Ухвала суду № 61795786, 27.09.2016, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №474/100/16-ц 27.09.2016 27092016 27.09.2016

Провадження №22-ц/784/2165/16

Справа № 474/100/16-ц Головуючий першої інстанції: Сокол Ф.Г.

Провадження № 22-ц/784/2165/16 Суддя-доповідач Апеляційного суду: Коломієць В.В.

Категорія 23

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 вересня 2016 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області в складі

головуючого Коломієць В.В.

суддів Довжук Т.С., Темнікової В.І.

із секретарем судового засідання Лептуга С.С.,

за участю: представника позивачки ОСОБА_2, представника відповідача Гурова В.Г., представника Відділу Держгеокадастру у Врадіївському районі Миколаївської області Кравченка Ю.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Приватного підприємства «Виробничо-комерційне підприємство «Каро» (далі - ПП «ВКП «Каро») на рішення Врадіївського районного суду Миколаївської області від 17 серпня 2016 року за позовом ОСОБА_5 до ПП "ВКП "Каро», треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору - Відділ Держгеокадастру у Врадіївському районі Миколаївської області, Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, Врадіївське відділення Первомайської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС Миколаївської області, Врадіївська районна державна адміністрація, Приватне підприємство "Веселий роздол", Головне територіальне управління юстиції у Миколаївській області, про визнання недійсним договору оренди землі,

В С Т А Н О В И Л А :

У січні 2016 року ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом до ПП "ВКП "Каро», Реєстраційної служби Первомайського міськрайонного управління юстиції Миколаївської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Відділ Держгеокадастру у Врадіївському районі Миколаївської області, про визнання недійсним договору оренди землі.

Позивач вказувала, що 09 лютого 1998 року на підставі Державного акту від 09 лютого 1998 року, серії МК № 393, отримала в постійне користування земельну ділянку для ведення фермерського господарства загальною площею 47,0 га, розташовану на території Краснопільської сільської ради Врадіївського району Миколаївської області. В подальшому нею було створено та зареєстровано фермерське господарство «Золота Нива». У 2012 році між нею та ПП "Веселий роздол" був укладений договір про спільний обробіток земельної ділянки площею 47 га, однак у 2015 році за пропозицією керівника ПП «ВКП «Каро», який запропонував їй кращі умови, вона уклала з даним підприємством договір спільної діяльності щодо обробітку вищевказаної земельної ділянки, при цьому попередній договір не був припинений чи розірваний. За твердженням позивачки вона підписала договір, бланк якого ще не був заповнений, та надала директору ПП «ВКП «Каро» документи, які, з його слів, були необхідні для реєстрації вказаного договору. Як зазначила ОСОБА_5, оскільки ПП «ВКП «Каро» не надало їй примірник оригіналу договору, вона звернулася до реєстраційної служби, де їй надали витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, згідно якого за ПП «ВКП «Каро» рішенням державного реєстратора Реєстраційної служби Первомайського міськрайонного управління юстиції Миколаївської області Горішньої М.Л. від 07 вересня 2015 року зареєстровано право оренди земельної ділянки, а підставою виникнення такого права, вказано договір оренди землі б/н від 15 травня 2015 року. При цьому, її вказано орендодавцем, як фізичну особу, а орендарем ПП «ВКП «Каро». Вважає, що її було введено в оману, оскільки вона вважала, що підписує договір про спільну діяльність, а не договір оренди земельної ділянки. Крім того, ОСОБА_5 вказує, що вона є користувачем, а не власником земельної ділянки, тому не може виступати в якості орендодавця. Таким чином, вважає, що договір оренди землі, укладений між нею та ПП «ВКП «Каро» 15 травня 2015 року, зареєстрований 07 вересня 2015 року, не відповідає вимогам ч.1 ст.203 ЦК України та суперечить вимогам та положенням ч.1 ст. 407 ЦК України, ч.7 ст.93 Земельного кодексу України, Закону України «Про оренду землі».

