Постанова № 61838868, 28.09.2016, Шептицький міський суд Львівської області (до 25.04.2025 - Червоноградський міський суд Львівської області)

Справа № 459/1619/16-а

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"28" вересня 2016 р. Червоноградський міський суд Львівської області в складі:

головуючого судді Новосада М.Д.

при секретарі Марковець Т.Л.

з участю: представника відповідача ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Червонограді справу за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Сокальського обєднаного управління ПФУ Львівської області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії, -

ВСТАНОВИВ:

У травні 2016 року позивач звернувся в суд з вище вказаним позовом до відповідача, у якому просив: 1) визнати протиправними дії останнього щодо припинення виплати йому пенсії по інвалідності з 01.06.2015 року по 31.12.2015 року та з 01.01.2016 року; 2) зобовязати відповідача відновити нарахування та виплату йому пенсії як інваліду ІІІ групи, призначену відповідно до Закону України "Про загальнообовязкове державне пенсійне страхування" за період з 01.06.2015 року по 31.12.2015 року та з 01.01.2016 року; 3) стягнути судові витрати з останнього.

В обґрунтування позовних вимог та доповнень до них покликається на те, що з 25.04.2013 року йому була призначена пенсія по інвалідності ІІІ групи внаслідок загального захворювання і з того часу від перебуває на обліку у відповідача та був і є державним службовцем. Зазначає, що наприкінці березня 2016 року помітив відсутність відповідних коштів на банківській картці, на яку надходила пенсія. З довідки відповідача від 29.03.2016 року дізнався, що пенсію йому не виплачують з 01.04.2015 року. У поза судовому порядку спір вирішити не вдалося. Вказує, що має звичку накопичувати пенсійні виплати на картці для лікування низки своїх хвороб і оскільки розмір щомісячної пенсії був недостатній для цього, то не було сенсу постійно перевіряти баланс на картці. У повсякденному побуті й на роботі ні від кого не знав про припинення виплати пенсії, зміни у законодавстві не відстежував, листів від відповідача з цього приводу не отримував. Вважає, що відсутні підстави для невиплати йому пенсії з 01.06.2015 року, так як відповідний закон до того часу не був прийнятий. Крім цього, зупинення нарахування й виплати пенсії вважає протиправним, дискримінаційним обмеженням і порушенням його конвенційних та конституційних прав з огляду на приписи ст.ст. 22, 46, 58 Конституції України, ст. 14, ст. 1 Першого Протоколу ЄКПЛ. Також в обґрунтування своїх вимог посилався на рішення національних судів (конституційної та загальної юрисдикції) та прецедентну практику ЄСПЛ.

У судове засідання позивач не з'явився, подав клопотання про розгляд справи у його відсутності, позовні вимоги підтримує в повному обсязі.

Представник відповідача у судовому засіданні позов заперечив. З приводу припинення виплати пенсії пояснив, що позивачу направлявся лист з повідомленням про припинення виплати йому пенсії як державному службовцю й інваліду-пенсіонеру у звязку прийняттям Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" № 213 від 02.03.2015 р., який набрав чинності з 01.04.2015 року. Згодом припинення виплати пенсії здійснено на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 911-VIII від 24.12.2015 року. Відтак вважає, що відсутні підстави для задоволення позову. Крім цього, зазначив, що позивачем пропущено строк звернення до суду, оскільки йому повідомлялося про припинення виплат з 01.04.2015 року. Разом з цим, вказував на неможливість стягнення з відповідача судових витрат. В обґрунтування заперечень також надав судову практику.

Вислухавши представника відповідача, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також їх достатність і взаємний зв'язок у сукупності, суд прийшов до наступного висновку.

Встановлено, що позивач з 25.04.2013 року перебуває на обліку у відповідача у звязку з призначенням пенсії по інвалідності внаслідок загального захворювання. Згідно довідки МСЕК від 26.04.2016 року № 900956, інвалідність встановлена до 01.05.2019 року.

