Рішення № 62052944, 17.10.2016, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Апеляційне провадження Головуючий у 1 інстанції Марцинкевич В.А.

№22-ц/796/10489/2016 Доповідач Кравець В.А.

Справа №755/16770/15-ц

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 жовтня 2016 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі:

головуючого судді Кравець В.А.,

суддів: Лапчевської О.Ф., Поливач Л.Д.

за участю секретаря Гоін В.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами відповідача ОСОБА_1 та представника позивача Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» - Стрикаля Сергія Валерійовича на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 15 червня 2016 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1, треті особи: Національний банк України, Орган опіки та піклування Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі у власність,

В С Т А Н О В И Л А:

У вересні 2015 року ПАТ «Дельта Банк» звернулося до суду з указаним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 16 січня 2008 року між Публічним акціонерним товариством "Сведбанк" (далі - ПАТ "Сведбанк") та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк зобов'язався надати кредит у сумі 45 тис. дол. США, а ОСОБА_1 - повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування кредитом у строк та на умовах, визначених кредитним договором. З метою забезпечення належного виконання зобов'язання за кредитним договором того самого дня між ПАТ "Сведбанк" та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого остання передала в іпотеку однокімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 27, 30 кв. м., житловою площею 15, 00 кв.м., що належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 16 січня 2008 року. Зазначав, що25 травня 2012 року між ПАТ «Дельта Банк» та ПАТ "Сведбанк" було укладено договір факторингу, за яким останнє передало свої права вимоги заборгованості за договорами, укладеними з ОСОБА_1 Посилаючись на зазначені обставини, зокрема неналежне виконання відповідачем зобов'язань за кредитним договором, у зв'язку з чим утворилась заборгованість, яка складала станом на 28 липня 2015 року становить 1 012 748 грн., а також на те, що внаслідок укладення договорів факторингу відбулась зміна кредитора на ПАТ «Дельта Банк», позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки та визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 15 червня 2016 року позов задоволено частко.

В рахунок погашення заборгованості в сумі 1 012 748,79 грн. за кредитним договором №2706/0108/71-008 від 16.01.2008 року звернуто стягнення на майно ОСОБА_1, а саме на квартиру АДРЕСА_1 , яка належить на праві приватної власності іпотекодавцю на підставі Договору-купівлі продажу квартири, посвідченого 16 січня 2008 року Морозовою С.В., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу та зареєстрованого в реєстрі за реєстровим номером №278, зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів 16 січня 2008 року.

В порядку ст.217 ЦПК України виконання рішення зупинено до припинення дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» № 1304-VII від 03.06.2014 року.

Не погоджуючись з рішенням суду, відповідач ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову, посилаючись на те, що суд ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, не з'ясувавши дійсні обставини спору.

Вказує на те, що до матеріалів справи як доказ власних прав та вимог по Кредитному договору ПАТ «Дельта Банк» надав нотаріально завірений витяг з Договору купівлі-продажу прав вимоги від 25.05.2012 p., укладений між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта банк». Натомість даний документ не є беззаперечним доказом тому, що перехід прав вимоги відбувся. Відповідно до преамбули договору купівлі-продажу права вимоги від 25.05.12 року, укладеного між ПАТ «Дельта Банк» та ПАТ «Сведбанк» загальна купівельна ціна даного договору становить 908883404,01грн. При цьому, п.3.1 вказаного вище договору визначено, що 90000000,00грн. покупець - ПАТ «Дельта Банк» сплатив продавцю 08.05.12року, а решту мав сплатити у дату підписання (25.05.12), шляхом перерахування коштів на банківський рахунок продавця, зазначений у п. 13 вказаного договору. А відтак, договір купівлі-продажу права вимоги від 25.05.12 має ознаки договору факторингу та на нього розповсюджуються норми ст.ст. 1077-1086 ЦК України. В матеріалах справи відсутні як докази оплати за Договором про відступлення права вимоги.

Крім того, ПАТ «Дельта Банк» не надавав доказів внесення змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо реєстрації такого Банку як Іпотекодержателя.

