Постанова № 62471293, 18.10.2016, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

18 жовтня 2016 року № 826/8421/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Келеберди В.І. при секретарі судового засідання Дробчаку М. В. розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фідленс-Україна" до Головного управління ДФС у м.Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень

Обставини справи:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Фідленс - Україна» звернулося до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління ДФС у м. Києві та просить суд визнати протиправним та скасувати податкові повідомлення - рішення №0000781402 від 04.03.2016; №0000791402 від 04.03.2016.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що висновки викладені в акті перевірки №26/26-15-14-02-03-14/36426518 від 17.02.2016 не відповідають фактичним обставинам справи.

При цьому, Товариство з обмеженою відповідальністю «Фідленс - Україна» вказує про порушення відповідачем строку проведення перевірки та оформлення її результатів.

Крім того, позивач в обґрунтування позовних вимог зазначає, що спірні податкові повідомлення - рішення підписані не уповноваженою на те особою, що на думку останнього, є додатковою підставою для їх скасування.

Відповідач проти позову заперечив з підстав викладених в письмових запереченнях, які долучені до матеріалів справи.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд м. Києва,

ВСТАНОВИВ:

Головним управлінням ДФС у м. Києві проведено документальну планову виїзну перевірку Товариства з обмеженою відповідальністю «Фідленс - Україна» з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.01.2014 по 31.12.2014 валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2014 по 31.12.2014, за наслідком якої складено акт №26/26-15-14-02-03-14/36426518 від 17.02.2016.

Позивачем 23.02.2016 подано заперечення до вказаного вище акту, за наслідком розгляду якого, листом від 01.03.2016 №4896/10/26-15-14-02-03 Головним управлінням ДФС у м. Києві вирішено висновки акту від 17.02.2016 №26/26-15-14-02-03-14/36426518 викласти в наступній редакції:

«За результатами перевірки ТОВ «Фідленс - Україна» встановлено порушення:

1. пп. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на прибуток за період з 01.01.2014 по 31.12.2014 на загальну суму 14 962 805, 00 грн.;

2. п. 198.1 ст. 198, п. 201.4, п. 201.6, п. 201.10 ст. 201 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на додану вартість за період з 01.01.2014 по 31.12.2014 на загальну суму 544 774, 00 грн, а саме за період вересень 2014 на суму 544 774, 00 грн.;

3. ст. 1 Закону України від 23.09.1994 №185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» за контрактом від 03.10.2013 №03013 з фірмою «Logical Agribusiness» LTP (Індія), а саме: несвоєчасне надходження валютної виручки у сумі 14 400, 00 дол. США (еквів. 115 099, 20 грн.).»

Враховуючи висновки викладені в акті перевірки, з урахуванням листа від 01.03.2016 №4896/10/26-15-14-02-03 Головним управління ДФС у м. Києві прийнято, зокрема, податкове повідомлення - рішення №0000781402 від 04.03.2016, яким Товариству з обмеженою відповідальністю «Фідленс - Україна» збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок на додану вартість за податковим зобов'язанням у розмірі 544 774, 00 грн. та за штрафними (фінансовими) санкціями у розмірі 136 194, 00 грн.; податкове повідомлення - рішення №0000791402 від 04.03.2016, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок на прибуток за податковим зобов'язанням у розмірі 14 962 805, 00 грн. та за штрафними (фінансовими) санкціями у розмірі 3 740 701, 00 грн.

За наслідком адміністративного оскарження вищевказані податкові повідомлення - рішення залишені без змін, а скарга без задоволення.

Позивач категорично не погоджується зі спірними рішеннями, вважає їх протиправними та таким, що підлягають скасуванню, з огляду на що звернувся до суду з метою захисту порушених прав та охоронюваних законом інтересів.

Оцінивши в сукупності доводи сторін, яким вони обґрунтовують свої позовні вимоги та заперечення проти позову суд звертає увагу на наступне.

