Постанова № 62315136, 26.10.2016, Сторожинецький районний суд Чернівецької області

Сторожинецький районний суд Чернівецької області

Справа № 723/2745/16-а

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 жовтня 2016 року м.Сторожинець

Суддя Сторожинецького райсуду

Чернівецької області Дячук О.О.

розглянувши в порядку скороченого провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до управління Пенсійного фонду України в Сторожинецькому районі про поновлення строку звернення до адміністративного суду, визнання неправомірними дій щодо припинення виплати пенсії і зобов'язання поновити виплату пенсії,-

В С Т А Н О В И В :

10 жовтня 2016 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до управління Пенсійного фонду України в Сторожинецькому районі Чернівецької області, в якому просить суд поновити строк звернення до суду, визнати неправомірними дії УПФ України в Сторожинецькому районі щодо припинення виплати їй пенсії за вислугу років з 01 квітня 2015 року та зобов'язати управління Пенсійного фонду України в Сторожинецькому районі поновити виплату їй пенсії за вислугу років з 01 квітня 2015 року по 31 грудня 2015 року у розмірі 5820,72 грн., а з 01 січня 2016 року в розмірі 12176,72 грн.. Також подала суду заяву про поновлення строку для звернення до адміністративного суду за захистом своїх прав, в якій просила суд визнати поважними причини пропущення строку звернення до адміністративного суду, а також просила суд поновити цей строк.

Позивач ОСОБА_2 подала суду письмове клопотання, в якому позовні вимоги підтримала у повному обсязі, просила їх задовольнити та провести розгляд справи провести без її участі, у порядку письмового провадження.

Управління Пенсійного фонду України в Сторожинецькому районі Чернівецької області подало суду письмові заперечення на адміністративний позов та письмові пояснення по суті поданих позивачем заяв про зміну розміру позовних вимог та про поновлення строку звернення до адміністративного суду, в яких просить суд відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. Також просить суд адміністративний спір розглянути у порядку письмового провадження.

Дослідивши письмові докази по справі, суд прийшов до висновку, що позов підлягає задоволенню повністю, оскільки позовні вимоги є обґрунтованими та доведеними.

Судом встановлено, що з грудня 2013 року позивач ОСОБА_2, як працівник прокуратури, отримує пенсію за вислугу років відповідно до вимог статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року № 1789-VІІ та перебуває на обліку в управлінні Пенсійного фонду України в Сторожинецькому районі Чернівецької області.

Позивач на даний час продовжує працювати в органах прокуратури, а саме, у Сторожинецькій місцевій прокуратурі Чернівецької області на посаді прокурора.

З 01 квітня 2015 року управлінням Пенсійного фонду України в Сторожинецькому районі Чернівецької області виплата позивачу пенсії за вислугу років була припинена без надання їй, як застрахованій особі, будь-якої інформації щодо причин припинення виплати пенсії.

20 липня 2016 року позивач звернулася з письмовою заявою до управління Пенсійного фонду України в Сторожинецькому районі Чернівецької області щодо розяснення причин невиплати їй пенсії за вислугу років з квітня 2015 року та з проханням відновити виплату такої пенсії і провести сплату заборгованості.

09 серпня 2016 року за №3938/06 управлінням Пенсійного фонду України в Сторожинецькому районі Чернівецької області позивачу була надана відповідь на її заяву, в якій зазначено, що виплата їй пенсії за вислугу років була припинена відповідно до частини п'ятнадцятої статті 86 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII, із змінами, внесеними Законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02 березня 2015 року № 213-VII та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24 грудня 2015 року № 911-VII.

Так, згідно з частиною п'ятнадцятою статті 86 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VII, із змінами, внесеними Законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02 березня 2015 року №213-VII та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24 грудня 2015 року №911-VII, тимчасово, у період з 1 квітня 2015 року по 31 грудня 2016 року, особам (крім інвалідів І та ІІ груп, інвалідів війни ІІІ групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»), які працюють на посадах та на умовах, передбачених цим Законом, Законами України «Про державну службу», «Про судоустрій і статус суддів», призначені пенсії не виплачуються. Після звільнення з роботи виплата пенсії відповідно до цього Закону поновлюється.

