Рішення № 61885603, 06.10.2016, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №488/6213/14-ц 06.10.2016 06.10.2016 06.10.2016

Провадження №22-ц/784/2103/16

Головуючий у першій інстанції-Селіщева Л.І.

Доповідач апеляційної інстанції-Данилова О.О.

Категорія 5

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

6 жовтня 2016 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого Данилової О.О.,

суддів: Лівінського І.В., Шаманської Н.О.,

із секретарем Горенко Ю.В.,

за участю прокурора Коткової В.А.,

представників позивачів ОСОБА_1, ОСОБА_2,

представників відповідачів - ОСОБА_3, ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу

ОСОБА_5

на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 10 липня 2015 року у цивільній справі за позовом

прокурора Корабельного району м. Миколаєва

в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації, державного підприємства «Миколаївське лісове господарство»

до Миколаївської міської ради та ОСОБА_5

про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним державного акту на право власності на землю та витребування земельної ділянки

У С Т А Н О В И Л А:

У листопаді 2014 року прокурор Корабельного району м. Миколаєва звернувся з позовом в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації (далі Миколаївська ОДА) та державного підприємства «Миколаївське лісове господарство» до ОСОБА_5 про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним та скасування державного акту на право власності на землю та витребування земельної ділянки.

Прокурор зазначав, що 30 червня 2006 року пунктом 1.5 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради ОСОБА_5 надано дозвіл на відведення земельної ділянки площею 906 кв.м. за рахунок земель лісового господарства для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд з наданням адреси вул. Гагаріна, 2/5 у м. Миколаєві. Пунктами 14, 14.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 9 листопада 2007 року затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_5 земельну ділянку площею 906 кв.м за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство» з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва житлового будинку. 17 вересня 2008 року ОСОБА_5 отримав державний акт на право власності на вказану земельну ділянку.

Посилаючись на порушення вимог земельного законодавства щодо передачі земельної ділянки неповноважним органом, без попереднього її вилучення у попереднього землекористувача ДП «Миколаївське лісове господарство», порушення встановленої процедури зміни цільового призначення землі, не погодження проекту відведення з органом виконавчої влади з питань лісового господарства та за відсутності державної експертизи проекту землеустрою, прокурор просив поновити строк позовної давності, визнати незаконним та скасувати рішення Миколаївської міської ради у вказаній вище частині, визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку ОСОБА_5, та зобовязати останнього повернути спірну земельну ділянку у власність держави в особі ДП «Миколаївське лісове господарство».

Представник Миколаївської міської ради позовні вимоги визнав у повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_5 позов не визнав, посилаючись на набуття ним права власності на земельну ділянку у встановленому законом порядку, та подав заяву про застосування позовної давності.

Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 10 липня 2015 року позов задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано пункт 1, 5 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради № 2/24 від 30 червня 2006 року. Визнано незаконним та скасовано пункти 14, 14.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради № 17/46 від 9 листопада 2007 року. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 932940, виданий ОСОБА_5 17 вересня 2008 року та зареєстрований у книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010800101517 від 17 вересня 2008 року. Витребувано у ОСОБА_5 земельну ділянку площею 906 кв.м. з кадастровим номером 4810136600:05:031:0013, розташовану по вул. Гагаріна, 2/5 в м. Миколаєві у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації. Стягнуто 827, 68 грн. судового збору.

В апеляційній скарзі ОСОБА_5 просив рішення скасувати та відмовити у задоволенні позову, посилаючись на неповне зясування судом обставин справи, невірну оцінку зібраних доказів та інші порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів не вбачає підстав для її задоволення, виходячи з наступного.

З матеріалів справи вбачається, що 30 червня 2006 року пунктом 1.5 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради ОСОБА_5 надано дозвіл на відведення земельної ділянки площею 906 кв.м. за рахунок земель лісового господарства для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд з наданням адреси вул.. Гагаріна, 2/5 у м. Миколаєві (а.с. 23).

Пунктами 14, 14.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 9 листопада 2007 року затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_5 цю земельну ділянку за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство», з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва житлового будинку.

17 вересня 2008 року ОСОБА_5 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку (а.с. 22).

Звертаючись до суду з позовом, прокурор посилався на незаконність передачі земель державного лісового фонду органом місцевого самоврядування, без вилучення та припинення права постійного користування землею лісового фонду, яке належало державному підприємству, та без зміни цільового призначення земельної ділянки.