Так, на аркуші 9 акту перевірки зазначено, що у рядку 5.1 СВ Декларацій «Собівартість придбаних (виготовлених) та реалізованих товарів (робіт, послуг)» показників за період з 01.01.2014 по 31.12.2014 у загальній сумі 124 551 062, 00 грн. встановлено, що на формування показника мали вплив здійснення операцій з придбання сировини, матеріалів, палива, нарахування заробітної плати виробничого персоналу та інше.

Головне управління ДФС у м. Києві вважає, що позивачем на порушення пп. 138.1.1 п. 138.1 ст. 138, пп. 139.1.1 п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу України безпідставно відображено у витратах собівартість використаних матеріалів та послуг у виготовлені готової продукції всього в розмірі 83 126 691, 47 грн., а саме за 2014 (аркуш 9 акту перевірки).

Вказаного висновку відповідач дійшов з огляду на наявність даних бухгалтерського обліку за період з 01.01.2014 по 31.12.2014, з якого слідує, що Товариством з обмеженою відповідальністю «Фідленс - Україна» виготовлено та реалізовано готової продукції усього у сумі 83 126 691, 47 грн.

Як вбачається з матеріалів справи, в ході перевірки контролюючим органом надано запити позивачу від 29.12.2015, 19.01.2016, 20.01.2016 з проханням надати пояснення за перевіряємий період з 01.01.2014 по 31.12.2014 щодо формування планової та фактичної собівартості виготовленої продукції з розрахунком включення до собівартості сировини, палива, амортизації виробничого обладнання, заробітної плати виробничого персоналу, розподілу загальновиробничих витрат, надати розрахунок поновної собівартості, а саме включення всіх прямих витрат та витрат пов'язаних з операційною діяльністю (адміністративній витрати, витрати на збут, інші операційні витрати) та первинних документів пов'язаних з реалізаціє готової продукції.

Враховуючи те, що до перевірки Товариством з обмеженою відповідальністю «Фідленс - Україна» не надано калькуляцій, рецептів та інших документів підтверджуючих включення до собівартості списаних матеріалів, інших понесених витрат, які відображені собівартості виготовленої продукції, відповідач дійшов до висновків про порушення позивачем податкового законодавства, які викладені судом вище.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Фідленс - Україна» стверджує, що під час перевірки були надані всі належні первинні документи, що підтверджують витрати, які включенні в собівартість продукції. Разом з цим, на думку позивача калькуляції та рецепти не є первинним документами, а від так платник податків не зобов'язаний їх створювати та зберігати на підприємстві.

Водночас, позивач вказує, що підприємство самостійно формує політику щодо визначення собівартості, що підтверджується наказом №1-БУ від 09.01.2014 «Про порядок здійснення облікової політки». Відповідно до вказаного наказу формування планової собівартості не передбачено, бо не є обов'язковим, а списання у собівартість реалізації планової собівартості не передбачено.

Суд оцінивши доводи позивача, вважає їх безпідставними та необґрунтованими з огляду на наступне.

Правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначені Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.1999 №996-XIV (далі - Закон №996-XIV).

Згідно ч. 1 ст. 6 вказаного закону державне регулювання бухгалтерського обліку та фінансової звітності в Україні здійснюється з метою: створення єдиних правил ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності, які є обов'язковими для всіх підприємств та гарантують і захищають інтереси користувачів; удосконалення бухгалтерського обліку та фінансової звітності.

Регулювання питань методології бухгалтерського обліку та фінансової звітності здійснюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної фінансової політики, який затверджує національні положення (стандарти) бухгалтерського обліку, інші нормативно-правові акти щодо ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності (ч. 2 ст. 6 Закону №996-XIV).

Наказом Міністерства фінансів України від 07.02.2013 №73, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 28.02.2013 за №336/22868 затверджено Національне положення (стандарт) бухгалтерського обліку 1 "Загальні вимоги до фінансової звітності" (далі - Положення №73), яким визначаються мета, склад і принципи підготовки фінансової звітності та вимоги до визнання і розкриття її елементів.

Пунктом 3 Положення №73 передбачено, що витрати - зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, які призводять до зменшення власного капіталу (за винятком зменшення капіталу за рахунок його вилучення або розподілення власниками).

