Рішення № 62559985, 08.11.2016, Господарський суд Чернівецької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"08" листопада 2016 р. Справа № 926/2194/16

За позовом ОСОБА_1 міської ради, м. Заставна Чернівецької області

до ОСОБА_1 районної ради, м. Заставна Чернівецької області

за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_1 районного бюро технічної інвентаризації, м. Заставна Чернівецької області

про визнання незаконним та скасування рішення районної ради, про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно.

Суддя Паскарь А. Д.

представники учасників судового процесу:

від позивача ОСОБА_2, довіреність від 15.08.2016 № 838/08-16;

від відповідача ОСОБА_3, довіреність від 16.08.2016, ОСОБА_4, довіреність від 22.08.2016;

від третьої особи ОСОБА_5 начальник.

СУТЬ СПОРУ: Заставнівська міська рада звернулася до Господарського суду Чернівецької області із позовною заявою до ОСОБА_1 районної ради та ОСОБА_1 районного бюро технічної інвентаризації про визнання незаконним та скасування рішення VIII сесії ОСОБА_1 районної ради XXIV скликання від 26.03.2004 № 168-08/2004 «Про визнання права власності на обєкти спільної комунальної власності територіальних громад Заставнівського району за ОСОБА_1 районною радою», про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 01.04.2004 серії САА № 267294, яке зареєстровано у ОСОБА_1 районному бюро технічної інвентаризації в реєстровій книзі № 1, сторінка 30, реєстровий № 29, порядковий номер обєкта нерухомого майна 5323378.

Позовні вимоги обґрунтовуються, зокрема, тим, що виконком ОСОБА_1 міської ради питання видачі оскаржуваного свідоцтва ніколи не розглядав, повноважень щодо його підписання міському голові не надавав, реєстрація права власності на обєкти нерухомого майна здійснена з порушенням вимог діючого на той час Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 № 7/5 та зареєстрованого в зазначеному Міністерстві 18.02.2002 за № 157/6445, Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» повноваження районних рад щодо скасування свідоцтв про право власності на нерухоме майно, які виданні виконкомами міських рад, не передбачено.

Заставнівська районна рада просить закрити (припинити) провадження у справі у зв'язку з тим, що спір не підлягає вирішенню в господарських судах України, а у разі розгляду його по суті відмовити у позові за безпідставністю, застосувавши одночасно строк позовної давності.

Заставнівське РБТІ обґрунтованість позову не оспорило.

Ухвалою судді Желіка Б. Є. від 17.08.2016, у провадження якого знаходилася справа, розгляд справи відкладений на 13.09.2016.

Проведеним у вказаний день повторним автоматизованим розподілом справи через перебування судді Желіка Б. Є. у відпустці розгляд справи доручено судді Паскарю А. Д.

У зв'язку з неподанням витребуваних судом документів, незабезпечення учасниками судового процесу явки своїх представників у судові засідання, необхідністю ознайомлення суддею з матеріалами справи та витребування додаткових доказів розгляд справи неодноразово відкладався, в останнє на 08.11.2016.

Ухвалою від 25.10.2016 суд залучив Заставнівське районне бюро технічної інвентаризації до участі у справі як третю особу без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, виключивши його зі складу відповідачів.

У судовому засіданні 08.11.2016 представник позивача позовні вимоги підтримав, просив суд позов задовольнити повністю, натомість представники відповідача та третьої особи проти позову заперечували з підстав, зазначених у відзиві і поясненнях на позов, та просили суд відмовити у його задоволенні.

Заслухавши пояснення представників сторін та третьої особи, дослідивши матеріали справи та проаналізувавши законодавство, що регулювало спірні правовідносини між сторонами, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову з огляду на таке.

22 травня 1992 року Х сесія ОСОБА_1 районної ради народних депутатів ХХІ скликання прийняла рішення «Про перелік обєктів комунальної власності районної державної адміністрації, міської, селищної та сільських рад народних депутатів» (далі рішення віл 22.05.1992), згідно пункту 1 якого та додатку № 2 до нього вирішила безкоштовно передати у комунальну власність ОСОБА_1 міської ради народних депутатів, у тому числі, міську бібліотеку.

10 грудня 1997 року Заставнівське РБТІ на підставі вказаного рішення видало ОСОБА_1 міській раді народних депутатів (правонаступником якої є позивач) свідоцтво про право власності (далі свідоцтво від 10.12.1997) на бібліотеку літ. «А», що розташована у м. Заставна по вул. Незалежності, 90, про що записано в реєстрову книгу № 1 на с. 30 за реєстровим № 29.

Пунктом 1 рішення VІІІ сесії ОСОБА_1 районної ради ХХІV скликання від 26.03.2004 № 168-08/2004 «Про визначення права власності на обєкти спільної комунальної власності територіальних громад Заставнівського району за ОСОБА_1 районною радою» (далі рішення від 26.03.2004) відповідач вирішив визнати за собою право власності на обєкти спільної комунальної власності територіальних громад Заставнівського району, зокрема, на центральну районну бібліотеку, яка розташована у м. Заставна по вул. Незалежності, 90.