Згідно з частиною 2 статті 3 Земельного кодексу України (тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, далі- ЗК) земельні відносини, що виникають при використанні лісів регулюються цим кодексом, нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

Відповідно до Конституції України та норм земельного законодавства всі землі за формою власності поділяються на земельні ділянки, що перебувають у власності держави (в особі органів державної влади), у комунальній власності (в особі органів місцевого самоврядування) та у приватній власності (громадян та юридичних осіб).

За статтею 7 Лісового кодексу (тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, далі ЛК) ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб'єктами прававласності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

Відповідно до статті 8 ЛК та статті 84 ЗК у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

За статтею 9 ЛК у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній

власності. Право комунальної власності на ліси реалізується

територіальними громадами безпосередньо або через утворені ними

органи місцевого самоврядування.

Право комунальної власності на ліси набувається при розмежуванні в установленому законом порядку земель державної і комунальної власності, а також шляхом передачі земельних ділянок з державної власності в комунальну та з інших підстав, не заборонених законом (стаття 11ЛК).

Порядок розмежування земель державної та комунальної власності був визначений Законом «Про розмежування земель державної та комунальної власності» № 1457-ІУ від 5 лютого 2004 року, який діяв на час виникнення спірних правовідносин, та передбачав здійснення певних організаційно-правових заходів щодо розподілу земель державної власності на землі територіальних громад і землі держави, а також визначення і встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок державної та комунальної власності.

Документальним підтвердженням відомостей про правовий режим земель, їх цільове призначення та інших відомостей, які ґрунтуються на підставі землевпорядної документації, є данні Державного земельного кадастру (статті 181 - 184, 202 - 204 ЗК , Закони «Про Державний земельний кадастр» "Про землеустрій").

Відповідно до статті 19 ЗК землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі землі лісогосподарського призначення.

Згідно з частинами 1, 2 та 4 статті 20 ЗК віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

До земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 55 ЗК).

Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядуваннянадаютьсяв постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарськимпідприємствам,іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства (стаття 57 ЗК ; частина 1 статті 17 ЛК ).

За змістом статті 31 ЛК та статті 21 Закону України від 9 квітня 1999 року № 586-XIV «Про місцеві державні адміністрації» (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин віднесено, у тому числі передачу у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення, та припинення права користування ними.

Відповідно до п. 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

Отже, виходячи з аналізу діючого тоді законодавства, документами, які підтверджують право лісогосподарських підприємств на земельні ділянки, є державні акти на право постійного користування земельними лісовими ділянками або планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 грудня 2014 р. у справі № 6-212цс14.

З матеріалів справи вбачається, що згідно постанови Ради Міністрів УРСР від 21 березня 1966 року № 234 «Про здійснення першочергових заходів по боротьбі з ерозією грунтів у Миколаївській області» державному лісовому фонду під заліснення і ведення лісового господарства було передано 17 789,8 гектарів земельних угідь у Миколаївській області за рахунок земель, вилучених у колгоспів та радгоспів. Лісовий масив, до складу ячкого входить спірна ділянка, був переданий до лісфонду з земель радгоспу ім.Карла Маркса (а.с.108-109 том 1).

Спірна земельна ділянка розташована у кварталі 43 урочища «Жовтневе» Миколаївського лісництва ДП «Миколаївське лісове господарство» на території земель лісового фонду, що підтверджено ортофотопланом публічної кадастрової карти України та повідомленням ВО «Укрдержліспроект» (а.с. 33, 188-189 том 1).

Такий висновок відповідає і іншим матеріалам справи, а саме інформаціі ВО «Укрдержліспроект» від 4 вересня 2014 року (а.с. 24,25), абрису кварталу 43 Миколаївського лісництва станом на 1 січня 2004 року, повідомленням Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства (а.с. 28-31, 35), планшетам лісовпорядкування за 1973 та 2003 років (а.с. 110,111), проекту організації та розвитку лісового господарства Державного лісового господарства «Миколаївліс» (а.с. 112-114 том 1).

Станом на 2006 рік спірна земельна ділянка площею 906 кв.м зареєстрована у земельному кадастрі за номером НОМЕР_1 (:05:031:0013) як державна власність з цільовим використанням ведення лісового господарства (а.с. 26).

За експлікацією земельних угідь (а.с. 27) землекористувачем, за рахунок якого надавалась земельна ділянка ОСОБА_5, також зазначено ДП «Миколаївське лісове господарство».

Посилання апелянта на відсутність у лісогосподарського підприємства державного акту на право власності на земельну ділянку та свідоцтва про право власності на земельну ділянку не свідчить про відсутність такого права, оскільки за положеннями ЛК України, як зазначено вище, такими документами можуть бути планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Відомостей станом на 2006 рік про розподіл земель державної власності на території міста на землі територіальних громад і землі держави, а також визначення і встановлення в натурі меж земельних ділянок державної та комунальної власності, матеріали справи не містять.