Станом на 1 квітня 2015 року і по теперішній час позивач перебуває на посаді прокурора місцевої Сторожинецької прокуратури Чернівецької області, що підтверджується копією службового посвідчення НОМЕР_1 від 13.01.2016 року.

Суд вважає, що дії відповідача по припиненню виплати позивачу пенсії за вислугу років є протиправними, оскільки обмежують його конституційні права та суперечать усталеній практиці Європейського Суду з прав людини.

Відповідно до статті 1 Конституції України, Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Згідно з частиною другої статті 3 Основного Закону України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Статтею 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії, а звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Статтею 46 Конституції України закріплено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

У статті 22 Конституції України зазначено, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до статті 58 цього ж Закону, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Пленум Верховного Суду України у пункті 19 своєї Постанови від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади» розяснив, що відповідно до статей 8 та 22 Конституції України не підлягають застосуванню судами закони та інші нормативно-правові акти, якими скасовуються конституційні права і свободи людини та громадянина, а також нові закони, які звужують зміст та обсяг встановлених Конституцією України і чинними законами прав і свобод.

У Рішенні Конституційного Суду України №4-рп/2007 від 18 червня 2007 року (справа про гарантії незалежності суддів) вказується на те, що Конституційний Суд України неодноразово розглядав проблему, пов'язану з реалізацією права на соціальний захист, неприпустимістю обмеження конституційного права громадян на достатній життєвий рівень, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція та закони України виокремлюють певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, яким пенсія призначається за спеціальними законами.

Слід зазначити, що й у низці попередніх рішень Конституційного Суду України наголошується на тому, що пільги, компенсації, гарантії є видом соціальної допомоги і необхідною складовою конституційного права на достатній життєвий рівень, тому звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за статтею 22 Конституції України не допускається (Рішення Конституційного Суду України від 24 червня 1999 року №6-рп/1999 (справа про фінансування судів), від 06 липня 1999 року №8-рп/1999 (справа щодо права на пільги), від 20 березня 2002 року №5-рп/2002 (справа щодо пільг, компенсацій і гарантій), від 17 березня 2004 року №7-рп/2004 (справа про соціальний захист військовослужбовців та працівників правоохоронних органів), від 01 грудня 2004 року №19-рп/2004 (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу), від 01 грудня 2004 року №20-рп/2004 (справа про зупинення дії або обмеження пільг, компенсацій і гарантій), від 11 жовтня 2005 №8-рп/2005 (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання)).

Зокрема, Конституційний Суд України у Рішенні від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005 (п.4) чітко визначив критерії, за якими можливо встановити, чи відбулося таке звуження: «звуження обсягу прав та свобод це зменшення кола субєктів, розміру території, часу, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав та свобод, тобто їх кількісні характеристики».

Також Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 09 липня 2007 року №6-рп/2007 зазначив, що «невиконання державою взятих на себе соціальних зобовязань порушує принцип соціальної, правової держави» (п.3.2). Встановлення певних соціальних пільг, компенсацій та гарантій є «складовою конституційного права на соціальний захист і юридичними засобами здійснення цього права».

Відповідно до розяснень, наведених у пункті 2 Постанови Пленуму Верховною Суду України від 01 листопада 1996 року №9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», оскільки Конституція України, як зазначено в статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати законність того чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції у всіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення повинні ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

Як встановлено судом, на дату призначення пенсії за вислугу років у грудні 2013 року статус позивача був підтверджений, вона виконала усі необхідні умови щодо отримання пенсії за вислугу років, передбачені чинними на той час приписами ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року №1789-VІІ, у звязку з чим відповідачем прийнято рішення про призначення та виплату позивачу такої пенсії з 18 липня 2013 року.

Право на пенсію у позивача виникло з березня 2013 року і з того часу вона постійно отримувала пенсійні виплати, тому дії відповідача щодо припинення виплати позивачу призначеної відповідно до Закону України «Про прокуратуру» пенсії з квітня 2015 року є звуженням її існуючих прав, а саме, права на пенсію, визначене статтею 46 Конституції України.

Статтею 7 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» закріплено основоположні принципи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування серед яких є рівноправність застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов'язків стосовно сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування. Зупинення виплати пенсії у звязку з перебуванням позивача на посаді прокурора є прямим порушенням цієї норми, оскільки колишні прокурорські працівники, які на даний час не працюють в органах прокуратури, продовжують отримувати пенсію у повному розмірі.

