Рішення № 61901207, 29.09.2016, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29.09.2016Справа №910/13318/16

За позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Бізнес Факторинг»до1. Публічного акціонерного товариства «Укрнафта» 2. Товариства з обмеженою відповідальністю «Зурбаган-Юг»простягнення 513 255,89 дол. СШАСуддя Босий В.П.

Представники сторін:

від позивача:Луговець Л.А.від відповідача 1:Сєров Є.І.від відповідача 2: не з'явився

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Бізнес Факторинг» (надалі - ТОВ «ФК «Бізнес Факторинг») звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства «Укрнафта» (надалі - ПАТ «Укрнафта») та Товариства з обмеженою відповідальністю «Зурбаган-Юг» (надалі - ТОВ «Зурбаган-Юг») про стягнення 513 255,89 дол. США.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач згідно договору факторингу №1/2016 від 30.06.2016 р. набув право вимоги від відповідача 1 сплати коштів у розмірі 513 255,89 дол. США за неналежне виконання ПАТ «Укрнафта» зобов'язань за контрактом купівлі-продажу №181/2013 від 26.06.2013 р.

Вимоги до відповідача 2 про солідарне стягнення 100 000,00 грн. обґрунтовані тим, що відповідно до договору поруки від 11.08.2014 р. ТОВ «Зурбаган-Юг» поручилося за повне та своєчасне виконання відповідачем 1 зобов'язань за контрактом купівлі-продажу №181/2013 від 26.06.2013 р., яке останнім належним чином не виконане.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 25.07.2016 р. порушено провадження у справі та призначено її до розгляду на 07.09.2016 р.

08.08.2016 р. представником відповідача 1 до канцелярії суду подано клопотання про припинення провадження у справі.

Вказане клопотання мотивоване тим, що оскільки в п. 10 контракту №181/2013 від 26.06.2013 р. передбачено, що всі спори, які виникають між сторонами за даним контрактом повинні розглядатись Міжнародним комерційним арбітражним судом при Торгово-промисловій палаті України, провадження у даній справі підлягає припиненню на підставі п. 5 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України господарський суд припиняє провадження у справі, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду.

Згідно ч. 1 ст. 4-7 Господарського процесуального кодексу України судове рішення приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин справи. Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом; ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. За приписами процесуального законодавства рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного законодавства, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права.

Статтею 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» передбачено, що до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися зокрема спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» арбітражна угода - це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними в зв'язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер, чи ні. Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої угоди.

Пунктом 7 ч. 1 ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено, що суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у випадку, якщо дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України. За результатами дослідження чинності і дійсності арбітражної угоди господарський суд вирішує питання щодо необхідності і можливості припинення провадження по справі і направлення сторін до арбітражу.

Господарський суд, відповідно до ст. 2 Господарського процесуального кодексу України, порушує справи (у тому числі) за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка із сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви щодо суті спору, припинити провадження у справі і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.

Аналіз зазначених вище норм дає підстави вважати, що у господарському суді може бути розглянуто спір між сторонами і при наявності арбітражної угоди, узгодженої сторонами у відповідному договорі, але з урахуванням вимог ч. 1 ст. 8 вказаного Закону.

В той же час, рішенням Конституційного Суду України від 09.07.2002 р. визначено, що частина 2 статті 124 Конституції України передбачає право юридичної особи на захист судом своїх прав, встановлює юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати свої права будь-якими не забороненими законом засобами. Кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом спосіб захисту прав, у тому числі судовий захист. Суб'єкти правовідносин, у тому числі юридичні особи, у разі виникнення спору можуть звертатися до суду за його вирішенням. Юридичні особи мають право на звернення до суду за захистом своїх прав безпосередньо на підставі Конституції України. Держава має забезпечувати захист прав усіх суб'єктів правовідносин, в тому числі у судовому порядку. Право юридичної особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ч. 2 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб, та спорів, передбачених п. 4 ч. 1 цієї статті.

Передбачену ч. 2 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України згоду сторін спору щодо передання спору на розгляд третейського суду (арбітражу) не можна розглядати як відмову від права звернення до господарського суду за захистом права чи охоронюваного законом інтересу, адже це суперечило б задекларованими в ст. 55 Конституції України принципам судового захисту прав і свобод людини і громадянина, відповідно до яких кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, а також принципам, передбаченим в ст. 8 Конституції України щодо гарантування звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України. (Принципи про які йдеться в ст. 55 Конституції України, відповідно до ч. 4 п. 1 рішення Конституційного Суду України від 10.01.2008, № 1-рп/2008 «У справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців сьомого, одинадцятого статті 2, статті 3, пункту 9 статті 4 та розділу VIII «Третейське самоврядування» Закону України «Про третейські суди» (справа про завдання третейського суду)»), стосуються не лише судового захисту прав і свобод людини і громадянина, а й юридичних осіб).

Так, відповідно до ч. 1 ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави (пп. 4.1 п. 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 р. за N 15-рп/2004).

