Постанова № 62326606, 27.10.2016, Попаснянський районний суд Луганської області

Справа № 423/2247/16-а

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 жовтня 2016 р. м. Попасна

Попаснянський районний суд Луганської області в складі головуючого судді Мазура М.В., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України у Попаснянському районі Луганської області про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернувся до суду з вищевказаним позовом, в якому просив визнати неправомірними дії відповідача та зобов'язати його призначити позивачу пенсію за віком на пільгових умовах, посилаючись на наступне. Так, 13.05.2016 року позивачу виповнилося 50 років, у зв'язку з чим він звернувся до відповідача із заявою про призначення пенсії відповідно до п. «а» ст.13 Закону України «Про пенсійне забезпечення», оскільки на той час він мав більше 21 року загального стажу, з яких більше 10 років - на роботах з особливо шкідливими та особливо важкими умовами праці. Проте відповідач відмовив йому в призначенні пенсії, зарахувавши до пільгового стажу лише 9 років 03 місяці 05 дні, при цьому він не зарахував до пільгового стажу період роботи позивача: з 31.08.1987 року до 25.11.1987 року - в якості учня гірника підземного з повним робочим днем під землею шахти «Пролетарська» Виробничого об'єднання «Стахановвугілля»; з 26.11.1987 року до 21.01.1988 року - в якості учня гірника очисного забою підземного з повним робочим днем під землею шахти «Пролетарська» Виробничого об'єднання «Стахановвугілля»; з 22.01.1988 року до 02.07.1991 року - в якості гірника очисного забою підземного з повним робочим днем під землею шахти «Пролетарська» Виробничого об'єднання «Стахановвугілля». На думку позивача, рішення відповідача є протиправним, оскільки основним документом, що підтверджує трудовий стаж, є трудова книжка, тоді як уточнюючу довідку з підприємства позивач надати не може, оскільки це підприємство залишилося на тимчасово окупованій території України.

Позивач у судове засідання не з'явився, надав суду письмову заяву, в якій просив справу розглянути за його відсутності. Представник відповідача також надав суду письмову заяву про розгляд справи за його відсутності, зазначивши, що УПФУ зарахувало до пільгового стажу позивача 09 років 03 місяці 05 дні, тоді як для призначення пенсії йому потрібно мати 10 років пільгового стажу. Період роботи позивача з 31.08.1987 р. до 02.07.1991 р. було зараховано до його загального стажу, але не було зараховано до його пільгового стажу з підстав, указаних в запереченні.

Як зазначено в запереченні проти позову (а.с.24) період роботи позивача з 31.08.1987 р. до 02.07.1991 р. не було зараховано до його пільгового стажу, оскільки позивач не надав уточнюючу довідку з підприємства.

Відповідно до п.4 ст.122 КАС України особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності; якщо таке клопотання заявили всі особи, які беруть участь у справі, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Враховуючи те, що всі сторони в цій справі подали письмові заяви про розгляд справи за їх відсутності, справа розглядається в порядку письмового провадження.

Дослідивши письмові докази, суд встановив наступне.

Сторонами було визнано, що загальний трудовий стаж позивача на момент звернення до відповідача із заявою про призначення пенсії складає 22 років 09 місяці 05 три днів, а пільговий стаж - 09 років 03 місяці 05 днів, при цьому спірний період роботи з 31.08.1987 р. до 02.07.1991 р. було зараховано до загального стажу, але не було зараховано до пільгового стажу.

Відповідно до «а» ст. 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи, працівники, зайняті повний робочий день на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, - за списком № 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць - після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 25 років у чоловіків, з них не менше 10 років на зазначених роботах. За відсутності стажу роботи, встановленого абзацом першим цього пункту, у період до 1 квітня 2024 року пенсія за віком на пільгових умовах призначається за наявності стажу роботи не менше 21 року в чоловіків (з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року). Працівникам, які не мають указаного стажу роботи з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, але мають не менше половини стажу на зазначених роботах, за наявності передбаченого загального стажу роботи пенсії за віком на пільгових умовах призначаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого абзацом першим частини першої статті 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" чоловікам - на 1 рік за кожний повний рік такої роботи.

Відповідно до статті 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років та наявності страхового стажу не менше 15 років.

Згідно паспорту позивача (а.с.6) він народився 13.05.1966 року.

Заяву про призначення йому пенсії він подав після досягненні 50 років - 30.05.2016 року.

