Рішення № 61919333, 11.10.2016, Апеляційний суд Донецької області (м. Бахмут)

Єдиний унікальний номер 234/2553/16-ц Номер провадження 22-ц/775/1597/2016

Головуючий у 1-ій інстанції Клімов В.В.

Доповідач Соломаха Л.І.

Категорія 5

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 жовтня 2016 року Апеляційний суд Донецької області у складі:

головуючого-судді Соломахи Л.І.

суддів Груіцької Л.О., Осипчук О.В.

при секретарі Чуряєві В.С.

за участю:

представника позивача ОСОБА_2

представника відповідача ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Бахмут Донецької області справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа Орган опіки та піклування виконавчого комітету Краматорської міської ради, про визнання права власності на майно з апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_5 на рішення Краматорського міського суду Донецької області від 05 липня 2016 року, -

В С Т А Н О В И В:

17 лютого 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6 «про виділення частки із майна, що є у спільній частковій власності».

Зазначала, що у січні 2003 року за кошти її батька ОСОБА_2 на ім'я її чоловіка ОСОБА_7 за договором купівлі-продажу був придбаний за 7 983,00 грн. гараж по АДРЕСА_3. В 2003 році за накладною № 9 від 24.01.2003 року за 12000,00 грн. був придбаний ковальський молот МА 4132.

05 березня 2012 року шлюб між нею та ОСОБА_7 розірвано.

Після розірвання шлюбу вони добровільно поділили майно, крім нежитлового приміщення по АДРЕСА_4 та гаражу по АДРЕСА_5, які вирішили спільно продати.

Нежитлове приміщення по АДРЕСА_4 було продано за її письмовою згодою в квітні 2013 року.

Гараж по АДРЕСА_5, який вони використовували під ковальську майстерню, продати не встигли, оскільки ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_7 раптово помер.

Спадкоємцями першої черги після його смерті є дві його доньки: ОСОБА_5 та ОСОБА_6

Просила визнати за нею право власності на ? частку гаражу по АДРЕСА_3 і технологічного обладнання в ньому для ковальської майстерні, які були придбані в 2003 році і знаходились у спільній частковій власності з ОСОБА_7 (а.с.1-2).

Рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 05 липня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_4 задоволені. Визнано за ОСОБА_4 право власності на ? частку гаражу по АДРЕСА_3 і технологічного обладнання в ньому для ковальської майстерні (а.с. 80 - 81).

Не погоджуючись з судовим рішенням, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин справи, відповідач ОСОБА_5 в апеляційній скарзі просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог (а.с. 84 - 85).

Відповідач ОСОБА_5 в судове засідання апеляційного суду не з'явилась, з'явився її представник ОСОБА_3, яка діє на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 15 липня 2016 року (а.с. 100), доводи апеляційної скарги підтримала, просила її задовольнити.

Позивач ОСОБА_4 в судове засідання апеляційного суду не з'явилась, з'явився її представник ОСОБА_2, який діє на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 08 вересня 2015 року (а.с. 125), проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив її відхилити.

Відповідач ОСОБА_6 в судове засідання апеляційного суду не з'явилась,про час та місце розгляду справи повідомлена - згідно рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення повістку про явку до суду 10 жовтня 2016 року отримала 30 вересня 2016 року (а.с. 201); в судове засідання не з'явилася, надіслала заяву про розгляд справи у її відсутність (а.с. 202 - 203). В заперечення на апеляційну скаргу просила її відхилити (а.с. 133).

Відповідно до частини 2 ст. 305 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга відповідача ОСОБА_5 підлягає задоволенню частково, а рішення суду зміні з наступних підстав:

Задовольняючи позовні вимоги про визнання за ОСОБА_4 права власності на ? частку гаражу та технологічного обладнання в ньому для ковальської майстерні, суд першої інстанції послався на вимоги ст. 60 СК України та виходив з того, що спірний гараж та ковальський молот ОСОБА_7 були придбані під час шлюбу з позивачем і відповідно до ст. 60 СК України є спільною сумісною власністю подружжя, частки якого є рівними.