Виробничі витрати - це вартісне вираження сукупності всіх явно спожитих ресурсів, які необхідні для виробництва продукції (робіт, послуг).

Методологічні засади формування в бухгалтерському обліку інформації про витрати підприємства та її розкриття в фінансовій звітності визначено «Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 16 "Витрати"», затверджене наказом Міністерства фінансів України від 31.12.1999 №318 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 19.01.2000 за №27/4248 (далі - Положення №318).

Витрати підприємства поділяються на витрати операційної діяльності; витрати інвестиційної діяльності; витрати фінансової діяльності; інші витрати звичайної діяльності.

Операційна діяльність - це основна діяльність підприємства, а також інші види діяльності, які не є інвестиційною чи фінансовою діяльністю.

Згідно п. 4 Положення №318 елемент витрат - сукупність економічно однорідних витрат.

Водночас, в національних стандартах обліку витрат операційної діяльності виділяється п'ять елементів витрат: матеріалі витрати, витрати на оплату праці, відрахування на соціальні заходи, амортизація, інші оперативні витрати.

Стаття калькуляції - це певний вид витрат, що утворюють собівартість. Собівартість це грошовий вираз безпосередніх витрат підприємства, пов'язаних з виробництвом та реалізацією продукції (робіт, послуг). Собівартість включає в себе витрати підприємства на оплату праці, на відшкодування знарядь праці, що споживаються в процесі виробництва, вартість сировини, матеріалів, послуг, наданих іншими підприємствами, витрати по реалізації продукції та обслуговування виробництва.

Собівартість це частина витрат (не завжди лише виробничих), необхідна для оцінки вартості певного об'єкта калькулювання.

Склад статей калькуляції обирається підприємством самостійно. Рекомендовані статті калькуляції наведені у галузевих методичних рекомендаціях з планування та формування собівартості продукції. Наприклад, Методичними рекомендаціями з формування собівартості продукції (робіт, послуг), рекомендується виділяти наступні статті калькуляції: сировина та матеріали; купівельні напівфабрикати та комплектуючі вироби, роботи і послуги виробничого характеру сторонніх підприємств та організацій; паливо й енергія та технологічні цілі; зворотні відходи (вираховуються); основна заробітна плата; додаткова заробітна плата; відрахування на соціальні страхування; витрати на утримання та експлуатацію устаткування; загальновиробничі витрати; втрати від браку; інші виробничі витрати; попутна продукція (вираховується).

До наведеної вище типової номенклатури статей калькуляції підприємства можуть вносити зміни з урахуванням особливостей техніки, технології та організації виробництва відповідної галузі і питомої ваги окремих видів витрат. Кілька статей можна об'єднувати в одну або виділяти з однієї типової статті кілька статей калькуляції. На основі визначених підприємством статей витрат складаються форми калькуляційних розрахунків, кошторисів та внутрішньої звітності.

Основою організації обліку виробничої діяльності є економічно обґрунтована класифікація обліку витрат. Класифікація витрат здійснюються виходячи з певних цілій. Як правило, вона здійснюються з метою визначення собівартості продукції та встановлення цін на її окремі види. Основна класифікація здійснюється за видами витрат, за економічними елементами, за статтями калькуляції. Але на підприємстві можуть бути визначені й інші критерії класифікації витрат. Це викликано тим, що підприємство має безліч техніко- економічних, маркетингових, фінансових особливостей, які більш-менш впливають на формування собівартості.

Первісною вартістю запасів, що виготовляються власними силами підприємства, визнається їхня виробнича собівартість.

Виробнича собівартість складається з прямих та непрямих витрат.

Прямі витрати це витрати, які можуть бути віднесені безпосередньо до конкретного об'єкта витрат економічно доцільним шляхом. Вони складаються з прямих матеріальних витрат, прямих витрат па оплату праці та інших прямих витрат.

Непрямі витрати - це витрати, що не можуть бути віднесені до об'єкту витрат безпосередньо. В складі виробничої собівартості до непрямих витрат відносяться загальновиробничі витрати.

