Рішення № 62118740, 12.10.2016, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.10.2016Справа №910/14576/16Суддя Господарського суду міста Києва Князьков В.В.

За участю секретаря судового засідання Коваленко О.М.

Розглянув у відкритому судовому засіданні господарського суду справу

За позовом Приватного підприємства "Алекс-плюс" до про Товариства з обмеженою відповідальністю "ОТП Факторинг Україна", Публічного акціонерного товариства "ОТП Банк" визнання договору недійснимза участю представників сторін

позивача:Бриль Ф.І. (директор на підставі установчих документів); відповідача1: відповідача2:Вельковський С.В. (довіреність б/н від 02.09.2016р.); не з`явився;

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Приватне підприємство "Алекс-плюс" (надалі - ПП "Алекс-плюс", позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ОТП Факторинг Україна" (надалі - ТОВ "ОТП Факторинг Україна", відповідач 1) та Публічного акціонерного товариства "ОТП Банк" (надалі - ПАТ "ОТП Банк", відповідач 2) про визнання частково недійсним договору про відступлення права вимоги від 29.04.2010р. в частині, що стосується Приватного підприємства "Алекс-плюс".

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що укладений між ПАТ "ОТП Банк" та ТОВ "ОТП Факторинг Україна" договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 29.04.2010р., є недійсним з моменту укладення та порушує права та охоронювані законом інтереси ПП "Алекс-плюс", оскільки суперечить вимогами закону, а саме: Закону України "Про банки і банківську діяльність", ст. 210 ЦК України, ч. 1ст. 1078, ч. 3 ст. 1079 Цивільного кодексу України, ст. 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 11.08.2016р. порушено провадження у справі №910/14576/16, судове засідання призначено на 14.09.2016р.

23.08.2016р. через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від ПП "Алекс-плюс" надійшло клопотання про участь у справі в режимі відеоконференції, яке вмотивоване тим, що позивач знаходиться в м. Харкові, а тому просив суд забезпечити проведення судового засідання в режимі відеоконференції.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 13.09.2016р. клопотання ПП "Алекс-плюс" про участь у справі в режимі відеоконференції задоволено.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 14.09.2016р. відкладено розгляд справи на 28.09.2016р.

27.09.2016р. через відділ діловодства (канцелярія) господарського суду представником ТОВ "ОТП Факторинг Україна" подано клопотання про участь у справі в режимі відеоконференції, яке вмотивоване тим, що позивач знаходиться в м. Харкові, а тому просив суд забезпечити проведення судового засідання в режимі відео конференції та заява про застосування строків позовної давності.

Клопотання ТОВ "ОТП Факторинг Україна" про участь у справі в режимі відеоконференції задоволено.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 28.09.2016р. у зв'язку із неявкою представника відповідача 2 розгляд справи відкладено на 12.10.2016р. та доручено забезпечення проведення відеоконференції господарському суду Харківської області.

30.09.2016р. через відділ діловодства господарського суду відповідач 1 подав відзив на позовну заяву. Відповідно до якого ТОВ "ОТП Факторинг Україна" зазначає, що спірний договір від 29.04.2010р. не є договором факторингу, оскільки не передбачає надання фінансових послуг новим кредитором первісному кредитору, а встановлює право нового кредитора щодо самостійного (за рахунок власних коштів і на власний ризик) стягнення боргу, а тому не підпадає під дію Закону України "Про фінансові послуги і державне регулювання ринків фінансових послуг", натомість договором факторингу є договір купівлі-продажу кредитного портфелю. Доводи позивача щодо відсутності у ТОВ "ОТП Факторинг Україна" ліцензії на здійснення валютних операцій вважає необґрунтованими оскільки грошові кошти позичальником було отримано у ЗАТ "ОТП Банк", правонаступником якого є відповідач 2, який відповідно має ліцензію, а до відповідача 1 перейшло лише право вимоги за кредитними договорами, що не суперечить вимогам чинного законодавства.

