Рішення № 62593618, 08.11.2016, Апеляційний суд Волинської області

Справа № 157/763/16-ц Провадження № 22-ц/773/1479/16 Головуючий у 1 інстанції: Гордійчук В.М. Категорія: 19 Доповідач: Федонюк С. Ю.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 листопада 2016 року місто Луцьк

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Волинської області в складі:

головуючого - судді Федонюк С.Ю.,

суддів - Русинчука М.М., Свистун О.В.,

з участю:

секретаря Концевич Я.О.,

позивача ОСОБА_1,

відповідача ОСОБА_2,

представника третьої особи ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа на стороні відповідача, що не заявляє самостійних вимог, Камінь-Каширський районний відділ ДВС Головного управління юстиції у Волинській області, про визнання правочину удаваним, визнання права власності на майно та звільнення його з-під арешту, за апеляційною скаргою Камінь-Каширського районного відділу ДВС Головного управління юстиції у Волинській області на рішення Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 02 вересня 2016 року,

в с т а н о в и л а :

В серпні 2016 року ОСОБА_1 звернувся з даним позовом до суду, мотивуючи вимоги тим, що він придбав у ОСОБА_2 автомобіль за 1100 доларів США. Зазначав, що між ним та відповідачем ОСОБА_2 18 листопада 2010 року було досягнуто згоди щодо основних умов відчуження та передання транспортного засобу «Audi 80», державний номер НОМЕР_1, 1988 року випуску, номер кузова НОМЕР_2, а саме щодо його ціни, шляхом надання відповідачем нотаріально посвідченої довіреності на володіння, користування і розпорядження цим транспортним засобом та відповідної розписки про отримання коштів.

Однак постановою державного виконавця відкрито виконавче провадження на виконання виконавчого листа № 2/157/324, виданого 25.09.2013 року Камінь-Каширським районним судом Волинської області, про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 аліментів на утримання дитини. Даний автомобіль був арештований згідно акту опису та арешту майна від 23.12.2015 року ВДВС Камінь-Каширського РУЮ у Волинській області.

Арешт спірного автомобіля позивач вважає незаконним, оскільки при переході права власності на спірний автомобіль від відповідача до позивача на підставі договору купівлі-продажу вказаний транспортний засіб набув нового власника, який вправі в повній мірі здійснювати всі передбачені законом дії з приводу володіння, користування і розпорядження своїм майном (а.с. 1-2).

На підставі наведеного позивач просив суд визнати договір доручення удаваним правочином, що приховує договір купівлі-продажу транспортного засобу, визнати за ним право власності на даний автомобіль та звільнити його з-під арешту.

Рішенням Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 02 вересня 2016 року позов задоволено частково. Визнано договір доручення, укладений 18.11.2010 року, на підставі якого ОСОБА_2 видав довіреність ОСОБА_1, посвідчену приватним нотаріусом Ратнівського нотаріального округу Волинської області, удаваним правочином. Визнано укладеним договір купівлі-продажу автомобіля між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та звільнено з-під арешту спірний автомобіль. В решті позовних вимог про визнання права власності на автомобіль - відмовлено.

Не погоджуючись з даним рішенням суду, третя особа Камінь-Каширський районний відділ ДВС Головного управління юстиції у Волинській області подав апеляційну скаргу, в якій посилається на неповне з'ясування судом обставин справи та порушення норм матеріального і процесуального права, просить його скасувати та ухвалити нове - про закриття провадження у справі.

В судовому засіданні представник Камінь-Каширського РВ ВДВС ГУЮ у Волинській області підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити, а позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 апеляційну скаргу заперечили та просили рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що сторони, укладаючи договір доручення, фактично уклали договір купівлі-продажу автомобіля, у звязку з чим договір доручення є удаваним правочином, який вчинений для приховання іншого правочину купівлі-продажу. Крім того, судом звільнено спірний автомобіль з-під арешту, оскільки він на час накладення арешту фактично не належав боржнику, а позивачу.

Однак, з таким висновком суду колегія суддів не може погодитись з огляду на наступне.

За змістом ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні .

Як встановлено судом першої інстанції, сторонами було складено розписку, датовану 18.11.2010 року, згідно з якою ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 1100 доларів США за переданий йому автомобіль «Audi 80», державний номер НОМЕР_1, 1988 року випуску. З тексту копії розписки, доданої до матеріалів справи, вбачається, що ОСОБА_5 зобовязувався на протязі короткострокового терміну укласти договір купівлі-продажу автомобіля (а.с.16).

Судом також встановлено, що 18.11.2010 року від імені відповідача нотаріусом було посвідчено довіреність, відповідно до якої ОСОБА_2 на підставі укладеного з повіреним усного договору доручення уповноважив ОСОБА_1 безоплатно представляти інтереси власника автомобіля у відповідних органах при вирішенні питання купівлі-продажу або обміну цього автомобіля та експлуатувати спірний транспортний засіб строком до 18.11.2015 року з правом передоручення третім особам. Зі змісту довіреності, яка особисто підписана ОСОБА_2 у присутності нотаріуса, видно, що він обізнаний із загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину, усвідомлює значення своїх дій та діє згідно з вільним волевиявленням, котре повністю відповідає його внутрішній волі, та згідно із вимогами норм ст.ст.244-50 ЦК України, зміст яких нотаріусом йому розяснено, а текст довіреності ним прочитано, зміст зрозумілий і відповідає його волі (а.с.37).

