Вирок № 61900885, 07.10.2016, Немишлянський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Фрунзенський районний суд м. Харкова)

Справа № 645/4351/16-к

Провадження № 1-кп/645/401/16

В И Р О К

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 жовтня 2016 року м. Харків

Фрунзенський районний суд м. Харкова у складі:

головуючого - судді Шарка О.П.

при секретарі судового засідання - Христенко А.В.

за участю сторін кримінального провадження:

прокурора - Бобко В.В.,

обвинуваченого - ОСОБА_1,

потерпілої - ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові

кримінальне провадження відносно

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м.Харкова, громадянина України, з середньо освітою, не працюючого, одруженого, має на утриманні малолітнього сина - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_4, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1, фактично проживаючого за адресою: АДРЕСА_2, раніше не судимого,

по обвинуваченню у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 15.11.2015 року приблизно о 05 гд. 00 хв., керуючи технічно справним автомобілем «ВАЗ 21063», реєстраційний номер НОМЕР_1, який належить на праві власності ОСОБА_4, рухався по Московському пр.-ту, у м.Харкові, зі сторони бульвару Богдана Хмельницького, у напрямку вул.Харківських Дивізій, та зупинився біля зупинки громадського транспорту, розташованої навпроти будинку №261, по вказаному проспекту. В подальшому, ОСОБА_1, не переконавшись в безпеці, відновив свій рух та почав рухатися заднім ходом, чи грубо порушив вимоги п.10.1 та 10.9 Правил дорожнього руху України, згідно з якими: п.10.1 «Перед початком руху, перестроюванням та будь-якою зміною напрямку руху водій повинен переконатися, що це буде безпечним і не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам руху»; п.10.9 «Під час руху транспортного засобу заднім ходом водій не повинен створювати небезпеки та перешкод іншим учасникам руху. Для забезпечення безпеки руху він у разі потреби повинен звернутися за допомогою інших осіб» та скоїв наїзд на пішохода ОСОБА_2, яка стояла на проїжджій частині позаду його автомобіля. Внаслідок вказаної дорожнь-транспортної події пішоходу ОСОБА_2 були спричинені тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості за критерієм тривалості розладу здоров'я у вигляді: гострої закритої черепно-мозкової травми, струсу голвного мозку з легкими клінічними проявами, саден і синця на обличчі, саден на кінцівках, забитої скальпованої рани долонної поверхні лівої кисті. Порушення вимог п.п.10.1 та 10.9 Правил дорожнього руху ОСОБА_1, які знаходяться в причинному зв'язку з подією та наслідками, виразилося в тому, що він, керуючи технічно справним автомобілем «ВАЗ 21063» проявив необачність перед початком руху заднім ходом, не переконався, що це буде безпечним і не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам руху, та під час руху транспортного засобу заднім ходом скоїв наїзд на пішохода ОСОБА_2, яка знаходилась на проїжджій частиі в нерухомому стані позаду його автомобіля, що спричинило вказані наслідки.

Допитаний в судовому засіданні ОСОБА_1 беззаперечно визнав себе винним у скоєнні інкримінованого йому кримінального правопроушення, посилаючись на щире каяття, та пояснив суду, що дійсно при зазначених вищех обставинах він здійснив наїзд на пішохода ОСОБА_2.Також, зауважив, що він висловлює жаль з приводу вчиненого та бажає виправити ситуацію, що склалася, та понести відповідальність у міру своє вини.

На підставі ст. 349 ч. 3 КПК України, суд визнав недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються, оскільки проти цього не заперечували учасники судового провадження, вважає за доцільне обмежитись дослідженням доказів, які стосуються особи обвинуваченого, цивільного позову. При цьому судом з'ясовано, чи правильно розуміють зазначені особи зміст обставин, чи немає сумнівів у добровільності їх позиції. Учасникам процесу роз'яснено, що у такому випадку сторони будуть позбавлені права оскаржувати дані обставини в апеляційному порядку.

Знаходячи обвинувачення доказаним, суд вважає, що прокурором, який здійснював підтримку державного обвинувачення, дії обвинуваченого ОСОБА_1 кваліфіковані вірно, за ч. 1 ст.286 КК України, як порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спичинило потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження.

Вина обвинуваченого ОСОБА_1 в скоєнні кримінального правопорушень, передбачених ч.1 ст.286 КК України суд вважає доведеною.

Згідно ст.66 КК України, обставиною, що пом'якшує покарання обвинуваченого суд визнає щире каяття.

Обставинами, які обтяжують покарання обвинуваченому у відповідності до ст. 67 КК України судом не встанолвено.