На час призначення пенсії і на момент звернення до суду позивач був і є державним службовцем. Останнє підтверджено сторонами і письмовими доказами, зокрема, копією службового посвідчення від 11.09.2013 року.

За поясненнями представника відповідача, останнім здійснено зупинення виплату пенсії позивачу на підставі Законі України № 213 від 02.03.2015 року та № 911-VIII від 24.12.2015 року, оскільки на момент набрання чинності ним законної сили позивач працював на посаді, яка давала право на призначення пенсії в порядку та на умовах, передбачених Законом України "Про державну службу". За твердженнями відповідача, щодо підстав припинення виплати пенсії позивача було додатково повідомлено листом від 27.03.2015 року № 3654/03-33/1.

Позивач стверджує, що дізнався про припинення відповідних виплат у березні 2016 року, а саме припинення нарахування й виплат незаконними. З цього приводу ним 26.04.2016 року подавалася скарга відповідачу, відповідь на яку датована 10.05.2016 року № 9/я-4.

Як вбачається з копії довідки відповідача від 29.03.2016 року № 2018, пенсію по інвалідності ІІІ групи він отримував з 25.04.2013 року. Остання виплата пенсії датована березнем 2015 року. З травня 2013 року по березень 2015 року розмір пенсії становив 1636,38 грн. щомісячно.

Саме з приводу підстав припинення нарахування й виплат пенсії по інвалідності позивачу як працюючому державному службовцю й виник спір.

01 квітня 2015 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02 березня 2015 № 213-VІІІ. Останнім до абзацу другого частини 1 статті 47 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» були внесені зміни, якими з 01 квітня 2015 року встановлено, що «тимчасово, у період з 1 квітня 2015 року по 31 грудня 2015 року, у період роботи особи (крім інвалідів І та II груп, інвалідів війни III групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту») на посадах, які дають право на призначення пенсії або щомісячного довічного грошового утримання у порядку та на умовах, передбачених законами України «Про статус народного депутата України», «;Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», пенсії, призначені відповідно до цього Закону, не виплачуються. Після звільнення з роботи виплата пенсії відповідно до цього Закону поновлюється.»

Як встановлено судом, на цій підставі відповідачем з 01.04.2015 року тимчасово припинено виплату пенсії відповідачу як інваліду III групи загального захворювання, у зв'язку із тим, що він є державним службовцем.

Разом з цим, відповідно до пункту 5 розділу III «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02 березня 2015 року № 213-VIII (далі - Закон № 213) у разі неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до законів України «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», «Про статус народного депутата України», «Про Кабінет Міністрів України», «Про судову експертизу», «Про Національний банк України», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про дипломатичну службу», Податкового та Митного кодексів України, Положення про помічника-консультанта народного депутата України.

Вказаний в пункті 5 розділу III «Прикінцеві положення» Закону № 213 закон щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах до 1 червня 2015 року не прийнятий, у зв'язку з чим з вказаної дати втратили чинність, зокрема, норми Закону України «Про державну службу» щодо пенсійного забезпечення і відповідно пенсії/щомісячне довічне грошове утримання за цими Законами не призначаються.

На теперішній час особам, які підпадають під дію Закону України «Про державну службу», пенсія призначається відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Таким чином, з 01.06.2015 року посада, на якій працює позивач, не дає права на призначення пенсії в порядку та на умовах, передбачених Законом України «Про державну службу», у зв'язку з чим, передбачені Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» підстави для невиплати йому пенсії, призначеної відповідно до цього Закону, відпали.

Відтак, з 01.06.2015 року перешкоди для виплати останньому вказаної пенсії були відсутні і починаючи з вказаного періоду право позивача на отримання пенсії порушено.

Поряд з цим, 01.01.2016 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 911-VIII від 24.12.2015 року. До абзацу другого частини першої статті 47 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» були внесені зміни, якими з 01 січня 2016 року встановлено, що тимчасово, у період з 1 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року особам (крім інвалідів І та II груп, інвалідів війни III групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»), які працюють на посадах та на умовах, передбачених законами України «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», призначені пенсії/щомісячне довічне грошове утримання не виплачуються.

