Постанова № 62468368, 25.10.2016, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 жовтня 2016 р. Справа № 805/84/16-а

Час ухвалення: 18-00 год

Донецький окружний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Голошивця І.О., суддів Волгіної Н.П., Молочної І.С., при секретарі Белікові Д.Л., розглянув у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області, ОСОБА_2 міського відділу (з обслуговування м. Артемівськ та Артемівського району) ГУМВС України в Донецькій області, Головного управління Національної поліції в Донецькій області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Головного управління Державної казначейської служби України у Донецькій області про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на посаді, визнання протиправною бездіяльності та зобовязати вчинити певні дії, стягнення грошового забезпечення, моральної шкоди та витрат на правову допомогу, -

за участю:

позивача ОСОБА_1 (особисто),

від позивача ОСОБА_3 на підставі ордеру, договору,

від відповідача 1. не зявився,

від відповідача 2,4. ОСОБА_4 за довіреністю,

від відповідача 3. ОСОБА_5 за довіреністю,

від третьої особи не зявився.

ОСОБА_1 звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Міністерства внутрішніх справ України (відповідач 1), Ліквідаційної комісії Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області (відповідач 2), Ліквідаційної комісії ОСОБА_2 міського відділу (з обслуговування м. Артемівськ та Артемівського району) ГУМВС України в Донецькій області (відповідач 3), Головного управління Національної поліції в Донецькій області (відповідач 4) про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на посаді, визнання протиправною бездіяльності та зобовязати вчинити певні дії, стягнення грошового забезпечення, моральної шкоди та витрат на правову допомогу.

Ухвалою суду від 11 травня 2016 року замінено неналежного відповідача у справі - ліквідаційну комісію Управління МВС України в Донецькій області на Головне управління МВС України в Донецькій області (відповідач 2) (87515, Донецька обл., м.Маріуполь, вул. Італійська, 32). Замінено неналежного відповідача у справі - ліквідаційну комісію ОСОБА_2 з обслуговування м. Артемівськ та Артемівського району ГУ МВС України в Донецькій області на ОСОБА_2 міський відділ (з обслуговування м. Артемівськ та Артемівського району) ГУМВС України в Донецькій області (відповідач 3) (84500, Донецька обл., м. Бахмут (ОСОБА_2), вул. Петровського, 19). Залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Головне управління Державної казначейської служби України у Донецькій області (адреса: 87500, Донецька обл., м. Маріуполь, пр-т. Леніна, 68).

До початку судового розгляду справи по суті позивачем надано до суду уточнений адміністративний позов, в якому остання просить суд:

-визнати незаконним та скасувати наказ Головного управління МВС України в Донецькій області №372о/с від 06 листопада 2015 року та наказ Головного управління МВС України в Донецькій області №405о/с від 06 листопада 2015 року про звільнення;

-зобовязати Головне управління МВС України в Донецькій області поновити на посаді слідчого слідчого відділу ОСОБА_2 (з обслуговування м. Артемівськ та Артемівського району) ГУМВС України в Донецькій області;

-зобовязати Головне управління Національної поліції у Донецькій області прийняти позивача на службу шляхом видання наказу про призначення за згодою на посаду слідчого слідчого відділу ОСОБА_2 відділення Головного управління Національної поліції у Донецькій області;

-визнати протиправною бездіяльність Міністерства внутрішніх справ України, Ліквідаційної комісії Головного управління МВС України у Донецькій області щодо нездійснення працевлаштування після звільнення з посади слідчого слідчого відділу ОСОБА_2 (з обслуговування м. Артемівськ та Артемівського району) ГУМВС України в Донецькій області;

-зобовязати Головне управління МВС України в Донецькій області та ОСОБА_2 (з обслуговування м. Артемівськ та Артемівського району) ГУМВС України в Донецькій області працевлаштувати на службу в Національну поліцію України;

-стягнути з ОСОБА_2 (з обслуговування м. Артемівськ та Артемівського району) ГУМВС України в Донецькій області суму середнього грошового забезпечення за час вимушеного прогулу за період з 06.11.2015 року по дату винесення рішення;

-стягнути з відповідачів солідарно заподіяну протиправною бездіяльністю моральну шкоду у розмірі 10000,00 грн.;

-стягнути з відповідачів солідарно витрати, повязані з наданням правової допомоги у сумі 2000,00 грн.;

-стягнути з ОСОБА_2 (з обслуговування м. Артемівськ та Артемівського району) ГУМВС України в Донецькій області винагороду за безпосередню участь в антитерористичній операції в розмірі 100 відсотків місячного грошового забезпечення за період з 01.04.2014 року по 10.10.2014 року з відрахуванням установлених законом податків та інших обовязкових платежів.

В обґрунтування заявлених вимог з урахуванням наданих уточнень до позову позивач зазначає, що з 16 серпня 2008 року по 02 червня 2012 року вона проходила службу в органах внутрішніх справ. 04 червня 2012 року була прийнята на посаду слідчого відділу розслідувань злочинів, скоєних проти життя і здоровя осіб СВ ОСОБА_2 ГУМВС України в Донецькій області. У відповідності до наказу ГУМВС України в Донецькій області від 20 травня 2015 року №156о/с ОСОБА_1 було надано відпустку по догляду за дитиною. Проте, наказом від 06 листопада 2015 року №372о/с позивача звільнено з органів внутрішніх справ на підставі п. 64 «г» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ. Позивач вважає даний наказ про її звільнення незаконним, оскільки фактичної ліквідації підприємства не відбулось. Крім того, зазначає, що на неї було вчинено сильний психологічний тиск з боку адміністрації ОСОБА_2 та введено її в оману, пояснивши, що для переходу на службу до поліції треба написати рапорт про вихід з відпустки по догляду за дитиною та рапорт на звільнення з міліції, що вона і зробила. Позивач вказує на те, що 16 листопада 2015 року вона прийшла до відділу кадрів, де її повідомили, що підстав для її звільнення немає і вона числиться в штаті. Про своє звільнення позивач дізналась лише у грудні 2015 року. Також, позивач зазначає, що при її звільненні відповідачами не враховано приписи ст. 184 КЗпП України, яка забороняє звільнення, зокрема, жінок, які мають дітей віком до 3-х років. Також позивач вказує на те, що на її користь підлягає виплата винагороди за безпосередню участь в антитерористичній операції, а саме за період з 01 квітня 2014 року по 10 жовтня 2014 року. Водночас, як зазначає позивач, своєю протиправною бездіяльністю відповідачі істотно порушили конституційні права позивача і заподіяли їй значної моральної шкоди, яка суттєво позначилась на її фізичному, духовному та психічному здоровї. Таким чином, просила визнати незаконним та скасувати наказ про своє звільнення, зобовязати відповідача 2 поновити на її посаді, визнати протиправною бездіяльність відповідачів 1, 2 щодо нездійснення її працевлаштування, зобовязати відповідачів 2, 3 працевлаштувати її до органів поліції, зобовязати відповідача 4 видати наказ про призначення її на посаду до органів поліції, стягнути з відповідачів грошове забезпечення за час вимушеного прогулу, моральну шкоду та витрати на правову допомогу.