Гарантуючи судовий захист з боку держави, норми Конституції України визнають право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Одним із способів реалізації вказаного права є звернення до третейського суду (арбітражу), який не віднесено до судів загальної юрисдикції, але який є недержавним незалежним органом захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних і юридичних осіб у сфері цивільних і господарських відносин.

Водночас, відповідно до положень ч. 2 ст. 124 Конституції України, ст. 7 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (чинного, на момент прийняття рішення у даній справі), ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України, ч. 3 ст. 1 Господарського процесуального кодексу України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі; ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом; кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу; угода про відмову від права на звернення до господарського суду є недійсною.

Тобто, третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду, а є одним із способів реалізації права на захист своїх прав. У зв'язку з викладеним у сторін існує виключно правова можливість, а не обов'язок звертатись до третейського суду. При цьому обмеження права звернення до господарського суду не допускається.

Відсутність взаємної згоди саме сторін спору на вирішення спору комерційним судом (арбітражем), незалежно від попередньої домовленості про це, виключає можливість розгляду спору таким судом.

Відтак лише за наявності волі обох сторін про розгляд конкретного спору арбітражем, оформленої відповідним зверненням до суду, господарський суд зобов'язаний припинити провадження у справі.

При цьому, передбачене в п. 10 контракту №181/2013 від 26.06.2013 р. третейське застереження укладене між Товариством з обмеженою відповідальністю «Індустрія Феросплавів» та відповідачем 1, проте між позивачем та відповідачем 1 жодної угоди про розгляд спорів між останніми Міжнародним комерційним арбітражним судом при Торгово-промисловій палаті України укладено не було.

Більш того, пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року гарантує кожному право на подання до суду скарги, пов'язаної з його або її правами та обов'язками цивільного характеру. На це «право на суд», в якому право на доступ до суду є одним з його аспектів, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання у реалізацію його або її прав цивільного характеру є неправомірним, та скаржиться на те, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції йому не було надано жодних можливостей подати до суду скаргу.

Право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням; вони дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду "за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб". Встановлюючи такі правила, Договірна держава користується певною свободою розсуду. Попри те, що остаточне рішення щодо дотримання вимог Конвенції належить Суду, він не повинен підміняти оцінку, зроблену національними органами, будь-якою іншою оцінкою того, що має бути найкращою стратегією у цій сфері. Тим не менш, обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, що залишається для особи, у такий спосіб або такою мірою, щоб сама суть права була порушена. Більш того, обмеження не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну ціль та якщо немає розумного співвідношення між засобами, що застосовуються, та ціллю, якої прагнуть досягти (рішення Європейського Суду з прав людини у справі Наталія Михайленко проти України, no. 49069/11, від 30.05.2013 р.).

Суд нагадує, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов'язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені.

З огляду на викладене, судом було відмовлено у задоволенні клопотання відповідача 1 про припинення провадження у справі на підставі п. 5 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України.

05.09.2016 р. представником позивача до канцелярії суду була подана уточнена позовна заява про стягнення боргу та судових витрат, в які позивачем було уточнено гривневий еквівалент суми заборгованості, заявленої до стягнення у даній справі. Вказана заява була прийнята судом для подальшого розгляду.

В судовому засіданні 07.09.2016 р. була розглянута заява відповідача 1 про відвід судді, і за результатами такого розгляду ухвалою господарського суду міста Києва від 07.09.2016 р. вказану заяву залишено без задоволення.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 07.09.2016 р. задоволено клопотання представника позивача та продовжено строк розгляду справи на 15 днів, розгляд справи відкладено на 07.09.2016 р. у зв'язку із неявкою представників відповідачів та неподанням витребуваних доказів.

20.09.2016 р. представником відповідача 1 до канцелярії суду подано клопотання про розгляд справи колегіально у складі трьох суддів, в задоволенні якого судом відмовлено з огляду на недоведеність заявником існування необхідності для призначення колегіального розгляду справи та неможливості одноособово розглянути таку справу.

Також 20.09.2016 р. представником відповідача 1 до канцелярії суду подано клопотання, в якому ПАТ «Укрнафта» просило суд визначити ціну позову у справі №910/13318/16 в розмірі 17 221 817,43 рос. рублів, що станом на день подання позову становить 6 737 863,85 грн.

Як вбачається із позовної заяви (в редакції уточненої позовної заяви №02/09/16 від 02.09.2016 р.), ТОВ «ФК «Бізнес Факторинг» заявлено вимогу про стягнення з ПАТ «Укрнафта» попередньої оплати у розмірі 509 497,90 дол. США, що станом на день написання позовної заяви складає 13 557 739,12 грн., а також солідарне стягнення з ПАТ «Укрнафта» та ТОВ «Зурбаган-Юг» 100 000,00 грн.

Відповідно до ст. 55 Господарського процесуального кодексу України ціна позову визначається: 1) у позовах про стягнення грошей - стягуваною сумою або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку; 2) у позовах про витребування майна - вартістю майна, що витребується; 3) у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог, - загальною сумою усіх вимог; 4) у позовах про стягнення іноземної валюти - в іноземній валюті та у гривнях відповідно до офіційного курсу, встановленого Національним банком України на день подання позову.