Відповідно до пункту 2 зазначеного рішення відповідач вирішив визнати недійсним свідоцтво про право власності від 10.12.1997.

01 квітня 2004 року Виконком ОСОБА_1 міської ради на підставі рішення № 168-08/2004 видав ОСОБА_1 районній раді свідоцтво про право власності серії САА № 267294 (далі свідоцтво від 01.04.2004) на 69/100 часток нежитлової будівлі центральної районної бібліотеки загальною площею 1328,20 кв. м., що знаходиться у м. Заставна по вул. Незалежності (Леніна), 90.

Того ж дня Заставнівське РБТІ зареєструвало зазначене право власності в реєстровій книзі № 1 на с. 30 під реєстровим № 29 та внесло запис до Реєстру прав власності на нерухоме майно.

15 вересня 2005 року ХХVІ сесія ОСОБА_1 міської ради ХХІV скликання прийняла рішення «Про визнання права власності на обєкти спільної власності територіальних громад в м. Заставна за ОСОБА_1 районною радою» (далі рішення від 15.09.2005), яким вирішила визнати за відповідачем право власності, у тому числі, на центральну районну бібліотеку, що знаходиться в м. Заставна по вул. Незалежності, 90 у звязку з чим видати останньому відповідне свідоцтво про право власності, яке зобовязати зареєструвати у БТІ.

В ході розгляду справи судом встановлено, що міська бібліотека (бібліотека), зазначена в рішенні від 22.05.1992 та свідоцтві від 10.12.1997 була перейменована на центральну районну бібліотеку, що зазначена у рішеннях від 26.03.2004 та 15.09.2005 й свідоцтві від 01.04.2004, тобто обєктом спору є будівля, в якій розміщується бібліотека, що знаходиться по вул. Незалежності, 90 у м. Заставна (далі будівля бібліотеки).

У відзиві на позов представник відповідача просив суд, зокрема, припинити провадження у справі через непідвідомчість даного спору господарським судам. Зазначене клопотання суд відхиляє, виходячи з такого.

Частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Пунктом 10 частини другої зазначеної статті ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Конституційний суд України у пункті 4 мотивувальної частини рішення від 16.04.2009 № 7-рп/2009 (справа № 1-9/2009) дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію.

При вирішенні питання про підвідомчість справ господарським судам останнім слід встановити характер спірних правовідносин, тобто чи є вони приватноправовими чи публічно-правовими, та чи відповідає склад сторін у справі статті 1 Господарського процесуального кодексу України.

Верховний суд України у постанові від 16.12.2015 № 6-2510цс15 зазначив, що визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило майнового) певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач, прийнявши рішення від 26.03.2004, вирішив питання про набуття та припинення права власності на будівлю бібліотеки. Таким чином суд констатує, що зазначене рішення є індивідуальним актом органу місцевого самоврядування, яким було реалізовано волевиявлення територіальної громади району як учасника цивільно-правових відносин і з якого виникли, змінилися, припинилися цивільні права і обов'язки позивача, а тому даний спір має приватноправовий характер та має вирішуватись у порядку господарського судочинства, оскільки підставою виникнення даного спору стало право «цивільне».

Аналогічні висновки з приводу підвідомчості даної категорії справ викладені у постановах Верховного суду України від 13.01.2016 № 21-5421а15 та від 04.11.2015 № 21-3296а15.

Відповідно до статті 11128 ГПК України висновки Верховного суду України щодо застосування норм права є обовязковими для всіх субєктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Як вже зазначалось вище пунктом 1 рішення від 26.03.2004, відповідач визнав за собою право власності, зокрема, на будівлю центральної районної бібліотеки, а пунктом 2 визнав недійсним свідоцтво від 10.12.1997.

Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частини друга статті 321 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства, перелік яких встановлений статтею 4 ЦК України.

Аналізуючи повноваження районних рад, які передбачені статтею 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі Закон) та норми Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 № 7/5 та зареєстрованого в зазначеному Міністерстві 18.02.2002 за № 157/6445 (далі Тимчасове положення) в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин, суд встановив, що при прийнятті рішення від 26.03.2004 в частині визнання за відповідачем права власності на будівлю центральної районної бібліотеки та визнання недійсним свідоцтва від 10.12.1997 районна рада вийшла за межі своїх повноважень. Даний факт не заперечується відповідачем (а. с. 50).

Твердження представників відповідача про те, що свідоцтво від 10.12.1997 не є документом, що створює правові наслідки, тому що не містить підпису голови ОСОБА_1 міської ради та печатки виконавчого комітету зазначеного органу є безпідставними та суперечить реальним обставинам справи, оскільки вказане свідоцтво видано ОСОБА_1 РБТІ, про що свідчить підпис його начальника на наявній у матеріалах справи копії другого примірника свідоцтва від 10.12.1997 (а. с. 78), на підставі рішення сесії ОСОБА_1 районної ради, а тому Заставнівська міська рада чи її виконавчий комітет не мають жодного відношення до виготовлення даного правовстановлюючого документа.