Відповідач 1 позовні вимоги не визнав. Надав до суду заперечення проти позову, які вмотивовані наступним. Так, відповідач 1 зазначає, що у відповідності до приписів Закону України «Про національну поліцію» позивач був попереджений про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів. Крім того, вжиття роботодавцем заходів для працевлаштування працівників в новоутвореній установі відповідно до умов Закону України «Про національну поліцію» не є обовязком роботодавця. Також, вважає, що Національна поліція за своїм статусом є новоствореним органом державної влади та не є правонаступником органів внутрішніх справ, що діяли на підставі положень Закону України «Про міліцію». Крім того, відповідач 1 вказує на те, що з боку МВС України відсутні неправомірні рішення, дії чи бездіяльність якими було б завдано шкоди немайновим правам позивача, у звязку з чим просив відмовити в задоволенні позову у повному обсязі.

Відповідач 2 проти задоволення позовних вимог ОСОБА_1 заперечував. Надав до суду заперечення проти позову, в обґрунтування яких зазначив, що у відповідності до приписів Закону України «Про національну поліцію» позивач був попереджений про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів. Також, зазначає, що ОСОБА_2 міським відділом 07 вересня 2015 року до ОСОБА_2 міського центру зайнятості надано інформацію про заплановане масове вивільнення працівників у звязку зі змінами в організації виробництва і праці, передбачене на листопад 2015 року. Також, відповідач 2 зазначив, що у звязку з втратою чинності нормативної бази щодо проходження служби працівниками міліції, скороченням всіх штатів і посад та ліквідацією територіальних органів МВС України, у тому числі і Головного управління МВС України в Донецькій області, ОСОБА_2 Головного управління МВС України в Донецькій області звільненню підлягали всі працівники без виключення. Таким чином, вважає, що Головним управлінням додержано процедуру звільнення позивача з органів внутрішніх справ. Крім того, відповідач 2 зазначає, що Національна поліція за своїм статусом є новоствореним органом державної влади та не є правонаступником органів внутрішніх справ, що діяли на підставі положень Закону України «Про міліцію», тому зобовязання іншої юридичної особи поновити на службі працівника, який не проходив у ній службу, буде суперечити законодавству. Водночас, відповідач 2 вказує на необґрунтованість та непідтвердження позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення на її користь моральної шкоди та витрат на правову допомогу з підстав ненадання останньою належних доказів на підтвердження зазначених обставин. Щодо позовних вимог позивача про стягнення на її користь винагороди за участь в антитерористичній операції зазначив, що згідно з витягами з наказів Першого заступника керівника Антитерористичного Центру при Службі безпеки України за період з 01 квітня 204 року по 10 жовтня 2014 року ОСОБА_1 не залучалася до складу сил та засобів, які брали безпосередню участь в АТО на території Донецької та Луганської областей. Таким чином, просив відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Відповідач 3 позовні вимоги не визнав. Надав до суду заперечення проти позову, які вмотивовані тим, що звільнення позивача відбулось у відповідності до вимог діючого законодавства. Зазначає, що 07 вересня 2015 року ОСОБА_2 до територіального органу Державної служби зайнятості надано інформацію про заплановане масове вивільнення працівників у звязку зі змінами в організації виробництва і праці, передбачене на листопад 2015 року. Також, відповідач 3 вказує на те, що 06 листопада 2015 року співробітниками міського відділу здійснено дзвінки на мобільний телефон позивача та повідомлено останню про необхідність виходу на службу з декретної відпустки, проте ОСОБА_1 відмовилась виходити на службу, про що складено відповідний акт. Так, оскільки позивач для вирішення питання щодо подальшого проходження служби до міського відділу не прибула, наказом ГУМВС України в Донецькій області від 06 листопада 2015 року за №372о/с її звільнено з органів внутрішніх справ за п. 64 «г» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ. Відповідач зазначає, що ОСОБА_1 зявлялась до ОСОБА_2 лише 03 листопада 2015 року, де особисто надала рапорт про вихід з відпустки по догляду за дитиною, після чого наступного разу прибула до міського відділу 08 грудня 2015 року, де ознайомилась з наказом про звільнення. Також, зауважив, що вимога позивача про поновлення її на попередній посаді не є обґрунтованою, оскільки ОСОБА_2 ліквідований постановою Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2015 року №730. Також, вказує на те, що органи Національної поліції не є правонаступниками органів внутрішніх справ України. Крім того, відповідач 3 зазначає, що посилання позивача на приписи Кодексу законів про працю України є безпідставними, оскільки на військовослужбовців вони не поширюються. Стосовно позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення на її користь винагороди за безпосередню участь в антитерористичній операції відповідач 3 зазначив, що ОСОБА_1 за період часу з 01 квітня 2014 року по 10 жовтня 2014 року не організовувала боротьбу з тероризмом шляхом запобігання, виявлення та припинення злочинів, тобто до безпосередньої участі в антитерористичній операції не залучалась. Також, відповідач вважає необґрунтованими позовні вимоги ОСОБА_1 щодо відшкодування заподіяної їй моральної шкоди, оскільки останньою не наведено належних доказів заподіяння їй саме ОСОБА_2 зазначеної шкоди. Стосовно позовних вимог про стягнення витрат на правову допомогу відповідач 3 вказує на те, що позивачем не наведено доказів сплати зазначених послуг. Таким чином, просив відмовити в задоволенні позову у повному обсязі.

Відповідач 4 також позовні вимоги не визнав з підстав їх необґрунтованості. Так, в своїх запереченнях проти позову, відповідач 4 вказує на те, що позивач проходила службу в органах внутрішніх справ, тоді як Національна поліція України за своїм статусом є новоствореним органом та не є правонаступником органів внутрішніх справ, тому зобовязання іншої юридичної особи поновити на службі працівника, який не проходив у ній службу, буде суперечити законодавству. Крім того, зауважує, що Законом України «Про Національну поліцію» не передбачено автоматичного перепризначення колишніх працівників міліції. Також, вважає необґрунтованими позовні вимоги ОСОБА_1 в частині стягнення моральної шкоди та витрат на правову допомогу, оскільки позивач не перебувала з ГУНП в Донецькій області в трудових відносинах. Просив відмовити в задоволені позову у повному обсязі.

В судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримала, надала пояснення, аналогічні викладеним у позові, просила суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Представники відповідачів 2, 3, 4 в судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечували, надали пояснення, аналогічні викладеним у запереченнях, просили відмовити в задоволенні позову у повному обсязі.