В ціну позову включаються також вказані в позовній заяві суми неустойки (штрафу, пені), а якщо вони не вказані, - суми їх, визначені суддею.

Ціну позову вказує позивач. У випадках неправильного зазначення ціни позову вона визначається суддею.

Дослідивши текст позовної заяви суд встановив, що позивач обґрунтовує свою позицію для звернення із даним позовом наявністю підстав для стягнення відповідача 1 заборгованості саме в іноземній валюті - доларі США.

Відтак, суд приходить до висновку про необґрунтованість заявленого відповідачем 1 клопотання про визначення ціни позову в російських рублях, оскільки такі дії призвели б до зміни позовної вимоги позивача про стягнення попередньої оплати у доларах США на вимогу про стягнення попередньої оплати у російський рублях.

Більш того, самостійне визнання судом ціни позову у справі №910/13318/16 в розмірі 17 221 817,43 рос. рублів, що станом на день подання позову становить 6 737 863,85 грн., фактично призвело б до зменшення заявленого до стягнення розміру позовних вимог, в той час як виключним правом на зменшення розміру позовних вимог у відповідності до приписів ст. 22 Господарського процесуального кодексу України наділений лише позивач.

З огляду на викладене, суд відмовив у задоволенні клопотання представника відповідача 1 про самостійне визначення ціни позову у справі №910/13318/16.

В судовому засіданні 28.09.2016 р. судом оголошувалась перерва на 29.09.2016 р.

Представник позивача в судове засідання з'явилася, надала пояснення по суті спору, позовні вимоги в редакції уточненої позовної заяви №02/09/16 від 02.09.2016 р. підтримала та просила задовольнити їх у повному обсязі.

В судове засідання представник відповідача з'явився, через канцелярію суду подав клопотання про витребування у позивача та здійснення огляду оригіналів всіх документів, доданих до позовної заяви, а також клопотання про продовження строку розгляду спору на 15 днів та відкладення розгляду справи з метою підготування відзиву на позовну заяву.

Судом в задоволенні вказаних клопотань представника ПАТ «Укрнафта» відмовлено з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів, поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі.

Відповідно ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України до судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Відповідно до ст. 33, ст. 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування

З наведеного випливає, що чинним законодавством України на позивача покладено обов'язок доказування наявності обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог та подання суду відповідних доказів, необхідних для всебічного розгляду справи.

Згідно з пунктом 2.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» №18 від 26.12.2011 р. письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії (стаття 36 ГПК України). Якщо документи, які мають значення для правильного вирішення спору, і підписи на них виготовлені стороною за допомогою будь-яких технічних засобів, то такі документи повинні прийматись господарським судом як письмові докази, досліджуватись та оцінюватись за загальними правилами ГПК України. Якщо одним з учасників судового процесу подано засвідчені ним копії документів, а інший з цих учасників заперечує відповідність їх оригіналам, то господарський суд зобов'язаний витребувати такі оригінали для огляду у особи, яка їх подала.

В судовому засіданні 07.09.2016 р. в присутності представника позивача судом було встановлено, що всі наявні в матеріалах справи докази засвідчені належним чином, і подані суду копії документів, у тому числі виготовлені з використанням технічних засобів, не викликають жодних сумнівів.

При цьому, присутній в судовому засіданні 29.09.2016 р. представник відповідача 1 не надав суду жодних належних пояснень з приводу того, що додані позивачем до позовної заяви копії документів не відповідають оригіналам, або викликають обґрунтовані сумніви з приводу існування таких оригіналів, їх підробки, фальсифікації тощо.

Пунктом 2.3 постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» №18 від 26.12.2011 р. передбачено, що якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

При цьому, за змістом ч. 2 ст. 22 Господарського процесуального кодексу України сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

Європейський суд з прав людини у справах Беспалов проти України, no. 11484/05, від 15.01.2008 р., Єрошкіна проти України, no. 31572/03, від 18.06.2009 р. відзначає, що хоча стороні в цивільній справі не можна ставити за вину використання доступних за національним законодавством засобів для захисту своїх інтересів, вона має враховувати те, що такі дії неминуче призводять до затягування відповідного провадження.

З огляду на відсутність будь-яких належних обґрунтувань стосовно існування у відповідача 1 сумнівів щодо відповідності наданих позивачем копій доказів, долучених до матеріалів справи, їх оригіналам, а також з метою недопущення затягування розгляду справи, судом було відмовлено у задоволенні клопотання відповідача 1 про витребування оригіналів документів у позивача.

Стосовно поданого представником відповідача 1 клопотання про продовження строку розгляду справи та відкладення розгляду справи необхідно зазначити наступне.

Відповідно до ст. 69 Господарського процесуального кодексу України спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви. Спір про стягнення заборгованості за опротестованим векселем має бути вирішено господарським судом у строк не більше одного місяця від дня одержання позовної заяви. У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду спору, господарський суд ухвалою може продовжити строк розгляду спору, але не більш як на п'ятнадцять днів.

