Постанова № 61816940, 27.09.2016, Вінницький апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 150/253/16-а

Головуючий у 1-й інстанції: Суперсон С. П.

Суддя-доповідач: ОСОБА_1

27 вересня 2016 року

м. Вінниця

Вінницький апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Ватаманюка Р.В.

суддів: Мельник-Томенко Ж. М. Сторчака В. Ю.

за участю:

секретаря судового засідання: Коваль К.В.,

представника відповідача: ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 об'єднаного управління Пенсійного фонду України Вінницької області на постанову Чернівецького районного суду Вінницької області від 07 червня 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_4 (далі - позивач) до ОСОБА_3 об'єднаного управління Пенсійного фонду України Вінницької області (далі - відповідач) про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу,

В С Т А Н О В И В :

Позивач в травні 2016 року звернувся до Чернівецького районного суду Вінницької області з адміністративним позовом в якому просив: визнати його звільнення з роботи незаконним та поновити його на посаді головного спеціаліста відділу обслуговування громадян ОСОБА_3 обєднаного управління Пенсійного фонду України.

Постановою Чернівецького районного суду Вінницької області від 07.06.2016 адміністративний позов задоволено повністю.

Позовні вимоги ОСОБА_4 до обєднаного управління Пенсійного фонду України в ОСОБА_3 районі Вінницької області про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу задоволено.

Визнано незаконним та скасовано наказ ОСОБА_5 Пенсійного фонду України в Чернівецькому районі Вінницької області №29-ос від 30.03.2016 "Про звільнення ОСОБА_4 П.".

Поновлено ОСОБА_4 на посаді головного спеціаліста відділу обслуговування громадян ОСОБА_3 обєднаного управління Пенсійного фонду України з 31.03.2016.

Стягнено з ОСОБА_3 обєднаного управління Пенсійного фонду України на користь ОСОБА_4 заробітну плату за час вимушеного прогулу в розмірі 11 579, 12 грн.

Присуджено до стягнення з Державного бюджету України на користь ОСОБА_4 понесені ним судові витрати на правову допомогу в розмірі 2 500 грн.

Постанову в частині поновлення ОСОБА_4 на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць допущено до негайного виконання.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить суд скасувати вказане рішення та прийняти нове, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Представник відповідача в судовому засіданні вимоги апеляційної скарги підтримав у повному обсязі та просив колегію суддів її задовольнити.

Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представника відповідача, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково, а рішення суду першої інстанції скасувати та прийняте нове про часткове задоволення адміністративного позову з таких підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 195 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Судом першої інстанції встановлено, що 02.04.2015 позивача призначено на посаду головного спеціаліста відділу обслуговування громадян ОСОБА_5.

Постановою КМУ від 16.12.2015 №1055 "Про деякі питання функціонування територіальних органів Пенсійного фонду України" управління Пенсійного фонду України в Чернівецькому районі було реорганізовано шляхом злиття з управлінням ПФУ в ОСОБА_3 районі, в результаті чого утворено Шаргородське обєднане управління Пенсійного фонду України Вінницької області.

31.12.2015 позивача було попереджено про реорганізацію управління Пенсійного фонду в Чернівецькому районі шляхом злиття з ОСОБА_3 ОУПФУ, внаслідок чого скорочується чисельність та штат працівників управління Пенсійного фонду в Чернівецькому районі.

Начальником УПФУ в Чернівецькому районі направлено комітету первинної профспілкової організації працівників ОСОБА_5 подання про надання згоди на розірвання трудових договорів з працівниками ОСОБА_5, в тому числі з позивачем.

Відповідно до протоколу засідання вказаної комісії останньою було надано згоду на вивільнення працівників ОСОБА_5 згідно списку, зазначеного в поданні.

25.03.2016 позивач отримав попередження про скорочення посади, яку він займав та одночасно запропоновано посаду головного спеціаліста ОСОБА_3 відділу обслуговування громадян на період відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею 3-х років. Як слідує з підпису позивача під повідомленням, від запропонованої посади він відмовився.

31.03.2016 відповідно до Наказу №29-ос від 30.03.2016 позивача звільнено із займаної посади.

Не погодившись із вказаним наказом позивач звернувся до суду.

Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції виходив з того, що звільнення позивача є незаконним, оскільки проведене роботодавцем як без визначених законом підстав, так і в порушення встановленої процедури, тому наказ №29-ос від 30.03.2016 підлягає визнанню незаконним та скасуванню.

Колегія суддів частково не погоджується з висновками суду першої інстанції, з таких підстав.

Перевіряючи дотримання судом першої інстанції правил предметної підсудності суд зазначає таке.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 18 КАС України окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи однією зі сторін в яких є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, обласна рада, Київська, Севастопольська міська рада, їх посадова чи службова особа, крім випадків, передбачених цим Кодексом, та крім справ щодо їх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки та справ, які підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам.