Представники відповідача 1 та третьої особи, належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання не зявились.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення позивача та представників сторін в судовому засіданні, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 проходила службу в органах внутрішніх справ в ОСОБА_2 ГУ МВС України в Донецькій області з 16 серпня 2008 року по 06 листопада 2015 року. Остання займана посада слідчий відділення розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоровя особи слідчого відділу ОСОБА_2 міського відділу (з обслуговування міста ОСОБА_2 та Артемівського району) ГУМВС України в Донецькій області (т. 1 а.с. 159).

Відповідно до наказу ГУМВС України в Донецькій області від 20 травня 2015 року №156о/с позивачу надано відпустку по догляду за дитиною з 30 квітня 2015 року до 28 січня 2018 року (т. 1 а.с. 157).

14 вересня 2015 року ОСОБА_2 ГУ МВС України в Донецькій області складено повідомлення №23025 «Про скорочення штатів», в якому позивача повідомлено про те, що згідно вказівки ГУМВС України в Донецькій області від 11 вересня 2015 року №7238/Нв їй необхідно прибути до сектору кадрового забезпечення ОСОБА_2 для ознайомлення із вимогами Закону України «Про національну поліцію», зокрема, з п.8-11 прикінцевих та перехідних положень (розділ 11) із можливим майбутнім звільненням через скорочення штатів (т. 1 а.с. 106).

03 листопада 2015 року позивач подала рапорт на імя начальника ГУМВС України в Донецькій області про визнання її такою, що приступила до виконання службових обовязків після виходу з відпустки по догляду за дитиною з 05.11.2015 року (т. 1 а.с. 97, т.2 а.с. 163).

06 листопада 2015 року начальником ОСОБА_2 ГУ МВС України в Донецькій області складено доповідну записку №28779 на імя начальника ГУ МВС України в Донецькій області, в якій зазначено, що, зокрема, ОСОБА_1, станом на 05.11.2015 року не приступила до виконання службових обовязків в ОСОБА_2, відмовившись виходити з декретної відпустки на службу (т. 1 а.с. 152-153).

Також, 06 листопада 2015 року посадовими особами ОСОБА_2 складено акти про відмову ОСОБА_1 вийти на службу 06 листопада 2015 року (т. 1 а.с. 144, 145).

Наказом Головного управління МВС України в Донецькій області від 06 листопада 2015 року №372о/с «По особовому складу» визначено вважати такою, що приступила до виконання службових обовязків після виходу з відпустки по догляду за дитиною, зокрема, старшого лейтенанта міліції ОСОБА_1 (М-214939), слідчого відділення розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоровя особи слідчого відділу ОСОБА_2 міського відділу (з обслуговування міста ОСОБА_2 та Артемівського району) з 06 листопада 2015 року (підстава: рапорт ОСОБА_1 від 03.11.2015 року).

Також, пунктом 4 даного наказу позивача звільнено із займаної посади за п. 64 «г» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ (через скорочення штатів) з 06 листопада 2015 року (т. 1 а.с. 231).

Крім того, 06 листопада 2015 року ОСОБА_2 ГУ МВС України в Донецькій області складено повідомлення №28702 «Про звільнення з ОВС», в якому позивача повідомлено про її звільнення з органів внутрішніх справ наказом від 06.11.2015 року №372о/с (через скорочення штатів) та вказано на необхідність зявитись до сектору кадрового забезпечення із службовим посвідченням для отримання трудової книжки та повного розрахунку (т. 1 а.с. 105).

Не погоджуючись з даним наказом, позивач звернулась до суду за захистом своїх прав.

Щодо строку звернення позивача до суду з даним адміністративним позовом суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. При цьому у відповідності до ч. 2 ст. 2 КАС України, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Адміністративний позов, відповідно до ст. 99 КАС України, може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Частиною 3 зазначеної статті передбачено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Представником Головного управління МВС України в Донецькій області під час судового розгляду справи заявлено клопотання про залишення позовної заяви ОСОБА_1 без розгляду у звязку з пропуском останньою встановленого КАС України строку звернення до суду з даним позовом. Відповідач 2 зазначає, що зі спірним наказом про звільнення ОСОБА_1 ознайомлена 08 грудня 2015 року, тоді як з даним адміністративним позовом остання звернулась до Донецького окружного адміністративного суду 12 січня 2016 року, тобто з порушенням встановленого ст. 99 КАС України строку. Просив залишити адміністративний позов ОСОБА_1 без розгляду.

З матеріалів справи вбачається, що зі спірним в даній справі наказом позивач ознайомлена 08 грудня 2015 року, що підтверджується листом ознайомлення звільнених працівників ОСОБА_2 з наказом ГУМВС України в Донецькій області від 06 листопада 2015 року №372о/с (т. 1 а.с. 174).

Даний адміністративний позов підписано позивачем 06 січня 2016 року, направлено поштою 06 січня 2016 року, до суду вказаний позов надійшов 12 січня 2016 року (т. 1 а.с. 4-9).

З урахуванням викладеного, суд вважає, що строк звернення до суду із зазначеним адміністративним позовом позивачем не пропущено.

Надаючи оцінку оскаржуваному наказу, суд виходить із наступного.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Приписами ч.3 ст.2 КАС України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Зазначені критерії є вимогами для суб'єкта владних повноважень, який приймає відповідне рішення, вчиняє дії чи допускається бездіяльності.

Спірні правовідносини регулюються Законом України «Про міліцію» від 20.12.1990 року №565-ХІІ (що діяв на час виникнення спірних правовідносин), Законом України "Про Національну поліцію" від 02.07.2015 р. № 580-VIІI (далі - Закон № 580-VІІІ) та Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 р. № 114 (далі - Положення № 114).

При цьому суд зазначає, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.

Дана позиція викладена у листі Вищого адміністративного суду України від 26.05.2010 р. № 753/11/13-10 "Про розв'язання спорів, що виникають з відносин публічної служби".

Відповідно до ст.1 Закону № 580-VІІІ Національна поліція України (далі - поліція) - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. Діяльність поліції спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України згідно із законом.

Пунктом 8 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону № 580-VІІІ встановлено, що з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

Разом з тим, приписами п.9 розділу ХІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 580-VIІI передбачено, що працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції. Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції.

Отже, Законом № 580-VІІІ передбачена альтернатива вибору працівників міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, а саме прийняття на службу за їх згодою або проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.

Згідно п.10 розділу ХІ Прикінцевих та перехідних положень Закону №580-VІІІ працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.

Відповідно до пп. "г" п.64 Положення №114 особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.

З аналізу вказаних норм слідує, що працівники міліції можуть бути прийняті на службу до поліції за власним бажанням та у спосіб, визначений п.9 розділу ХІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 580-VIІI. Водночас, ті працівники, які відмовились від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.