Суд визнає, що позивача позбавлено пенсії і у порушення вимог та положень статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим. 4.ХІ.1950 (Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини) (далі - Конвенція) в поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу, з огляду на наступне.

Відповідно до Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожній людині, яка знаходиться під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі 1 цієї Конвенції.

Стаття 14 Конвенції передбачає, що здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин майнового стану, народження або інших обставин.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» дискримінація - рішення, дії або бездіяльність, спрямовані на обмеження або привілеї стосовно особи та/або групи осіб за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, сімейного та майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (далі - певні ознаки), якщо вони унеможливлюють визнання і реалізацію на рівних підставах прав і свобод людини та громадянина; непряма дискримінація - рішення, дії або бездіяльність, правові норми або критерії оцінки, умови чи практика, які формально є однаковими, але під час здійснення чи застосування яких виникають чи можуть виникнути обмеження або привілеї стосовно особи та/або групи осіб за їх певними ознаками, крім випадків, якщо такі дії або бездіяльність, правові норми або критерії оцінки, умови чи практика об'єктивно виправдані метою забезпечення рівних можливостей для окремих осіб чи груп осіб реалізовувати рівні права і свободи, надані їм Конституцією і законами України.

Дискримінація - це порушення прав людини, заборонене цілою низкою обов'язкових для виконання документів в області прав людини. Термін «дискримінація» має точне визначення і стале значення в міжнародному праві. Комітет ООН з прав людини - незалежний експертний орган, що спостерігає за виконанням Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права, роз'яснив, що в пакті цей термін включає: «будь-яку відмінність, виключення, обмеження або перевагу, за ознакою раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних або інших поглядів, національного або соціального походження, майнового положення, народження або іншої обставини, і яка має на меті або як наслідок, знищення або применшення визнання, використання або здійснення всіма особами, на рівних можливостях, всіх прав і свобод».

Водночас, всупереч статті 14 Конвенції, яка гарантує рівність у здійсненні основних свобод, позивачу з огляду на його рід занять припинено виплату пенсії в той час як без будь-якого об'єктивного і розумного обґрунтування виплата такої ж пенсії проводиться іншим особам, які перебувають в однаковому із позивачем положенні, однак мають інший рід занять. Виплата такої пенсії не зупинена іншим особам, які працюють в інших сферах та секторах державного впливу та економіки.

Таким чином, має місце вочевидь наявне запровадження дискримінації відносно позивача при здійсненні останнім права на мирне володіння майном та отримання призначеної пенсії.

У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Пічкур проти України» від 07 листопада 2013 року, яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, зазначається, що статтею 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі-Конвенція), користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбаченихзакономі загальними принципами міжнародного права.

Пунктом 40 вказаного рішення Європейського Суду з прав людини встановлено, що заборона дискримінації за статтею 14 Конвенції поширюється за межі використання прав та свобод, гарантування яких кожною державою вимагається Конвенцією та протоколами до неї. Вона також застосовується до тих додаткових прав, що входять до загальної сфери застосування будь-якої статті Конвенції, які держави добровільно вирішили гарантувати (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Стек та інші проти Сполученого Королівства» (Steс and Others v. The United Kingdom, заяви № № 65731/01 та 65900/01, п. 40, ECHR 2005-Х).

Пунктом 42 цього рішення Європейського Суду з прав людини встановлено, що у справах, щодо скарги за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу на те, що заявника частково або повністю позбавили певної матеріальної допомоги на дискримінаційній підставі, що охоплюється статтею 14 Конвенції, відповідним методом перевірки є з'ясування, чи він або вона мали б право на отримання відповідної матеріальної допомоги за національним законодавством за умови існування права, щодо якого скаржиться заявник. Хоча Перший протокол не включає в себе право на отримання будь-яких видів виплат з соціального страхування, якщо держава вирішує створити механізм соціальних виплат, вона повинна зробити це у спосіб, що відповідає статті 14 (там же, пункт 55).