Згідно п.1 положення про Пенсійний фонд України затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 280від 23.07.2014, Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики, що реалізує державну політику з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб, які підлягають загальнообовязковому державному соціальному страхуванню.

Пенсійний фонд України входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики з питань пенсійного забезпечення та ведення персоніфікованого обліку надходжень від сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.

Відповідно до пункту 1 Положення про управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також у містах та районах, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 22 грудня 2014 року № 28-2 , управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також у містах та районах є територіальними органами Пенсійного фонду України.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 107 КАС України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, в т.ч. чи немає інших підстав для повернення позовної заяви, залишення її без розгляду або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до п. 6 ч. 3 ст. 108 КАС України позовна заява повертається позивачеві, якщо справа не підсудна цьому адміністративному суду.

Крім того п. ч. 1 ст. 22 КАС України суд передає адміністративну справу на розгляд іншого адміністративного суду, якщо відкрито провадження у справі, яка предметно підсудна іншому суду.

З аналізу наведених норм та враховуючи, що відповідач являться державним органом влади, слід дійти висновку, що дану адміністративну справу мав розглядати окружний адміністративний суд, а місцевий суд повинен був повернути адміністративний позов позивачеві (до відкриття провадження) або передати адміністративну справу на розгляд до окружного суду (після відкриття провадження) і не мав повноважень її розглядати, тобто був неповажним. Що в свою чергу відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 202 (розгляд і вирішення справи неповноважним судом) є самостійною підставою для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення.

Вирішуючи адміністративний спір по суті, апеляційний суд виходить з такого.

Згідно ст. 43 Конституції України передбачено, що громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною 2 ст. 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Положеннями статті 42 КЗпП України передбачено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, інвалідам війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п'яти років, з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби.

Відповідно до вимог ст. 43 КЗпП України, розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.

Подання власника або уповноваженого ним органу має розглядатися у присутності працівника, на якого воно внесено. Розгляд подання у разі відсутності працівника допускається лише за його письмовою заявою. За бажанням працівника від його імені може виступати інша особа, у тому числі адвокат. Якщо працівник або його представник не з'явився на засідання, розгляд заяви відкладається до наступного засідання у межах строку, визначеного частиною другою цієї статті. У разі повторної неявки працівника (його представника) без поважних причин подання може розглядатися за його відсутності.

Апеляційний суд погоджується, з судом першої інстанції, що фактично рішення первинної профспілкової організації відповідача про надання дозволу на звільнення позивача немає правого значення, оскільки прийняте з порушення процедури, а саме в протоколі засідання профспілкової організації вказано про присутність позивача, однак судом встановлено, що останній не був присутнім на засіданні. На вимогу апеляційного суду відповідач не надав рішення профспілкової організації щодо згоди про звільнення позивача.

Статтею 49-2 КЗпП України вказано, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше, ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у звязку зі змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

Згідно п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.1992 "Про практику розгляду судами трудових спорів", розглядаючи трудові спори, повязані з звільненням за п.1 ч.1 ст.40 КЗпП, суди зобовязані зясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або, що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Судом першої інстанції встановлено, що позивачу було запропоновано іншу вакантну посаду в ОСОБА_3 ОУПФУ, яка є тимчасовою, на час перебування основного працівника у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку та знаходиться в м. Шаргород.

Згідно штатного розпису, затвердженого начальником головного управління ПФУ у Вінницькій області 23.03.2016 в смт. Чернівці було створено Чернівецький відділ обслуговування громадян ОСОБА_3 ОУПФУ, в штат якого входять 3 посади головних спеціалістів та 1 посада начальника відділу.

З наведеного слідує, що одночасно із попередженням про звільнення позивача відповідач повинен був запропонувати позивачу всі вакантні посади, проте, він не вжив жодних заходів з метою працевлаштування позивача на відповідній посаді у новоутвореному управлінні, що свідчить про порушення встановленого порядку його звільнення.

При цьому суд першої інстанції вірно вказав, що у протоколі засідання комітету первинної профспілкової організації працівників УПФУ в Чернівецькому районі зазначені лише показники продуктивності праці, проте, не враховано інші обставини, які дають позивачу переважне право на залишення на роботі.

Зокрема, у першу чергу перевага на залишення на роботі надається особам, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці. Тому при вирішенні питання про звільнення працівника роботодавець зобов'язаний перевірити наявність у працівників, посади яких скорочуються, більш високої чи більш низької кваліфікації і продуктивності праці.