Позивач ОСОБА_1 у суді зазначав про те, що в грудні 2015 року йому стало відомо про накладення арешту відділом ДВС Камінь-Каширського РУЮ на спірний транспортний засіб у звязку з невиконанням ОСОБА_6 зобовязань перед третіми фізичними особами, що підтверджується копією акта опису і арешту майна, складеного державним виконавцем 23.12.2015 року (а.с.10-13).

Звертаючись із даним позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що посвідчена між сторонами довіреність на право користування та розпорядження транспортним засобом, як і складена розписка, в сукупності складають договір купівлі-продажу транспортного засобу, фактично укладений між сторонами. На цій підставі просив визнати за ним право власності на спірний автомобіль та скасувати арешт на цей транспортний засіб.

Нормами ст. ст.202, 203 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обовязків. Правочин має вчинятись у формі, встановленій законом, та має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Пунктом 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» визначено, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини.

Відтак, при укладенні удаваного договору сторони повинні усвідомлювати, що вони укладають саме удавану угоду та що їх дії направлені для досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди.

Частиною 1 ст. 237 ЦК України передбачено, що представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Відповідно до вимог ст. 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя. Договором доручення може бути встановлено виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором. У договорі можуть бути встановлені строк дії такого доручення та (або) територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного.

Пунктом 3 ч.1 ст. 208 ЦК України встановлено, що правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищують у двадцять і більше разів розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених ч.1 ст. 206 цього Кодексу, належить вчиняти у письмовій формі, а ч. 1 ст. 206 ЦК України визначено, що усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

Разом з тим, договір купівлі-продажу - це угода, за якою продавець (одна сторона) зобовязується передати майно у власність покупцеві (другій стороні), а покупець зобовязується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Системний аналіз наведених норм матеріального права свідчить про те, що договір купівлі-продажу автомобіля повинен вчинятись у письмовій формі і, крім цього, укладення такого договору тягне за собою сплату до бюджету та відповідних державних фондів певних платежів.

За таких обставин, довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими.

Відтак, довіреність (яка, у відповідності до ч.3 ст. 244 ЦК України, є письмовим документом, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами) не може бути визнана правочином, згідно з яким ОСОБА_2 (як власник спірного автомобіля) продав спірний автомобіль ОСОБА_1 за 1100 доларів США.

Крім того, відповідно до вимог ст. 34 Закону України «Про дорожній рух» власники транспортних засобів, які використовують їх на законних підставах, зобовязані зареєструвати (перереєструвати) належні їм транспортні засоби після придбання, митного оформлення, одержання транспортних засобів або виникнення обставин, що потребують внесення змін до реєстраційних документів.

Переглядаючи ухвалене судом рішення, з огляду на доводи апеляційної скарги, колегія суддів виходить з того, що загальний порядок укладення договорів будь-якими учасниками цивільних відносин визначено у главі 53 ЦК України.

Основними елементами цього договору є його зміст та форма, спосіб і місце укладення.

При цьому порядок укладення договору купівлі-продажу транспортного засобу регулюється з урахуванням спеціальних правил, закріплених у Порядку здійснення оптової та роздрібної торгівлі транспортними засобами та їх складовими частинами, що мають ідентифікаційні номери, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2009 року № 1200, та Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1998 року № 1388 (далі Порядок № 1388).

Відповідно до п. 8 Порядку № 1388 (який був чинним на час виникнення спірних правовідносин) реєстрація транспортних засобів здійснюється на підставі заяви власника і документів, що посвідчують його особу, правомірність придбання транспортного засобу, відповідність конструкції транспортного засобу встановленим вимогам безпеки дорожнього руху, а також вимогам, які є підставою для внесення змін до реєстраційних документів.

Правомірність придбання транспортних засобів, вузлів і агрегатів, які мають ідентифікаційні номери, підтверджується документами, скріпленими підписом відповідної посадової особи і печаткою, виданими суб'єктами підприємницької діяльності, які мають відповідні спеціальні дозволи (ліцензії), митними органами, судами, нотаріусами, органами соціального захисту населення, підприємствами-виробниками транспортних засобів та підрозділами ДАІ.

