Ухвала суду № 62397700, 12.10.2016, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

О К Р Е М А ДУМКА

12 жовтня 2016 р.м.ОдесаСправа № 815/852/16

по справі за апеляційною скаргою товариства «ЮНІОН СТАНДАРД БАНК» на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 10 травня 2016 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «ЮНІОН СТАНДАРД БАНК», треті особи - публічне акціонерне товариство «ЮНІОН СТАНДАРД БАНК» про визнання протиправним та скасування рішення в частині визнання правочину, нікчемним із одночасним застосуванням наслідків нікчемності.

Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 жовтня 2016 року частково задоволена апеляційна скарга публічного акціонерного товариства «ЮНІОН СТАНДАРД БАНК», скасована постанова Одеського окружного адміністративного суду від 10 травня 2016 року, провадження по справі закрито та роз'яснено роз'яснити ОСОБА_2, що ця справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Із законністю судового рішення Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 жовтня 2016 року не погоджуюсь.

Предметом спору є законність рішення Уповноваженої особи на тимчасову адміністрацію ПАТ «ЮСБ БАНК» №3-ТА від 10.12.2015 року в частині визнання правочину, проведеного за участю ОСОБА_2, нікчемним із одночасним застосуванням наслідків нікчемності, а саме проведення сторнування банківських операцій з перерахуванням коштів з рахунку ОСОБА_2 та відображення сторнованих коштів на рахунку їх первісного власника.

Вважаю, що скасовуючи оскаржену постанову та закриваючи провадження по справі, Одеський апеляційний адміністративний суд помилково послався на висновки Верховного Суду України, викладені у постанові цього суду від 16 лютого 2016 року по справі № 21-4846а15 та на приписи ст. 244-2 КАС України.

Для правильного визначення юрисдикції цієї категорії спорів та формування єдності судової практики необхідно визначитись зі статусом учасників та характером правовідносин які між ними виникли.

Визначення поняття «фізична особа» наводиться у ст.14 ЦК України: людина як учасник цивільних правовідносин вважається фізичною людиною.

Фонд гарантування вкладів фізичних осіб є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права (ч.1 та 2 ст.3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

З урахуванням роз'яснення наданого Вищим адміністративним судом України у Постанові Пленуму від 20.05.2013 року №8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів» Фонд гарантування вкладів фізичних осіб є державною спеціалізованою установою, яка виконує делеговані функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб.

Тобто Фонд є суб'єктом владних повноважень у розумінні Кодексу адміністративного судочинства та відповідно до частини другої статті 2 цього Кодексу до адміністративних судів можуть бути оскаржені його (Фонду) будь-які рішення, дії чи бездіяльність.

Спори між вкладниками з уповноваженими особами Фонду гарантування вкладів фізичних осіб стосовно оскарження відмови у включенні в перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладом розглядаються адміністративними судами, тому що ці правовідносини є публічно-правовими.

На мою думку ця усталена практика адміністративних судів є вірною та відповідає вимогам чинного законодавства.

Останнім часом Верховний Суд України у декількох рішеннях висловив іншу позицію стосовно розгляду цієї категорії спорів.

Оскільки обов'язковість висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду України, для інших судів загальної юрисдикції, при застосуванні таких норм права, встановлена ст. 244-2 КАС України суди повинні дотримуватися цих вимог. Але, ухвалюючи рішення у конкретній справі, суд має якісно виконувати основне завдання адміністративного судочинства - захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду справ.

Для ефективного захисту захист прав, свобод та інтересів законодавець надав право судам відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Верховний Суд України у складі колегії суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах у постанові від 16 лютого 2016 року по справі №21-4846а15 зазначив, що виходячи з системного аналізу ч.3 ст.2 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», ст. 1 Закону України «Про банки та банківську діяльність» п.6 ст.2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та враховуючи положення ст. 12 Господарського процесуального кодексу України, на спори які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Верховний Суд України висловив думку, що всі судові спори на стадії банкрутства банка повинні розглядатися в межах господарського провадження і лише відповідним господарським судом.

Верховний Суд України у складі колегії суддів Судової палати в адміністративних справах у постанові від 15 червня 2016 року у справі за позовом фізичної особи до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про визнання протиправними дій з посиланням на висновки суду, що були висловлені у постанові від 16 лютого 2016 року, скасував рішення судів усіх трьох інстанцій та закрив провадження у справі, на тій підставі, що ці спори повинні розглядатись у порядку господарського судочинства.

Адміністративні суди з урахуванням висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 16 лютого 2016 року, повинні закривати провадження у справах за позовом фізичної особи до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про визнання протиправними дій щодо не включення до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладом.

Виконуючи вимоги п.1 ч.1 ст.157 КАС України суд повинен роз'яснити позивачеві до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.

Адміністративним судам, зазначаючи в резолютивній частині судового рішення, що з таким позовом позивач повинен звернутись до господарського суду, слід враховувати вимоги ч.2 ст.1 Господарського процесуального кодексу в якій встановлена можливість звернення до господарського суду фізичної особи, що не є суб'єктом підприємницької діяльності, лише у випадках передбачених законодавчими актами України.