Суд звертає увагу на те, що у постанові Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 19 травня 2015 року (справа № 21-168а15) Верховний Суд України вказав, що враховуючи те, що рішення Європейського Суду з прав людини є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику Європейського Суду з прав людини, у тому числі й рішення у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (див. рішення від 21 лютого 1997 року у справі «Ван Раалте проти Нідерландів» (Van Raalte v. the Netherlands), n. 39, Reports 1997-1).

Також Європейський суд з прав людини в даному рішенні зазначив, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Стаття 1 Першого протоколу Конвенції (Париж, 20.ІІІ.1952) передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до статті 18 Конвенції обмеження, які дозволяються нею щодо згаданих прав та свобод, можуть застосовуватися тільки з тією метою, з якою вони передбачені.

Надбавки, доплати та пенсії є майном в контексті тлумачення Європейським Судом з прав людини статті 1 Протоколу 1 до Європейської конвенції з прав людини поняття майно, оскільки існує у вигляді вимог, стосовно яких позивач наводить доводи, що він має принаймні законні сподівання (яке ґрунтується на законодавчій нормі) на набуття права володіння. Таке сподівання виникло у позивача з моменту призначення пенсії за вислугу років та на підставі Закону України «Про прокуратуру» та набуття права на її виплату із зазначеного часу.

За правовою позицією Європейського Суду з прав людини, право на соціальні виплати є майновим правом, передбаченим статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (рішення у справі «Хонякіна проти Грузії» (Khoniakina v. Georgia), № 17767/08, пункт 72, від 19 червня 2012 року). Бездіяльність держави щодо прийняття нормативного акту, який визначає механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституційних та інших, актах, тримання громадян у невизначеності є невиправданим втручанням у права, передбачені статтею 1 Першого протоколу (рішення у справі «Суханов та Ільченко проти України» (Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine), № 68385/10 та 71378/10), від 26 вересня 2014 pоку).

Слід звернути увагу на те, що Європейський Суд з прав людини ще у 1974 році у справі «Міллер проти Австрії» (ухвала щодо прийняття заяви №6849/72 від 16 грудня 1974 року) зазначив, що у звязку зі сплатою обов'язкових внесків до пенсійного фонду у застрахованої особи виникає право власності на пенсію. Відповідно до змісту статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.

Оскільки позивач постійно сплачувала та на даний час продовжує сплачувати передбачені чинним законодавством внески, тому, на переконання суду, дії відповідача є втручанням у її право на мирне володіння майном - пенсією.

Таким чином, запроваджені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02 березня 2015 року № 213-VIII та Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24 грудня 2015 року № 911-VII тимчасові обмеження щодо виплати пенсії особам, що працюють на посадах та на умовах, передбачених законом України «Про прокуратуру» суперечать:

- статті 14, статті 1 Першого протоколу Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» щодо дискримінації при виплаті пенсії в залежності від роду занять та позбавленні права на належне майно у формі призначених пенсійних виплат;

- статтям 22, 46, 58 Конституції України щодо недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод в тому числі і в сфері соціального захисту та пенсійних виплат;

- основоположним принципам, закріпленим у Законі України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» щодо рівноправності застрахованих осіб при отриманні пенсійних виплат.

Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2,4,7 та 11 до Конвенції» (пункт 1) Україна визнала обов'язковою юрисдикцію Європейського Суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення та застосування Конвенції. Європейський суд з прав людини розкриває принцип верховенства права через формулювання вимог, які він виводить з цього принципу.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 7 КАС України одним з принципів здійснення правосуддя в адміністративних судах є верховенство права.

Частинами першою та другою статті 8 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Згідно статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Зокрема, Європейський Суд з прав людини розкриває принцип верховенства права через принцип юридичної визначеності, згідно якого остаточне рішення суду у справі не може піддаватися сумніву, навіть у разі зміни законодавства (п.51, 52 рішення у справі «Рябих проти Росії» від 24 липня 2003 pоку). Крім цього, відповідно до роз'яснення Верховного Суду України № 1-5/400 від 14 липня 2006 року, наданого на підставі листа Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у справі «Качко проти України», реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актів національного законодавства, не може бути поставлена в залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів як причину невиконання своїх зобов'язань, судами не повинні прийматися до уваги.