Такими документами можуть бути: довідка-рахунок за формою згідно з додатком № 1, видана суб'єктом підприємницької діяльності, що має відповідний спеціальний дозвіл (ліцензію); договори та інші посвідчені в установленому порядку документи, що встановлюють право власності на транспортний засіб; копія рішення суду, засвідчена в установленому порядку, із зазначенням юридичної чи фізичної особи, яка визнається власником транспортного засобу, його марки, моделі, року випуску, а також ідентифікаційних номерів вузлів та агрегатів; довідка органу соціального захисту населення, який виділив автомобіль з ручним керуванням або мотоколяску; акт приймання-передачі транспортного засобу за формою згідно з додатком № 6, виданий підприємством-виробником транспортного засобу чи його вузлів та агрегатів або підприємствами, які переобладнали чи встановили на транспортному засобі спеціальний пристрій згідно із свідоцтвом про відповідність конструкції транспортного засобу вимогам безпеки дорожнього руху, із зазначенням їх ідентифікаційних номерів та конкретного одержувача, скріплений підписом посадової особи підприємства і печаткою; посвідчення митного органу про реєстрацію транспортного засобу або його вузлів і агрегатів, що мають ідентифікаційні номери, в підрозділах ДАІ - для фізичних осіб, вантажна митна декларація - для юридичних осіб або належним чином оформлені довідка-рахунок та вантажна митна декларація (засвідчена митним органом копія) - для фізичних та юридичних осіб.

Для реєстрації транспортних засобів, що перебували в експлуатації і зареєстровані в підрозділах ДАІ, крім названих документів, додається свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу (технічний паспорт) з відміткою підрозділу ДАІ про зняття транспортного засобу з обліку. Перед відчуженням такий транспортний засіб повинен бути знятий з обліку в підрозділі ДАІ.

Отже, продаж транспортного засобу, що має ідентифікаційний номер, передбачає відповідне оформлення договору купівлі-продажу цього транспортного засобу, зняття його з обліку, отримання свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу (технічний паспорт).

Із матеріалів справи вбачається, що спірний автомобіль не був знятий з обліку в органах ДАІ та досі залишається зареєстрованим за ОСОБА_7

Разом з тим, з посвідченої довіреності вбачається, що сторони досягли згоди щодо усіх істотних умов укладення правочину, відповідає їх волевиявленню, не є удаваним та не приховує іншого правочину, та спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені договором, а зазначення відповідачем ОСОБА_7 у розписці про зобовязання в найкоротший строк оформити належним чином договір купівлі-продажу автомобіля свідчить про обізнаність сторін щодо справжнього змісту вчиненого ними у цей же день правочину, оформленого у вигляді довіреності.

Отже, обґрунтованими є доводи апелянта про те, що видана довіреність не є підставою для набуття права власності на автомобіль, оскільки довіреність це письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами ( ч. 3 ст. 244 ЦК України).

Виходячи з аналізу вищезазначених норм матеріального права, колегія суддів приходить до висновку, що видача довіреності на володіння, користування та розпорядження транспортним засобом не вважається укладеним відповідно до закону договором купівлі-продажу цього транспортного засобу та не є підставою для набуття права власності на транспортний засіб особою, яка цю довіреність отримала.

До такого ж правового висновку щодо застосування норм права дійшов Верховний Суд України у постанові від 16.12.2015 року в справі №6-688цс15, що відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обовязковим для застосування.

Окрім того, відповідно до ч.ч.1, 2 ст. 60 Закону України «Про виконавче провадження» (в попередній редакції) особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття арешту з нього.

У відповідності до ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Отже, набуття права власності це певний юридичний механізм, з яким закон повязує виникнення у особи субєктивного права власності, тому підлягає встановленню, з яких саме передбачених законом підстав та у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний автомобіль та чи підлягає це право захисту.

Разом з тим, суд першої інстанції, визнавши удаваним договір доручення, яким було приховано договір купівлі-продажу, вважаючи, що позивач ОСОБА_1 фактично правомірно набув право власності на спірний транспортний засіб, з метою захисту права власності позивача на цей автомобіль, звільнив його з-під арешту, проте одночасно відмовив у задоволенні вимог про визнання за ним права власності на вказаний автомобіль. При цьому суд першої інстанції правильно прийшов до переконання, що позивачем не наведено правових підстав для визнання за ним права власності, так як він на даний час має лише право керування і розпорядження вказаним автомобілем, а зміст права власності передбачає і право володіння, що може виникнути лише після реєстрації права власності у відповідних органах. Таким чином, висновки суду першої інстанції є суперечливими і такими, що не відповідають нормам матеріального права та обставинам справи, встановленим в судовому засіданні .

Враховуючи викладене та на підставі ст. 309 ЦПК України, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову ухвалено з порушенням норм матеріального права, а тому підлягає скасуванню в цій частині з ухваленням нового рішення - про відмову у задоволенні позову.

В іншій частині щодо відмови в позові про визнання права власності за ОСОБА_1 на спірний автомобіль, рішення суду першої інстанції слід залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313-316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу Камінь-Каширського районного відділу ДВС Головного управління юстиції у Волинській області задовольнити частково.

Рішення Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 02 вересня 2016 року в даній справі в частині задоволення позову скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.

В позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа на стороні відповідача, що не заявляє самостійних вимог, Камінь-Каширський районний відділ ВДС Головного управління юстиції у Волинській області, про визнання правочину удаваним та звільнення майна з-під арешту відмовити.

В решті рішення суду залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий

Судді