У зв'язку з зазначеними змінами відповідач припинив виплату призначеної пенсії позивачу з 01.01.2016 року.

Однак, статтею 22 Конституції України передбачено, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Статтею 46 Конституції України закріплено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Статтею 7 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» закріплено основоположні принципи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування серед яких є рівноправність застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат.

Відповідно до статті 68 Конституції України, кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи інших людей.

Суд вважає, що позивача позбавлено пенсії з порушенням вимог та положень статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим. 4.ХІ.1950 (Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини) (далі - Конвенція) в поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу, з огляду на таке.

Відповідно до Конвенції Сторони гарантують кожній людині, яка знаходиться під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі 1 цієї Конвенції.

Стаття 14 Конвенції передбачає, що здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин майнового стану, народження або інших обставин.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» дискримінація - рішення, дії або бездіяльність, спрямовані на обмеження або привілеї стосовно особи та/або групи осіб за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, сімейного та майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (далі - певні ознаки), якщо вони унеможливлюють визнання і реалізацію на рівних підставах прав і свобод людини та громадянина; непряма дискримінація - рішення, дії або бездіяльність, правові норми або критерії оцінки, умови чи практика, які формально є однаковими, але під час здійснення чи застосування яких виникають чи можуть виникнути обмеження або привілеї стосовно особи та/або групи осіб за їх певними ознаками, крім випадків, якщо такі дії або бездіяльність, правові норми або критерії оцінки, умови чи практика об'єктивно виправдані метою забезпечення рівних можливостей для окремих осіб чи груп осіб реалізовувати рівні права і свободи, надані їм Конституцією і законами України.

Дискримінація - це порушення прав людини, заборонене цілою низкою обов'язкових для виконання документів в області прав людини. Термін «дискримінація» має точне визначення і стале значення в міжнародному праві. Комітет ООН з прав людини - незалежний експертний орган, що спостерігає за виконанням Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права, роз'яснив, що в пакті цей термін включає: «будь-яку відмінність, виключення, обмеження або перевагу, за ознакою раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних або інших поглядів, національного або соціального походження, майнового положення, народження або іншої обставини, і яка має на меті або як наслідок, знищення або применшення визнання, використання або здійснення всіма особами, на рівних можливостях, всіх прав і свобод».

Водночас, всупереч статті 14 Конвенції, яка гарантує рівність у здійсненні основних свобод, позивачу з огляду на його рід занять припинено виплату пенсії в той час як без будь-якого об'єктивного і розумного обґрунтування виплата такої ж пенсії проводиться іншим особам, які перебувають в однаковому з ним положенні, однак мають інший рід занять. Виплата такої пенсії не зупинена іншим особам, які працюють в інших сферах та секторах державного впливу та економіки.

Таким чином, має місце вочевидь наявне запровадження дискримінації відносно позивача як інваліда при здійсненні останнім права на мирне володіння майном та отримання призначеної пенсії.

Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Пічкур проти України» № 10441/06 від 07.02.2014 року (пункти 48-49) зазначив, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування (див. рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства» (Willis v. the United Kingdom), заява № 36042/97, n. 48, ECHR 2002-IV).

Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (див. рішення від 21.02.1997 року у справі «ОСОБА_3 проти Нідерландів» (Van Raalte v. the Netherlands), n. 39, Reports 1997-1).

Також Європейський суд з прав людини в даному рішенні зазначив, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Стаття 1 Першого протоколу Конвенції (Париж, 20.ІІІ.1952) передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до статті 18 Конвенції обмеження, які дозволяються нею щодо згаданих прав та свобод, можуть застосовуватися тільки з тією метою, з якою вони передбачені.