З таким висновком суду повністю погодитися не можливо, до нього суд дійшов з порушенням норм як матеріального, так і процесуального права.

Відповідно до п. 4 ст. 309 ЦПК України порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права є підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення.

З матеріалів справи встановлено, що згідно договору купівлі-продажу від 20.01.2003 року, який посвідчений державним нотаріусом Першої краматорської державної нотаріальної контори, зареєстровано в реєстрі за № 1 - 391, та витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 121763 від 05.03.2003 року ОСОБА_7 є власником гаража літера «Ж», бетоноблокового, загальною внутрішньою площею 54,5 кв.м, що розташований в АДРЕСА_3, що складає 205/1000 від усього об'єкту (а.с. 14, а.с. 15).

Право власності на зазначений гараж зареєстровано за ОСОБА_7 по теперішній час, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 23.09.2016 року № 68815392 (а.с. 155 - 156).

Згідно розпорядження Краматорського міського голови від 12.01.2016 року № 6р вул. Леніна у м. Краматорську перейменована на вул. Дружби (а.с. 161).

Накладною № 9 від 24.01.2003 року та доданими до неї квитанціями до прибуткового касового ордера від 20.01.2003 року, від 21.01.2003 року, від 23.01.2003 року та від 24.01.2003 року (а.с. 17) підтверджується, що ОСОБА_7 24.01.2003 року у ТОВ «Техресурси» придбано молот ковальський МА 4132 б/у, 1 штука, за ціною з урахуванням ПДВ 12 000,00 грн. (а.с. 16).

Спірне майно - гараж та молот ковальський, які були придбані на ім'я ОСОБА_7 в січні 2003 року, були придбані під час його шлюбу з ОСОБА_4, що підтверджується паспортом громадянина України ОСОБА_8 (НОМЕР_6, виданий 13 травня 1998 року Краматорським МВ УМВС України в Донецькій області), в якому є відмітка про реєстрацію 14 лютого 1998 року шлюбу з ОСОБА_7 (а.с. 4 - 5); шлюб розірвано рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 05 березня 2012 року, яке набрало законної сили 16 березня 2012 року (а.с. 10).

Відповідно до частини 2 ст. 114 СК України у разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.

Тобто, згідно частини 2 ст. 114 СК України шлюб між ОСОБА_7 та позивачем ОСОБА_4 розірвано 16 березня 2012 року, коли набуло законної сили рішення Краматорського міського суду Донецької області від 05 березня 2012 року.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції до спірних правовідносин застосував вимоги ст. 60 СК України, який згідно з пунктом 1 розділу VII «Прикінцеві положення» СК України набрав чинності одночасно з набранням чинності ЦК України, тобто з 1 січня 2004 року. При цьому суд не врахував, що спірне майно придбано подружжям до 1 січня 2004 року, а тому при вирішенні справи слід застосовувати положення КпШС УРСР, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин.

Відповідно до ст. 22 КпШС УРСР майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Тобто, стаття 22 КпШС України встановлює презумпцію спільної сумісної власності майна придбаного під час шлюбу.

В позовній заяві ОСОБА_4 посилалася на те, що спірний гараж був придбаний на кошти її батька ОСОБА_2, проте вимоги про визнання цього гаражу її особистою власністю не заявляла, договір купівлі-продажу гаражу від 20.01.2003 року в установленому законом порядку не оспорювала. Будь-яких доказів на підтвердження факту передачі їй батьком грошей для придбання гаража не надавала.

Представник позивача ОСОБА_4 - ОСОБА_2 в судовому засіданні апеляційного суду пояснив, що договір купівлі-продажу гаражу від 20.01.2003 року він не оспорював і вважає гараж спільною власністю його дочки ОСОБА_4 та померлого ОСОБА_7

Згідно частини 2 ст. 23 КпШС УРСР при укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

Враховуючи зазначене, суд першої інстанції, хоча і помилково застосував до спірних правовідносин норму ст. 60 СК України, але дійшов правильного висновку про те, що спірний гараж по АДРЕСА_3 та молот ковальський, які були придбані на ім'я ОСОБА_7 під час його шлюбу з ОСОБА_4, є спільною сумісною власністю подружжя.

