Рішення № 62227566, 25.10.2016, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 353/401/16-ц

Провадження № 22-ц/779/2144/2016

Категорія 48

Головуючий у 1 інстанції Луковкіна У. Ю.

Суддя-доповідач ОСОБА_1

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 жовтня 2016 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючого Мелінишин Г.П.

суддів: Василишин Л.В., Пнівчук О.В.

за участю секретаря Бойчука Л.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, визнання права особистої власності на майно за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Тлумацького районного суду від 16 вересня 2016 року,

в с т а н о в и л а :

В травні 2016 року ОСОБА_2 звернулася в суд з позовом, уточнивши його в подальшому, до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, визнання права особистої власності на майно.

Позовні вимоги мотивувала тим, що за час шлюбу ними придбано житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, які знаходяться по вул. Франка, 24, в с.Одаїв, Тлумацького району. Згідно договору купівлі-продажу його покупцем є відповідач, тому на нього і оформлено право власності. Вважала це майно спільною сумісною власністю подружжя, а тому таким, що підлягає поділу між ними. Крім того, вказувала, що на імя відповідача оформлено право власності на транспортний засіб - автомобіль марки «Форд Транзит», хоча такий ні матеріальної, ні трудової участі в його придбанні не брав. Враховуючи виплату нею особисто кредитних коштів спрямованих на купівлю автомобіля, такий є її приватною власністю. Тому посилаючись на зазначені обставини просила визнати нерухоме майно спільною сумісною власністю подружжя, припинивши право приватної власності ОСОБА_3 на зазначені обєкти та провести їх поділ, визнати за сторонами право власності по ? частині цього житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами. Також припинити право приватної власності ОСОБА_3 на автомобіль марки «Форд Транзит» та визнати її право особистої приватної власності на цей транспортний засіб.

Рішенням Тлумацького районного суду від 16 вересня 2016 року позов задоволено. Визнано спільною сумісною власністю подружжя сторін житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, які знаходяться в с. Одаїв, вул. Франка, 24, Тлумацького району, припинивши право приватної власності ОСОБА_3 на зазначені обєкти, та проведено їх поділ. Визнано за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 право власності по ? частині цього житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами. Також припинено право приватної власності ОСОБА_3 та визнано право особистої приватної власності ОСОБА_2 на автомобіль марки «Форд Транзит», 2004 року випуску, номер кузова № WFOVXXTTFV4S69934, д.н.з. НОМЕР_1.

Крім того, вирішено питання розподілу судових витрат.

На вказане рішення ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій посилається на порушення норм матеріального права, невідповідність висновків суду обставинам справи. Апелянт вказує, що крім вищезазначеного майна, сторонами в шлюбі придбано також і житловий будинок по вул. Свободи, 201а в м. Яремче, який є предметом спору в справі, що розглядається Яремчанським міським судом. При вирішенні даної справи судом не враховано положень ст.ст.60, 68-71 СК та ст.ст.364, 370 ЦК України, які регулюють питання розподілу та виділу в натурі частки майна, що перебуває у спільній сумісній власності.

Відповідно, суд неправильно визначився із фактичними обставинами справи, а припиняючи право спільної сумісної власності подружжя та здійснюючи його реальний розподіл не встановив чи можливі варіанти його поділу в натурі між співвласниками, які варіанти поділу, можливість застосуванням наслідків ст. 364 ЦК у разі згоди сторін тощо. Не заперечуючи спільну сумісну власність подружжя в рівних частках на житловий будинок апелянт водночас вказує, що суд вийшов за межі позовних вимог, оскільки ніхто із сторін не заявляв вимоги про визнання за ним права власності на ? частину цього будинку зважаючи на відсутність порушення будь-яких його прав та спору про це.