Окрім того, інформаційна довідка з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 21.07.2016 № 64030783 достеменно свідчить про те, що саме позивач відчуджив право власності на 31/100 частки будівлі бібліотеки, внаслідок чого районна рада зареєструвала за собою власність лише на 69/100 часток будівлі.

При цьому суд зазначає, що якщо на думку районної ради, вона апріорі була і є власником будівлі бібліотеки, то остання в такому разі не була позбавлена права звернутися до господарського суду із відповідним віндикаційним позовом до позивача. Натомість районна рада перевищила свої повноваження та прийняла рішення, яке виходиться за межі її компетенції, чим порушила встановлений законом порядок набуття і припинення права власності та права позивача.

У відповідності до частини другої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

Згідно із частиною другою статті 19 Конституції України, яка кореспондується із положеннями частини третьої статті 24 Закону, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Отже, рішення від 26.03.2004 в частині визнання за відповідачем права власності на будівлю центральної районної бібліотеки та визнання недійсним свідоцтва від 10.12.1997 є незаконним.

Щодо вимоги про визнання недійсним свідоцтва від 01.04.2004, то вона також є обґрунтованою, оскільки вказане свідоцтво видане на підставі прийнятого відповідачем оспорюваного незаконного рішення, а тому й воно не відповідає наведеним вище вимогам Цивільного кодексу України, Закону та Тимчасового положення у звязку з чим вказане свідоцтво є недійсним.

В той же час суд вважає за потрібне зазначити, що третя особа в силу своїх повноважень не могла порушити прав позивача, оскільки виконувала свої владні функції на підставі поданого їй рішення від 26.03.2004. Тим більше, що відповідно до пункту 3.5 Тимчасового положення забороняється тлумачення прав реєстратором або самостійне внесення ним змін до відомостей про заявлені права власності.

Разом з тим суд вирішив, що у задоволенні позову належить відмовити у звязку із спливом позовної давності, що обґрунтовується таким.

Статтею 256 ЦК України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Так, Європейський суд з прав людини наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (рішення у справі відкрите акціонерне товариство «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» за заявою №14902/04, рішення у справі Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства за заявами №№ 22083/93, 22095/93).

Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У постанові від 29.10.2014 року № 6-152цс14 Верховний Суд України зазначив про те, що норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Таким чином, перебіг позовної давності по суті заявлених вимог почався з 01.04.2004, тобто з моменту видачі виконкомом ОСОБА_1 міської ради свідоцтва від 01.04.2004.

Доводи позивача про те, що виконавчий комітет ОСОБА_1 міської ради ніколи не розглядав питання визнання права власності на будівлю бібліотеки та не надавав міському голові повноважень щодо підписання свідоцтва від 01.04.2004 є домислами останнього, оскільки у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, які б підтверджували факт його підроблення. Тим паче, що у спірному свідоцтві наявні всі істотні реквізити, що передбачені пунктом 6.3 Тимчасового положення.

У відповідності до частини першої статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» від 20.12.2011 (далі Закон від 20.12.2011), виключено пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України, яким позовні вимоги про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи, віднесено до вимог, на які не поширюється строк позовної давності.

Згідно із пунктом 3 частини пятої розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону від 20.12.2011 протягом трьох років з дня набрання чинності цим законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи.

Вищезазначений закон набрав чинності 15.01.2012, а тому починаючи з 16.01.2015 у позивача сплив строк позовної давності на звернення до суду за захистом свого порушеного права по суті заявлених вимог.

Заставнівська районна рада у процесі розгляду справи заявила суду про застосування строків позовної давності, що є підставою для відмови у позові відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України.

При цьому, як зазначено у постановах Верховного суду України від 16.03.2016 № 3-112гс16 та від 20.04.2016 № 3-173гс16, відмова в позові через необґрунтованість (недоведеність) вимог виключає відмову в позові за пропуском позовної давності.

Водночас суд не може визнати поважною причиною пропущення позовної давності ту обставину, що новообраному керівництву позивача стало відомо про спірне рішення та свідоцтво лише 06.11.2015, оскільки позов предявлено для захисту прав саме міської ради, а не прав її керівника.

Позиція суду знаходить своє відображення у пункті 4.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів».

У підсумку всього зазначеного, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими, відповідач дійсно порушив цивільні права та обовязки позивача з приводу володіння, користування та розпорядження належного йому на той час майном, а відтак у задоволенні позову слід відмовити у звязку із пропуском позовної давності.

На підставі викладеного, керуючись статтями 82, 84 та 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

В И Р І Ш И В :

У задоволенні позову відмовити.

Повне рішення складено 09 листопада 2016 року.

Суддя А. Паскарь