Вивченням в ході судового розгляду характеризуючих даних стосовно обвинуваченого ОСОБА_1 встановлено, що він раніше не засуджений офіційно не працює, на обліках в наркологічному і психоневрологічному диспансерах не перебуває, має на утриманні малолітнього сина.

Призначаючи ОСОБА_1 покарання, суд виходить з положень ст. 65 КК України, а саме - принципів законності, справедливості, індивідуалізації, а також достатності покарання для подальшого виправлення та попередження вчинення нових злочинів як самим обвинуваченим, так і іншими особами, враховує характер та ступінь тяжкості скоєного злочину, який, за змістом ст. 12 КК України, є неумисним злочином середньої тяжкості, його наслідки, обставину, що пом'якшують покарання, особу обвинуваченого, відсутність обставин, що обтяжують покарання, відношення обвинуваченого до скоєного злочину, а також вимоги ст. 50 КК України, що метою покарання є не тільки кара, а також виправлення засудженого, а також попередження вчинення нових кримінальних правопорушень, суд вважає необхідним та достатнім для виправлення ОСОБА_1 та запобігання вчиненню ним нових кримінальних правопорушень призначити покарання у виді обмеження волі в межах санкцій статті, яка передбачає відповідальність за вчинене, із звільненням обвинуваченого від відбування призначеного покарання з іспитовим строком в порядку ст. 75 КК України при здійсненні контролю за поведінкою засудженого відповідно до положень ст. 76 КК України.

При вирішенні питання про додаткове покарання у вигляді позбавлення права керування транспортним засобом, суд виходить з того, що в судовому засіданні обвинувачений пояснив, що автомобіль - це єдине джерело його доходу, оскільки його діяльність пов'язана з використанням транспортного засобу, а тому призначення такої додаткової міри покарання позбавить засобів до існування обвинуваченого та його сім'ї та призведе до суттєвих перешкод у можливості відшкодування потерпілому спричиненої злочином моральної шкоди, у зв'язку з чим суд не застосовує таке додатвое покарання.

Що стосується цивільного позову, заявлений потерпілою у якості відшкодування заподіяної матеріальної та моральної шкоди, то він підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Згідно ч. 2 ст. 127 КПК України шкода, завдана кримінальним правопорушенням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову у кримінальному провадженні. Відповідно до ч. 1 ст. 129 КПК України, ухвалюючи обвинувальний вирок, суд, в залежності від доведеності підстав і розміру позову, задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому.

Відповідно до ч. 5 ст. 128 КПК України цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв'язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.

Суд, заслухавши думку учасників процесу, дослідивши надані ними доказами з точки зору належності і допустимості,та розглянувши сам спір у кримінальному провадженні, на підставі ч. 5 ст. 128 КПК України, за правилами, встановленими цим Кодексом та в частині процесуальних відносин, що виникли у зв'язку з цивільним позовом, які цим Кодексом не врегульовані, застосувавши норми Цивільного процесуального кодексу України в частині, що не суперечать засадам кримінального судочинства, вважає за необхідне зазначити про таке.

Відповідно до вимоги ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно ч. 1 ст. 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками зокрема є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) (п. 1 ч. 2 ст. 22 ЦК України).

Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (ч. 1 ст. 1166 ЦК України).

Згідно ч. 2 ст. 1187 ЦК України, шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, а шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме: шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою (п. 1 ч. 1 ст. 1188 ЦК України).

Пунктом 4 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки» від 01.03.2013 року №4 роз'яснено, що розглядаючи позови про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, суди повинні мати на увазі, що відповідно до статей 1166, 1187 ЦК шкода, завдана особі чи майну фізичної або юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її завдала. Обов'язок відшкодувати завдану шкоду виникає у її завдавача за умови, що дії останнього були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, - незалежно від наявності вини.

Статтею 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Згідно правової позиції висловленої Верховним Судом України при розгляді справи N 6-183цс14 від 03.12.2014 року, законом не покладається на позивача обов'язок доказування вини відповідача в заподіянні шкоди, він лише повинен доказати факт заподіяння такої шкоди відповідачем та її розмір.

Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

Згідно абзацу 2 п. 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ в суді першої інстанції» від 12.06.2009 року встановлено, що розглядаючи справи, судам слід неухильно виконувати вимоги ст. ст. 58, 59 ЦПК України про належність та допустимість доказів.

Згідно ч. 1 ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Зі змісту вказаної норми права вбачається, що відомості про факти, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи, повинні бути одержані із зазначених у законі джерел і передбаченими у законі способами.