Неправильним, на думку апелянта, є також висновок суду і в частині задоволення позову ОСОБА_2 щодо визнання за нею права особистої власності на автомобіль марки «Форд Транзит». Вважаючи доведеним факт придбання його позивачем за власні кошти, суд не дав правильної юридичної оцінки в сукупності всім доказам у справі. Зокрема, що автомобіль придбано в Італії в 2007 році; що саме він є власником, а позивач - співвласником такого: лізингові платежі здійснювалися останньою в 2007-2011 роках, тоді як довідка про її доходи стосується періоду 2010-2011 років. Крім того, що саме ним цей транспортний засіб ввезено на територію України, аналогічно ним здійснено всі митні платежі та затрачено кошти на його переобладнання. Відтак, позивачем не доведено належними та допустимими доказами той факт, що автомобіль є її особистою власністю. А отже, в суду були відсутні підстави для задоволення її позову і в цій частині.

Крім того, враховуючи неподільність автомобіля, неможливість спільного його використання сторонами, суд міг припинити його право спільної сумісної власності тільки у випадку внесення позивачем на депозитний рахунок суду половини його вартості. Зважаючи на те, що ОСОБА_2 такі кошти внесено не було, суду слід було відмовити в задоволенні її позову в цій частині.

Посилаючись на зазначені обставини просив рішення суду в частині задоволення позову щодо житлового будинку змінити, визнати житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, які знаходяться в с. Одаїв, вул. Франка, 24, Тлумацького району спільною сумісною власністю подружжя сторін в рівних частках. В іншій частині - скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

В засіданні апеляційного суду представник апелянта доводи скарги підтримав з наведених у ній мотивів.

Представник ОСОБА_2 доводів скарги не визнав посилаючись на обґрунтованість висновків суду.

Вислухавши доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Однак зазначеним вимогам закону ухвалене у справі рішення суду повністю не відповідає.

Визнаючи за сторонами право власності по ? частині на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, які знаходяться по вул. Франка, 24 в с. Одаїв, Тлумацького району суд першої інстанції виходив з того, що спірне будинковолодіння придбано за час їх перебування у шлюбі, а тому воно є спільним сумісним майном подружжя, яке підлягає поділу у рівних частках. При цьому суд врахував визнання відповідачем позову в зазначеній частині. Разом з тим, задовольняючи в іншій частині позовні вимоги ОСОБА_2 щодо права її особистої власності на транспортний засіб суд виходив з доведеності факту придбання такого останньою за особисті кошти.

Проте повністю погодитися з такими висновками колегія суддів не може.

Відповідно до ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу).

За змістом ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з роз'ясненнями, що містяться в пп. 23, 30 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжя про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст. ст. 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Відповідно до вимог ст. 70 СК України в разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

З матеріалів справи вбачається, що сторони з 16 серпня 2004 року перебували в зареєстрованому шлюбі. Рішенням Яремчанського міського суду від 18 листопада 2014 року шлюб між ними розірвано (а.с.22).

Зясовано, що під час шлюбу сторонами придбано житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, які знаходяться по вул. Франка,24 в с. Одаїв, Тлумацького району та автомобіль марки «Форд Транзит», 2004 року випуску, номер кузова № WFOVXXTTFV4S69934, д.н.з. НОМЕР_1.

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на підставі договору купівлі-продажу від 9 січня 2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Тлумацького районного нотаріального округу ОСОБА_4, право власності на вказаний житловий будинок зареєстровано за ОСОБА_3 (а.с.114). Також за відповідачем зареєстровано автомобіль «Форд Транзит», 2004 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 (а.с.5,6,62,109).

Згідно з ч.1 ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

З матеріалів справи видно, що ОСОБА_3 не заперечував, що спірне будинковолодіння придбано за час шлюбу, за спільні кошти подружжя, і отже, воно є їх спільною сумісною власністю.

За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, які знаходяться по вул. Франка,24 в с. Одаїв, Тлумацького району є обєктом права спільної сумісної власності подружжя. А тому враховуючи рівність часток подружжя обґрунтовано в цій частині задовольнив позовні вимоги ОСОБА_2

Посилання апелянта про те, що місцевим судом не враховано положення норм права, які регулюють питання розподілу та виділу в натурі частки майна, що перебуває у спільній сумісній власності, не заслуговує на увагу.