Враховуючи викладене, суд визнає, що діями відповідача безпосередньо порушено право позивача на соціальний захист, гарантоване статтями 22, 46, 58 Конституції України, статтею 14, статтею 1 Першого протоколу Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» обмеження якого неможливе, враховуючи положення норм вище проаналізованого чинного законодавства.

З огляду на вказане, суд прийшов до висновку, що з 01 квітня 2015 року виплата пенсії за вислугу років, призначеної ОСОБА_2 відповідно до Закону України «Про прокуратуру», підлягає відновленню у зв'язку з відсутністю підстав для її невиплати.

Окрім того, рішенням Сторожинецького районного суду від 31.05.2016 року, відповідача зобов'язано здійснити з 01.01.2016 року перерахунок раніше призначеної ОСОБА_2пенсії за вислугу років в розмірі 80% від середньомісячного заробітку, зазначеного в довідці прокуратури Чернівецької області за №18/124 вих-16 від 16.03.2016 року.

Відповідно до розпорядження за №162266 від 08.06.2016 року УПФ України в Сторожинецькому районі Чернівецької області визначено основний розмір, належної ОСОБА_2 пенсії від загального заробітку в розмірі 12176,72 грн.

Доводи управління Пенсійного фонду України у Сторожинецькому районі Чернівецької області, наведені у запереченнях на адміністративний позов, спростовуються встановленими судом обставинами, наявними в матеріалах справи доказами та наведеними судом у даній постанові нормами права.

Що стосується заяви позивача ОСОБА_2 про поновлення строку звернення до адміністративного суду за захистом своїх прав, то, на переконання суду, вона підлягає задоволенню.

Згідно частини другої статті 99 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк.

Відповідно до частини першої статті 102 КАС України, пропущений з поважних причин процесуальний строк, встановлений законом, може бути поновлений за клопотанням особи, яка бере участь у справі.

В обґрунтування поважності причин пропуску строку звернення до адміністративного суду позивач посилається на те, що відповідач вчасно не повідомив його про припинення виплати пенсії за вислугу років та про причини і підстави таких дій. Лише 09 серпня 2016 року, відповідаючи на його заяву, відповідач своїм листом №3938/06 офіційно повідомив його про те, що з 01 квітня 2015 виплата їй пенсії за вислугу років припинена та вказав на підставу таких дій. Вказані обставини підтверджені відповідними доказами, наданими позивачем.

Як випливає з рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Іліан проти Туреччини», правило встановлення обмежень доступу до суду у зв'язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.

Згідно вимог частини першої статті 49 Закону України «Про загальнообовязкове державне пенсійне страхування» виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Суд звертає увагу на те, що, зокрема, і у випадках, передбачених законом, виплата пенсії припиняється лише за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду.

За змістом пункту 12 частини другої статті 64 Закону України «Про загальнообовязкове державне пенсійне страхування» на територіальні органи Пенсійного фонду покладається обовязок повідомити пенсіонера про дату та підстави припинення виплати пенсії, чого відповідачем зроблено не було.

Враховуючи наведене та викладені позивачем обставини, суд визнає поважними причини пропуску ним строку звернення до суду з адміністративним позовом.

Керуючись ст.ст.11,17,18,71,160,161,162,183-2,186 КАС України, суд, -

В И Р I Ш И В :

Поновити ОСОБА_2 строк звернення до адміністративного суду.

Позов ОСОБА_2 задовольнити повністю.

Визнати протиправними дії управління Пенсійного фонду України в Сторожинецькому районі Чернівецької області щодо припинення виплати ОСОБА_2 пенсії за вислугу років з 01 квітня 2015 року.

Зобов'язати управління Пенсійного фонду України в Сторожинецькому районі Чернівецької області поновити виплату ОСОБА_2 пенсії за вислугу років з 01 квітня 2015 року по 31 грудня 2015 року у розмірі 5820,72 грн, а з 01 січня 2016 року, з врахуванням постанови Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 31.05.2016 року, в розмірі 12176,72 грн.

Присудити з Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 судові витрати у сумі 551 (пятсот пятдесят одна) гривня 20 копійок, що складаються із судового збору.

Постанова суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на постанову суду подаєтьсядо Вінницького апеляційного адміністративного суду через Сторожинецький районний суд протягом десяти днів з дня її проголошення.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні в судовому засіданні під час проголошення постанови можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови.

Суддя