З матеріалів справи вбачається, що позивач відповідно до наказу ГУМВС України в Донецькій області від 20 травня 2015 року №156о/с з 25 червня 2015 року перебувала у відпустці по догляду за дитиною.

Як вже зазначалось судом, спірним в даній справі наказом ГУ МВС України в Донецькій області від 06 листопада 2016 року №372о/с визначено вважати такою, що приступила до виконання службових обовязків після виходу з відпустки, зокрема, ОСОБА_1

Підставою зазначеного наказу є власноруч написаний позивачем рапорт від 03 листопада 2015 року на імя начальника ГУМВС України в Донецькій області (т. 1 а.с. 97, т.2 а.с. 163). Зазначені обставини не є спірними між сторонами.

Крім того, позивач вказує на те, що 06 листопада 2015 року близько 20-00 години їй зателефонували з відділу кадрів ОСОБА_2 та повідомили про необхідність терміново прибути до міського відділу для написання заяви стосовно прийому на службу до поліції та рапорт на звільнення з органів внутрішніх справ за п. 64 «з» Положення про проходження служби (у звязку з переходом в установленому порядку на роботу до інших міністерств та відомств). У звязку з неможливістю прибути до міського відділу о 21-00 годині на адресу позивача прибула слідчий Беседіна Л.О. зі зразками рапорту та заяви. Позивач в присутності ОСОБА_6 написала рапорт на звільнення з органів внутрішніх справ за п. 64 «з» Положення та заяву про прийняття її на службу до поліції та передала останній вказані документи. При зверненні ОСОБА_1 наступного дня до працівників відділу кадрів ОСОБА_2 ОСОБА_7 та ОСОБА_8 (ОСОБА_9) щодо її подальших дій, позивачу повідомлено про можливість подальшого перебування у декретній відпустці та необхідність прибуття лише для проходження атестації.

В ході судового розгляду справи позивачем в судових засіданнях заявлялись клопотання про допит в якості свідків начальника відділу кадрового забезпечення ОСОБА_2 відділу поліції ГУНП України в Донецькій області ОСОБА_10, інспекторів кадрового забезпечення ОСОБА_2 відділу поліції ГУНП України в Донецькій області ОСОБА_7, ОСОБА_8 (дівоче ОСОБА_9О.) та слідчого Беседіну Л.О., які вмотивовані тим, що останні обізнані про фактичні обставини, що відбулись при написанні позивачем рапортів на звільнення та прийняття до поліції.

Представники відповідачів в судових засіданнях заперечували проти задоволення клопотань позивача про допит в якості свідків ОСОБА_10, ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_6 з підстав їх необґрунтованості.

Судом допитано в якості свідків начальника відділу кадрового забезпечення ОСОБА_2 відділу поліції ГУНП України в Донецькій області ОСОБА_10 та інспектора кадрового забезпечення ОСОБА_2 відділу поліції ГУНП України в Донецькій області ОСОБА_7 У відповідності до приписів КАС України, ОСОБА_10, ОСОБА_7 склали присяги свідків та попереджені про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання і відмову від давання показань за статтями 384, 385 Кримінального кодексу України. Свідкам розяснено приписи ст. 63 Конституції України про те, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сімї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Про зазначені обставини ОСОБА_10, ОСОБА_7 складено розписки.

Свідок ОСОБА_7 в судовому засіданні пояснила, що інспектори відділу кадрів 03 листопада 2015 року телефонували особам, що перебували у відпустці по догляду за дитиною, та інформували останніх про необхідність прибуття до ОСОБА_2 для заповнення відповідних документів. З пояснень свідка ОСОБА_10 встановлено, що всі заповнені рапорти співробітників ОСОБА_2 були направлені до Головного управління. Також, ОСОБА_10 зазначила, що 06 листопада 2015 року здійснено телефонний дзвінок позивачу стосовно необхідності виходу на роботу, про що складено відповідний акт. Також, свідки пояснили, що неправильно складені (за наявності помилок) рапорти та заяви співробітників ОСОБА_2 були знищені.

Разом з тим, колегія суддів враховує, що у своїй відповіді на запит позивача від 04 грудня 2015 року за №952 ОСОБА_2 листом від 16 грудня 2015 року за №2463 повідомлено ОСОБА_1, що нею було подано заяву про прийом на службу до поліції, однак до наказу про призначення на посаду слідчого Артемівського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Донецькій області її включено не було (т. 1 а.с. 149).

Також, в підтвердження факту написання та подання позивачем заяви на прийом на службу до органів поліції суд бере до уваги лист Артемівського ВП ГУНП в Донецькій області від 28 грудня 2015 року за №3296, наданий на адвокатський запит, в якому Артемівський ВП ГУНП в Донецькій області повідомляє ОСОБА_1 про те, що звернення та заява останньої від 06.11.2015 року спрямовані до Головного управління Національної поліції в Донецькій області. Також, в даній відповіді зазначено, що, зокрема, заява ОСОБА_1 про вихід з відпустки по догляду за дитиною від 05.11.2015 року, рапорт про звільнення від 06.11.2015 року та заява про проходження служби у поліції від 07.11.2015 року знаходяться у Головному управлінні Національної поліції в Донецькій області (т. 2 а.с. 75).

Крім того, суд зазначає, що Донецьким окружним адміністративним судом у відповідачів під час судових засідань по справі неодноразово витребовувалась особова справа ОСОБА_1, однак, дана справа до суду надана не була. Відповідно до довідки ОСОБА_2 від 19.04.2016 року за №10293/201-2016 на виконання вказівки ГУМВС України в Донецькій області особова справа ОСОБА_1 була передана до УКЗ ГУМВС України в Донецькій області для подальшого зберігання (т. 1 а.с. 99).

Наданими до суду поясненнями представника відповідача 3 з цього приводу встановлено, що рапорт та заява ОСОБА_1 не були узгоджені з начальником ОСОБА_2, однак випадково були направлені до ГУМВС України в Донецькій області. В подальшому, через відсутність необхідної резолюції вказані документи не були узгоджені начальником ГУМВС України в Донецькій області та повернуті на адресу ОСОБА_2, де були знищені співробітниками міського відділу у звязку із відсутністю затвердженого порядку їх зберігання (т. 2 а.с. 94-95).

З урахуванням викладеного, беручи до уваги пояснення, надані свідками в судових засіданнях, наявні докази в матеріалах справи, суд вважає підтвердженим факт своєчасного написання позивачем рапортів на звільнення з органів внутрішніх справ у звязку з переведенням та прийняття її на службу до поліції.

Таким чином, під час судового розгляду справи знайшло своє підтвердження, що позивач не відмовлялась від проходження служби в поліції, а навпаки, виявила бажання проходити службу в поліції, подавши відповідну заяву.

Обставини наявності певних недоліків в заповненні вказаних документів не можуть спростовувати волевиявлення позивача щодо проходження служби в Національній поліції України.