22 листопада 2012 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6, прийнято рішення, на підставі якого було внесено до Державного реєстру прав - Державного реєстру іпотек запис про реєстрацію іпотеки №6410065, яким визначено, що зареєстровано інше речове право - іпотеку на нерухоме майно на підставі «Договір купівлі-продажу прав вимоги між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк», 1306, 25.05.2012, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5Г».

Рішення Приватного нотаріусу Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 22.11.2012 року 20:34:51 індексний номер 6410065 щодо зміни умов обтяження нерухомого майна ОСОБА_1 вчинено з грубим порушенням Законів: Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Порядку доступу нотаріусів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 02 серпня 2011 року №1936а/5, Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 2011 року № 703.

Зазначила, що у разі, якщо при укладенні договору іпотеки сім'я набула єдине житло і не приховувала при цьому наявність дитини, відсутність дозволу органу опіки та піклування є підставою для визнання недійсним договору іпотеки, оскільки: по-перше - житлові права дитини поставлені під ризик їх втрати без можливості бути переселеними в інше житло (з придбаного за кредитні кошти майна може бути виселено без надання іншого житла); - по-друге - банк знав (повинен був знати) про невідповідність вимогам закону договору іпотеки (вина кредитора).

Вважає, що спір було вирішено без встановлення вартості майна. Суд, приймаючи рішення, вийшов за межі позовних вимог.

Також, не погоджуючись з рішенням суду, представник позивача ПАТ «Дельта Банк» - Стрикаль С.В. подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.

Вказує, що згідно п.12.3.1.іпотечного договору за вибором Іпотекодержателя застосовується один із способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог Іпотекодержателя: задоволення вимог здійснюється шляхом передачі Іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання Основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».

Крім того, суд вийшов за межі своїх повноважень і не задовольнив позов в повному обсязі з підстав недопущення примусового стягнення нерухомого житлового майна відповідачів, що не є функцією суду, оскільки примусове стягнення здійснюється лише органами державної виконавчої служби, що є завершальною стадією судового провадження.

Представник позивача проти апеляційної скарги відповідача ОСОБА_1 заперечував, свою скаргу підтримав та просив її задовольнити.

Заслухавши доповідь судді Кравець В.А., обговоривши доводи апеляційних скарг, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційні скарги підлягають задоволенню частково з наступних підстав.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що встановлено факт невиконання основного зобов'язання за кредитним договором, сума заборгованості є співмірною з вартістю іпотечного майна, а тому є підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки з відстрочкою виконання рішення відповідно до Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Згідно Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі»рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми.

Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення. Ухвалене у справі рішення має бути гранично повним, ясним, чітким, викладеним у послідовності, встановленій статтею 215 ЦПК, і обов'язково містити вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини.

Відповідно до ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим та має стосуватися, зокрема питань: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини сторін випливають із установлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин тощо.

Проте, в повній мірі вказаним вимогам рішення суду не відповідає.

Судом встановлено, що 16.01.2008 року між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір №2706/0108/71-008, згідно з умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 45 000,00 дол. США з розрахунку 11,9% річних на строк з 16.01.2008 року по 16.01.2038 року.

З метою забезпечення виконання грошових зобов'язань за вказаним Договором іпотекодавець ОСОБА_1 за договором іпотеки №2706/0108/71/008-z-1 від 16.01.2008 року передала в іпотеку нерухоме майно: а саме квартиру АДРЕСА_1, яка належить на праві приватної власності іпотекодавцю на підставі Договору-купівлі продажу квартири, посвідченого 16 січня 2008 року Морозовою С.В., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу та зареєстрованого в реєстрі за реєстровим номером №278, зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів 16 січня 2008 року.

25.05.2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено Договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, відповідно до якого в порядку, обсязі та на умовах, визначених даним Договором, AT «Сведбанк» передає (відступає) AT «Дельта Банк» права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, внаслідок чого AT «Дельта Банк» замінює AT «Сведбанк» як кредитора (стає новим кредитором) у зазначених зобов'язаннях, а внаслідок передачі від AT «Сведбанк» до AT «Дельта Банк» прав вимоги до боржників, до AT «Дельта Банк» переходить (відступається) право вимагати (замість AT «Сведбанк») від боржників повного, належного та реального виконання обов'язків за кредитними та забезпечувальними договорами.

Згідно з п.1 ч.1 ст.512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Статтею 514 ЦК України передбачено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі ст. 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.

Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

Згідно з ч.1 ст. 1081 ЦК України клієнт відповідає перед фактором за дійсність грошової вимоги, право якої відступається, якщо інше не встановлено договором факторингу.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 24 Закону України «Про іпотеку» відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов'язанням.

Правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

Згідно із частиною першою статті 4 Закону № 898-IV обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством.

Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом № 1952-IV.

Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень (стаття 2 Закону № 1952-IV у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки).

Частиною першою статті 1077 ЦК України передбачено, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога) (частина перша статті 1078 ЦК України).

Договір факторингу є самостійним цивільно-правовим договором, який належить до групи договорів про надання фінансових послуг. Сторонами договору є фактор і клієнт (стаття 1079 ЦК України). Фактором може бути банк або фінансова установа, а також фізична особа підприємець, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Клієнтом може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності.

Зміст договору факторингу полягає у переході до фактора права вимоги до боржника, тобто останній зобов'язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові та у цьому повідомленні визначено грошову вимогу, яка піддягає виконанню, а також вказано фактора, якому має бути здійснено платіж.

Отже договір факторингу не посягає на суспільні, економічні та соціальні основи держави, не спрямований на порушення публічного порядку, а тому не є таким, що порушує публічний порядок.

Таким чином, суд першої інстанції виходив із правильного розуміння правової природи договору факторингу, у зв'язку з чим дійшов обґрунтованого висновку, що договір факторингу не порушує публічний порядок і не є нікчемним, тому наявні підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позивачем надано докази про державну реєстрацію у встановленому законодавством порядку договору про відступлення прав за іпотечним договором та набуття позивачем права вимоги за іпотечними договорами, укладеними між ОСОБА_1 та ПАТ «Сведбанк».

Відповідно до статей 1049, 1050, 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу

, інших актів цивільного законодавства.

За змістом частини першої статті 575 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку»

Частиною першою статті 33 та статті 39 Закону № 898-ІV передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основними зобов'язаннями шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

7 червня 2014 року набув чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

Поняття мораторій у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України), що повною мірою відповідає лексичному значенню цього слова, яке розкривається в тлумачному словнику української мови.

Отже, мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Відтак установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати його (відчужувати без згоди власника).

Рішення судів про звернення стягнення на предмет іпотеки, ухвалені до і після прийняття Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» залишаються в силі, а їх виконання зупиняється до вдосконалення механізму, передбаченого статтею 3 цього Закону.

Крім того, згідно з пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Оскільки вказаний Закон не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є лише правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності.

Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не підлягає виконанню.

Разом з тим Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не є підставою для відмови в захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів кредиторів.

Доповнення резолютивної частини рішення застереженням, що рішення в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню на час дії Закону № 1304-VII, узгоджується з вимогами цього Закону.

При цьому у справі, що переглядається, зазначена норма матеріального права застосована правильно.

Саме до цього зводяться правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладені в ухвалі від 4 грудня 2014 року від 15 квітня 2015 року у справі № 6-46цс15, від 23.09.2015 року у справі № 6-1196цс15, від 27 травня 2015 року у справі № 6-58цс15, від 9 вересня 2015 року у справі № 6-483цс15.

Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції прийняв рішення, зокрема, про звернення стягнення на предмети іпотеки.

При цьому суд не зазначив початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку».

Виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» судова палата у цивільних справах Верховного Суду України приходять до правового висновку, що у розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 08.06.2016 року у справі № 1239цс16.

З наведених підстав оскаржуване судове рішення в цій частині не можна визнати законними і обґрунтованими.

З матеріалів справи убачається, що відповідач, заперечуючи проти позову, надала суду Звіт від 29.09.2015 року про оцінку квартири АДРЕСА_1, виконаного ТОВ «Експертна компанія «Професіонал» , згідно якого, її вартість становить 438 100,00грн.

Таким чином, резолютивна частина рішення має бути змінена шляхом доповнення про стягнення заборгованості на предмет іпотеки з початковою ціною 438 100,00 грн. (а.с.133-170)

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частини друга, третя статті 215 ЦК України).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Відповідно до частин другої та третьої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей»(у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень.

Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей.