Оскільки на час виникнення спірних правовідносин розмежування державної та комунальної власності у встановленому порядку проведено не було, то відповідно до статей 8-10 ЛК спірна ділянка не набула статусу комунальної власності.

Отже, встановлені обставини свідчать про те, що станом на 2006 рік спірна земельна ділянка площею 906 кв.м мала статус земельної ділянки державної власності лісогосподарського призначення та перебувала в постійному користуванні державного підприємства «Миколаївське лісове господарство».

Розпорядження спірною ділянкою з таким статусом віднесено до повноважень державної адміністрації (стаття 31 ЛК та стаття 21 Закону «Про місцеві державні адміністрації»).

Таким чином, висновок суду про те, що Миколаївська міська рада, приймаючи рішення №2/24 від 30 червня 2006 року та № 17/46 від 9 листопада 2007 року в оскаржуваній частині, діяла поза межами своїх повноважень, відповідає обставинам справи та вимогам закону.

Судом також встановлені і інші порушення вимог земельного та лісового законодавства, на які посилався прокурор, а саме передача землі у власність фізичній особі для нелісогосподарських потреб без вилучення та припинення права користування попередного землекористувача та без зміни цільового призначення.

Оскільки правомірність набуття прав власника або землекористувача земельної ділянки залежить від наявності або відсутності таких прав у інших осіб, передачі земльної ділянки у власність або користування іншій особі має передувати вилучення її у попереднього власника або землекористувача у встановленому законом порядку.

Порядок вилчення земельних ділянок визначено статтею 149 ЗК, якою передбачено, що земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п'ятою, дев'ятою цієї статті (частина 6).

Відповідно до правил частин 2 та 4 статті 20 ЗК зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.

За приписами частини 3 статті 57 ЛК зміна цільового призначення земельних лісових ділянок здійснюється за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового господарства та охорони навколишнього природного середовища.

Відповідно до статті 21 ЗК порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою, зокрема, для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам.

З матеріалів справи вбачається, що спірна земельна ділянка, яка перебувала у державній власності та мала лісогосподарське призначення, у постійного землекористувача ДП «Миколаївське лісове господарство» у встановленому порядку (статті 149-151 ЗК) повноважним органом не вилучалась та зміна цільового призначення не здійснювалась.

Оскільки рішення Миколаївської міської ради № 2/24 від 30 червня 2006 року (пункт 1, 5 розділу 1) та рішення того ж органу № 17/46 від 9 листопада 2007 року (пункт 14, 14.2 розділу 4) щодо передачі землі у власність ОСОБА_5 прийняті міською радою всупереч діючому законодавству та з перевищенням повноважень, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, про їх незаконність в цій частині.

У спорах, пов'язаних з правом власності або правом постійного користування земельними ділянками, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видані відповідні державні акти, так і самі акти про право власності чи постійного користування.

Тому суд першої інстанції також дійшов вірного висновку, що державний акт, який був виданий ОСОБА_5 на підставі оспорюваних рішень міськради також суперечить вимогам чинного законодавства.

Крім того, установивши, що спірна земельна ділянка, маючи статус землі державної власності сільськогосподарського призначення, вибула з володіння власника (держави) поза його волею, а відповідачем набута безвідплатно, суд дійшов вірного висновку про наявність правових підстав для витребування земельної ділянки у ОСОБА_5 за статтями 153 ЗК та 388 ЦК.

З таким висновком судів першої та апеляційної інстанції погодився і суд касаційної інстанції, виклавши свою оцінку в ухвалі від 20 липня 2016 року (а.с. 46-56 том 2).

Колегія суддів не може прийняти до уваги доводи апелянта щодо незаконного втручання держави у право власності особи всупереч міжнародних норм.

З цього приводу Верховний суд України висловив правову позицію у постанові від 16 грудня 2015 року (справа № 6-2510цс15), яка є обовязковою для застосування у відповідних правовідносина та полягає в наступному.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод слід оцінювати три критерії на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу.

Принцип «пропорційності» передбачає дотримання справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), повязаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.

