Постанова № 61775960, 03.10.2016, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

03 жовтня 2016 року № 826/1063/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді Добрянської Я.І., суддів: Федорчука А.Б., Кузьменка В.А., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу:

за позовом громадянки Сомалі ОСОБА_1,до відповідача-1 відповідача-2 Державної міграційної служби України Управління Державної міграційної служби України в Київській області,провизнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Громадянка Сомалі ОСОБА_1 звернулася в Окружний адміністративний суд м. Києва з позовом до відповідачів Державної міграційної служби України, Управління Державної міграційної служби України в Київській області про:

- визнання неправомірним та скасування наказу Управління Державної міграційної служби України в Київській області № 168 від 06.11.2015, на підставі якого громадянці Сомалі ОСОБА_1 було видане повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

- визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 40-15 від 29.12.2015 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,

- зобов'язання Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки Сомалі ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Позовні вимоги мотивовано тим, що відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення не враховано всіх обставин, за наявності яких позивач звернувся зі заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Крім того, представником позивача під час судового розгляду справи наголошено, що підстава, яка слугувала підгрунттям для прийняття оскаржуваного рішення, а саме: повторне звернення позивача з підстав, аналогічних тим, що вже були предметом розгляду, є необґрунтованою, оскільки у положення Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" з того часу були внесено зміни, якими було розширено поняття "особа, яка потребує додаткового захисту ".

Відповідач та третя особа проти задоволення позовних вимог заперечував, вказавши про правомірність оскаржуваного рішення, прийнятого у межах та на підставі наявних в останнього повноважень, з урахуванням того, що у даному випадку не доведено, що перебування позивача у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі.

Так, дослідивши наявні у справі матеріали, суд прийшов до висновку про можливість продовження розгляду даної справи у порядку письмового провадження.

Отже, розглянувши подані сторонами документи та матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд м. Києва, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1, громадянка Сомалі, ІНФОРМАЦІЯ_1, народилася в Сомалі, м. Могадшо, за національністю сомалійка (етнічна група Ашраф), сповідує іслам, розлучена. Документи, що посвідчують особу відсутні. Прибула в України 25.12.2011, автомобільним сполученням, нелегально.

Із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернулася 06.11.2015 до Управління Державної міграційної служби України Київській області. Основними причинами звернення за захистом заявниця зазначає загальнопоширене насильство в Сомалі та систематичне порушення прав людини, а також те, що вона, як особа, яка належить до клану меншості, може зазнати переслідувань з боку угруповування Аль-Шабаб.

06.11.2015 позивач отримала повідомлення Управління Державної міграційної служби України в Київській області № 57 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі наказу Управління Державної міграційної служби України в Київській області № 168 від 06.11.2015.

Не погоджуючись із таким рішенням, позивач 13.11.2015 направила поштою скаргу на відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту до Державної міграційної служби України.

14.01.2016 позивач отримала повідомлення Управління Державної міграційної служби України в Київській області № 4 від 14.01.2016 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення Державної міграційної служби України № 40-15 від 29.12.2015, згідно положень ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту».

Дослідивши наявні у справі докази, проаналізувавши матеріали справи та вивчивши норми чинного законодавства з приводу даного спору, а також заслухавши пояснення представників сторін в судовому засіданні, суд дійшов до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог, зважаючи на наступне.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Перевіряючи правомірність оскаржуваного позивачем рішення, суд звертає увагу на таке.

Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 №3671-VI (далі по тексту - Закон №3671-VI).

Згідно із визначенням, наведеним в пункті 1 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI (тут і далі в редакції, чинній на момент винесення спірного рішення) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Слід зазначити, що стаття 2 Закону №3671-VI встановлює, що питання, пов'язані з біженцями та особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту, регулюються цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, застосовуються правила міжнародного договору.

Приписами статті 5 Закону №3671-VI визначено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. (ч. 1) Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. (ч.2)

З огляду на статтю 7 Закону №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. (ч.1). Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. (ч.2) До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. (ч. 7) У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, його прізвище, ім'я, по батькові та інші дані про нього попередньо, до встановлення особи, записуються за його вказівкою, про що зазначається в реєстраційному листку на особу та робиться відповідний запис на заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.(ч.8) Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту:

реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи;

ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов'язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України;

заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім'єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник;

заповнює інші необхідні документи;

оформлює особову справу;

роз'яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги відповідно до закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги;

заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи. (ч.12)

При цьому, стаття 17 Закону №3671-VI встановлює, що особа, якій відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, зазначених упунктах 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону, у разі виникнення зазначених умов може повторно звернутися із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. (ч. 1). Особа, стосовно якої прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також яка оскаржує відповідне рішення до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, або до суду, до прийняття рішення за скаргою має права та обов'язки, передбачені статтею 13 цього Закону. (ч.2) Особа, яка отримала повідомлення суду про підтвердження рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, скасування рішення про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, повинна залишити територію України в установлений строк, якщо вона не має інших встановлених Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" законних підстав для перебування в Україні. (ч.3).