Згідно зі статтею 177 СК України та статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

За таких обставин вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, підставами яких позивач визначає порушення статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або цей Закон у редакції Закону від 21 грудня 2010 року), необхідно в кожному конкретному випадку:

1) перевіряти в дитини наявність права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання;

2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору;

3) з'ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.

Відповідно до частин другої - четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи і укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.

Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, не може бути підставою для визнання договору купівлі-продажу та договору іпотеки недійсними за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.

Укладаючи договір іпотеки квартири, ОСОБА_1 не визнала право проживання дитини в даній квартирі та взагалі вказала, що треті особи не мають прав на квартиру, іпотекодавиця засвідчила що вона ні з ким не проживає однією сім'єю і не має осіб, які б стверджували наявність такого факту та заявляли свої права на майно (пункт 4 договору іпотеки).

Саме таку правову позицію викладено в постанові Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року №6-384цс15.

З огляду на наведені обставини колегія суддів враховує, що дії ОСОБА_1 під час укладення договору іпотеки не можуть вважатися добросовісними. При цьому обставин, які б свідчили про недобросовісність іпотекодержателя - банку, не встановлено.

Окрім того Європейський суд з прав людини в своїй практиці (рішення від 9 жовтня 1979 року в справі Ейрі (пункт 24), рішення від 13 травня 1980 року в справі Артіко проти Італії (пункт 35), рішення від 30 травня 2013 року в справі «Наталія Михайленко проти України» (пункт 32) визначає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

Отже при укладенні спірного договору право неповнолітньої на користування житлом порушено не було.

Відтак відсутність згоди органу опіки та піклування при укладенні зазначеного договору не призвело до погіршення житлових прав дитини.

Порушення умов кредитних договорів і у зв'язку із цим звернення банком стягнення на предмет іпотеки - можливі. Проте можливість виникнення такої ситуації в майбутньому не повинна слугувати достатньою підставою для висновку про необхідність захисту шляхом визнання недійсними іпотечних договорів примарного права малолітніх чи неповнолітніх дітей на збереження саме цієї квартири як місця їх проживання.

Таким чином, у справі, яка переглядається, суд дійшов правильного висновку про те, що укладення спірного договору іпотеки без отримання згоди органу опіки та піклування не порушує права та законні інтереси малолітньої на час його укладення ОСОБА_1, а тому доводи апеляційної скарги в цій частині є безпідставними.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 11.05.2016 року у справі №6-806цс16, від 27.04.2016 року у справі №2976 цс15.

Твердження представника ПАТ «Дельта Банк» про те, що положеннями частини другої статті 16 ЦК України, частиною третьою статті 33, статтю 36, частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення є безпідставними, з огляду на таке.

Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України "Про іпотеку" договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку".

Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України).

Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду України від 30.03.2016 року у справі 6-1851цс16.

Так, згідно п. 12 договору іпотеки за вибором Іпотекодержателя застосовується один із наведених нижче способів звернення стягнення на Предмет іпотеки та задоволення вимог Іпотекодержателя:

- 12.1. за рішенням суду,

- 12.2. у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Таким чином, договором іпотеки не передбачено такого способу набуття права власності на предмет іпотеки як рішення суду, оскільки таке рішення є способом звернення стягнення на предмет іпотеки. (а.с.17)

В силу ч.1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

На основі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення апеляційних скарг.

Керуючись ст.ст. 218,303,304,307,309,313,314,316,317 ЦПК України, колегія суддів -

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційні скарги відповідача ОСОБА_1 та представника позивача Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» - Стрикаля Сергія Валерійовича - задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 15 червня 2016 року змінити та викласти резолютивну частину рішення наступним чином:

В рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 в сумі 1 012 748,79 грн. за кредитним договором №2706/0108/71-008 від 16.01.2008 року звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1 , яка належить на праві приватної власності іпотекодавцю на підставі Договору-купівлі продажу квартири, посвідченого 16 січня 2008 року Морозовою С.В., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу та зареєстрованого в реєстрі за реєстровим номером №278, зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів 16 січня 2008 року, визначивши початкову ціну предмета іпотеки в розмірі 438 100 гривень 00 коп.

В іншій частині рішення суду залишити без зміни.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів шляхом подання до цього суду касаційної скарги.

Головуючий

Судді