Доводи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_5 про те, що суд не дослідив чи є гараж спільним сумісним майном подружжя або особистим майном одного із подружжя, за які кошти придбано спірне майно, є необґрунтованими.

Відповідно до ст. 24 КпШС УРСР власністю кожного з подружжя є майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування.

Проте відповідачами не надано суду будь-яких доказів про те, що спірне майно було придбано за рахунок особистих коштів ОСОБА_7, які належали йому до одруження з ОСОБА_4 або були одержані ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування.

Посилання представника відповідача ОСОБА_5 на те, що ОСОБА_7 мав два депозитні вклади, які були його особистою власністю, за рахунок яких і було придбано спірне майно, є необґрунтованими.

В матеріалах справи дійсно є два договори на ім'я ОСОБА_7 про накопичувальний депозитний вклад № 1002682099 від 27.03.2001 року на суму 9 000 грн. та про накопичувальний депозитний вклад № 1201632095 від 13 листопада 2002 року на суму 10 000 доларів США (а.с. 48 - 49), тобто обидва договори були укладені під час шлюбу з ОСОБА_4 і будь-яких доказів про те, що на цих депозитних вкладах розміщені особисті кошти ОСОБА_7, а не спільні сімейні кошти, відповідачем ОСОБА_5 суду не надано.

Крім того, на обох депозитних договорах є відмітка про те, що кошти за цими депозитними вкладами ОСОБА_7 виплачені в вересні 2005 року, тобто вже після придбання спірного майна, що спростовує доводи відповідача ОСОБА_5 про те, що спірне майно було придбано за особисті кошти ОСОБА_7, які зберігалися на його депозитних рахунках.

Доводи апеляційної скарги про те, що факт придбання спірного майна за особисті кошти підтверджується тим, що при оформленні договору купівлі-продажу гаражу позивач відповідно до ст. 65 СК України не давала письмову згоду, не ґрунтуються на законі.

Дійсно частиною 3 ст. 65 СК України встановлено, що для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Проте Сімейний кодекс України (Закон від 10.01.2002 року № 2947-III) відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцеві положення» СК України (в редакції Закону України від 26.12.2002 р. № 407-IV) та пункту 1 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України набув чинності з 01 січня 2004 року, тобто після придбання 20.01.2003 року спірного гаражу.

Норма, яка міститься в частині 3 ст. 65 СК України, в КпШС УРСР, який діяв до 01.01.2004 року, була відсутня. Стаття 23 КпШС УРСР передбачала письмову згоду другого з подружжя лише для укладення угод по відчуженню спільного майна подружжя, що потребують обов'язкового нотаріального засвідчення. При укладенні одним з подружжя угод щодо придбання майна письмова згода другого з подружжя законом передбачена не була, вважалося, що він діє за згодою другого з подружжя.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд не врахував докази, надані відповідачем, також є необґрунтованими.

В апеляційній скарзі відповідачем не зазначено, які саме докази судом не враховані.

В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_3 пояснила, що судом не враховані пояснення відповідача ОСОБА_5

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Тобто, відповідно до частини 2 ст. 57 ЦПК України пояснення сторін є доказами лише у разі, якщо сторона була допитана як свідок.

Саме про це зазначив Пленум Верховного Суду України в пункті 23 постанови від 12.06.2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», згідно якого: статтею 57 ЦПК передбачено, що доказом у справі є пояснення сторін, третіх осіб та їх представників, допитаних як свідків. Тому пояснення зазначених осіб, отримані не за процедурою допиту свідків (стаття 184 ЦПК), не можуть використовуватися як засіб доказування.