Отже, суть спору полягає в тому, що відповідач не визнав пільговим час роботи позивача з 31.08.1987 р. до 02.07.1991 р., при цьому для призначення пенсії позивачеві не вистачає, на думку відповідача, менше 9 місяців пільгового стажу, тоді як позивач вважає, спірний період, який дорівнює 03 рокам 10 місяцям 02 дням, необхідно зарахувати до пільгового стажу, а отже він має право на призначення пенсії на пільгових умовах за п. «а» ст. 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» зі зниженням пенсійного віку.

Згідно записів у трудовій книжці позивача (а.с.11-17) протягом указаних вище спірних періодів він працював на наступних роботах:

- з 31.08.1987 року до 25.11.1987 року - в якості учня гірника підземного з повним робочим днем під землею шахти «Пролетарська» Виробничого об'єднання «Стахановвугілля»;

- з 26.11.1987 року до 21.01.1988 року - в якості учня гірника очисного забою підземного з повним робочим днем під землею шахти «Пролетарська» Виробничого об'єднання «Стахановвугілля»;

- з 22.01.1988 року до 02.07.1991 року - в якості гірника очисного забою підземного з повним робочим днем під землею шахти «Пролетарська» Виробничого об'єднання «Стахановвугілля».

Вирішуючи справу по суті, суд виходить з того, що згідно з положеннями ч.3 ст.2 КАС України в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: … 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); … 5) добросовісно; 6) розсудливо; … 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія)…».

Оцінюючи ситуацію, в якій опинився позивач, суд приходить до висновку, що рішення відповідача, який відмов у зарахуванні до пільгового стажу позивача періодів роботи з 31.08.1987 р. до 02.07.1991 р. (3 роки 10 місяців 02 дні) з урахуванням того, що для призначення пенсії позивачеві не вистачає, згідно позиції відповідача, менше 9 місяців пільгового стажу, у зв'язку з тим, що позивач не надав уточнюючу довідку підприємства, було прийнято з порушенням принципів, визначених у пунктах 3, 5, 6, 8 ч.3 ст.2 КАС України.

Так, відповідно до ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Згідно положень ст. 3 Основного Закону людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Відповідно до ст. 8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави; суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Як зазначив ЄСПЛ у справі «Andrejeva v. Latvia» (п.77 рішення Великої палати ЄСПЛ від 18.02.2009 р.) стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції не накладає ніяких обмежень на свободу держави, що ратифікувала Конвенцію, приймати рішення про те, чи створювати якусь схему соціального забезпечення, або обирати тип або розмір виплат, які надаються відповідно до будь-якої такої схеми. Однак якщо в державі існують чинні законодавчі норми, що передбачають такі виплати на основі права на соціальну підтримку - незалежно від того, чи обумовлені вони попередньою сплатою внесків - ці норми слід вважати такими, що створюють майновий інтерес, що потрапляє в сферу дії статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції для осіб, що відповідають пропонованим до благоотримувачам вимогам.

У справі «Будченко проти України» (рішення від 24 квітня 2014 року, заява № 38677/06) ЄСПЛ також нагадав, що якщо у Договірній державі є чинне законодавство, яким виплату коштів передбачено як право на соціальні виплати (обумовлені чи не обумовлені попередньою сплатою внесків), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу, відносно осіб, які відповідають її вимогам.

Отже, враховуючи те, що майновий інтерес позивача ґрунтується на положеннях чинного законодавства, зокрема, ст.13 Закону України «Про пенсійне забезпечення», стандарти ЄСПЛ можуть і повинні бути застосовані до цього випадку.

ЄСПЛ неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що предмет і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (п.53 рішення у справі «Ковач проти України», п.59 рішення у справі «Мельниченко проти України», п.50 рішення у справі «Чуйкіна проти України» тощо).

Це, звичайно, не означає, що суд має приймати рішення на користь людини кожного разу, коли вона про це просить, але суд повинен оцінювати фактичні обставини справи з урахуванням того, що права, гарантовані Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, мають залишатися ефективними, іншими словами, людину не можна ставити в ситуацію, коли вона завідомо не може реалізувати своїх прав навіть теоретично.

Більше того, відповідно до ст.14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою. А в ст.1 Протоколу №12 до цієї Конвенції передбачена загальна заборона дискримінації:

«1. Здійснення будь-якого передбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, наприклад за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження або за іншою ознакою.

2. Ніхто не може бути дискримінований будь-яким органом державної влади за будь-якою ознакою, наприклад за тими, які зазначено в пункті 1».

Слід зазначити, що дискримінація може бути прямою (різне поводження до людей в однаковій ситуації) та непрямою (однакове поводження з людьми, незважаючи на те, дехто з них знаходиться в певній особливій ситуації).