Згідно ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданих відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін, та інших осіб, які беруть участь в справі.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що позивач звернулась в суд з позовом про поділ майна подружжя, визнавши їх право на ідеальні частки у вказаному майні. При цьому позовних вимог щодо реального поділу житлового будинку в натурі не заявляла.

Аналогічно колегія суддів не приймає до уваги доводи апелянта щодо виходу суду за межі позовних вимог.

Зважаючи, що ОСОБА_2 звернулася в суд за захистом свого права у визначений законом спосіб, відповідно суд обґрунтовано припинив право власності відповідача в цілому на спірне нерухоме майно та на рівність часток подружжя в цьому майні вірно визнав за кожним із них право власності по ? частині такого.

При цьому колегія суддів враховує також, що право власності є абсолютним правом, яке включає право володіння, користування та розпорядження майном. Після розірвання шлюбу розпорядження таким майном здійснюється колишнім подружжям виключно за взаємною згодою відповідно до положень ЦК, оскільки в таких випадках презумпція згоди одного з подружжя на укладення другим договорів з розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя вже не діє. Відтак, розпорядження спільним сумісним майном подружжя може відбуватися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.

Виходячи зі змісту ч. 2 ст. 303 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не вправі переоцінювати докази, які судом першої інстанції досліджені у встановленому законом порядку, а апеляційна скарга ОСОБА_5 в цій частині не містить посилання на нові докази, що давало б підставу для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення, іншого за змістом.

Фактично всі доводи апелянта зводяться до переоцінки доказів. Будь-яких інших доказів, які б вказували на неправильне застосування судом першої інстанції в цій частині норм матеріального права чи порушення норм процесуального права апелянтом не надано, як і доказів, що висновки суду в ній не відповідають встановленим обставинам справи.

Розглянувши справу в цій частині в межах заявленого позову та в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що фактичні обставини справи в ній судом першої інстанції зясовано всебічно та повно, дано їм вірну правову оцінку, а рішення суду по суті спору ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

В цій частині підстав для задоволення апеляційної скарги не вбачається.

Однак, що стосується висновку місцевого суду в частині вирішення спору про право власності на транспортний засіб, то повністю погодитися з ним колегія суддів не може, оскільки він не відповідає вимогам матеріального права та не узгоджується з матеріалами справи з огляду на таке.

Норми СК України у статтях 57, 60 встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна, згідно з якими:

1) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної власності;

2) майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

З метою збереження балансу інтересів подружжя, дотримуючись принципів добросовісності, розумності і справедливості СК України містить винятки із загального правила.

Зокрема, відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй/йому особисто.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які є підставами виникнення права спільної власності на майно подружжя) визначені у статті 60 СК України.

За змістом цієї норми належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна.

Виходячи з наведеного для правильного застосування статті 60 СК України та визнання майна спільною сумісною власністю суд повинен установити не тільки факт набуття цього майна за час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Указаний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 1 липня 2015 року № 6-612цс15, від 3 червня 2015 року № 6-38цс15 і відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх судів України.

В судовому засіданні апеляційного суду зясовано, що автомобіль «Форд Транзит» придбаний сторонами у 2008 році в Республіці Італія за кредитні кошти. Даних обставин представники сторін не заперечували.

З матеріалів справи вбачається, що між компанією «Фінрено» (Рим, Італія) та ОСОБА_2 укладено контракт №0337098844, згідно з яким остання отримала кошти у сумі 13 000,00 Євро на придбання автомобіля «Форд Транзит 350 М» з номерним знаком/шасі CR588NZ та зобовязалась у період з 15 червня 2008 року до 15 травня 2011 року здійснювати платежі для отримання кредитних коштів та відповідних процентів (а.с.7-8). Відповідно до декларації про закінчення кредиту кредитний контракт ОСОБА_2 на транспортний засіб повністю погашений (а.с.9).

Відповідно до копії технічного паспорту AV 0566998 на автомобіль марки «Форд Транзит 350 М», номер/шасі: СR588NZ, виданого у Республіці Італія, власником автомобіля зазначено ОСОБА_3, а співвласником - ОСОБА_2. При цьому дата передачі у власність вказана 11 червня 2008 року (а.с.70).