Пунктом 3.8 постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» №18 від 26.12.2011 р. передбачено, що продовження передбачених частинами першою і другою статті 69 ГПК строків вирішення спору можливе лише у виняткових випадках за клопотанням сторони і не більше як на п'ятнадцять днів (частина третя цієї статті ГПК); якщо таке продовження здійснюється два і більше разів, сукупна його тривалість також не може перевищувати п'ятнадцяти днів. Продовження строку розгляду справи здійснюється господарським судом у будь-який з наведених далі способів шляхом зазначення у відповідній ухвалі: а) кількості днів, на який продовжено строк, або б) певної дати, до якої продовжено строк (якою може бути й дата наступного судового засідання), або в) як кількості днів, так і певної дати, до якої продовжено строк.

Як вказувалось вище, ухвалою господарського суду міста Києва від 07.09.2016 р. було задоволено клопотання представника позивача та продовжено строк розгляду справи на 15 днів, розгляд справи відкладено на 07.09.2016 р. у зв'язку із неявкою представників відповідачів та неподанням витребуваних доказів.

З огляду на те, що судом вже було використано право, передбачене приписами ч. 3 ст. 69 Господарського процесуального кодексу України, та продовжено строк розгляду справи №910/13318/15 на 15 днів, суд відмовив у задоволенні клопотання ПАТ «Укрнафта» про продовження строку розгляду справи.

Судом також було відмовлено в задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи з огляду на необхідність підготування ним та подання до суду відзиву на позовну заяву, з огляду на таке.

Статтею 77 зазначеного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст. 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Згідно з п. 3.9.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Судом враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі «Смірнова проти України»).

Відповідно до ст. 75 Господарського процесуального кодексу України якщо відзив на позовну заяву і витребувані господарським судом документи не подано, справу може бути розглянуто за наявними в ній матеріалами.

Як вбачається із матеріалів справи, з моменту порушення провадження у даній справі та до моменту розгляду її по суті уповноважений представник відповідача 1 двічі реалізував право на ознайомлення з матеріалами справи, в тому числі й одразу ж після винесення судом ухвали про порушення провадження у справі від 25.07.2016 р.

Таким чином суд приходить до висновку, що до моменту прийняття рішення у даній справі відповідач 1 мав достатньо часу (більше 2 місяців) для підготування письмового відзиву на позовну заяву з метою врахування судом його позиції під час винесення рішення.

Слід відзначити, що згідно правової позиції Європейського суду з прав людини, запобігання неналежній та такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі є завданням саме державних органів (див. рішення Суду у справі Мусієнко проти України, №26976/06, від 20.01.2011 р.). Суд нагадує, що це роль національних судів - організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (див. рішення Суду у справі Шульга проти України, №16652/04, від 02.12.2010 р.).

За таких обставин, незважаючи на те, що відповідачем 1 не було подано письмовий відзив на позовну заяву, за висновками суду, наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення у відповідності до вимог ст. 75 Господарського процесуального кодексу України.

Представник відповідача 2 в судове засідання не з'явився, вимоги ухвали суду не виконав, 29.09.2016 р. до канцелярії суду подав заяву, в якій розгляд справи просив здійснювати за його відсутності.

В судовому засіданні судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

У судових засіданнях складалися протоколи та здійснювалася фіксація судового процесу технічними засобами згідно статті 81-1 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

26.06.2013 р. між ПАТ «Укрнафта» (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Індустрія Феросплавів» був укладений контракт купівлі-продажу №181/2013 (надалі - «Контракт»), відповідно до умов якого продавець продає, а покупець купує товар на умовах, що визначені нижче.

За змістом п. 1 Контракту товар - продукція виробництва ПАТ «ЗФЗ» згідно специфікації, вказаної в додатках до даного контракту, що є його невід'ємною частиною.

Згідно з умовами п. 3 Контракту поставка товару за даним контрактом буде здійснюватися згідно з рознарядкою покупця, узгодженою з продавцем із зазначенням обсягу та вантажоодержувача товарів, що доставляються з/д транспортом в Російську Федерацію за даним контрактом. Покупець зобов'язаний надати продавцю рознарядку стосовно заповнення вантажних документів за 3 робочі дні до запланованої дати відвантаження товару з заводу-виробника. Продавець має право не починати відвантаження товару до моменту надання покупцем належної рознарядки по заповненню транспортних документів. До 25 числа поточного місяця покупець направляє заявку на наступний місяць, із зазначенням хімічного та гранулометричного складу товару, обсягу поставки, графіку відвантаження. Продавець до 30 числа поточного місяця повинен направити покупцю відповідь стосовно належності заявки.

Пунктом 4 Контракту визначено, що ціна розуміється в доларах США за базову тонну, на умовах, вказаних в п. 3 даного контракту та наведена в додатках до даного контракту. Загальна вартість контракту з моменту його укладення складає 6 000 000,00 дол. США.