Так, у справі «Тлімменос проти Греції» (Thlimmenos v. Greece, рішення від 06.04.2000, заява № 34369/97) ЄСПЛ наголосив, що згідно зі статтею 14 Конвенції право не зазнавати дискримінації у користуванні правами, гарантованими Конвенцією, порушується, коли Держави ставляться по-різному до осіб в аналогічних ситуаціях, не забезпечуючи при цьому об'єктивного та розумного виправдання. Однак це не єдиний аспект заборони дискримінації у статті 14 Конвенції. Право не зазнавати дискримінації у користуванні правами, гарантованими Конвенцією, також може бути порушене, коли Держави, не маючи об'єктивних і розумних підстав, не застосовують різний підхід до осіб, які перебувають у ситуаціях, що істотно відрізняються.

Аналогічний підхід закріплено в національному праві. Так, відповідно до Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» формами дискримінаціє є: пряма дискримінація, непряма дискримінація, підбурювання до дискримінації, пособництво у дискримінації, утиск (ст.5). Відповідно до ст.1 цього Закону непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Саме в такій особливій ситуації опинився позивач у цій справі, який у спірний період працював на шахті, що на даний момент знаходиться на тимчасово окупованій території України, у зв'язку з чим він позбавлений можливості надати уточнюючу довідку, яку вимагає відповідач.

На переконання суду, така вимога (щодо надання уточнюючої довідки) може бути визнана цілком виправданою в звичайній ситуації, оскільки формально вони базуються на положеннях п.20 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою КМУ від 12 серпня 1993 р. № 637, та мають на меті підтвердження тривалості роботи на посадах і роботах, указаних в трудовій книжці. Проте в ситуації позивача ця вимога становлять дискримінаційне поводження по відношенню до осіб, які мають трудовий стаж на підприємствах, які залишилися на території, що на даний момент є тимчасово окупованою, адже такі особи навіть теоретично не можуть надати відповідні документи (як показує практика, навіть у тих випадках, коли ці особи надають відповідні документи, то органи пенсійного фонду не визнають їх легітимність), а отже за такого підходу автоматично позбавляються права на пенсійне забезпечення, передбаченого в ст.13 Закону України «Про пенсійне забезпечення».

З урахування вищевикладеного, суд вважає, що дії відповідача, які в звичайних умовах можуть бути цілком обґрунтованими, в особливій ситуації позивача є проявом непрямої дискримінації. Крім того, хоча дії відповідача формально ґрунтуються на положеннях підзаконного нормативного акту та переслідують легітимну мету, в особливій ситуації позивача суд вважає їх явно непропорційними, тобто вчиненими без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія). Зокрема, як показує попередня судова практика, на підставі уточнюючих довідок, виданих на шахтах, у деяких випадках щодо окремих осіб із стажу, зазначеного в трудовій книжці, дійсно виключаються певні періоди, наприклад, участь у страйках чи відсутність на роботі з інших причин, але в таких випадках мова йде про дні або місяці, тоді як в цій справі відповідач відмовився визнати пільговим весь спірний стаж роботи, зазначений в трудовій книжці, і який за твердженням позивача складає понад 13 років, хоча для призначення пенсії на пільгових умовах достатньо зарахувати лише 10 років пільгового стажу. Отже, такі дії в указаній ситуації є явно непропорційними заявленій легітимній меті, а тому їх не можна вважати такими, які вчинені обґрунтовано, добросовісно та розсудливо, адже відповідач не врахував всі обставини, що мають значення для прийняття рішення, зокрема, той факт, що первинні документи, які можуть підтвердити пільговий стаж позивача, залишилися на окупованій території.

Суд підкреслює, що відповідно до ст.62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Аналогічне положення закріплене в п.1 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого Постановою КМУ від 12 серпня 1993 р. № 637, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є саме трудова книжка.

Загальновідомо, що на території Луганської та Донецької областей відбувся збройний конфлікт, внаслідок якого частина цих областей була визнана окупованою (Постанова Верховної Ради України «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями» від 17 березня 2015 року № 254-VIII; Постанова Верховної Ради України «Про визначення окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей, в яких запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування» від 17 березня 2015 року № 252-VIII). Місто Стаханов, де раніше працював позивач, відноситься до окупованих населених пунктів.

За цих обставин, суд приходить до висновку, що відомості про пільговий трудовий стаж позивача можуть бути встановлені головним чином із записів у трудовій книжці, при цьому незарахування будь-якого указаного в трудовій книжці позивача періоду роботи на роботах чи за професіями, зазначеними в Списках №1 і №2, як пільгового стажу, повинно мати об'єктивне та належне обґрунтування, оскільки такі дії можуть мати серйозні наслідки для реалізації позивачем його права на отримання пенсії на пільгових умовах.