Згідно матеріалів справи відповідач ОСОБА_5 як свідок судом першої інстанції не допитувалася, таке клопотання ні відповідачем, ні її представником не заявлялося, а тому її пояснення не є доказами у справі. Крім того, відповідач ОСОБА_5 жодного разу участі у судовому засіданні не брала. Участь у судовому засіданні брала її мати ОСОБА_9, яка діяла на підставі нотаріально посвідченої довіреності ОСОБА_5 від 22.04.2015 року (а.с. 32).

В суді апеляційної інстанції представник відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_3 посилалась на те, що спірне майно придбано за особисті кошти ОСОБА_7, які він отримав від продажу 12.10.2010 року квартири за адресою: АДРЕСА_1.

З метою повного та всебічного дослідження обставин справи суд апеляційної інстанції перевірив ці доводи представника відповідача і дійшов висновку, що вони також є недоведеними.

Згідно довідки Бюро технічної інвентаризації м. Краматорськ від 03.10.2016 року №1083 ОСОБА_7 був власником 1/3 частки квартири АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва про право власності, виданого 12.12.1994 року органом приватизації Краматорського міськвиконкому. Співвласниками цієї квартири були також ОСОБА_9 та ОСОБА_10, яким також належало по 1/3 частці квартири (а.с. 204). Згідно договору купівлі-продажу квартири № 255, який був укладений 12.10.2000 року ОСОБА_7, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 продали зазначену однокімнатну квартиру за 1 700 грн. (а.с. 205), тобто 1/3 частка ОСОБА_7 від продажу квартири складала 567 грн., що є явно недостатньою сумою для придбання гаража вартістю 7 983 грн. та молота ковальського вартістю 12 000 грн.

Крім того, відповідачем ОСОБА_5 та її представником не надано жодного доказу про те, що кошти від продажу в жовтні 2000 року належної ОСОБА_7 частки квартири були витрачені ОСОБА_7 через два роки - в січні 2003 року саме на придбання спірного майна. Згідно матеріалів справи в період з жовтня 2000 року по січень 2003 року ОСОБА_7 в банк було внесено два депозитних вклади (в березні 2001 року, в листопаді 2002 року), суми яких значно перевищували суму коштів, отриманих від продажу належної йому частки квартири; він ніс інші поточні витрати на життя.

Посилання представника відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_3 на те, що в період з 1995 року по 2004 рік ОСОБА_7 разом із своїм компаньйоном ОСОБА_11 займався в спірному гаражі підприємницькою діяльністю, не спростовують висновків суду щодо того, що спірний гараж є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_7 та ОСОБА_4

Відповідно до ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Надані представником відповідача до суду апеляційної інстанції лист від 08.10.2003 року №28 за підписом ОСОБА_11; доручення від імені ОСОБА_11 від 27.09.2002 року на ім'я ОСОБА_7 представляти його інтереси в державних, громадських, господарських підприємствах, установах та організаціях, в суді, у відділі державної виконавчої служби; акт приймання передачі об'єкта незавершеного будівництва від 05.04.2000 року, згідно якого ОСОБА_11 прийняв комплекс кисневої станції № 2; рахунки за тепло в гарячій воді, виписані на ім'я ОСОБА_7, як приватного підприємця, за період жовтень 2003 року, листопад 2003 року, грудень 2003 року, лютий 2004 року, березень 2004 року, квітень 2004 року, грудень 2004 року, січень 2007 року; договір про навчання студента понад державне замовлення без номера та без дати (а.с. 168 - 179) не містять інформації щодо доходів ОСОБА_7 та наявних у нього станом на січень 2003 року грошових коштів, які належали йому до одруження з ОСОБА_4, та жодним чином не підтверджують, що спірні гараж та молот ковальський були придбані ОСОБА_7 за кошти, які належали йому до одруження.

Посилання представника відповідача в судових дебатах на правову позицію Верховного Суду України, яка викладена в постанові від 18.09.2013 року у справі № 6-66цс13 щодо неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 62, 74 СК України, статей 16, 17 Закону України «Про власність», статті 22 КпШС України, є необґрунтованою, оскільки вона стосується інших обставин, а саме, коли чоловік та жінка до 01 січня 2004 року придбали спільне майно під час проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу.