З огляду на вказані положення Закону №580-VІІІ, відповідач мав право на звільнення через скорочення штатів працівників міліції, відносно яких, до 06 листопада 2015 року, не було вирішено питання щодо подальшого проходження служби в поліції.

В той же час, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Встановлені обставини справи свідчать про те, що ОСОБА_1 на час звільнення мала дитину віком менше одного року. Так, як вказує позивач, відповідно до свідоцтва про народження серії І-ВЛ №391639 ОСОБА_1 є матірю ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_1. (т.1 а.с. 160а) Зазначені обставини не є спірними між сторонами.

Пунктом 17 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України РСР від 29.07.1991 №114 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що вагітні жінки і матері з числа осіб рядового і начальницького складу користуються всіма правами і пільгами, встановленими законодавством.

Тобто, вказаною нормою права визначено, що на вагітних жінок і матерів з числа осіб рядового і начальницького складу розповсюджуються гарантії, які визначені, в тому числі, і іншим законодавством України.

Частиною 3 статті 184 Кодексу законів про працю України визначено, що звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням.

Отже, звільнення працівника, який відноситься до категорії осіб, наведених у вказаній нормі права, у разі ліквідації підприємства, установи, організації, допускається лише з обов'язковим працевлаштуванням.

Таким чином, оскільки відповідачем 2 не дотримано приписів вказаної норми права в частині обов'язкового працевлаштування, суд приходить до висновку щодо неправомірності оскарженого наказу ГУ МВС України в Донецькій області №372о/с від 06 листопада 2015 року та його скасування в частині звільнення позивача з органів внутрішніх справ.

Крім того, суд зауважує, що позовні вимоги ОСОБА_1 стосовно визнання незаконним та скасування наказу ГУ МВС України в Донецькій області №405о/с від 06 листопада 2015 року в частині її звільнення з органів внутрішніх справ є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, оскільки при дослідженні в судовому засіданні повного тексту даного наказу встановлено, що він винесений не у відношенні ОСОБА_1

Посилання відповідачів на те, що звільнення ОСОБА_1 відбулось у відповідності з вимогами Закону України «Про Національну поліцію», яким визначено порядок та підстави звільнення колишніх працівників органів внутрішніх справ, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки положення вказаного Закону мають застосовуватись з урахуванням положень іншого законодавства України, при цьому, застосування зазначеного Закону не може нівелювати державні гарантії трудових прав, які, зокрема, визначені ч.3 ст.184 КЗпП України.

Крім того, відповідачі також вказують на те, що на них відповідно до приписів Закону України «Про національну поліцію» не покладено обов'язок щодо працевлаштування працівника після звільнення.

З приводу наданих відповідачами доводів суд вважає необхідним зазначити.

Так, у відповідності з вимогами ч.3 ст.184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням.

Таким чином, конструкція вказаної норми права свідчить про те, що звільнення може мати місце лише у випадку обов'язкового працевлаштування. Тобто, вирішенню питання щодо звільнення особи має передувати вирішення питання щодо працевлаштування цієї особи. При цьому, положення вказаної норми права не дають підстав вважати, що таке працевлаштування особи може мати місце в майбутньому, оскільки таке тлумачення норми права фактично нівелює закладені в ній гарантії трудових прав певної категорії осіб.

Про обов'язок працевлаштування працівника саме роботодавцем, свідчать і роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, які викладені в п.9 Постанови Верховного Суду України №9 від 06.11.1992р., із змінами та доповненнями, «Про практику розгляду судами трудових спорів».

Суд враховує, що пп. 1 п. 7 розділу ХІ Прикінцеві та перехідні положення Закону №580-VIІ, Кабінету Міністрів України доручено в місячний строк забезпечити створення центрального органу виконавчої влади поліції України та його територіальних органів.

Постановою Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2015 року №641 Про утворення Національної поліції України утворена Національна поліція України як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ.

Відповідно до п. 1 Положення про Національну поліцію, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2015 року № 877, Національна поліція є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2015 року № 730 Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ утворені як юридичні особи публічного права територіальні органи Національної поліції за переліком згідно з додатком 1, зокрема ГУНП в області.

Цією ж постановою вирішено ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства внутрішніх справ за переліком згідно з додатком 2, в тому числі ГУМВС в області та ОСОБА_2

Аналіз положень Закону № 580, постанов Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2015 року № 641, від 28 жовтня 2015 року № 877, від 16 вересня 2015 року № 730 зумовлює висновок, що новоутворені територіальні органи Національної поліції не є правонаступниками територіальних органів Міністерства внутрішніх справ.

Територіальні органи Міністерства внутрішніх справ припиняються як юридичні особи шляхом їх ліквідації. При цьому в силу положень ст. 104 Цивільного кодексу України така форма припинення юридичної особи як ліквідація за своєю сутністю не передбачає правонаступництва.

Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06 листопада 2015 року № 1388 скорочено всі штати і посади, згідно з переліком змін у штатах Міністерства внутрішніх справ України.

У постанові від 19 січня 2016 року у справі № 21-2225а15 Верховний Суд України висловив позицію, що можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобовязання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

У рішенні ОСОБА_12 у справі Konstantin Markin v. Russia № 30078/06 від 22 березня 2012 року Європейський Суд з прав людини відзначив, що відпустка по догляду за дитиною сприяє сімейному життю і неодмінно впливає на його організацію, а тому підпадає під дію ст. 8 Конвенції.

Як вже зазначалось судом, позивач проходила службу у ОСОБА_2 ГУМВС України в Донецькій області на посаді слідчого відділення розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоровя особи слідчого відділу ОСОБА_2 міського відділу (з обслуговування міста ОСОБА_2 та Артемівського району) ГУМВС України в Донецькій області.

Відповідно до п. 24 Положення № 114 у разі незаконного звільнення особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці в грошовому забезпеченні за час виконання службових обовязків, але не більш як за один рік.

На час судового розгляду записи про державу реєстрацію припинення ГУМВС в області та ОСОБА_2 до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань не внесені.

Разом з цим, суд бере до уваги ту обставину, що всі штати та посади ГУМВС в області та ОСОБА_2 скасовані, а тому вимоги позивача про поновлення її на попередній посаді з 06 листопада 2015 року задоволенню не підлягають.

Враховуючи, що позовні вимоги ОСОБА_1 щодо стягнення з ОСОБА_2 (з обслуговування м. Артемівська та Артемівського району) ГУМВС України в Донецькій області на її користь суми середнього грошового забезпечення за час вимушеного прогулу за період з 06 листопада 2015 року по дату винесення рішення є похідними від позовних вимог про поновлення позивача на службі, колегія суддів дійшла висновку про відмову в їх задоволенні.