Для такої перевірки повинні досліджуватись документи та інші відомості про освіту і присвоєння кваліфікаційних розрядів (класів, категорій, рангів), про підвищення кваліфікації, про навчання без відриву від виробництва, про винаходи і раціоналізаторські пропозиції, авторами яких є відповідні працівники, про тимчасове виконання обов'язків більш кваліфікованих працівників, про досвід трудової діяльності, про виконання норм виробітку (продуктивність праці), про розширення зони обслуговування, про збільшення обсягу виконуваної роботи, про суміщення професій тощо. Однією з істотних ознак більш високої продуктивності праці є дисциплінованість працівника. Тому при застосуванні положень статті 42 КЗпП України щодо переважного права на залишення на роботі слід враховувати в тому числі і наявність дисциплінарного стягнення.

Продуктивність праці і кваліфікація працівника повинні оцінюватися окремо, але в кінцевому підсумку роботодавець повинен визначити працівників, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці за сукупністю цих двох показників. При відсутності різниці у кваліфікації і продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені в частині другій статті 42 КЗпП України.

Судом встановлено, що позивач має більш високу кваліфікацію (порівняно з особами які прийняті на вакантні посади), на останній посаді працював на протязі не значного періоду часу (чим можна пояснити не високі показники роботи), до дисциплінарної відповідальності не притягувався.

Таким чином суд першої інстанції дійшов правильного висновку, про те, що позивач був звільнений з порушенням закону і підлягає поновленню на роботі.

При цьому, у звязку із реорганізацією УПФУ в Чернівецькому районі шляхом злиття в Шаргородське ОУПФУ, суд першої інстанції правильно вказав, що позивач підлягає поновленню на посаді аналогічній за посадою, з якої його звільнено, яка існує на момент його поновлення, а саме на посаді головного спеціаліста відділу обслуговування громадян ОСОБА_3 ОУПФУ (Чернівецький відділ обслуговування громадян).

Визначаючись, щодо розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, апеляційний суд виходить з такого.

Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Середній заробіток працівника згідно з ч. 1 ст. 27 Закону України "Про оплату праці" визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. N 100. Із п. 5 порядку вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абз. 1 п. 8 цього порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

Період вимушеного прогулу позивача становить 63 робочі дні із 01.04.2016 по 06.07.2016. При цьому суд першої інстанції не вірно вказав, початок вимушеного прогулу - 31.03.2016, оскільки це останній робочий день. 06.07.2016 являється останнім днем вимушеного прогулу, оскільки відповідно до наказу відповідача від 06.07.2016 позивача поновлено на роботі.

Як слідує з розрахунку наданого відповідачем на вимогу апеляційного суду, розмір середнього заробітку ОСОБА_4 за період з 01.04.2016 по 06.07.2016 становить 7 291,88 грн., який і підлягає стягненню на користь позивача.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат апеляційний суд вказує на таке.

Відповідно до ст. 90 КАС України витрати, пов'язані з оплатою допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, які надають правову допомогу за договором, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги, передбачених законом.

Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом.

Законом України "Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах" від 20.12.2011 встановлено, що розмір компенсації витрат на правову допомогу в адміністративних справах, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Суд першої інстанції стягуючи на користь позивача судові витрати на правову допомогу в розмірі 2500 грн., не встановив відповідність заявленої до відшкодування позивачем суми таких витрат з врахуванням наведених норм. На пропозицію апеляційного суду, позивач також не надав обґрунтованого та належного розрахунку розміру витрат на правову допомогу, тому вимога про їх стягнення задоволенню не підлягає.

Таким чином адміністративний позов підлягає задоволенню частково.

З огляду на зазначене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги дають підстави для висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання, тобто прийнята постанова не відповідає матеріалам справи та вимогам закону, і підлягає скасуванню з постановленням нової, про часткове задоволення адміністративного позову.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 198 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати її та прийняти нову постанову суду.

Підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 202 КАС України є порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання, а так само розгляд і вирішення справи неповноважним судом.

Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 196, 198, 202, 205, 207, 212, 254 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

апеляційну скаргу ОСОБА_3 об'єднаного управління Пенсійного фонду України Вінницької області задовольнити частково.

Постанову Чернівецького районного суду Вінницької області від 07 червня 2016 року - скасувати та прийняти нову.

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати наказ управління Пенсійного фонду України у Чернівецькому районі Вінницької області № 29-ос від 30.03.2016 "Про звільнення ОСОБА_4"

Поновити ОСОБА_4 на посаді головного спеціаліста відділу обслуговування громадян ОСОБА_3 об'єднаного управління Пенсійного фонду України Вінницької області з 01 квітня 2016 року.

Стягнути з ОСОБА_3 об'єднаного управління Пенсійного фонду України Вінницької області на користь ОСОБА_4 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01 квітня 2016 року по 06 липня 2016 року в розмірі 7 291, 88 грн. (сім тисяч двісті дев'яносто одна гривня 88 коп.)

В іншій частині в задоволенні апеляційної скарги відмовити.

Постанова суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст. 212 КАС України.

Постанова суду складена в повному обсязі 04 жовтня 2016 року.

Головуючий ОСОБА_1 Судді ОСОБА_6 ОСОБА_7