Загальновиробничі витрати поділяються на змінні (які залежать від обсягу виробництва) та постійні (які не залежать від обсягів виробництва). Згідно з п. 16 Положення №318 перелік і склад змінних і постійних загальновиробничих витрат підприємства визначають самостійно (з відображенням їх в обліковій політиці). Розподіл загальновиробничих витрат на змінні й постійні, у тому числі на розподілені й нерозподілені постійні, здійснюється згідно з пунктом 16 Положення №318 і додатком №1 до Положення №1.

Поряд з цим, п. 9 Положення №318 визначено витрати, що не включаються до виробничої собівартості: попередня оплата вартості запасів, робіт, послуг платежі за договорами комісії, агентськими угодами на користь комітента, принципала та інші витрати.

Згідно з нормами Положення №318 і П(с)БО 3 до виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) не включаються: адміністративні витрати; витрати на збут; інші операційні витрати.

Собівартість реалізованої продукції (робіт, послуг) складається з виробничої собівартості продукції (робіт, послуг), яка була реалізована протягом звітного періоду, нерозподілених постійних загальновиробничих витрат та наднормативних виробничих витрат.

Для фіксації витрат виробництва використовуються наступні первинні документи: накладні, лімітно-забірні картки, виробничі звіти майстрів, начальників цехів, акт на брак і відходи, табелі обліку робочого часу, шляхові листи, рахунки за енерго- і теплопостачання та інші первинні документи, що підтверджують факт здійснення витрат.

Розподіл загальновиробничих витрат залежить від того є вони постійними чи змінними. Перелік і склад змінних і постійних витрат установлюється підприємством самостійно. Змінні витрати розподіляються відносно до прийнятої бази розподілу, виходячи з фактичної потужності звітного періоду. Постійні витрати розподіляються з використанням прийнятої бази розподілу при нормальній потужності. Під нормальною потужністю розуміють очікуваний середній обсяг діяльності, що може бути досягнутий за умов звичайної діяльності підприємства протягом кількох років або операційних циклів з урахуванням запланованого обслуговування виробництва. Нерозподілені постійні загальновиробничі витрати списуються на собівартості реалізованої продукції у періоді їх виникнення.

Пунктом 14.1.27 п. 14.1 ст. 14 ПК України визначено, що витрати це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником);

Згідно п. 138.1 ст. 138 ПК України витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із: витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті: інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.

Витрати операційної діяльності, зокрема, включають собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та інші витрати беруться для визначення об'єкта оподаткування з урахуванням пунктів 138.2, 138.11 цієї статті, пунктів 140.2 - 140.5 статті 140, статей 142 і 143 та інших статей цього Кодексу, які прямо визначають особливості формування витрат платника податку.

Пунктом 138.2 ст. 138 ПК України передбачено, що витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

В силу приписів п. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 ПК України не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Аналіз вказаного в сукупності дає суду підстави дійти до висновку, що наведені правові норми дозволяють платнику податку формувати витрати з метою їх використання в своїй господарській діяльності що, в першу чергу, має підтверджуватись належним чином оформленими первинними документами. Документи, які не мають статус первинних, самі по собі не можуть підтверджувати реальність здійснення господарської операції та, відповідно, право на формування витрат. При цьому, неодмінною характерною рисою господарської діяльності в рамках податкових відносин є її направлення на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах.

В ході розгляду справи позивачем не надано жодних належних та допустимих доказів, зокрема первинних документів, які б підтверджували включення ним до собівартості списаних матеріалів, інших понесених витрат, які відображені собівартості виготовленої продукції та первинних документів підтверджуючих їх реалізацію підприємством.

Згідно ч. 1 ст. 69 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Суд зазначає, що поданий Товариством з обмеженою відповідальністю «Фідленс - Україна» наказ №1-БУ від 09.01.2014 «Про порядок здійснення облікової політки» не спростовує доводів податкового органу.