Посилаючись на викладене, просила визнати недійсним вказаний договір оренди.

ПП "ВКП "Каро" позов не визнало. Представник відповідача зазначав, що позивачка власноручно підписувала договір оренди землі, знала про його умови, оскільки власноручного його заповнювала, та позивачка мала право укладати договір оренди землі щодо земельної ділянки, яка була їй надана для ведення фермерського господарства.

В якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет, судом було залучено Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, Врадіївське відділення Первомайської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС Миколаївської області, Врадіївська районна державна адміністрація, Приватне підприємство "Веселий роздол", Головне територіальне управління юстиції у Миколаївській області.

Ухвалою Врадіївського районного суду Миколаївської області від 26 травня 2016 року провадження у справі в частині позовних вимог до Реєстраційної служби Первомайського міськрайонного управління юстиції Миколаївської області закрито на підставі п.3 ч.1 ст. 206 ЦПК України.

Рішенням Врадіївського районного суду Миколаївської області від 17 серпня 2016 року позов ОСОБА_5 задоволено. Визнано недійсним договір оренди землі, укладений 15.05.2015 року між ОСОБА_5 та ПП "ВКП "Каро", зареєстрований в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 07.09.2015 року державним реєстратором реєстраційної служби Первомайського МРУЮ Горішньою М.Л. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 24191005, номер запису про інше речове право: 11060488. Стягнуто з ПП "ВКП "Каро" на користь ОСОБА_5 витрати зі сплати судового збору в сумі 551 грн. 20 коп.

В апеляційній скарзі ПП «ВКП «Каро», посилаючись на незаконність і необґрунтованість оскаржуваного рішення, неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення скасувати та ухвалити нове, яким закрити провадження у справі.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановено і підтверджується матеріалами справи, що згідно державного акта № 393 від 09.02.1998р. ОСОБА_5 на підставі рішення Врадіївської районної державної адміністрації № 425-р від 02.12.1997р. надана в постійне користування земельна ділянка площею 47,0 га, розташована в межах Краснопільської сільської ради для ведення фермерського господарства (т.1 а.с. 9).

Згідно відомостей з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України Фермерське господарство "Золота Нива" було створено у 1994 році. Засновником цього Фермерського господарства є ОСОБА_5, яка є і головою цього Господарства. Статутом ФГ "Золота Нива" визначено склад земель фермерського господарства та зокрема зазначено, що права володіння та користування земельними ділянками, які знаходяться у власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське господарство (п. 5.1.2.). Фермерське господарство має право продавати або іншим чином відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину (п. 4.1.) (т. 1 а.с. 28-37).

З листа Первомайської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС Миколаївської області № 233/10/14-17-101 від 09.03.2016р. вбачається, що з 09.02.1998р. по 23.02.2016р. за земельну ділянку площею 47,0 га, яка розташована в межах Краснопільської сільської ради, перед податковою інспекцією звітувалося ФГ "Золота Нива" (т.1 а.с. 67)..

Між тим, надана в постійне користування ОСОБА_5 земельна ділянка до теперішнього часу не була передана у власніть позивачки чи ФГ "Золота Нива" та знаходиться у власності держави.

31 липня 2012 року між ФГ "Золота Нива" та ПП "Веселий роздол" укладено договір по спільну діяльність строком на 10 років, за яким сторони домовились, що ФГ "Золота Нива" надає ПП "Веселий роздол" для спільної діяльності земельну ділянку площею 47,0 га, яка розташована в межах Краснопільської сільської ради з метою виробництва сільськогосподарської продукції (т. 1 а.с. 56-57).

15 травня 2015 року між ОСОБА_5 та ПП "ВКП "Каро" укладено договір оренди землі, згідно умов якого об'єктом оренди є земельна ділянка площею 47,0 га, яка розташована в межах Краснопільської сільської ради, кадастровий номер НОМЕР_1 строком на 10 років (т. 1 а.с. 73-76).