07.10.2016р. через відділ діловодства (канцелярія) господарського суду від позивача надійшли заперечення на заяву про застосування строків позовної давності та письмові пояснення до заперечень відповідача 1.

У судове засідання 12.10.2016р. представники позивача та відповідача 1 з'явились.

Представник відповідача 2 повторно на виклик суду не з'явився, відзив на позовну заяву у порядку, передбаченому ст.59 Господарського процесуального кодексу України, з нормативно обґрунтованими поясненнями по суті заявлених вимог не надав.

Згідно із п. 3.9.2 постанови N 18 від 26.12.2011 Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі та дав пояснення по суті спору.

Представник відповідача заперечив проти задоволення позовних вимог та дав пояснення по суті спору.

Судові засідання 28.09.2016р. та 12.10.2016р. відбувались відповідно до положень ст. 74-1 Господарського процесуального кодексу України у режимі відеоконференції.

Клопотання щодо фіксації судового процесу учасниками процесу не заявлялось, у зв'язку з чим, розгляд справи здійснювався без застосування засобів технічної фіксації судового процесу у відповідності до статті 81-1 Господарського процесуального кодексу України.

Зважаючи на достатність в матеріалах справи доказів, необхідних для повного та об'єктивного вирішення справи, розгляд справи відбувається з урахуванням положень статті 75 Господарського процесуального кодексу України за наявними у справі матеріалами.

За результатами дослідження доказів, наявних в матеріалах справи, суд у нарадчій кімнаті, у відповідності до ст. ст. 82-85 Господарського процесуального кодексу України, ухвалив рішення по справі № 910/14576/16.

Розглянувши матеріали справи Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

За приписами ст.202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст.509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до п.2.10 Постанови Пленуму ВГСУ від 29.05.13 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" якщо чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статей 1 і 2 ГПК. Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Як вказано вище, обґрунтовуючи вимоги щодо визнання недійсним договору, позивач зазначає, що 29.04.2010р. між відповідачем 1 та відповідачем 2 було укладено договір відступлення права вимоги, який порушує права та охоронювані законом інтереси ПП "Алекс-плюс", оскільки суперечить вимогами закону, а саме: Закону України "Про банки і банківську діяльність", ст. 210 ЦК України, ч. 1ст. 1078, ч. 3 ст. 1079 Цивільного кодексу України, ст. 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

За висновками суду, вказані твердження позивача є необґрунтованими з огляду на наступне:

За приписом ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

За змістом ч. 3 ст. 203 Цивільного кодексу України волевиявлення учасників правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

За приписами частин першої і п'ятої статті 203 Цивільного кодексу України (далі -ЦК України) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Отже, вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. З урахуванням положень ст.ст.203, 215 Цивільного кодексу України, ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України при заявленні вимог про визнання недійсним договору позивачем повинно бути доведено факт порушення норм закону під час його укладання.

Відповідно до п.2.1 Постанови Пленуму ВГСУ від 29.05.13 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Отже, дійсність правочину це визнання за ним властивостей юридичного факту, що породжує правовий наслідок, до якого прагнули суб'єкти правочину при його вчиненні. Таке можливе лише у випадку, коли правочин відповідає сукупності вимог, визначених законом, які йменуються умовами дійсності правочинів. Сукупність таких вимог закріплено у ст. 203 Цивільного кодексу України.

Відповідно до п.2.10 Постанови Пленуму ВГСУ від 29.05.13 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" у силу припису статті 204 ЦК України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача (прокурора - в разі подання ним відповідного позову).