Разом з цим, зі змісту акту перевірки слідує, що позивачем до складу витрат та до складу податкового кредиту включені суми по взаємовідносинах з Товариством з обмеженою відповідальністю «Бізнес Прайд» з придбання хімічних сполук на підставі договору поставки від 22.09.2014 №3.

В той же час, як вказано відповідачем, відповідно до ІС «Єдиний реєстр податкових накладних» постачальниками ТОВ «Бізнес Прайд» було ТОВ «Флеш Альянс» та ТОВ «Філтон», номенклатура товару - хімічні сполуки.

В свою чергу, основним постачальником ТОВ «Флеш Альянс» є ТОВ «АФК Дистрибюшн», який поставляв останньому автокрісла, манеж стілець та ТОВ «Філтон», номенклатура товару: речовина для запальничок.

Аналіз вказаного свідчить, що по ТОВ «Флеш Альянс» контролюючим органом встановлено не відповідність придбаного та реалізованого товару та відсутність факту реального здійснення господарських операцій з контрагентами - постачальниками та контрагентами - покупцями, оскільки контрагентами позивача придбавалися відмінні товари від тих, що були в подальшому йому реалізовані.

Крім того, в ході розгляду справи судом встановлено, що Головним слідчим управлінням Національної поліції України здійснюється досудове розслідування у кримінальному проваджені №1201500000000098 від 29.10.2015.

Відповідно до ухвали Печерського районного суду міста Києва у справі №757/48761/15-к від 24.12.2015, що Головним слідчим управлінням Національної поліції України встановлено ряд фіктивних підприємств, в переліку яких містяться ТОВ «Флеш Альянс» та ТОВ «Філтон».

Згідно пп. 14.1.36 п. 14.1 ст. 14 ПК України господарська діяльність це діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

Відповідно до пп. 14.1.181 п. 14.1 ст. 14 ПК України податковий кредит це сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно розділу V цього Кодексу.

Підпунктом «а» п. 198.1 ст. 198 ПК України визначено, що право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг або дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною (п. 198.2 ст. 198 ПК України).

При цьому, податковий кредит в силу приписів п. 198.3 ст. 198 ПК України визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг (у разі здійснення контрольованих операцій - не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу) та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з, зокрема, придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Водночас, не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу (п. 198.6 ст. 198 ПК України).

Згідно п. 201.1 ст. 200 ПК України платник податку зобов'язаний надати покупцю (отримувачу) на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою (за наявності) податкову накладну, складену за вибором покупця (отримувача).

Податкова накладна є податковим документом і одночасно відображається у податкових зобов'язаннях і реєстрі виданих податкових накладних продавця та реєстрі отриманих податкових накладних покупця (п. 201.6 ст. 200 ПК України).

Форма та порядок заповнення податкової накладної затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику (п. 201.3 ст. 200 ПК України).

Виходячи з аналізу наведених норм суд дійшов висновку, що , ПК України визначено окремі випадки, за яких неможливе формування податкового кредиту, зокрема це відсутність зв'язку з господарською діяльністю, фіктивність операцій (відсутність поставок), відсутність податкової правосуб'єктності, відсутність на момент перевірки податкових накладних або видача їх особою, яка не є платником податку додану вартість.

Таким чином, із зазначеного вище також випливає те, що при дослідженні факту здійснення господарської операції, оцінці підлягають відносини безпосередньо між учасниками тієї операції, на підставі якої сформовані дані податкового обліку.

Поряд з цим, у своєму листі від 02.06.2011 №742/11/13-11 Вищий адміністративний суд України одночасно зазначає, що за відсутності факту придбання товарів чи послуг або в разі якщо придбані товари чи послуги не призначені для використання у господарській діяльності платника податку відповідні суми не можуть включатися до складу витрат для цілей оподаткування податком на прибуток або податкового кредиту з податку на додану вартість навіть за наявності формально складених, але недостовірних документів або сплати грошових коштів. Наявність формально складених, але недостовірних первинних документів, відповідність яких фактичним обставинам спростована належними доказами, не є безумовним підтвердженням реальності господарської операції.