Таким чином, в сукупності вищезазначеного, належним способом захисту порушених прав позивача в силу приписів ч. 3 ст. 184 Кодексу законів про працю України є покладення на ГУМВС в області обовязку вжити заходи щодо обовязкового працевлаштування ОСОБА_1

Аналогічної правової позиції дотримується Донецький апеляційний адміністративний суд в ухвалі від 23.08.2016 року по адміністративній справі №805/475/16-а.

Також, колегія суддів зауважує, що внаслідок ненадходження від ОСОБА_1 до Національної поліції України заяви про прийняття її на службу, позовні вимоги про зобовязання ГУНП в області прийняти позивача на службу шляхом видання відповідного наказу з цього приводу не підлягають задоволенню.

Крім того, суд зазначає, що прийняття осіб на службу до поліції є дискреційними повноваженнями ГУНП в області, а тому задоволення вказаних позовних вимог фактично є формою втручання в дискреційні повноваження державного органу.

Щодо позовних вимог позивача про визнання протиправною бездіяльності Ліквідаційної комісії ГУМВС України в Донецькій області стосовно нездійснення обовязкового працевлаштування ОСОБА_1 після її звільнення з органів внутрішніх справ суд вважає їх необґрунтованими з огляду на наступне.

Як зазначалось судом раніше, вирішенню питання щодо звільнення особи, зокрема, за наявності в неї дитини віком до трьох років має передувати вирішення питання щодо працевлаштування цієї особи. При цьому, положення даної правової норми (ст. 184 КЗпП України) не дають підстав вважати, що таке працевлаштування особи може мати місце в майбутньому, оскільки таке тлумачення норми права фактично нівелює закладені в ній гарантії трудових прав певної категорії осіб.

З огляду на зазначені обставини судом визнано незаконним та скасовано спірний наказ в частині звільнення позивача з органів внутрішніх справ та зобовязано ГУМВС України в Донецькій області вжити заходи щодо працевлаштування позивача.

Таким чином, суд вважає, що вимоги ОСОБА_1 про визнання бездіяльності ГУМВС України в Донецькій області стосовно нездійснення обовязкового працевлаштування ОСОБА_1 після її звільнення з органів внутрішніх справ є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, адже дії, спрямовані на працевлаштування позивача, повинні бути вчинені Головним управління МВС України в Донецькій області перед вирішенням питання стосовно її звільнення з органів внутрішніх справ задля повної гарантії її трудових прав.

Стосовно позовних вимог позивача про визнання протиправною бездіяльності МВС України стосовно нездійснення обовязкового працевлаштування ОСОБА_1 після її звільнення з органів внутрішніх справ, суд зазначає, що дані позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, оскільки позивач не проходила службу безпосередньо у Міністерстві внутрішніх справ України.

Стосовно позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення солідарно з відповідачів на її користь моральної шкоди у розмірі 10000,00 грн. суд зазначає наступне.

Вирішуючи питання про стягнення моральної шкоди, суд керується статтею 237-1 Кодексу законів про працю України, відповідно до якої відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

При цьому, зазначена норма сформульована так, що відшкодувати моральну шкоду, заподіяну працівникові робото давцем, можна тільки за наявності трьох життєвих обставин: моральних страждань; втрати нормальних життєвих зв'язків; необхідності додаткових зусиль для організації свого життя.

Оскільки під час провадження у даній справі позивач не пояснив з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір моральної шкоди, та якими доказами це підтверджується, не надав належних доказів щодо втрати ним нормальних життєвих звязків та необхідності додаткових зусиль для організації його життя в задоволенні позову в частині стягнення на користь ОСОБА_1 10000 грн. в якості моральної шкоди слід відмовити.

Стосовно позовних вимог позивача щодо стягнення з відповідачів солідарно витрат, повязаних з наданням правової допомоги у сумі 2000,00 грн. суд зазначає наступне.

Згідно ст. 16 КАС України кожен має право користуватися правовою допомогою при вирішенні справ в адміністративному суді, яка надається в порядку, встановленому законом.

Для надання правової допомоги при вирішенні справ у судах в Україні діє адвокатура. У випадках, встановлених законом, правова допомога може надаватися й іншими фахівцями в галузі права. Порядок і умови надання правової допомоги, права й обов'язки адвокатів та інших фахівців у галузі права, які беруть участь в адміністративному процесі і надають правову допомогу, визначаються цим Кодексом та іншими законами.

Відповідно до приписів ст. 1 Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Позивачем надано до суду договір про згоду щодо надання юридичної допомоги від 06 січня 2016 року №1-2а, укладений між ОСОБА_1 та адвокатом ОСОБА_3 (т. 1 а.с. 164).

Також, в матеріалах справи наявний договір про надання юридичних послуг а представництво інтересів №1-2а від 06 січня 2016 року, укладений між ОСОБА_3 (адвокат) та ОСОБА_1 (замовник), за умовами якого замовник доручає адвокату, а адвокат приймає на себе зобовязання надати замовнику послуги з правової допомоги ведення цивільної справи у Донецькому окружному адміністративному суді за позовом ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 165-166).

На виконання вищезазначеного договору адвокатом ОСОБА_3 та ОСОБА_1 складено акт-звіт №1 прийому-передачі виконаних робіт за договором про надання правової допомоги у адміністративній справі від 06 січня 2016 року, за яким адвокатом було надано позивачу правову допомогу на загальну суму 2000,00 грн. (т. 1 а.с. 143).

Компенсація витрат на правову допомогу в адміністративних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, суб'єктом владних повноважень, підлягає стягненню з останнього лише у випадках надання правової допомоги безпосередньо в процесі судового розгляду справи, тобто право на правову допомогу може реалізуватися в адміністративному процесі безпосередньо у формі представництва у відповідності з вимогами ст. 56 КАС України.

Суд зазначає, що укладеними між адвокатом ОСОБА_3 та позивачем угодами не передбачений конкретний порядок оплати правових послуг (відповідно до специфікацій, додаткових угод, актів виконаних робіт тощо). Також, позивачем до суду не надано платіжних документів щодо оплати зазначених послуг, які підтверджують факт понесення витрат та факт зарахування вказаних коштів на рахунок адвоката, адже компенсації підлягають саме документально підтверджені витрати на правову допомогу, тобто, має бути факт оплати відповідних послуг.

З урахуванням зазначеного, позовні вимоги ОСОБА_1 в зазначеній частині не підлягають задоволенню.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 (з обслуговування м. Артемівськ та Артемівського району) ГУМВС України в Донецькій області винагороди за безпосередню участь в антитерористичній операції в розмірі 100 відсотків місячного грошового забезпечення за період з 01 квітня 2014 року по 10 жовтня 2014 року з відрахуванням установлених законом податків та інших обовязкових платежів суд зазначає наступне.