Так, земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об'єктом права власності українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення, в тому числі, про передачу земель державної власності в в приватну власність, позбавляє український народ загалом (стаття 13 Конституції України) правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі державної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобовязані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже правовідносини, повязані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

У данній справі «суспільним», «публічним» інтересом, яким і обґрунтовується звернення прокурора до суду з вимогою витребувати земельну ділянку з володіння ОСОБА_5 є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання зміни цільового призначення земель лісового фонду та безоплатної передачі у власність громадянам земельних ділянок і лісів із державної та комунальної власності, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю українського народу, лісів національного багатства України та лісів як джерела задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. «Суспільний», «публічний» інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю та ліси, захист такого права шляхом повернення в державну власність землі та лісів, що незаконно вибули з такої власності.

Оскільки спірна земельна ділянка вибула з державної власності за рішенням органу, який не мав відповідних повноважень, та всупереч встановленому законом порядку, що порушило право власності українського народу та інтереси суспільства, дії держави, в інтересах якої і заявлено позов, відповідають критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном.

За таких обставин колегія суддів не вбачає порушень судом правил статті 1 Першого протоколу Конвенції.

Не встановлено колегією суддів і порушень судом вимог статті 15 ЦПК щодо юрисдикції спору. Висновки суду першої інстанції щодо відсутності ознак адміністративного спору викладені в ухвалі від 2 березня 2015 року (а.с. 104 том 1).

Вирішуючи питання про застосування позовної давності, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до статті 256 ЦК позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України).

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки.

За загальним правилом, закріпленим частиною 1 статті 261 ЦК, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом статті 256, 261 ЦК позовна давність є строком предявлення позову як безпосередньо особою, права якої порушене, так і тими субєктами, які уповноважені законом звертатись до суду з позовом в інтересах іншої особи носія порушеного права (інтересу).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

ОСОБА_5 заявив про застосування позовної давності в суді першої інстанції (а.с.68 том 1).

Обгрунтовуючи дотримання строку позовної давності при зверненні до суду у листопаді 2014 року, прокурор та представник позивача Миколаївської обласної державної адміністрації посилались на те, що про факт порушення права державної власності розпоряднику цієї власності Миколаївській обласній державній адміністрації стало відомо лише у листопаді 2014 року після отримання копії позовної заяви прокурора.

Прокурор в судовому засіданні апеляційного суду зазначив, що факти незаконної передачі земльних ділянок в урочищі «Жовтневе» стали відомі лише в ході прокурорської перевірки, проведеної на підставі завдання прокуратури м.Миколаєва у період липня-серпня 2014 року. Ці доводи підтверджені наданими апеляційному суду довідками (а.с. 93-95 том 2) та витягом з реєстру досудових розслідувань про порушення 5 серпня 2014 року кримінального провадження № 42014150020000074 за фактом незаконногї передачі земель державної власності лісового фонду за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого статтею 363 КК (а.с 34 том 1).

Будь-яких відомостей про те, що розпорядник земель державної власності дізнався про порушення вимог земельного законодавства раніше, матеріали справи не містять.

Таким чином, колегія суддів вважає, що звернення прокурора з позовом за захистом порушених прав держави, про що відповідний орган державної влади (Миколаївська обласна державна адміністрація) раніше не знав, здійснено в межах строків позовної давності, передбачених статтею 256 ЦК.

Виходячи з того, що позов прокурора заявлено як в інтересах власника (держави) в особі Миколаївської обласної державної адміністрації, як розпорядника державного майна, так і в інтересах належного землекористувача (ДП «Миколаївське лісове господарство»), право якого не було припинено у встановленому законом порядку, земельна ділянка має бути повернута у державну власність та користування державного підприємства.

Така правова конструкція відповідає і наслідкам визнання незаконними рішень органів місцевого самоврядування про передачу спірної ділянки у приватну власність. Оскільки до прийняття цих рішень спірна ділянка перебувала у державній власності та у постійному користуванню державного підприємства, то саме такі дії і є відновленням становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини 2 статті 16 ЦК).

Отже, рішення суду в цій частині підлягає зміні.

Підстав для скасування судового рішення та відмови в позові прокурора колегія суддів, виходячи з наведених вище підстав, не вбачає.

Керуючись статтями 309,316 ЦПК України, колегія суддів

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 відхилити.

Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 10 липня 2015 року змінити в частині витребування земельної ділянки, виклавши резолютивну частину в наступній редакції.

Витребувати у ОСОБА_5 земельну ділянку площею 906 кв.м кадастровим номером 4810136600:05:031:0013, розташовану за адресою м.Миколаїв вул. Гагаріна, 2/5 у власність держави у користування державного підприємства «Миколаївське лісове господарство».

В іншій частині судове рішення залишити без зміни.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але протягом двадцяти днів з цього часу може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий О.О. Данилова

Судді: І.В. Лівінський

ОСОБА_6