Відповідно до п. 5 Контракту після попереднього узгодження та отримання повідомлення продавця про готовність товару до відвантаження, покупець здійснює попередню оплату на 100% вартості узгодженої партії товару до відвантаження за 2 дні до початку відвантаження. Покупець здійснює передоплату за товар в російських рублях за курсом ЦБ РФ, що діє на дату платежу, на рахунок продавця. Датою платежу вважається дата зарахування грошових коштів на рахунок продавця.

На виконання умов Контракту, ТОВ «Індустрія Феросплавів» було перераховано на рахунок ПАТ «Укрнафта» попередню оплату згідно наступних платіжних доручень: №1 від 15.07.2013 р. на суму 11 360 611,50 рос. рублів, що станом на дату сплати становило еквівалент 348 027,03 дол. США; №2 від 16.07.2013 р. на суму 3 678 839,19 рос. рублів, що станом на дату сплати становило еквівалент 113 050,00 дол. США; №4 від 18.07.2013 р. на суму 24 142 710,97 рос. рублів, що станом на дату сплати становило еквівалент 745 150,00 дол. США; №6 від 23.07.2013 р. на суму 4 500 866,58 рос. рублів, що станом на дату сплати становило еквівалент 139 243,98 дол. США; №29 від 18.10.2013 р. на суму 49 793 345,56 рос. рублів, що станом на дату сплати становило еквівалент 1 552 084,23 дол. США; №6 від 21.01.2014 р. на суму 16 284 845,75 рос. рублів, що станом на дату сплати становило еквівалент 484 050,00 дол. США.

Відповідачем 1 частково було постановлено товар на суму 2 868 349,35 дол. США, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями вантажних митних декларацій.

08.05.2014 р. ТОВ «Індустрія Феросплавів» звернулося до ПАТ «Укрнафта» з претензією від 22.04.2014 р., в якій просило відповідача 1 узгодити строки поставки та поставити товар за Контрактом, або повернути здійснену передоплату за непоставлений товар.

Претензіями №181/06/15 від 19.06.2015 р. та №277/09/15 від 15.09.2015 р. ТОВ «Індустрія Феросплавів» зверталося до відповідача 1 з проханням повернути суми попередньої оплати у розмірі 513 255,89 дол. США за непоставлений товар згідно умов Контракту.

11.08.2014 р. між ТОВ «Індустрія Феросплавів» (кредитор) та ТОВ «Зурбаган-Юг» (поручитель) був укладений договір поруки (надалі - «Договір поруки»), відповідно до п. 1.1 якого поручитель зобов'язується відповідати перед кредитором за виконання всіх зобов'язань ПАТ «Укрнафта» (боржник), які виникли згідно контракту №181/2013 від 26.06.2013 р., який був укладений між кредитором та боржником, в тому числі, по стягненню основного боргу, повернення передоплати, по прострочці зобов'язань, по невиконанню зобов'язань, по сплаті 3% річних від простроченої суми, а також суми боргу з урахуванням індексу інфляції, по сплаті неустойки, по відшкодуванню понесених кредитором збитків або втраченої вигоди.

Пунктом 3.1 Договору передбачено, що поручитель відповідає перед кредитором за виконання зобов'язань боржником по основному договору згідно п. 1.1 даного договору поруки в сумі не більше 100 000,00 грн.

Також 30.06.2016 р. між ТОВ «ФК «Бізнес Факторинг» (фактор) та ТОВ «Індустрія Феросплавів» був укладений договір факторингу №1/2016 (надалі - «Договір факторингу»), згідно з умовами п. 1.1 якого клієнт відступає фактору своє право вимоги у повному обсязі згідно контракту №181/2013 від 26.06.2013 р., який був укладений між клієнтом і ПАТ «Укрнафта» (боржник) і згідно з договором поруки від 11.08.2014 р., укладеного між клієнтом і ТОВ «Зурбаган-Юг» (поручитель), у тому числі належного виконання боржником і поручителем зобов'язань з відшкодування боргу у розмірі 513 255,89 дол. США, зі сплати 3% річних від простроченої суми, а також суми боргу з урахуванням індексу інфляції, за сплату неустойки, з відшкодуванням понесених клієнтом збитків або втраченої вигоди, а також щодо розірвання основного контракту та договору поруки, а фактор оплачує відступлення права вимоги на умовах цього договору.

Спір у справі виник у зв'язку з неналежним, на думку позивача, виконанням відповідачем 1 зобов'язання з повернення передоплати у розмірі 513 255,89 дол. США згідно з умовами Контракту.

Укладений сторонами Контракт за своєю правовою природою є договором поставки, а відтак між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання Глави 54 Цивільного кодексу України.

Вказаний договір є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов'язань, а саме майново-господарських зобов'язань згідно ст. ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України, ст. ст. 11, 202, 509 Цивільного кодексу України, і згідно ст. 629 Цивільного кодексу України є обов'язковим для виконання сторонами.

Частиною 1 ст. 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Згідно із ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 693 Цивільного кодексу України якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу.