Згідно з ч. 1 ст. 179 цього ж Кодексу предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Так, в даному випадку предметом доказування є сума матеріальної шкоди, даний факт відноситься до предмету доказування по цивільному позову та підлягає детальному аналізу судом.

Потерпілою ОСОБА_2 взагалі не обґрунтовано та не доведено розмір заподіної матеріальної шкоди, не надано жодного доказу, у зв'язку з чим підстав для задоволення цивільного позову в частині відшкодування заподіяної матеріальної шкоди задоволенню не підлягають.

Що стосується відшкодування моральної шкоди, то, суд вважає, що моральна шкода підлягає частковому стягненню з ОСОБА_1, виходячи з наступного.

Згідно ч. 1 ст. 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Оцінюючи позовні вимоги в частині відшкодування моральної шкоди суд виходить з положень ст. 1167 ЦК України, Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995 року „Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", відповідно до яких моральна шкода, завдана фізичній особі неправомірними діями, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

У позовній заяві потерпіла зазначав, що у зв'язку з отриманими у результаті ДТП травмами, у неї порушився звичайний уклад його життя та сім'ї. З'явилися психологічні фактори, які стали джерелом негативних емоцій та переживань. Втрачений її душевний спокій, її постійно непокоять неврози, які проявляються тривогою, страхом.

Відповідно до ч. 1 ст. 1167, ст. 23 ЦК України, а також п.п. 3, 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Суд вважає необхідним визнати наявність отримання потерпілою моральної шкоди, яка полягала в зміні звичайного укладу його життя на час отримання нею тілесних ушкоджень та проходження лікування та реабілітації, що вплинуло на її фізичний стан, постійно знаходилася в нервовому, тривожному, депресивному стані, під час проходження лікування та реабілітації.

Суд приймає до уваги той факт, що потерпіла дійсно зазнала моральних страждань у вигляді душевного хвилювання, викликаного ушкодженням здоров'я, фізичним болем, завданим травмами у результаті ДТП. Також суд вважає доведеним обставини щодо зміни укладу життя потерпілої, які виразились у неможливості нормальної життєдіяльності і тривалому лікуванні.

Виходячи із вищевикладеного, суд вважає, що заявлені позивачем вимоги про відшкодування моральної шкоди підлягають частковому задоволенню у розмірі 15 000 гривень, оскільки тягар цивільної відповідальності у даному випадку має нести винна у завданні шкоди особа, якою є водій автомобіля.

Оскільки в діях ОСОБА_1 є невідповідності вимогам пунктів 10.1 та 10.9 ПДР України, які, з технічної точки зору, знаходилися у причинному зв'язку з подією, суд, виходячи з наслідків вчиненого обвинуваченим кримінального правопорушення, приймаючи до уваги вимоги розумності і справедливості, та виходячи з засад виваженості, вважає за необхідне стягнути на відшкодування моральної шкоди 15 000 грн, що буде достатньою та справедливою сатисфакцією за заподіяне.

Судові витрати по провадженню підлягають стягненню з обвинуваченого.

Речові докази, які знаходяться на відповідальному зберіганні у потерпілої ОСОБА_2, після набрання вирком законної сили вважати їй повернутими.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 368-371, 374, 395 КПК України, суд -

У Х В А Л И В:

ОСОБА_1 визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України, та призначити йому покарання у виді 1 (одного) року обмеження волі без позбавлення права керувати транспортними засобами.

Керуючись ст. 75 КК України звільнити ОСОБА_1 від відбуття призначеного покарання з іспитовим строком на один рік.

Керуючись ст. 76 КК України зобов'язати ОСОБА_1 в період іспитового строку не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу кримінально-виконавчої інспекції.

Цивільний позов ОСОБА_2 - задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 у якості відшкодування моральної шкоди 15 000 грн. (п'ятнадцять тисяч гривень).

В задоволенні решті позовних вимог ОСОБА_2 - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави в особі НДЕКЦ при ГУМВС України в Харківській області процесуальні витрати на проведення автотехнічної експертизи № 337/16 від 19.04.2016 року по кримінальному провадженню № 12015220460003210 (отримувач: держава, код доходів 24060300, р/р 31419544700005, код банку 37999680, МФО 851011, УДКС України в Комінтернівському районі м. Харкова) в сумі 1055 грн. 52 коп..

Речові докази - пальто жіноче, брюки, сумку жіночу, жіночий светер, шарф, які знаходяться на відповідальному зберіганні у ОСОБА_2 , ввжати їй повернутими.

На вирок може бути подана апеляційна скарга до апеляційного суду Харківської області через суд першої інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а засудженим - в той же строк з моменту вручення йому копії вироку.

Вирок суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.

Головуючий суддя: