від 28.12.2014 року № 71-VIII, що діє з 01.01.2015 року), податок на майно складається з: податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки; транспортного податку; плати за землю.

Отже, транспортний податок згідно з ПК України є місцевим податком.

Водночас, особливість місцевих податків полягає в тому, що вони за законом не можуть бути встановлені безпосередньо рішенням Верховної Ради України.

Верховна Рада України може встановлювати тільки перелік дозволених до встановлення місцевими радами місцевих податків і дозволених граничних параметрів таких податків, а власне, встановлення місцевих податків, із дотриманням встановлених Верховною Радою критеріїв - є компетенцією відповідних місцевих рад.

Так, відповідно до п. 8.3 ст. 8 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час прийняття оспорюваного податкового повідомлення-рішення), до місцевих належать податки та збори, що встановлені відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених цим Кодексом, рішеннями сільських, селищних і міських рад у межах їх повноважень, і є обов'язковими до сплати на території відповідних територіальних громад.

Водночас, відповідно п. 4.4 ст. 4 Податкового кодексу України установлення і скасування податків та зборів, а також пільг їх платникам здійснюються відповідно до цього Кодексу Верховною Радою України, а також Верховною Радою Автономної Республіки Крим, сільськими, селищними, міськими радами у межах їх повноважень, визначених Конституцією України та законами України.

Тобто, безпосереднє встановлення місцевих податків (а, отже, і транспортного податку) віднесено Податковим кодексом до компетенції відповідних сільських, селищних, міських рад у межах їх повноважень.

Встановлення місцевих податків виключно відповідними рішеннями місцевих рад закріплено також п. 24 ч. 1 ст. 26 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» та ст. 143 Конституції України.

Отже, Верховна Рада не може безпосередньо своїм рішенням запровадити такі податки як місцеві на відповідних територіях.

Так, відповідно до п. 10.3 статті 10 Податкового кодексу України місцеві ради в межах повноважень, визначених цим Кодексом, вирішують питання відповідно до вимог цього Кодексу щодо встановлення податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) та встановлення збору за місця для паркування транспортних засобів, туристичного збору.

Згідно п. 12.3 ст. 12 Податкового кодексу України сільські, селищні, міські ради в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів.

Встановлення місцевих податків та зборів здійснюється у порядку, визначеному цим Кодексом (пп. 12.3.1 п.12.3 ст. 12 Податкового кодексу України).

При прийнятті рішення про встановлення місцевих податків та зборів обов'язково визначаються об'єкт оподаткування, платник податків і зборів, розмір ставки, податковий період та інші обов'язкові елементи, визначенні статтею 7 цього Кодексу з дотриманням критеріїв, встановлених розділом ХІІ цього Кодексу для відповідного місцевого податку чи збору (пп. 12.3.2 п.12.3 ст. 12 ПК України).

Копія прийнятого рішення про встановлення місцевих податків чи зборів надсилається у десятиденний строк з дня оприлюднення до контролюючого органу, в якому перебувають на обліку платники відповідних місцевих податків та зборів (пп. 12.3.3 п.12.3 ст. 12 Податкового кодексу України).

При цьому, згідно з п. 12.5 ст. 12 Податкового кодексу України офіційно оприлюднене рішення про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, яке набирає чинності з урахуванням строків, передбачених пп. 12.3.4 ст. 12 цього кодексу.

Відповідно пп. 12.3.4 п.12.3 ст. 12 Податкового кодексу України рішення про встановлення місцевих податків та зборів офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлених місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим.

Таким чином, місцеві ради за ПК України мають обов'язково встановити (відповідним рішенням місцевої ради) транспортний податок і вирішити питання (на власний розсуд), чи запроваджувати податок ( і в яких розмірах) на майно, відмінне від земельної ділянки. Таке рішення має бути оприлюдненим до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлених місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим.

Згідно зі ст. 3 Бюджетного кодексу України бюджетний період для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему України, становить один календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року.

Отже, 2015 - це плановий період, а 2016 рік - вже бюджетний період.

Тобто, виходячи з наведених вище норм Кодексу, нові податки практично не можуть бути визнані обов'язковими до сплати принаймні в 2015 році, адже місцеві ради не приймали і не могли прийняти і офіційно оприлюднити до 15 липня 2014 року рішення про встановлення таких податків і зборів.

У той же час пунктом 4 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28.12.2014 року № 71-VIII, органам місцевого самоврядування рекомендовано у місячний термін з дня опублікування цього Закону переглянути рішення щодо встановлення на 2015 рік податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) для об'єктів житлової нерухомості, а також прийняти та оприлюднити рішення щодо встановлення у 2015 році податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) для об'єктів нежитлової нерухомості, податку на майно (в частині транспортного податку) та акцизного податку з реалізації суб'єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів. Також цим пунктом встановлено, що в 2015 році до рішень місцевих рад про встановлення місцевих податків на 2015 рік не застосовуються вимоги, встановлені Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».