ОСОБА_5 свій підпис на останній сторінці оспорюваного договору оренди землі не заперечувала та підтвердила факт отримання нею грошей від відповідача в сумі 70 000 грн. 00 коп. в рахунок укладеного з ПП ВКП «Каро» договору.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 43968780 від 16.09.2015р. згідно рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер: 24191005 від 07.09.2015р. на підставі договору оренди землі від 15.05.2015р., укладеного між ОСОБА_5 та ПП "ВКП "Каро", за відповідачем зареєстровано право оренди земельної ділянки площею 47,0 га, кадастровий номер НОМЕР_1 (т 1 а.с. 12-13).

Разом з тим, з листа Відділу Держгеокадастру у Врадіївському районі Миколаївської області № 10-14.12-99.4-479/25-15 від 30.12.2015р. вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером НОМЕР_1 в національній кадастровій системі не зареєстрована. Також зазначено, що земельній ділянці площею 47,0 га, яка розташована в межах Краснопільської сільської ради та надана в постійне користування ОСОБА_5 для ведення фермерського господарства, кадастровий номер не присвоювався. Будь-які договори оренди на земельну ділянку у Відділі Держземагенства чи Держгеокадастру не реєструвалися (т. 1 а.с. 220).

Відповідно до ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнанх або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За змістом ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинтва справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цвільих, жилових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Оже, з огляду на викладене законодавством визначено три окремі підстави для захисту цивільного права особи: порушення, невизнання, оспорення цивільного права

Статтею 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним.

Відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторі або інша заінтересована особа заперечує його дійсість на пдставах, втановлених законом, такий правочин може бути визаий судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною 1 ст. 203 ЦК України встановлено, що змст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цвільного законодавства, а також інтересам держави і суспіства, його моральним засадам.

Згідно роз'яснень, викладених у п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

За положеннями ст. 792 ЦК України, за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Згідно ст. 13 Закону України "Про оренду землі", договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відподно до ст. 3 Закону України "Про оренду землі", об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності.

Статтею 4 Закону України "Про оренду землі" визначено, що орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є органи виконавчої влади, які відповідно до закону передають земельні ділянки у власність або користування.

У відповідності до ч. 1 ст. 92 ЗК України, право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Згідно ч. 1 та 4 ст. 124 ЗК України, передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Підставою для укладення договору оренди може бути цивільно-правовий договір про відчуження права оренди.

Статтями 125 та 126 ЗК України визначено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Отже, з комплексного аналізу зазначених норм чинного законодавства слідує, що власник земельної ділянки має право володіти, користуватися та розпоряджатися нею, водночас, особа, які надано земельну ділянку в постійне користування має право лише володіти та користуватися нею, а право розпоряджатися, в тому числі передавати її в оренду, вона має лише у разі наявності відповідного рішення органу виконавчої влади.

Встановивши, що на момент укладення оспорюваного договору оренди право власності на земельну ділянку за позивачем, в порядку визначеному чинним законодавством, не було зареєстровано, а власником земельної ділянки була держава, яка здійснювала свої повноваження через Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, яке в свою чергу не приймало жодного рішення щодо передачі земельної ділянки в оренду будь-кому, в тому числі відповідачу, суд дійшов обгрунтованого висновку, що силу вищевикладених приписів чинного законодавства, позивачка не мала права на укладення оспорюваного договору щодо передачі земельної ділянки, наданої їх в постійне користування, в оренду.

Таким чином, перевіряючи обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_5 суд повно та всебічно дослідив усі обставини, що мають значення для справи, дав належну оцінку зібраним по справі доказам, правильно застосував норми матеріального та процесуального права та дійшов вірного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову про визнання недійсним укладеного сторонами договору оренди землі від 15.05.2015р. з підстав, передбачених ст. 215, ч. 1 ст. 203 ЦК України.