Встановлено, що 21 серпня 2012 року вказаний автомобіль було переміщено через митний кордон України. На підставі посвідчення про реєстрацію ТЗ серія АF №0195342 виданого 30 серпня 2012 року Івано-Франківською митницею, 4 вересня 2012 року даний автомобіль було зареєстровано у встановленому порядку на імя ОСОБА_3, а технічний НОМЕР_2 та номерні знаки СR588NZ анульовано (а.с.5,6,62).

Як передбачено ст. ст. 59, 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Тобто ті, які входять до предмету доказування (ст. 179 ЦПК України).

Обґрунтовуючи позовні вимоги в частині визнання права особистої приватної власності на спірний автомобіль ОСОБА_2 посилалась на те, що такий придбаний нею за особисті кошти, оскільки відповідач не брав спільної участі коштами або працею в набутті цього майна. При цьому на підтвердження факту отримання доходів, розмір яких дозволяв їй проводити погашення кредиту, надано звіт про хатню роботу за 2010 рік та річні сертифікації відповідних виплат по заробітній платі за 2011- 2014 роки.

Згідно звіту про хатню роботу, податкового свідоцтва за 2010 рік та річної сертифікації відповідних виплат по заробітній платі за 2011 рік ОСОБА_6 була офіційно працевлаштована в Республіці Італія та роботодавець ОСОБА_7 виплачувала їй заробітну плату, яка в рік без відрахувань становила відповідно 11 793,08 та 12 179,62 Євро (а.с.98,100).

Однак, позивачем не надано доказів про отримання доходів з червня 2008 року (набуття права власності на спірний автомобіль) до січня 2010 року. А відповідно не підтверджено можливість самостійно сплачувати платежі та відповідно здійснення за рахунок цих коштів погашення кредиту за цей період.

В той же час, як видно із посвідки на проживання у Республіці Італії, виданої ОСОБА_3 27 жовтня 2009 року терміном дії до 26 жовтня 2014 року, тип посвідки - довготривале перебування, у примітці вказано наймана праця. Аналогічно в документі, який посвідчує особу, виданому 20 березня 2009 року повноважним органом Республіки Італії на період до 19 березня 2019 року, зазначено професію відповідача робітник (а.с.66,68).

Відтак, ОСОБА_2 не надано належних доказів на підтвердження факту придбання нею спірного автомобіля за особисті кошти.

Крім того, звертаючись 5 березня 2015 року в Яремчанський міський суд із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя ОСОБА_2 зазначала, що автомобіль «Форд Транзит» є обєктом права спільної сумісної власності подружжя (а.с.107-108). Разом з тим зясовано, що ухвалою Яремчанського міського суду від 19 червня 2015 року позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя залишені без розгляду.

Таким чином, зважаючи на факт набуття сторонами спірного автомобіля за час шлюбу, а також недоведеність позивачем факту, що джерелом його набуття не є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя, правові підстави для задоволення її позову були відсутні.

Враховуючи вищенаведені обставини колегія суддів приходить до переконання, що в цій частині рішення винесено з неправильним застосуванням норм матеріального права, а, отже, воно не може залишатися в силі.

Відтак, його слід скасувати, постановивши нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на автомобіль.

Відповідно скасуванню підлягає і рішення суду в частині розподілу судових витрат. Зважаючи на положення ст. 88 ЦПК України, ухвалення в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, враховуючи визначену сторонами вартість нерухомого майна 100 000,00 грн судові витрати слід покласти на них пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. А тому з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 500,00 грн понесених судових витрат.

Керуючись ст.ст. 307, 309, 313-314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Тлумацького районного суду від 16 вересня 2016 року в частині задоволення позову про визнання права особистої приватної власності на автомобіль та стягнення судових витрат скасувати.

Ухвалити в цій частині нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на автомобіль марки «Форд Транзит» відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 500,00 грн судових витрат.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий Г.П. Мелінишин

Судді: Л.В. Василишин

ОСОБА_8