Спірні правовідносини врегульовані Законом України «Про боротьбу з тероризмом», Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ (зі змінами та доповненнями), затвердженим постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991 року №114, Постановою Кабінету Міністрів України №158 від 04.06.2014 року «Про перерозподіл деяких видатків державного бюджету, передбачених Міністерству фінансів на 2014 рік, та виділення коштів з резервного фонду державного бюджету», постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.2015 року №24 «Про особливості виплати винагород військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу в особливий період та під час проведення антитерористичних операцій», наказом Міністерства оборони України від 02.02.2015 року №49 «Про особливості виплати винагород військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу в особливий період та під час проведення антитерористичних операцій», наказом МВС України від 23.07.2014 року №719.

Законом України «Про боротьбу з тероризмом» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що антитерористична операція - комплекс скоординованих спеціальних заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення злочинних діянь, здійснюваних з терористичною метою, звільнення заручників, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичного акту чи іншого злочину, здійснюваного з терористичною метою.

Згідно ст. 5 вказаного Закону Міністерство внутрішніх справ України здійснює боротьбу з тероризмом шляхом запобігання, виявлення та припинення злочинів, вчинених з терористичною метою, розслідування яких віднесене законодавством України до компетенції органів внутрішніх справ; надає Антитерористичному центру при Службі безпеки України необхідні сили і засоби; забезпечує їх ефективне використання під час проведення антитерористичних операцій.

Пунктом 2 Постанови Кабінету Міністрів України №158 від 04.06.2014 року «Про перерозподіл деяких видатків державного бюджету, передбачених Міністерству фінансів на 2014 рік, та виділення коштів з резервного фонду державного бюджету» (що була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) установлено, що за безпосередню участь в антитерористичних операціях, здійсненні заходів із забезпечення правопорядку на державному кордоні, відбиття збройного нападу на обєкти, що охороняються військовослужбовцями, звільнення цих обєктів у разі захоплення або спроби насильного заволодіння зброєю, бойовою та іншою технікою військовослужбовцям, у тому числі строкової військової служби, особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, Державної служби спеціального звязку та захисту інформації, резервістам та працівникам (невійськовослужбовцям) льотного, льотно-підйомного, інженерно-технічного складу авіації Національної гвардії і Державної прикордонної служби, водіям автотранспортних засобів Національної гвардії і Державної прикордонної служби починаючи з 1 травня 2014 р. виплачується винагорода в розмірі 100 відсотків місячного грошового забезпечення та заробітної плати, але не менш ніж 3000 гривень, у розрахунку на місяць.

У відповідності до п. 1 Постанови Кабінету Міністрів України від 31.01.2015 року №24 «Про особливості виплати винагород військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу в особливий період та під час проведення антитерористичних операцій» установлено, що в особливий період або під час проведення антитерористичної операції військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів військових формувань, правоохоронних органів, Державної служби з надзвичайних ситуацій, Головного управління розвідки Міністерства оборони, Державної прикордонної служби, Управління державної охорони, Державної служби спеціального звязку та захисту інформації, Державної спеціальної служби транспорту за безпосередню участь у воєнних конфліктах чи антитерористичній операції, інших заходах в умовах особливого періоду виплачується винагорода у відсотках місячного грошового забезпечення.

Розмір винагороди визначається виходячи з розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних додаткових видів місячного грошового забезпечення постійного характеру, премії та повинен становити не менш як 3 тис. гривень на місяць. У разі коли військовослужбовець, особа рядового або начальницького складу, що брали безпосередню участь у воєнних конфліктах чи антитерористичній операції, інших заходах в умовах особливого періоду менше одного календарного місяця, розмір винагороди визначається пропорційно дням участі виходячи з її розміру, що становить не менш як 3 тис. гривень.

Винагорода військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу виплачується також під час безперервного перебування на стаціонарному лікуванні в закладах охорони здоровя після отриманих під час безпосередньої участі у воєнних конфліктах чи антитерористичній операції, інших заходах в умовах особливого періоду поранень (контузії, травми, каліцтва).

Згідно п. 2 даної постанови військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу та резервістам виплачуються додаткові винагороди за виконання окремих завдань під час безпосередньої участі у воєнних конфліктах чи антитерористичній операції, інших заходах в умовах особливого періоду.

Пунктом 3 вказаної постанови затверджено розмір винагороди військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу за безпосередню участь у воєнних конфліктах чи антитерористичній операції, інших заходах в умовах особливого періоду згідно з додатком 1; розмір додаткових винагород військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу та резервістам за виконання окремих завдань під час безпосередньої участі у воєнних конфліктах чи антитерористичній операції, інших заходах в умовах особливого періоду згідно з додатком 2.

Відповідно до п.6 постанови визнано таким, що втратив чинність, пункт 2 постанови Кабінету Міністрів України від 4 червня 2014 р. № 158 Про перерозподіл деяких видатків державного бюджету, передбачених Міністерству фінансів на 2014 рік, та виділення коштів з резервного фонду державного бюджету (Офіційний вісник України, 2014 р., № 46, ст. 1211) у частині виплати військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу винагороди в розмірі 100 відсотків місячного грошового забезпечення, але не менш як 3 тис. гривень, у розрахунку на місяць.

Наказом Міністерства оборони України від 02.02.2015 року №49 «Про особливості виплати винагород військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу в особливий період та під час проведення антитерористичних операцій» затверджено Порядок та умови виплати винагород військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу та резервістам, механізм підтвердження виконання окремих завдань під час безпосередньої участі у воєнних конфліктах чи антитерористичній операції, інших заходах в умовах особливого періоду.

Згідно п. 6 розділу 1 даного Порядку виплата винагород військовослужбовцям здійснюється за безпосередню участь у воєнних конфліктах чи АТО, інших заходах в умовах особливого періоду, визначених додатком 1 до постанови Кабінету Міністрів України від 31 січня 2015 року № 24 Про особливості виплати винагород військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу в особливий період та під час проведення антитерористичних операцій (далі Постанова).

Пунктами 1, 2, 3, 7 розділу ІІ вказаного Порядку передбачено, що військовослужбовцям (крім резервістів) у період мобілізації (у тому числі часткової) або з моменту введення воєнного стану та до дати завершення демобілізації або закінчення (скасування) воєнного стану, у період проведення АТО за безпосередню участь у воєнних конфліктах чи АТО, здійсненні заходів із забезпечення правопорядку на державному кордоні, відбитті збройного нападу на обєкти, що охороняються військовослужбовцями, звільненні таких обєктів у разі їх захоплення або спроби насильного заволодіння зброєю, бойовою та іншою технікою виплачується винагорода у розмірі 100 відсотків місячного грошового забезпечення.