Правова позиція Верховного Суду України, яка викладена в постанові від 25.11.2015 року у справі № 6-2333цс15, на яку в судових дебатах посилався представник відповідача, стосується неоднакового застосування статей 57, 60 СК України, якими правовідносини, що виникли між ОСОБА_7 та ОСОБА_4 не регулюються, а тому підстави для її застосування по цій справі відсутні.

В судовому засіданні апеляційного суду 10 жовтня 2016 року представником відповідача ОСОБА_3 було заявлено клопотання про допит в якості свідків:

- представника позивача ОСОБА_2 та позивача ОСОБА_4, які у суді першої інстанції «збрехали про особистість ОСОБА_7 та джерела придбання спірного майна, однак вони не були допитані в якості свідків, а тому не можуть нести відповідальність за дачу неправдивих показань суду», тобто з метою вирішення питання про притягнення цих осіб до відповідальності за дачу неправдивих показань;

- ОСОБА_12, яка працювала бухгалтером на спільному підприємстві ОСОБА_7 та ОСОБА_11 та вела їх бухгалтерські справи, та ОСОБА_13, сестри ОСОБА_7 - для підтвердження придбання спірного майна ОСОБА_7 за свої особисті кошти (а.с. 189 - 190 т.1).

На підставі ст. 131, частини 2 ст. 304 ЦПК України в задоволенні цього клопотання судом апеляційної інстанції було відмовлено, причини неподання цих доказів суду першої інстанції та апеляційному суду у судових засіданнях 19 та 26 вересня 2016 року визнано неповажними. Клопотання є намаганням представника відповідача вже на стадії апеляційного розгляду справи зібрати на підтвердження доводів апеляційної скарги додаткові докази.

Відповідно до пункту 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 року № 5 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» докази, які збираються або подаються сторонами (показання свідків, письмові чи речові докази), повинні стосуватися суті спору (предмета та підстави позову). Тому, вирішуючи, наприклад, питання про виклик свідків, в усіх випадках слід вимагати від сторін пояснення, які саме обставини можуть бути підтверджені ними (стаття 136 ЦПК). Докази, які не стосуються справи й предмета доказування (стаття 58 ЦПК), або одержані з порушенням порядку, встановленого законом, або якими не можуть бути підтверджені певні обставини справи (стаття 59 ЦПК), судом не повинні прийматися.

Клопотання представника відповідача про допит як свідків представника позивача ОСОБА_2 та позивача ОСОБА_4 не стосується суті спору.

Доводи представника відповідача ОСОБА_3 в судовому засіданні апеляційного суду про те, що майно фізичної особи - підприємця не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, не впливають на висновки апеляційного суду. Відповідачем ОСОБА_5 та її представником суду не надано відомостей про те, що ОСОБА_7 в установленому законом порядку був зареєстрований як фізична особа - підприємець. В судовому засіданні апеляційного суду представник відповідача ОСОБА_3 пояснила, що ОСОБА_7 як фізична особа - підприємець в установленому законом порядку зареєстрований не був.

Відповідно до ст. 28 КпШС УРСР, яка діяла на час придбання спірного майна, в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.

Аналогічне положення закону закріплено й у ст. 70 СК України.

Відповідно до ст. 68 СК України, який діє з 01.01.2004 року, розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.

Виходячи з норми ст. 68 СК України, факт розірвання в березні 2012 року шлюбу між ОСОБА_7 та ОСОБА_4 на правовий режим спірного майна не вплинув і після розірвання шлюбу спірне майно залишалося спільною сумісною власністю подружжя.

Відповідно до частини 2 ст. 72 СК України до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.

Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

У ст. 261 ЦК України також закріплено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

В пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» звернуто увагу судів на те, що початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106, 107 СК) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (ч. 2 ст. 72 СК).