Як вбачається із матеріалів справи 29.04.2010р. між ТОВ "ОТП Факторинг Україна" (фактор), ПАТ "ОТП Банк" (клієнт) укладено договір відступлення права вимоги (надалі - договір відступлення), відповідно до п. 1.1 якого у зв'язку із укладенням договору купівлі-продажу кредитного портфелю №б/н від 29.04.2010р. між фактором та клієнтом, за яким клієнт передав фактору право вимоги за кредитними договорами, перелік яких міститься у Додатку №1 (надалі - кредитні договори), укладеними між клієнтом та позичальниками клієнта, перелік яких міститься у Додатку №1 до даного договору (надалі - боржники), що забезпечений іпотекою/заставою за договорами іпотеки/договорами застави (надалі - договори забезпечення), укладеними між клієнтом (в договорах забезпечення іменується - «Іпотекодержатель» чи «Заставодержатель») та боржниками/Третіми особами (в договорах забезпечення іменуються «Іпотекодавець(ці)» чи «Заставодавець(ці)», сторони домовились про наступне: п.1.1.1 клієнт передає та відступає фактору сукупність прав, належних клієнту за договорами забезпечення, включаючи, але не обмежуючись, правом звертати стягнення на заставлене майно.

У п. 1.2 договору сторонами погоджено, що за цим договором до фактора переходять всі права клієнта, як сторони, що іменується «Іпотекодержатель»/»Заставодержатель» у зобов'язаннях, які виникли на підставі договорів (включаючи право звернення стягнення на предмет іпотеки/застави).

Згідно п. 2.2 договору відступлення клієнт протягом 5 (п`яти) календарних днів з моменту набуття чинності цим договором зобов'язується надіслати боржнику/Іпотекодавцю/Заставодавцю повідомлення про відступлення прав за договорами забезпечення на користь фактора. Повідомлення повинно бути направлено на адресу Боржника/Іпотекодавця/Заставодавця, зазначену в договорах забезпечення, рекомендованим листом з описом вкладення.

Із укладеного договору відступлення вбачається, що у зв'язку із укладанням договору купівлі-продажу кредитного портфелю №б/н від 29.04.2010р. між фактором та клієнтом за основними зобов'язаннями, що виникли із кредитних договорів, в порядку ст. 24 Закону України "Про іпотеку" відповідачем 2 було здійснено також відступлення прав відповідачу 1 за іпотечним договором від 21.12.2007р. за №РМ-SME70//203/2007, укладеним в забезпечення виконання боржниками основних зобов'язань.

Доказів неправомірного укладення та визнання недійсності у судовому порядку вказаного договору купівлі-продажу кредитного портфелю №б/н від 29.04.2010р. в матеріалах справи немає.

При цьому, силу ст. 24 Закону України "Про іпотеку" відступлення прав за іпотечним договором є неодмінним наслідком відступлення права вимоги за основним зобов'язанням, що в даному випадку було здійснено шляхом укладення між ПАТ "ОТП Банк" (клієнт) (клієнт) та ТОВ "ОТП Факторинг Україна" договору купівлі-продажу кредитного портфелю (факторингу) №б/н від 29.04.2010р. та договору про відступлення права вимоги від 29.04.2010р.

А тому, безпідставним є обґрунтування позивачем недійсності договору відступлення прав за іпотечним договором, обставинами порушення вимог законодавства, необхідного для застосування при укладенні договору факторингу.

Окрім того, посилання ПП "Алекс-плюс" на відсутність у ТОВ "ОТП Факторинг Україна" достатнього обсягу цивільної дієздатності на укладання договору відступлення права вимоги, який за твердженням позивача виступає як договір договору факторингу, є неправомірними з огляду ще й на наступне:

Згідно із ст.1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Відповідно до ст.1079 Цивільного кодексу України фактором може бути банк або фінансова установа, а також фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Посилаючись на вказані статті позивач зазначив, що при укладанні договору факторингу ТОВ "ОТП Факторинг Україна" повинно було мати право на здійснення факторингових операцій.

Проте, дослідивши матеріали справи, судом встановлено, що договір відступлення права вимоги від 29.04.2010р. спрямований на передачу права вимоги від однієї сторони до іншої. При цьому, за договором факторингу фактор фінансує клієнта за визначену плату, а останній відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до боржника. Таким чином, основною умовою договору факторингу є фінансування певної особи, а відступлення права вимоги лише опосередковує вказану дію фінансової установи. У зв'язку з цим, суд дійшов висновку, що зазначений договір не є договором факторингу.

