Ухвала суду № 62133027, 18.10.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"18" жовтня 2016 р. м. Київ К/800/43951/15

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Загороднього А.Ф., Заїки М.М., Мойсюка М.І.,

розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_4 до Управління Пенсійного фонду України в м. Кременчуці Полтавської області про визнання протиправним рішення, зобов'язання вчинити певні дії, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Крюківського районного суду м. Кременчука від 6 серпня 2015 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 30 вересня 2015 року, -

у с т а н о в и л а :

У січні 2015 року ОСОБА_4 звернулася з позовом до Управління Пенсійного фонду України в м. Кременчуці Полтавської області (далі - УПФУ) в якому просила: визнати протиправним рішення відповідача від 10 вересня 2014 року № 461 про відмову позивачу в поновленні виплати пенсії за віком (далі - оскаржуване рішення); зобов'язати УПФУ поновити їй виплату пенсії за віком починаючи з 2 вересня 2011 року (далі - спірна пенсія).

В обґрунтування своїх вимог зазначала, що має право на одержання пенсії за віком, на підставі Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-ІV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-ІV), з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 (далі - Рішення № 25-рп/2009) щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-ІV, проте відповідач у поновленні виплати такої відмовив.

Наведене, на думку позивача свідчить про порушення її прав, а тому ОСОБА_4 просила про задоволення позову.

Постановою Крюківського районного суду м. Кременчука від 6 серпня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 30 вересня 2015 року позов задоволено частково, визнано протиправним оскаржуване рішення відповідача та зобов'язано УПФУ поновити позивачу виплату спірної пенсії починаючи з 10 вересня 2014 року.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, в частині відмови у позові, просить ухвалені ними судові рішення скасувати та задовольнити позов повністю.

Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, в межах статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення скарги з таких підстав.

Задовольняючи частково позов суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд виходив з того, що позивач має право на поновлення виплати їй спірної пенсії починаючи з дати звернення до відповідача з відповідною заявою, тобто з 4 вересня 2014 року, а тому оскаржуване рішення відповідача не ґрунтується на вимогах закону.

Проте, до такого висновку суди дійшли без з'ясування дійсних прав та обов'язків сторін, в порушення норм матеріального і процесуального права, з огляду на наступне.

У відповідності зі статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин справи в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За змістом цієї норми процесуального права у мотивувальній частині рішення суд зобов'язаний навести дані про встановлені обставини що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У мотивувальній частині кожного рішення має бути наведено також посилання на закон та інші нормативно-правові акти матеріального права (назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону), у відповідних випадках - на норми Конституції України, на підставі яких визначено права та обов'язки сторін у спірних правовідносинах, а в разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду з прав людини які згідно із Законом України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) є джерелом права та підлягають застосуванню в даній справі.

Судами встановлено, що позивач була зареєстрована і проживала у місті Кременчук Полтавської області, а починаючи з 1994 року виїхала на постійне місце проживання до Ізраїлю.

2 вересня 2014 року ОСОБА_4 через свого представника, який діяв на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, звернулась до УПФУ з заявою про поновлення виплати спірної пенсії, проте відповідач оскаржуваним рішенням у її задоволенні відмовив з посиланням на відсутність у позивача такого права.

Так, статтею 92 Закону України від 5 листопада 1991 року № 1788-XII «Про пенсійне забезпечення» (далі - Закон № 1788-XII, в редакції періоду спірних правовідносин) передбачено, що громадянам, які виїхали на постійне проживання за кордон, пенсії не призначаються.

Пенсії, призначені в Україні до виїзду на постійне проживання за кордон, виплачуються за 6 місяців наперед перед від'їздом за кордон.

З 1 квітня 2004 року набув чинності Закон № 1058-IV, відповідно до пункту 2 частини 1 статті 49 якого, виплата пенсії припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно статті 51 Закону № 1058-IV у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Міжнародні договори між Україною та Ізраїлем стосовно призначення та виплати пенсії не укладалися.

Разом з тим, рішенням Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 положення пункт 2 частини 1 статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-IV щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір з питань пенсійного забезпечення і якщо згода на обов'язковість такого міжнародного договору не надана Верховною Радою України, визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).

Як зазначено в Рішенні № 25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону № 1058-IV держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

У відповідності до частини 2 статті 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Отже, з 7 жовтня 2009 року порядок виплати пенсій громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон регулюється нормами Закону № 1058-IV з урахуванням рішення Конституційного суду України № 25-рп/2009, тобто виплата пенсії повинна проводитися незалежно від місця проживання пенсіонера.

Відсутність законодавчо встановленого механізму поновлення виплати пенсії, припиненої у зв'язку з виїздом громадянина України на постійне місце проживання за кордон, або переведення з одного виду пенсії на інший, не може бути підставою для позбавлення таких осіб права на соціальний захист, що встановлений статтею 46 Конституції України.

Як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ доходить висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону № 3477-IV.

З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що позивач, хоч і проживає постійно за кордоном, однак є громадянином України, а тому має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни цієї держави, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії за ознакою місця проживання

На підставі наведеного колегія суддів дійшла висновку, що з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону. З цього часу УПФУ має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій про наявність у позивача права на поновлення виплати їй спірної пенсії є правильними.

Разом з тим, розглядаючи спір в частині позовних вимог за період з 2 вересня 2011 року по 4 вересня 2014 року, суди не врахували наступного.

Як на підставу для відмови у задоволенні позову в наведеній частині суди попередніх інстанцій посилались на положення статей 35, 46 і 49 Закону № 1058-ІV, однак колегія суддів звертає увагу на те, що названі правові норми не поширюють свою дію на спірні правовідносини оскільки врегульовують питання щодо поновлення виплати пенсії у передбачених цими статтями випадках.

У даному випадку звернення до суду обумовлено необхідністю захисту порушеного відповідачем права позивача на поновлення виплати їй спірної пенсії з часу визнання неконституційними положень закону, на підставі яких виплату такої було припинено і які, в силу приписів частини 2 статті 152 Конституції України, втратили свою чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Тобто, порушення права позивача, щодо захисту якого подано цей адміністративний позов відбулось після ухвалення Рішення Конституційного Суду України 7 жовтня 2009 року.

За змістом положень статей 99, 100 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала.

Відтак, даний спір повинен вирішуватись з урахуванням наведених норм процесуального права, які судами попередніх інстанцій залишені поза увагою під час розгляду цієї справи.

Аналогічний правовий висновок неодноразово висловлений Верховним Судом України, зокрема, у його постановах від 8 грудня 2015 року, 16 березня, 12 квітня і 8 червня 2016 року (справи №№ 21-5440а15, 21-5653а15, 21-175а16, 21-5966а15, 21-173а16 і 21-174а16 відповідно).

За таких обставин, рішення судів попередніх інстанцій не відповідають вимогам щодо законності та обґрунтованості, а тому підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд, оскільки, згідно з положеннями частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

При новому розгляді суду першої інстанції також необхідно врахувати, що сама по собі бездіяльність - це триваюча пасивна поведінка суб'єкта, яка виражається у формі не вчинення дії (дій), яку він зобов'язаний був і міг вчинити.

Тобто бездіяльність не має чітко окреслених часових меж, а саме явище бездіяльності є триваючим.

Отже, початок перебігу строків звернення до суду починається з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

За приписами частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Керуючись статтями 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів, -

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Постанову Крюківського районного суду м. Кременчука від 6 серпня 2015 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 30 вересня 2015 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі і оскарженню не підлягає.

Судді: А.Ф. Загородній

М.М. Заїка

М.І. Мойсюк