Матеріалами справи підтверджується факт перерахування ТОВ «Індустрія Феросплавів» на рахунок відповідача 1 передоплати за товар, а саме платіжними дорученнями №1 від 15.07.2013 р. на суму 11 360 611,50 рос. рублів, що станом на дату сплати становило еквівалент 348 027,03 дол. США; №2 від 16.07.2013 р. на суму 3 678 839,19 рос. рублів, що станом на дату сплати становило еквівалент 113 050,00 дол. США; №4 від 18.07.2013 р. на суму 24 142 710,97 рос. рублів, що станом на дату сплати становило еквівалент 745 150,00 дол. США; №6 від 23.07.2013 р. на суму 4 500 866,58 рос. рублів, що станом на дату сплати становило еквівалент 139 243,98 дол. США; №29 від 18.10.2013 р. на суму 49 793 345,56 рос. рублів, що станом на дату сплати становило еквівалент 1 552 084,23 дол. США; №6 від 21.01.2014 р. на суму 16 284 845,75 рос. рублів, що станом на дату сплати становило еквівалент 484 050,00 дол. США.

Відтак, сума перерахованих покупцем за Контрактом коштів як ціна товару, узгоджена у доларах США, складає 3 381 605,24 дол. США, валютою виконання передоплати яких згідно пункту 5 Контракту виступив російський рубль у відповідній конвертації на дати перерахування.

Згідно з ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до ст. 662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Відповідачем 1 частково було постановлено товар на суму 2 868 349,35 дол. США, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями вантажних митних декларацій та виставлених відповідачем 1 рахунків-фактур за період з 17.10.2013 р. по 04.12.2013 р.

При цьому, матеріали справи не містять, а відповідачем 1 не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження факту передачі ТОВ «Індустрія Феросплавів» оплаченого товару на суму 513 255,89 дол. США.

Відповідач 1 вказує на те, що внаслідок невиконання ТОВ «Індустрія Феросплавів» свого обов'язку з надання рознарядки, у ПАТ «Укрнафта» не виникло зобов'язання з поставки товару, а відтак і наслідків його прострочення.

Приписами ст. 663 Цивільного кодексу України встановлено, що продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 664 Цивільного кодексу України, обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар.

Як встановлено судом, згідно з умовами п. 3 Контракту поставка товару за даним контрактом буде здійснюватися згідно з рознарядкою покупця, узгодженою з продавцем із зазначенням обсягу та вантажоодержувача товарів, що доставляються з/д транспортом в Російську Федерацію за даним контрактом. Покупець зобов'язаний надати продавцю рознарядку стосовно заповнення вантажних документів за 3 робочі дні до запланованої дати відвантаження товару з заводу-виробника.

В матеріалах справи наявна копія рознарядки №004 від 21.01.2014 р., яка містить інформацію щодо обсягу та вантажоодержувача товару, в якій покупець вказує на очікування від ПАТ «Укрнафта» як продавця за Контрактом письмового підтвердження відвантаження із зазначенням графіку відправлення замовленої продукції.

Представник відповідача 1 в судовому засіданні вказував, що ПАТ «Укрнафта» не отримувало вказаної рознарядки, проте позивачем долучено до матеріалів справи копію претензії №277/09/15 від 15.09.2015 р., разом з якою було направлено відповідну рознарядку на адресу відповідача. Вказаний факт підтверджується описом вкладення у цінний лист №К-15 05159447 від 15.09.2015 р., оригінал якого був досліджений в судовому засіданні.

Таким чином, з моменту отримання вказаного цінного листа з рознарядкою №004 від 21.01.2014 р., у відповідача 1 виник обов'язок поставити на користь ТОВ «Індустрія Феросплавів» продукцію на суму здійсненої передоплати у розмірі 513 255,89 дол. США.

Суд відзначає, що зазначення у вказаній рознарядці прохання здійснити поставку товару в січні-лютому 2014 року не може бути підставою для звільнення відповідача 1 від обов'язку поставити продукцію на суму існуючої передоплати, оскільки в даному випадку відповідач 1 не був позбавлений можливості звернутися до ТОВ «Індустрія Феросплавів» за роз'ясненнями щодо належності наданої рознарядки, чого зроблено не було.

Більш того, з моменту відправлення на адресу відповідача 1 першої претензії від 22.04.2014 р. (08.05.2014 р.) та до моменту звернення позивачем із даним позовом до суду, ПАТ «Укрнафта» не було вчинено жодних дій для здійснення поставки партії товару на спірну суму.

Частиною 2 статті 693 Цивільного кодексу України визначено, що якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Пунктом 5 Контракту передбачено, що у випадку не поставки товару на суму отриманої передоплати продавець гарантує повернення даної суми покупцю на його розрахунковий рахунок не пізніше 60 дня від дати останньої проведеної передоплати по даного Контракту та надання відповідної письмової вимоги.

З аналізу викладених норм вбачається, що за договором поставки у продавця (постачальника) виникає обов'язок передати відповідний товар у власність покупця, якому відповідає обов'язок покупця прийняти цей товар, а також оплатити його. Тобто у постачальника на підставі договору виникає негрошове зобов'язання перед покупцем, і лише в разі порушення цього зобов'язання та за наявності відповідної вимоги покупця в постачальника може виникнути обов'язок щодо повернення суми попередньої оплати.

Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду України від 28.11.2011 р. у справі №3-127гс11.

Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження факту здійснення відповідачем 1 поставки товару на суму 513 255,89 дол. США згідно умов Контракту, а відтак, враховуючи наявні в матеріалах справи вимоги ТОВ «Індустрія Феросплавів» про повернення грошових коштів, сплачених в якості передоплати за непоставлений товар, суд приходить до висновку про виникнення у ПАТ «Укрнафта» зобов'язання повернути спірну суму попередньої оплати.

При цьому, щодо валюти повернення грошових коштів суд відзначає таке.

Відповідно до статті 632 Цивільного кодексу України ціна у договорі встановлюється за домовленістю сторін; у випадках, передбачених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування; зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається; якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.

Законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня; іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (стаття 192 Цивільного кодексу України).

За змістом частини другої статті 533 Цивільного кодексу України сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Засади формування ціни у господарських правовідносинах встановлено у главі 21 Господарського кодексу України. Так, відповідно до частини другої статті 189 Господарського кодексу України ціна зазначається в договорі у гривнях. Ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін.

Як встановлено судом, пунктом 4 Контракту визначено, що ціна розуміється в доларах США за базову тонну, на умовах, вказаних в п. 3 даного контракту та наведена в додатках до даного контракту. Загальна вартість контракту з моменту його укладення складає 6 000 000,00 дол. США.

На вказаних умовах сторонами Контракту були підписані додатки до Контракту - специфікації, в яких було зафіксовано ціну товару, що мав поставлятися на користь покупця, в доларах США.

Також, з наявних в матеріалах справи рахунків-фактур та вантажних митних декларацій вбачається, що вартість поставлених на користь ТОВ «Індустрія Феросплавів» партій товару відповідачем 1 також була визначена в доларах США.

При цьому, перерахування грошових коштів на рахунок ПАТ «Укрнафта» саме в російських рублях свідчить про те, що сторони обрали зручну для покупця валюту здійснення розрахунку з огляду на те, що ТОВ «Індустрія Феросплавів» було зареєстроване як суб'єкт господарювання Російської Федерації.

З огляду на викладене, грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті, поряд із застосуванням індексації суми зобов'язання надавав можливість уникнути впливу інфляційних процесів на суму грошових зобов'язань сторін за Контрактом.

Таким чином суд приходить до висновку, що внаслідок встановлення сторонами ціни Контракту в доларах США, та обов'язку здійснення платежів в російських рублях з урахуванням офіційного курсу станом на день платежу, у відповідача 1 виникло зобов'язання з повернення попередньої оплати саме в доларах США, тобто із застосуванням грошового еквіваленту.

Як встановлено судом, 30.06.2016 р. між ТОВ «ФК «Бізнес Факторинг» (фактор) та ТОВ «Індустрія Феросплавів» був укладений договір факторингу №1/2016 (надалі - «Договір факторингу»), згідно з умовами п. 1.1 якого клієнт відступає фактору своє право вимоги у повному обсязі згідно контракту №181/2013 від 26.06.2013 р., який був укладений між клієнтом і ПАТ «Укрнафта» (боржник) і згідно з договором поруки від 11.08.2014 р., укладеного між клієнтом і ТОВ «Зурбаган-Юг» (поручитель), у тому числі належного виконання боржником і поручителем зобов'язань з відшкодування боргу у розмірі 513 255,89 дол. США, зі сплати 3% річних від простроченої суми, а також суми боргу з урахуванням індексу інфляції, за сплату неустойки, з відшкодуванням понесених клієнтом збитків або втраченої вигоди, а також щодо розірвання основного контракту та договору поруки, а фактор оплачує відступлення права вимоги на умовах цього договору.

Пунктом 1.2 вказаного договору передбачено, що право грошової вимоги передається в розмірі заборгованості боржника перед клієнтом.

Згідно з п. 1.4 Договору факторингу право грошової вимоги переходить до фактора з моменту підписання цього договору, після чого фактор стає новим кредитором по відношенню до боржника та поручителя стосовно їх заборгованості. Разом з правом грошової вимоги фактору переходять всі інші пов'язані з ним права в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав.

Відповідно до ст. 1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

За змістом ч. 1 ст. 1078 Цивільного кодексу України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

Метою договору факторингу може бути як передача факторові права вимоги клієнта до боржника в обмін на надання клієнтові грошових коштів, так і відступлення клієнтом своєї вимоги в забезпечення виконання його зобов'язань перед фактором. Предметом договору факторингу може бути одна або декілька вимог.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою, зокрема, внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відповідно до ст. ст. 514, 516 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. При цьому заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Таким чином, позивач, уклавши з ТОВ «Індустрія Феросплавів» Договір факторингу, отримав від первісного кредитора право вимоги з відшкодування боргу у розмірі 513 255,89 дол. США до боржника - ПАТ «Укрнафта», а відтак правомірно набув прав нового кредитора у зобов'язанні.