Згідно п. 44.1 ст. 44 ПК України для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Статтею 1 Закону № 996-XIV визначено, що господарська операція це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства, а первинний документ це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону № 996-XIV підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції (ч. 2 ст. 9 Закону № 996-ХІV).

Поряд з цим, згідно абзацу другого п. 2.1 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 №88 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.06.1995 за номером 168/704, господарські операції - це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов'язань і фінансових результатів.

Аналіз вказаних норм свідчить про те, що будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції. Якщо ж фактичне здійснення господарської операції відсутнє, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені законодавством.

Визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

В той же час суд звертає увагу на думку колегії суддів Судової плати в адміністративних справах Верховного Суду України (надалі - ВСУ), викладену у постановах від 03.11.2015 р. у справі №21-4471а15, від 26.01.2016 р. у справі №21-4781а15 про те, що надання податковому органу належним чином оформлених документів, передбачених законодавством про податки та збори, з метою одержання податкової вигоди є підставою для її одержання, якщо податковий орган не встановив та не довів, що відомості, які містяться в цих документах, неповні, недостовірні та (або) суперечливі, є наслідком укладення нікчемних правочинів або коли відомості ґрунтуються на інших документах, недійсність даних в яких установлена судом.

Про необґрунтованість податкової вигоди можуть також свідчити підтверджені доказами доводи податкового органу, зокрема, про наявність таких обставин: неможливість реального здійснення платником податків зазначених операцій з урахуванням часу, місця знаходження майна або обсягу матеріальних ресурсів, економічно необхідних для виробництва товарів, виконання робіт або послуг, нездійснення особою, яка значиться виробником товару, підприємницької діяльності; відсутність необхідних умов для досягнення результатів відповідної підприємницької, економічної діяльності у зв'язку з відсутністю управлінського або технічного персоналу, основних коштів, виробничих активів, складських приміщень, транспортних засобів; облік для цілей оподаткування тільки тих господарських операцій, які безпосередньо пов'язані з виникненням податкової вигоди, якщо для такого виду діяльності також потрібне здійснення й облік інших господарських операцій; здійснення операцій з товаром, що не вироблявся або не міг бути вироблений в обсязі, зазначеному платником податків у документах обліку; відсутність первинних документів обліку.

Таким чином, у цілях підтвердження обґрунтованості заявлених податкових вигод має бути встановлений їх об'єктивний предметний зв'язок з фактами та результатами реальної підприємницької або іншої економічної діяльності, що слугує підставою для висновку про достовірність первинних документів, у тому числі й відносно учасників та умов господарських операцій.

Суд зазначає, що в ході розгляду справи позивачем не надано суду жодних належних та допустимих доказів, які б спростовували висновки контролюючого органу, викладені в акті перевірки.

Разом з цим, суд вважає за необхідне звернути увагу, що клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю «Фідленс - Україна» відносно витребування доказів, зокрема первинних документів, які були подані останнім під час проведення перевірки є необґрунтованим з огляду на наступне.

Так, ч. 1 ст. 71 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

При цьому, якщо особа, яка бере участь у справі, не може самостійно надати докази, то вона повинна зазначити причини, через які ці докази не можуть бути надані, та повідомити, де вони знаходяться чи можуть знаходитися. Суд сприяє в реалізації цього обов'язку і витребовує необхідні докази. Про витребування доказів або про відмову у витребуванні доказів суд постановляє ухвалу. Ухвала суду про відмову у витребуванні доказів окремо не оскаржується. Заперечення проти неї може бути включене до апеляційної чи касаційної скарги на рішення суду, прийняте за наслідками розгляду справи.

Враховуючи те, що первинні документи по взаємовідносинам з контрагентом позивача, підприємство в силу ПК України має обов'язок зберігати, неможливість їх подачі Товариством з обмеженою відповідальністю «Фідленс - Україна» не доведено.

Водночас, твердження позивача, що певні документи були виготовлені в одному екземплярі та знаходяться у Головному управлінні ДФС у м. Києві не знайшли свого підтвердження матеріалами справи.