Суд відзначає, що позивач виходить із помилкового ототожнення правової природи договору факторингу із договором про відступлення прав за іпотечним договором, таким чином визначаючи підстави недійсності останнього на основі порушення вимог цивільного законодавства щодо порядку та умов укладення договору факторингу.

Статтею 514 Цивільного кодексу України визначено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з ч. 1 ст. 516 Цивільного кодексу України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Позивачем не було належним чином обґрунтовано чим саме порушені його права при укладенні відповідачами оспорюваного Договору, стороною якого позивач не є, оскільки вказаний Договір не змінює розміру зобов'язань позивача, а також не створює для нього нових зобов'язань.

Доводи позивача, що відповідачами в порушення вимог ст. 210 ЦК України та ч. 3 ст. 24 Закону України "Про іпотеку" не зареєстровано спірний договір та не здійснено державну реєстрацію відомостей щодо відступлення права вимоги за договором іпотеки, судом не приймаються з огляду на наступне.

Як вбачається із матреіалів справи, вказаний договір було посвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І.М. та зареєстровано в реєстрі за № 3895.

Частиною 3 ст. 24 Закону України "Про іпотеку" визначено, що правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

Судом також встановлено, що на виконання вимог Закону приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І.М. було здійснено зміни в реєстрі речових прав на нерухоме майно, визначивши належного іпотекодержателя - ТОВ "ОТП Факторинг Україна".

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається в ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України.

Відповідно до положень ст. 16 ЦК України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Зі змісту ч. 2 ст. 19 ЦК України вбачається, що способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням.

При цьому, слід враховувати, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Отже, підсумовуючи вище встановлені обставини у даній справі та з огляду на вищенаведені норми, суд зазначає, що численна кількість пояснень позивача не доводить такого характеру дій відповідачів, який спричинив порушення його суб'єктивного права, яке можливо захистити шляхом визнання недійсним договору про відступлення прав за договором іпотеки.

Відповідно, як наслідок, суд дійшов висновку, що серед вказаних позивачем підстав недійсності договору відсутні такі, які обґрунтовують недійсність саме договору про відступлення права вимоги від 29.04.2010р., а також відсутність порушених суб'єктивних прав у позивача, які потребують захисту у обраний ним спосіб, що в свою чергу виключає можливість задоволення відповідних позовних вимог.

Щодо заяви відповідача 1 про пропуск позивачем строку позовної давності щодо позовних вимог та застосування наслідків такого спливу, суд зазначає наступне.

Згідно з положеннями ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст. 261 Цивільного кодексу України).

За приписами ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За приписами п.2.2 зазначеної постанови Пленуму Вищого господарського суду України, за змістом ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Аналогічна позиція міститься також в постанові від 12.06.2007р. Верховного Суду України у справі №П-9/161-16/165.

Таким чином, при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу (ст. 267 Цивільного кодексу України) необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини про те, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього - у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності - застосовувати позовну давність та наслідки її спливу.

Отже, з урахуванням того, що оспорюваний правочин відповідає вимогам законодавства України станом на дату його укладення, а права і інтереси позивача даним договором не порушені, суд відмовляє позивачу у позові з підстав його необґрунтованості та не застосовує строки позовної давності.

За приписами статті 49 ГПК України судові витрати зі справи покладаються на позивача.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. У позові Приватного підприємства "Алекс-плюс" до Товариства з обмеженою відповідальністю "ОТП Факторинг Україна" та Публічного акціонерного товариства "ОТП Банк" про визнання частково недійсним договору про відступлення права вимоги від 29.04.2010р. в частині, що стосується Приватного підприємства "Алекс-плюс" відмовити повністю.

У судовому засіданні 12.10.2016р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено - 17.10.2016 року.

Суддя В.В. Князьков