Претензією №11/07/2016 від 11.07.2016 р. позивач звернувся до відповідача 1 з вимогою повернути суму попередньої оплати у розмірі 513 255,89 дол. США у зв'язку з не поставкою у встановлений строк оплаченого товару.

Таким чином, у відповідача 1 виникло грошове зобов'язання по поверненню позивачу передоплати у розмірі 513 255,89 дол. США, що станом на момент винесення рішення у даній справі складає еквівалент 32 822 714,17 рос. рублів, а строк його виконання настав.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Згідно із статтями 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною 1 ст. 625 Цивільного кодексу України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Матеріалами справи підтверджується наявність у відповідача 1 грошового зобов'язання по сплаті на користь позивача 513 255,89 дол. США згідно ч. 2 ст. 693 Цивільного кодексу України. Відповідачем 1 вказана заборгованість не спростована, доказів її погашення не надано.

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідачем 1 обставин, з якими чинне законодавство пов'язує можливість звільнення його від відповідальності за порушення зобов'язання, не наведено.

За таких обставин, позовні вимоги ТОВ «ФК «Бізнес Факторинг» про стягнення з ПАТ «Укрнафта» заборгованості у розмірі 513 255,89 дол. США є правомірними та обґрунтованими.

Щодо вимог позивача про солідарне стягнення з ТОВ «Зурбаган-Юг» та ПАТ «Укрнафта» попередню оплату Контрактом у розмірі 100 000,00 грн. суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки на підставі п. 2 ст. 554 Цивільного кодексу України .

Вирішуючи позовну вимогу про стягнення заборгованості з відповідача 2, суд дійшов висновку, що дія поруки припинилась з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 статті 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Згідно із ч. 4 статті 559 Цивільного кодексу України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Як встановлено судом, у Договорі поруки сторони не визначили строку дії цієї поруки, а відтак мають застосовуватися приписи зазначеної статті в тій частині, відповідно до якої порука припиняється у разі, якщо кредитор протягом 6 місяців не пред'явить вимоги до поручителя від дня настання строку виконання основного зобов'язання.

Судом встановлено, що внаслідок нездійснення відповідачем поставки товару на суму 513 255,89 дол. США, у нього виник обов'язок повернути суму попередньої оплати після отримання рознарядки №004 від 21.01.2014 р. та претензії №277/09/15 від 15.09.2015 р.

Таким чином, зважаючи на 6-ти місячний строк, передбачений законом, порука відповідача 2 припинилась в березні 2016 року, оскільки кредитор не звернувся до поручителя протягом цього часу з вимогою про стягнення грошових коштів (позовну заяву подано 21.07.2016 р., що підтверджується вхідним штампом канцелярії суду).

Як зазначив Верховний Суд України від 17.09.2014 р. у постановах по справах № 6-6цс14-1, № 6-53цс14, а також в Аналізі про застосування судами законодавства, яке регулює поруку, як вид забезпечення виконання зобов'язання, від 01.02.2015 р., з огляду на преклюзивний характер строку поруки й обумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію даного виду забезпечення виконання зобов'язань, застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення «пред'явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання як умови чинності поруки слід розуміти, як пред'явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Зазначене положення при цьому не виключає можливість пред'явлення кредитором до поручителя іншої письмової вимоги про погашення заборгованості за боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання.

Більш того, строк поруки не вважається строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може.

Отже, вимогу до поручителя про виконання взятого ним зобов'язання має бути пред'явлено в межах строку дії поруки (6 місяців, 1 року чи будь-якого іншого строку, який установили сторони в договорі). Тому навіть якщо в межах строку дії поруки було пред'явлено претензію і поручитель не виконав указаних у ній вимог, кредитор не має права на задоволення позову, заявленого поза межами вказаного строку, оскільки із закінченням строку припинилося матеріальне право.

Аналогічні висновки містяться в постанові Верховного Суду України від 17.02.2016 р. у справі №6-1844цс15.

Таким чином, оскільки протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання кредитор не пред'явив вимоги до поручителя - ТОВ «Зурбаган-Юг», суд приходить до висновку, що порука у відповідача 2 перед позивачем за основним зобов'язанням (Контрактом) є припиненою, а відтак - позовні вимоги до відповідача 2 задоволенню не підлягають.

Відповідно до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1. Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Бізнес Факторинг» до Публічного акціонерного товариства «Укрнафта» задовольнити повністю.

2. Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Укрнафта» (04053, м. Київ, пров Несторівський, 3-5; ідентифікаційний код 00135390) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Бізнес Факторинг» (03150, м. Київ, вул. Предславинська, 12, оф. 195; ідентифікаційний код 40386508) попередню оплату у розмірі 513 255,89 дол. США, що еквівалентно 32 822 714,17 рос. рублів, та судовий збір у розмірі 191 316,13 грн.

3. В задоволенні позовних вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Бізнес Факторинг» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Зурбаган-Юг» відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 10.10.2016 р.

Суддя В.П. Босий