Висновок суду щодо недоведеності позивачкою наявності на момент укладення оспорюваного договору обставин передбачених ст.ст. 229 та 230 ЦК України, які б свідчили про недійсність договору з цих підстав - в апеляційному порядку не оспорювався.

Колегія суддів не може погодитись із посиланнями апеляційної скарги на те, що даний спір подвідомчен господарському суду, а не суду загальної юрисдикції.

Так, відповідно до пп. 1, 2 ч.1 ст.15 ЦПК України, суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Згідно із ч.1 ст.1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

За положеннями ст. 12 ГПК України справи зі спорів, пов'язаних з визнанням правочинів (господарськи договорів) недійсними, розглядають розглядаються господарськими судами за одночасної наявності двох умов: якщо ці спори виникають з цивільних або господарських відносин, у тому числі з корпоративних, та суб'єктивний склад сторін спору відповідає ст. 1 ГПК України.

Відповідно до роз'яснень, викладених у пункті 3 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 3 від 1 березня 2013 року "Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ", суди мають виходити з того, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).

Як роз'яснено у п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" № 7 від 16 квітня 2004 року за загальним правилом розмежування компетенції судів з розгляду земельних та повязаних із земельними відносинами майнових спорів відбувається залежно від субєктивного складу їх учасників. Ті земельні та повязані із земельними відносинами майнові спори, сторони в яких є юридичні особи, а також громадяни, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу субєкта підприємницької діяльності, розглядаються господарськими судами, а всі інші в порядку цивільного судочинства, крім спорів, зокрема, повноважень при реалізації ними владних повноважень при реалізації ними управлінських функцій у сфері земельних правовідносин, вирішення яких згідно з пунктами 1,3 частини першої ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства віднесено до компетенції адміністративних судів.

Судам підсудні справи за заявами, зокрема, про вирішення спорів, пов'язаних з орендою землі.

Отже, матеріально-правова вимога, заявлена ОСОБА_5, підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.

Обгрунтовуючи позов, ОСОБА_5 посилалась на те, що вона, діючи як фізична особа, 15 травня 2015 року уклала договір оренди земельної ділянки з ПП "ВКП "Каро", який просила визнати недійсним, оскільки помилялася стосовно юридичних наслідків укладення такого договору та до того ж його зміст суперечить вимогам закону.

Відповідно до змісту спірного договору орендодавцем є позивачка як фізична особа. Отже, враховуючи презумпцію правомірності правочину, встановлену ст. 204 ЦК України, даним договором саме на ОСОБА_5 як на фізичну особу покладені обов'язки, виконання яких має право вимагати від неї ПП ВКП «Каро». Таким чином, вчинення спірного договору безпосередньо порушує права ОСОБА_5, а тому доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_5 є неналежним позивачем, безпідставні.

Також є необґрунтованими посилання апеляційної скарги на порушення судом першої інстанції вимог процесуального права в зв'язку із незалученням до участі у справи у якості співпозивача Головного управління Держгеокадастру у Миколаївської області, оскільки діючим цивільно-процесуальним законодавством не передбачені право або обов'язок суду за власною ініціативою залучати до участі у справі іншу особу у якості позивача. До того ж Головне управління Держгеокадастру у Миколаївської області, яке було залучено судом до участі у справі в якості третьої особи, вважало позов ОСОБА_5 таким, що підлягає задоволенню, при цьому самостійних вимог щодо предмету спору не заявляло.

Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків місцевого суду, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення.

За такого, колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду першої інстанції.

Керуючись статтями 303, 308, 315 ЦПК України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Приватного підприємства «Виробничо - комерційне підприємство «Каро» - відхилити, а рішення Врадіївського районного суду Миколаївської області від 17 серпня 2016 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий: В.В. Коломієць

Суддя Т.С. Довжук

Суддя: В.І. Темнікова