Розмір винагороди визначається, виходячи з розміру посадового окладу (у тому числі посадового окладу за посадою, до тимчасового виконання обовязків (завдань) за якою допущено військовослужбовця), окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних додаткових видів місячного грошового забезпечення постійного характеру, премії, та повинен становити не менш як 3000 гривень на місяць. У разі участі у воєнних конфліктах чи АТО, інших заходах в умовах особливого періоду менше одного календарного місяця розмір винагороди визначається пропорційно дням участі, виходячи з її розміру, що становить не менш як 3000 гривень.

Винагорода виплачується за час, обрахований з дня фактичного початку участі військовослужбовців (крім резервістів) у заходах, зазначених у пункті 1 цього розділу, до дня завершення такої участі, про що зазначається у відповідних наказах командирів (штабу АТО).

Безпосередня участь у відбитті збройного нападу на обєкти, що охороняються військовослужбовцями, звільненні таких обєктів у разі їх захоплення або спроби насильного заволодіння зброєю, бойовою та іншою технікою підтверджується:

журналом бойових дій (журналом ведення оперативної обстановки);

бойовим донесенням (підсумковим, терміновим та позатерміновим), рапортом керівника підрозділу, який виконував завдання.

Крім того, підтвердними документами є:

бойовий наказ командира військової частини для виконання поставлених завдань охорони обєктів (несення служби на блокпостах, звільнення обєктів, які захоплені, тощо), письмовий наказ командира військової частини, який виконував завдання;

запис у книзі прикордонної служби підрозділу охорони державного кордону про виконання завдань прикордонними нарядами щодо відбиття збройного нападу на обєкти, що охороняються військовослужбовцями, звільнення таких обєктів у разі їх захоплення або спроби насильного заволодіння зброєю, бойовою та іншою технікою;

постова відомість під час охорони обєкта (блокпоста, базового табору, складу ракетно-артилерійського озброєння, польового парку тощо), де визначені особовий склад, який залучається до охорони, час, місце, порядок виконання завдань, книга служби нарядів та подій, що відбувалися.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 04 червня 2014 року № 158 „Про перерозподіл деяких видатків державного бюджету, передбачених Міністерству фінансів на 2014 рік, та виділення коштів з резервного фонду державного бюджету МВС України затверджено наказ від 23.07.2014 року за №719, відповідно до п. 1 якого визначено виплачувати військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, резервістам та працівникам (невійськовослужбовцям), льотного, льотно-підйомного, інженерно-технічного складу авіації та водіям автотранспортних засобів Національної гвардії України за безпосередню участь в антитерористичних операціях, здійсненні заходів із забезпечення правопорядку на державному кордоні, відбиття збройного нападу на обєкти, що охороняються військовослужбовцями, звільнення цих обєктів у разі захоплення або спроби насильного заволодіння зброєю, бойовою та іншою технікою починаючи з 01 травня 2014 року винагороду в розмірі 100 відсотків місячного грошового забезпечення, але не менш ніж 3000 гривень, у розрахунку на місяць (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Обчислення цієї винагороди здійснюється з розрахунку місячного грошового забезпечення або заробітної плати (у тому числі з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди), за останньою займаною штатною посадою на час участі в зазначених операціях і заходах.

Пунктами 2-4 даного Наказу передбачено винагороду виплачувати за час, обрахований із дня фактичного початку участі в операціях і заходах, зазначених у пункті 1 цього наказу, до дня завершення такої участі, в поточному місяці за минулий на підставі наказів командирів (начальників) органів військового управління (військових частин, закладів, установ, організацій) (командирам (начальникам) - наказів вищих командирів (начальників)), начальників органів внутрішніх справ.

Департаменту фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку МВС України вирішено забезпечити подання наказу на державну реєстрацію до Міністерства юстиції України в установленому порядку.

Цей наказ набрав чинності з дня його офіційного опублікування та застосовувався з 01 травня 2014 року.

З аналізу наведених норм вбачається, що зарахування особи до списку осіб, що безпосередньо беруть участь у проведенні антитерористичних операцій, здійснюється на підставі відповідних наказів командирів (штабу АТО), в яких зазначається про дату початку такої участі та дату фактичного завершення такої участі. Потім, на підставі вмотивованого рапорту керівника структурного підрозділу, де проходить службу особа, Головним управлінням МВС України в області видається відповідний наказ, який, в свою чергу, є підставою для нарахування грошової винагороди особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, призначеної за безпосередню участь у проведенні АТО.

Суд критично ставиться до доводів позивача щодо наявності у неї права на винагороду, передбачену за безпосередню участь в антитерористичних операціях, оскільки позивачем не надано до суду відповідних доказів, зокрема, наказів керівництва штабу АТО про зарахування її до складу осіб, що здійснюють участь у проведенні АТО.

Також, ані позивачем, ані відповідачами до суду не надано доказів щодо складання керівником структурного підрозділу, де вона проходила службу, рапорту стосовно наявності у ОСОБА_1 права на винагороду, передбачену за безпосередню участь у АТО.

Крім того, згідно довідки ОСОБА_2 від 18.10.2016 року №25643/201/08-2016 відповідно до п. 1 наказу МВС України від 23.07.2014 року №719 ОСОБА_1 не залучалась до здійснення заходів із забезпечення правопорушень, відбиття збройного нападу на обєкти, що охороняються, та звільнення цих обєктів у разі їх захоплення або спроби насильного заволодіння бойовою зброєю чи іншою технікою (т. 3 а.с. 23).

З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про безпідставність позовних вимог ОСОБА_1 в зазначеній частині та відмову в їх задоволенні.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частин 1 та 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Розглянувши подані документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до ст. 94 КАСУ судові витрати не підлягають стягненню.

Повний текст постанови складено 31 жовтня 2016 року.

Керуючись ст. ст. 2-14, 17-20, 69-72, 86, 94, 122-124, 141, 158-163, 167, 185, 186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

П О С Т А Н О В И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області, ОСОБА_2 міського відділу (з обслуговування м. Артемівськ та Артемівського району) ГУМВС України в Донецькій області, Головного управління Національної поліції в Донецькій області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Головного управління Державної казначейської служби України у Донецькій області про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на посаді, визнання протиправною бездіяльності та зобовязати вчинити певні дії, стягнення грошового забезпечення, моральної шкоди та витрат на правову допомогу задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати наказ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області №372о/с від 06 листопада 2015 року в частині звільнення ОСОБА_1.

Зобовязати Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області вжити заходи щодо обовязкового працевлаштування ОСОБА_1.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Вступна та резолютивна частина постанови проголошені у судовому засіданні 25 жовтня 2016 року.

Повний текст постанови складається у відповідності до ст.160 КАС України.

Постанова може бути оскаржена до Донецького апеляційного адміністративного суду через Донецькій окружний адміністративний суд в порядку, визначеному ст.186 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом ч.3 ст.160 Кодексу адміністративного судочинства України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови, складеної у повному обсязі.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо воно не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Головуючий суддя Голошивець І.О.

Судді Волгіна Н.П.

ОСОБА_13