Такий висновок базується на положеннях ч.3 ст.2 КАС України, що вимагає, щоб суб'єкти владних повноважень приймали рішення чи вчиняли дії «обґрунтовано», «добросовісно», «розсудливо» і «пропорційно», а також на положеннях ч.2 ст.71 КАС України, відповідно до якої в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

У контексті обставин цієї справи суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що спірний період роботи позивача більше ніж втричі перевищує мінімально необхідний пільговий стаж, якого йому не вистачає для призначення пенсії, а тому незарахування всього цього періоду до пільгового стажу без вагомих підстав і належного обґрунтування (лише на підставі припущення, що протягом певних періодів позивач міг брати участь у страйках, чи не виходити на роботу з інших причин) становить явно непропорційне втручання в право позивача.

Однак суд також враховує загальновідомі історичні факти (відомості про які є загальнодоступними у тому числі в мережі Інтернет), а саме те, що в липні 1989 року на Донбасі відбувся масовий страйк шахтарів, в якому активну участь брали шахтарі м.Стаханова, крім того, інший масовий страйк на Донбасі відбувся в березні 1991 року (при цьому в квітні 1991 року частина шахт припинила страйк, частина продовжила). Оцінюючи ці обставини, суд виходить із того, що відповідач не надав жодних доказів, які б достовірно указували на обставини участі в цих страйках шахтарів «Стахановвугілля» (кількість шахтарів, тривалість тощо), хоча це є процесуальним обов'язком саме відповідача. Крім того, слід враховувати, що навіть під час страйків частина шахтарів продовжувала роботу, тому було б несправедливо в такій ситуації автоматично обмежувати права всіх шахтарів лише на одному припущенні того, що вони могли брати участь у страйках за відсутності більш конкретної інформації. У той же час і позивач не з'явився в судове засідання, не надав суду жодних пояснень суду щодо цих подій і не навів жодних додаткових доказів, крім трудової книжки, щодо його роботи в ці періоди.

З урахуванням вищевикладеного, суд вважає, що до пільгового стажу позивача не слід зараховувати липень 1989 року та березень 1991 року, коли відбувалися найбільш масові страйки шахтарів, тоді як для виключення з пільгового стажу інших періодів відповідач повинен був надати більш вагомі причини з посиланням на конкретні факти. Таке рішення, на думку суду, відповідає вимогам пропорційності, передбаченим в ст.3 КАС України.

Окремо слід зазначити, що до 21.08.1992 року відповідно до чинного на той момент законодавства атестація робочих місць не проводилася.

Беручи до уваги, що встановлений судом пільговий стаж роботи позивача значно перевищує 10 років, які потрібні позивачу для призначення пенсії, суд вважає за необхідне визнати незаконними дії відповідача щодо відмови йому в призначенні пенсії за віком на пільгових умовах за п. «а» ст.13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» та зобов'язавши відповідача призначити таку пенсію з моменту звернення позивача із відповідною заявою, тобто з 30.05.2016 року.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 2, 8, 11, 18, 19, 69-71, 105, 160-163 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Позов ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України у Попаснянському районі Луганської області про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити дії - задовольнити частково.

Визнати незаконним рішення Управління Пенсійного фонду України у Попаснянському районі Луганської області від 13.06.2016 р. "Про відмову в призначенні пенсії на пільгових умовах за віком згідно п. «а» ст. 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" гр. ОСОБА_1.".

Зобов'язати Управління Пенсійного фонду України у Попаснянському районі Луганської області зарахувати ОСОБА_1 до пільгового стажу за п. «а» ст.13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» періоди роботи з 31.08.1987 р. до 30.06.1989 р., з 01.08.1989 р. до 28.02.1991 р., з 01.04.1991 р. до 02.07.1991 р. та призначити ОСОБА_1 пенсію за віком на пільгових умовах, відповідно до п. «а» статті 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення», починаючи з 30.05.2016 року.

У задоволенні вимог щодо зарахування до пільгового стажу періоди роботи в липні 1989 р. та в березні 1991 р. - відмовити за необґрунтованістю.

Відповідно до ч.3 ст.160 КАС України, постанову в повному обсязі складено 04.07.2016 року.

Постанова суду може бути оскаржена до Донецького апеляційного адміністративного суду через Попаснянський районний суд Луганської області шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 КАС України, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Постанова суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Суддя М.В. Мазур