Надбавки, доплати та пенсії є майном в контексті тлумачення Європейським Судом з прав людини статті 1 Протоколу 1 до Європейської конвенції з прав людини поняття майно, оскільки існує у вигляді вимог, стосовно яких позивач наводить доводи, що він має принаймні законні сподівання (яке ґрунтується на законодавчій нормі) на набуття права володіння. Таке сподівання виникло у позивача з моменту призначення пенсії по інвалідності на підставі Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та набуття права на її виплату із зазначеного часу.

За правовою позицією Європейського ОСОБА_1 з прав людини, право на соціальні виплати є майновим правом, передбаченим статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (рішення у справі «Хонякіна проти Грузії» (Khoniakina v. Georgia), № 17767/08, пункт 72, від 19.06.2012 року). Бездіяльність держави щодо прийняття нормативного акту, який визначає механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституційних та інших, актах, тримання громадян у невизначеності є невиправданим втручанням у права, передбачені статтею 1 Першого протоколу (рішення у справі «Суханов та Ільченко проти України» (Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine), № 68385/10 та 71378/10), від 26.09.2014 pоку).

Виходячи з викладеного, суд вважає, що запроваджені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» № 213-VIII від 02.03.2015 року та Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 911-VIII від 24.12.2015 року тимчасові обмеження щодо виплати пенсії особам, що працюють на посадах та на умовах, передбачених законом України «Про державну службу» суперечать:

- статті 14, статті 1 Першого протоколу Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» щодо дискримінації при виплаті пенсії в залежності від роду занять та позбавленні права на належне майно у формі призначених пенсійних виплат;

- статтям 22, 46, 58 Конституції України щодо недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод в тому числі і в сфері соціального захисту та пенсійних виплат;

- основоположним принципам, закріпленим у Законі України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» щодо рівноправності застрахованих осіб при отриманні пенсійних виплат.

Відповідно до роз'яснень, викладених у постанові Пленуму Верховного ОСОБА_1 України № 9 від 01.11.1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», оскільки Конституція України, як зазначено в її статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акта прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі, коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав проблему, пов'язану з реалізацією права на соціальний захист, неприпустимістю обмеження конституційного права громадян на достатній життєвий рівень, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція та закони України виокремлюють певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. У рішеннях Конституційного ОСОБА_1 України зазначалося, що пільги, компенсації, гарантії є видом соціальної допомоги і необхідною складовою конституційного права на достатній життєвий рівень, тому звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за статтею 22 Конституції України не допускається (Рішення Конституційного ОСОБА_1 України від 6 липня 1999 року № 8-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 17 березня 2004 року № 7-рп/2004, від 1 грудня 2004 року № 20-рп/2004).

Згідно статті 8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського ОСОБА_1 з прав людини.

Згідно статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ОСОБА_1 як джерело права.

Зокрема, Європейський Суд з прав людини розкриває принцип верховенства права через принцип юридичної визначеності, згідно якого остаточне рішення суду у справі не може піддаватися сумніву, навіть у разі зміни законодавства (п. 51, 52 рішення у справі «Рябих проти Росії» від 24.07.2003 pоку). Крім цього, відповідно до роз'яснення Верховного ОСОБА_1 України № 1-5/400 від 14 липня 2006 року, наданого на підставі листа Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у справі «Качко проти України», реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актів національного законодавства, не може бути поставлена в залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів як причину невиконання своїх зобов'язань, судами не повинні прийматися до уваги.

Законодавча пропозиція щодо зупинення виплат пенсій ще на стадії розроблення проекту Закону № 213 викликала критику з точки зору ефективності її запровадження та правових наслідків. Так, Головне науково-експертне управління Апарату Верховної Ради України у Висновку на проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» (№ 2212 від 23.02.2015 року) попереджало, що прийняття цього проекту з положеннями про зупинення виплати пенсій працюючим пенсіонерам буде суперечити ст.ст. 22 і 58 Конституції України. Однак Держава в особі законодавчої та виконавчої гілок влади на це увагу не звернула.