Так, зокрема рішенням Одеської міської ради від 21.01.2015 р. № 6257-VI, з 01.01.2015 р. на території міста Одеси встановлений податок на майно в частині транспортного податку, згідно з Положенням ставки податку на 2015 рік складає 25000 грн. за кожен легковий автомобіль, що є об'єктом оподаткування.

Враховуючи значний об'єм законодавчої бази, яка регулює питання встановлення розміру, порядку адміністрування та сплати транспортного податку, зважаючи на суперечність, непослідовність та неузгодженість зазначених вище норм нормативно-правових актів, апеляційний суд дійшов висновку про наявність неоднозначного (множинного) трактування прав та обов'язків платників податків у спірному випадку.

Апеляційний суд зазначає, що основними засадами податкового законодавства є принципи, в яких визначено зміст і спрямованість правового регулювання податкових правовідносин.

Принципи, проголошені у статті 4 Податкового кодексу України повинні застосовуватися як на стадії встановлення податків, їх основних елементів, при внесенні змін до окремих елементів податку так і на стадії застосування норм, якими визначений обов'язок сплати податку.

Так, серед принципів, проголошених у вказаній нормі, є, зокрема, презумпція правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу (пп. 4.1.4 п.4.1 статті 4 ПК України).

Відповідно до п. 56.21 ст. 56 Податкового кодексу України у разі, коли норма цього Кодексу чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі цього Кодексу, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів, або коли норми одного і того ж нормативно-правового акта суперечать між собою та припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків.

У свою чергу, принцип стабільності закріплений у пп. 4.1.9 п. 4.1 ст.4 Податкового кодексу України має на меті встановлення незмінних умов оподаткування, елементів податків протягом певного часу.

Так, згідно вказаної норми зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Податки та збори, їх ставки, а також податкові пільги не можуть змінюватися протягом бюджетного року.

За наведених обставин та особливостей правового регулювання, апеляційний суд вважає, що застосування контролюючим органом положень статті 267 ПК України з метою оподаткування транспортним податком не може мати місце у 2015 році.

В іншому випадку, таке застосування не відповідало б положенням статті 58 Конституції України, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

У рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 акцентується увага на тому, що вищевказана конституційна норма допускає зворотну дію в часі лише нормативно-правових актів, які стосуються скасування чи пом'якшення відповідальності за правопорушення фізичних осіб.

Також по цій справі апеляційний суд, як і суд першої інстанції, застосує рішення Європейського суду з прав людини у справі «Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/06) та у справі «Серков проти України» (заява №39766/05), які відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» підлягають застосуванню судами як джерела права.

При цьому апеляційний суд зазначає, про те, що у справі «Щокін проти України» Європейський суд з прав людини, висловився що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів» (п.50). Також апеляційний суд погоджується і з висновком суду першої інстанції, що введення нового виду податку - «транспортного податку» на підставі Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» №71-VІІІ від 28.12.2014 року та встановлення чітких правил його сплати, слід вважати «законним втручанням» держави у мирне володіння майном особи та узгоджується із практикою Європейський Суд з прав людини. Але апеляційний суд зазначає, що предметом спору у справі, яка переглядається апеляційним судом, не є правомірність встановлення безпосередньо нового податку.

Апеляційний суд зазначає, що рішеннями Європейського суду з прав людини у справі «Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/06) та «Серков проти України» (заява №39766/05), рішеннями встановлено порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки органи держаної влади віддали перевагу найменш сприятливому тлумаченню національного законодавства, що призвело до накладення на заявника додаткових зобов'язань зі сплати податку.

Таким чином, з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків при існуванні неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов'язків такого платника, а також ролі рішень Європейського Суду з прав людини як джерела права в Україні, апеляційний суд дійшов висновку про протиправність самого факту визначення позивачу податкового зобов'язання з транспортного податку на 2015 рік.

Відповідно до ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасовано правильне по суті рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, підстави для скасування судового рішення та задоволення апеляційної скарги відсутні.

Апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим, відповідно до ст. 200 КАС України, апеляційна скарга має бути залишена без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

Керуючись 19 Конституції України, ст. ст. 2, 11, 69-71, 195, п. 2 ч. 1 ст. 197, п. 1 ч. 1 ст. 198, ст. ст. 200, 211, 212, ч. 5 ст. 254 КАС України, -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Київському районі м. Одеси Головного управління ДФС в Одеській області залишити без задоволення.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 04 квітня 2016 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції.

Головуючий: суддя С.Д.Домусчі

суддя М.П.Коваль

суддя О.О.Кравець