Тобто визначальним для висновку про застосування строку позовної давності у спорі про поділ майна подружжя, заявленому після розірвання шлюбу, є саме момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Згідно правового висновку Верховного Суду України, який викладений в постанові від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15 та який відповідно до ст. 3607 ЦПК України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права, вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при визначені початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

Саме з цього виходив суд першої інстанції, дійшовши висновку про те, що ОСОБА_4 звернулася до суду в межах строку позовної давності, що строк позовної давності слід обраховувати з 2015 року, коли після смерті ОСОБА_7 спадкоємці, що є відповідачами у справі, та ОСОБА_14, яка проживала з ОСОБА_7 без реєстрації шлюбу, звернулися із заявами про прийняття спадщини.

Відповідачами не надано суду доказів, які б підтверджували заперечення ОСОБА_7 права ОСОБА_4 після розірвання шлюбу на набуті у період шлюбу гараж, який зареєстрований за ОСОБА_7, та молот ковальський. Будь-яких доказів щодо наявності між ОСОБА_7 та ОСОБА_4 після розірвання шлюбу спору щодо цього майна відповідачами суду не надано.

ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_7 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть (а.с. 13).

Згідно відповіді Першої краматорської державної нотаріальної контори від 29.03.2016 р. № 958/0214 після смерті ОСОБА_7 21 квітня 2015 року відкрита спадкова справа № 346; заяви про прийняття спадщини надійшли: від доньки спадкодавця ОСОБА_5 та від цивільної дружини ОСОБА_14 - 21 квітня 2015 року, від доньки спадкодавця ОСОБА_6 - 30 квітня 2015 р.; заповітів за життя ОСОБА_7 не складав; в заявах про прийняття спадщини спадкоємці зазначили, що до спадкового майна входить, в тому числі гараж, розташований у АДРЕСА_3, та прес ковальський МА 4132 (а.с. 50).

Враховуючи зазначене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивач дізналася про порушення свого права на придбані у період шлюбу гараж та молот ковальський саме після смерті ОСОБА_7, оскільки зазначене майно з ІНФОРМАЦІЯ_5 увійшло до складу спадкового майна і 21 квітня 2015 року була відкрита спадкова справа.

Враховуючи зазначене, доводи апеляційної скарги відповідача про те, що початок позовної давності для вимоги ОСОБА_4 про визнання за нею права власності на частку в спільному майні подружжя обчислюється з 12 березня 2012 року (з моменту розірвання шлюбу), не ґрунтуються ні на законі, ні на фактичних обставинах справи.

Доводи апеляційної скарги про те, що після розірвання шлюбу позивач та ОСОБА_7 поділили спільне майно, що спірний гараж та обладнання кузні залишилися ОСОБА_7, є недоведеними. В судовому засіданні апеляційного суду представник відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_3 пояснила, що договір про поділ спільного майна між подружжям ОСОБА_7 та ОСОБА_4 в письмовій формі не укладався, в судовому порядку спір про поділ майна не розглядався.

Звертаючись до суду з позовом, позивач просила визнати за нею право власності на ? частку гаражу по АДРЕСА_3 та технологічного обладнання в ньому для ковальської майстерні (а.с. 2 - 3). В позовній заяві позивач не конкретизувала яке конкретне майно входить до технологічного обладнання.

Задовольняючи повністю позовні вимоги та визнавши за позивачем право власності на ? частку технологічного обладнання для ковальської майстерні, суд першої інстанції в порушення вимог статей 214 - 215 ЦПК України не зазначив конкретне майно, яке входить до технологічного обладнання ковальської майстерні, про що обґрунтовано зазначає відповідач в апеляційній скарзі.

Під час розгляду справи судом першої інстанції позивачем суду була надана лише накладна на молот ковальський. Докази щодо придбання та наявності в гаражі по вул. Леніна, 65«а» будь-якого іншого майна, що є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_7 та ОСОБА_4,крім молота ковальського, позивачем суду не надавалися. Відповідач ОСОБА_5 в апеляційній скарзі обґрунтовано посилається на те, що за наявними у справі доказами суд міг «визнати за ОСОБА_4 право власності на гараж по АДРЕСА_3 та молот ковальський МА 4132 б/у у кількості 1 шт.».