Право на звернення до господарського суду фізичної особи, яка не має статусу суб'єкта підприємницької діяльності, можливе у процедурі банкрутства. Оскільки відповідно до статті 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом кредитор - юридична або фізична особа, а також органи доходів ї зборів та інші державні органи, які мають підтверджені у встановленому порядку документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, а також із ч. 1 ст. 11 цього ж Закону право на звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство мають боржник, кредитор, фізична особа, яка є кредитором вправі звернутися до господарського суду із відповідною заявою (ініціювати справу про банкрутство) незалежно від наявності у неї статусу суб'єкта підприємницької діяльності. Крім того, відповідно до п.7 ч.1 ст.12 ГПК України справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником, стягнення заробітної плати, поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника підвідомчі господарським судам, зокрема ї в тих випадках коли у справі бере участь фізична особа.

Фізична особа, яка не має статусу суб'єкта підприємницької діяльності, може звернутися до господарського суду у спорах, що виникають із корпоративних відносин.

Таке право виникло у зв'язку з прийняттям Верховною Радою України Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів» що набув чинності з 29.12.2006 року.

Верховний Суд України в інформаційно-методичному листі від 6 лютого 2007 року за № 1-5/218 зазначив, що цим Законом розширено юрисдикцію господарських судів шляхом внесення до їх підвідомчості справ, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновниками, акціонерами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарського товариства, що пов'язані із створенням, діяльністю управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Відповідно до цього Закону учасники (засновники, акціонери), які є фізичними особами, мають право звертатися до господарських судів у спорах з цієї категорії справ.

Однак, відповідно до ст. 12 ГПК України акціонер (учасник), який є фізичною особою, має право на звернення до господарського суду лише у справах, підвідомчих господарським судам.

У п.7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року №13 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» зазначено, що у зв'язку з відсутністю в законодавстві норм про спеціальну підвідомчість (підсудність) спорів, пов'язаних з емісією цінних паперів, розміщенням акцій чи їх обігом, а також часток у статутному (складеному) капіталі товариства, що виникають між акціонерами (учасниками) господарського товариства та товариством (крім передбачених п.4 ч.1 ст.12 ГПК) такі позови повинні приймати господарські суди за правилами ст.1 ГПК, тобто з урахуванням складу учасників спору.

Вищий господарський суд України в п. 3 інформаційного листа від 14. 08. 2007 року за № 01-8/675 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року на запитання, чи підлягають розгляду в господарському суді справи за позовами фізичних осіб, які не мають статусу суб'єкта підприємницької діяльності, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу приміщень, що не є житловими і призначаються саме для підприємницької діяльності, відповів таке.

Згідно з ч.2 ст.1 ГПК фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду тільки у випадках, передбачених законодавчими актами України. Щодо наведеної ситуації таких випадків законом не передбачено, а тому відповідні справи розглядові господарським судом не підлягають.

Також, фізичним особам, які не є суб'єктами підприємництва, не надається права на звернення до господарського суду щодо застосування запобіжних заходів.

Таким чином, аналізуючи ч.3 ст.2 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», ст. 1 Закону України «Про банки та банківську діяльність» п.6 ст.2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» можна погодитись, з тим, що спори, які виникають з правовідносин врегульованих цими статтями, учасниками яких є фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності, мають розглядатись за правилами господарського судочинства господарськими судами.

Але, звертаю увагу на те, що ці правовідносини мають бути господарськими за своїм змістом. Тобто, з однієї сторони фізична особа-кредитор, що не є суб'єктом підприємницької діяльності, у справах щодо ініціювання процедури банкрутства та інших випадках передбачених законодавством, а з іншої Банк.

У спорах між вкладниками (фізичними особами, без статусу підприємця) з уповноваженими особами Фонду гарантування вкладів фізичних осіб стосовно оскарження відмови у включенні в перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладом сторонами є фізична особа і Фонд. Спір між ними виник не з договірних відносин. При цьому, відповідно до законодавства, Фонд не є правонаступником банка.

У зазначених правовідносинах спір виник між фізичною особою та Фондом (юридичною особою публічного права, яка виконує делеговані повноваження), а тому за своєї суттю він є публічно-правовим.

Таким чином, фізична особа, що не є суб'єктом підприємницької діяльності, отримавши ухвалу про закриття провадження у справі з підстав непідсудності цього спору адміністративним судам буде позбавлена можливості реалізувати своє право на судовий захист шляхом звернення з таким позовом до господарського суду, тому, що таке право на звернення до господарського суду має бути встановлене законодавчими актами.

З урахуванням статусу учасників цих спорів, характеру правовідносин в яких вони виникають та виконуючи завдання адміністративного судочинства щодо захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, адміністративний суд повинен розглянути цей спір з додержанням принципів судочинства та вимог чинного законодавства.

Щодо обов'язковості висновків Верховного Суду України.

На мою думку, у цьому випадку вимоги ч.2 ст.1 Господарського процесуального кодексу України дають адміністративним судам можливість скористатися своїм правом та відступити від правової позиції Верховного Суду України висловленої у постанові від 16 лютого 2016 року по справі №21-4846а15, мотивуючи це відсутністю закріпленого законодавчими актами права фізичних осіб, що не є суб'єктами підприємницької діяльності, на звернення з таким позовом до господарського суду.

За таких обставин, вважаю, спір який виник між сторонами у цій справі правильно вирішений судом першої інстанції за правилами адміністративного судочинства, а постанова Одеського окружного адміністративного суду від 10 травня 2016 року мала бути переглянута апеляційним судом по суті апеляційної скарги та по суті правовідносин, які виникли між сторонами у цій справі, за правилами адміністративного судочинства.

Суддя Домусчі С.Д.