Крім того, судом враховано, що на аркуші 42 акту перевірки вказано, що в ході проведення перевірки не здійснювалося вилучення копій (оригіналів) фінансово - господарських документів, які свідчать про приховування (заниження) об'єктів оподаткування, не сплату податків та зборів (обов'язкових) платежів.

В той же час, при поданні Товариством з обмеженою відповідальністю «Фідленс - Україна» заперечень на акт перевірки з долученням первинних документів судом не вбачається, що останні були створенні в одному екземплярі, а платник податків був позбавлений можливості здійснити їх копію.

Крім того, слід звернути увагу, що судом в судовому засіданні 25.07.2016 оголошувалася перерва з метою підготовки Товариством з обмеженою відповідальністю «Фідленс - Україна» первинних документів, проте останні станом на час вирішення справи по суті ним подані не були.

Таким чином, враховуючи викладене суд дійшов до висновку, що позивачем не підтверджено включення до складу витрат та податкового кредиту суми по взаємовідносинам з ТОВ «Бізнес Прайд», і як наслідок доводи Головного управління ДФС у м. Києві, викладені в акті перевірки Товариством з обмеженою відповідальністю «Фідленс - Україна» не спростовано.

З урахуванням зазначеного судом не вбачається наявність підстав для визнання протиправним та скасування спірних рішень.

Разом з цим, судом не береться до уваги доводи позивача, як на підставу для задоволення адміністративного позову, порушення відповідачем строку проведення і оформлення результатів перевірки, з огляду на наступне.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, висловленої в постанові від 24.12.2010 №21-25а10, у разі коли платник податків, який вважає порушеним порядок та підстави призначення податкової перевірки щодо нього, має захищати свої права шляхом недопуску посадових осіб контролюючого органу до такої перевірки. Якщо ж допуск до проведення перевірки відбувся, в подальшому предметом розгляду в суді має бути лише суть виявлених порушень податкового та іншого законодавства, дотримання якого контролюється контролюючими органами.

Тобто, згідно з правовою позицією Верховного Суду України, саме на етапі допуску до перевірки платник податків може поставити питання про необґрунтованість її призначення та проведення, реалізувавши своє право на захист від безпідставного та необґрунтованого здійснення податкового контролю щодо себе. Водночас допуск до перевірки нівелює правові наслідки процедурних порушень, допущених контролюючим органом при призначенні податкової перевірки.

До аналогічних висновків дійшов також Вищий адміністративний суд України в ході розгляду адміністративних справ про скасування податкових повідомлень-рішень (ухвали від 12.04.2016 № К/800/34845/14, 04 жовтня 2016 року № К/800/8821/16).

Враховуючи те, що фактично перевірка була здійснена, працівників податкового органу до її проведення було позивачем допущено, покликання на порушення процедурних аспектів є безпідставними.

Поряд з цим, суд відхиляє доводи Товариства з обмеженою відповідальністю «Фідленс - Україна» щодо підписання спірних податкових повідомлень - рішень не уповноваженою на те особою, оскільки матеріалами справи підтверджено зворотне.

Так, як слідує з наказу №382-о від 17.02.2016 на період відпустки заступника начальника Головного управління ДФС у м. Києві Лагутіної З.В. покладено обов'язки заступника начальника Головного управління ДФС у м. Києві на начальника управління аудиту у сфері матеріального виробництва Головного управління ДФС у м. Києві Якушко Інну Валеріївну.

З вказаного слідує, що Якушко І.В. станом на час підписання спірних податкових повідомлень - рішень мала повноваження на їх підписання.

За таких обставин, оцінивши наявні документи в матеріалах справи, суд за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на безпосередньому та об'єктивному досліджені доказів дійшов до висновку про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову.

Керуючись ст. ст. 69-71, 94, 160-165, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити в задоволенні позову

Постанова набирає законної сили порядку передбаченому ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 185 - 187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.

Суддя В. І. Келеберда

Дата складення повного тексту рішення - 27.10.2016