Доводи апеляційної скарги відповідача про порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права частково є обгрунтованими.

Враховуючи зазначене, рішення суду першої інстанції підлягає зміні, а саме, за ОСОБА_4 слід визнати право власності на ? частку гаражу літера «Ж», бетоноблоковий, загальною внутрішньою площею 54,5 кв.м, що розташований в АДРЕСА_3, що складає 205/2000 часток від усього комплексу; на ? частку молоту ковальського МА 4132.

Вимоги про виділ частки з майна, що є у спільній частковій власності, як суд першої інстанції зазначив предмет позову в описовій та резолютивній частинах рішення, позивачем фактично не заявлялися, позивач просила лише визнати за нею право власності.

Доводи представника позивача ОСОБА_2 про те, що відповідач ОСОБА_5, яка протягом останніх двох років мешкає в Російській Федерації, апеляційну скаргу в строки, в які вона надійшла до суду, подати не могла, що апеляційна скарга від імені відповідача підписана невідомою особою, є безпідставними.

Відповідачем ОСОБА_5 15.07.2016 року на ім'я ОСОБА_3 видана довіреність, згідно якої ОСОБА_3 вповноважена представляти інтереси ОСОБА_5 в усіх судах з усіма правами, які надані законом відповідачу, в тому числі з правом оскарження судових рішень (а.с. 100). Довіреність посвідчена нотаріусом м. Томська Російської Федерації.

Представник відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_3 в судовому засіданні апеляційного суду підтвердила факт оскарження відповідачем ОСОБА_5 рішення Краматорського міського суду від 05 липня 2016 року та наполягала на задоволенні апеляційної скарги.

Відповідно до частини 5 ст. 88 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до частини 1 ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

При зверненні до суду позивачем сплачено судовий збір у розмірі 930 грн., що підтверджується відповідною квитанцією (а.с. 1).

Судовий збір був сплачений, виходячи з визначеної позивачем ціни позову 186 000 грн., до якої як зазначено в позові увійшла вартість гаражу та технологічного обладнання.

Апеляційним судом позовні вимоги задоволено частково, проте з матеріалів справи не випливає, що до ціни позову, крім вартості гаражу та молоту ковальського, увійшла вартість будь-якого іншого обладнання, а тому при розподілі судових витрат апеляційний суд виходить саме з визначеної позивачем ціни позову.

Враховуючи, що апеляційний суд дійшов висновку про задоволення позову, на користь позивача слід присудити з відповідачів понесені позивачем і документально підтверджені судові витрати у розмірі 930,00 грн., а саме, по ? частці з кожного з відповідачів, тобто по 465,00 грн.

Керуючись ст. 307, ст. 309, ст. 314, ст. 316 ЦПК України, Апеляційний суд Донецької області, -

В И Р І Ш И В:

Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Краматорського міського суду Донецької області від 05 липня 2016 року змінити.

Позовні вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання права власності на майно задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_4 (ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженкою міста Краматорськ Донецької області, ідентифікаційний податковий номер НОМЕР_3) право власності:

- на ? частку гаражу літера «Ж», бетоноблоковий, загальною внутрішньою площею 54,5 кв.м, що розташований в АДРЕСА_3, що складає 205/2000 часток від усього комплексу;

- на ? частку молоту ковальського МА 4132.

Стягнути з ОСОБА_5 (ІНФОРМАЦІЯ_3, уродженки міста Краматорськ Донецької області, ідентифікаційний податковий номер НОМЕР_4), ОСОБА_6 (ІНФОРМАЦІЯ_4, уродженки міста Краматорськ Донецької області, ідентифікаційний податковий номер НОМЕР_5) на користь ОСОБА_4 (ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженки міста Краматорськ Донецької області, ідентифікаційний податковий номер НОМЕР_3) на відшкодування витрат по сплаті судового збору по 465 (чотириста шістдесят п'ять) гривень 00 коп. з кожного.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення.

Рішення може бути оскаржено в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий: Л.І. Соломаха

Судді: Л.О. Груіцька

О.В. Осипчук