Відтак враховуючи вище викладене, суд вважає, що діями відповідача безпосередньо порушено право позивача на соціальний захист, гарантоване статтями 22, 46, 58 Конституції України, статтею 14, статтею 1 Першого протоколу Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» обмеження якого неможливе, з огляду на положення зазначених норм права.

Тому з 01.06.2015 року по 31.12.2015 року та з 01.01.2016 року нарахування й виплата пенсії, призначеної позивачу як інваліду III групи відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», підлягає відновленню у зв'язку з відсутністю підстав для її невиплати.

Щодо доводів представника відповідача про обізнаність позивача з припиненням виплати пенсії з 01.04.2015 року, останні не були підтверджені належними й допустимим доказами. Сама наявність листа від 27.03.2015 року № 3654/03-33/1 таких не може замінити, оскільки відсутні докази направлення листа, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях та має здійснюватися належним чином. При цьому, з огляду на правові позиції Верховного ОСОБА_1 України, яку викладено у постановах № 6-143цс14 від 17.12.2014 року, № 6-813цс15 від 02.09.2015 року, за загальним змістом термін «повідомлення» включає в себе не тільки направлення відомостей, з якими особа має бути обізнаною, а й отримання цією особою зазначених відомостей. Відповідачем не було надано як доказів відправлення вказаного листа, так і доказів його отримання позивачем.

Натомість доводи позивача щодо часу дізнання про порушення його прав відповідачем є переконливими, не викликають сумніву з огляду на наведені ним пояснення та вагомість порушених конвенційних та конституційних прав. Тому суд приходить до висновку, що позивачем не порушено строків звернення до суду.

Що стосується аргументів сторін про наявність судової практики на їхню користь, суд зазначає таке. Надана судова практика при її аналізі свідчить про відсутність усталеного підходу до вирішення спорів аналогічної категорії. При цьому, судовий прецедент не є джерелом права в Україні. Відповідних рішень Верховний Суд України з даного питання не приймав, рішення Конституційного ОСОБА_1 України з огляду на обставини даної справи свідчать про протиправність дій відповідача. Відтак вирішуючи дане питання суд вважає за правильним керуватися Конституцією України, що має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, тому суд при розгляді цієї справи оцінює зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в застосовує Конституцію як акта прямої дії, оскільки судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Надані відповідачем докази не можна оцінити як виконання обовязку по доказуванню правомірності своїх дій.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є субєктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань субєкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа. Враховуючи наведене, слід стягнути з відповідача в користь позивача понесені і документально підтверджені судові витрати по сплаті судового збору в сумі 551,21 грн. (квитанція № 61 від 30.05.2016 року).

Згідно приписів п. 7 ч. 1 ст. 161, ст. 256 КАС України, негайно виконуються постанови суду про присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів - у межах суми стягнення за один місяць.

Керуючись ст.ст. 10, 11, 70, 71, 94, 159, 160-162, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, -

ПОСТАНОВИВ:

Позов задовольнити.

Визнати протиправними дії Сокальського обєднаного управління Пенсійного фонду України Львівської області щодо припинення нарахування й виплати ОСОБА_2 пенсії по інвалідності з 01 червня 2015 року по 31 грудня 2015 року та з 01 січня 2016 року.

Зобов'язати Сокальське обєднане управління Пенсійного фонду України Львівської області відновити ОСОБА_2 нарахування та виплату пенсії, як інваліду III групи, призначену відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» за період з 01 червня 2015 року по 31 грудня 2015 року та з 01 січня 2016 року.

Стягнути з Сокальського обєднаного управління Пенсійного фонду України Львівської області на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 551 (пятсот пятдесят одної) гривня 21 копійка.

Допустити негайне виконання постанови суду - у межах суми стягнення за один місяць.

Постанова може бути оскаржена до Львівського апеляційного адміністративного суду.

Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через Червоноградський міський суд Львівської області. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. Апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.

Суддя: М. Д. Новосад