Згідно до ч. 6 статті 5 Закону №3671-VI Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Як вбачається із матеріалів справи, громадянка Сомалі ОСОБА_1 28.03.2012 звернулася до Державної міграційної служби України, за наслідком чого було прийнято рішення від 05.11.2012 № 585-12 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту яке, в свою чергу визнано обґрунтованим під час його перегляду у судовому порядку (№ К/800/37483/13).

30.01.2014 позивач повторно звернулася із заявою до Головного управління Державної міграційної служби України у Закарпатській області. Відповідно до наказу Головного управління Державної міграційної служби України у Закарпатській області від 30.01.2014 № 20-б ОСОБА_1 було відмовлено у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Дане рішення визнано законним та обґрунтованим під час його перегляду у судовому порядку (справи № 807/428/14, 876/6103/14).

Разом з тим, суд зазначає, що у ст. 33 Глави 3 Розділу 2 Директиви Европейського парламенту та ради ЕС 2013/32/EU від 26 червня 2013 года «Про загальні процедури надання та позбавлення міжнародного захисту» (перероблена) міститься перелік випадків, коли держави можуть визнати заяву про надання міжнародного захисту неприйнятою до розгляду, серед яких: інша держава надала міжнародний захист; держава, яка не є членом ЕС, вважається першою країною, яка надала заявнику притулок, згідно ст.35; країна, яка не є членом ЕС, вважається безпечною для заявника третьою країною, згідно ст.38; заява є повторною заявою, в якій заявник не надав, або в якій не були виявлені нові дані або висновки, які стосуються розгляду заявника в якості особи, що має право на міжнародний захист відповідно до Директиви 2011/95/EU.

Суд також враховує, що відповідно до п. (36) Директиви Европейського парламенту та ради ЕС 2013/32/EU від 26 червня 2013 года, якщо заявник подає повторно заяву без надання нових доказів або аргументів неспіврозмірно було б вимагати від держави-члена ЕС проведення нової процедури в повному обсязі. В таких випадках держави-члени повинні відхилити заяву як неприпустиму для розгляду згідно принципу неприпустимості повторного розгляду.

При цьому, суд звертає увагу, що твердження представника позивача, покладені в обґрунтування заявлених позовних вимог, про неврахування відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення змін до Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", якими було розширено поняття "особа, яка потребує додаткового захисту", суд вважає обґрунтованими, оскільки внаслідок таких змін, якими визначення особи, яка потребує додаткового захисту, доповнено словами "…або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань" у спірних правовідносинах впливають на суть прийнятого рішення, як і на підстави звернення позивача з проханням про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що вказано вище.

Тобто за вказаний період у чинному законодавстві відбулися чергові зміни, а тому вищевказане є підставою для того, щоб вважати, що зазначені умови визначені у ч. 6 статті 5 Закону №3671-VI змінилися.

Будь-яке рішення чи дії суб'єкта владних повноважень має бути законними та обґрунтованими, прийнятими чи вчиненими в межах наданих повноважень, мати під собою конкретні об'єктивні факти, на підставі яких його ухвалено або вчинено, а суд, відповідно до п.3ст.2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, перевіряє чи прийнято такі рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Суд вважає, що оскаржуване рішення, прийнято відповідачем з порушенням вимог ст.2 КАС України, а саме: з порушенням принципу обґрунтованості, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.

Щодо позовної вимоги про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 40-15 від 29.12.2015 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд зазначає наступне.

Статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень; до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин 1, 2 статті 55 Конституції України, статей 2, 6 Кодексу адміністративного судочинства України.

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 01.12.2004 №18-рп/2004 дав визначення поняттю "охоронюваний законом інтерес", який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

<...> поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" має один і той же зміст.

Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Тому, завданням адміністративного судочинства є захист саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах, причому захист прав, свобод та інтересів є похідним, тобто передбачає наявність установленого судом факту їх порушення.

З урахуванням наведених норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені, невизнані права, свободи чи інтереси такої особи, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Зі змісту оскаржуваного рішення, а саме в частині позовної вимоги про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 40-15 від 29.12.2015 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вбачається, що останнім відхилено скаргу на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Отже, оскаржене рішення саме по собі не є юридично значимим для позивача, оскільки не має безпосереднього впливу на суб'єктивні права та обов'язки позивача шляхом позбавлення його можливості реалізувати належне йому право або шляхом покладення на нього будь-якого обов'язку, а, відтак, оскаржене рішення безпосередньо не порушує права та інтереси позивача, з огляду на що, суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог в цій частині.

Статтею 71 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Згідно ч.2 ст.71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Враховуючи те, що відповідач, який є суб'єктом владних повноважень, при прийнятті оскаржуваних рішень діяв без урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямовані ці рішення, позивач зазначив в заяві від 06.11.2015 нові дані, відповідач безпідставно не врахував це, а тому суд доходить висновку, що позов підлягає задоволенню.

Керуючись, ст. ст. 2, 71, 158, 160, 163 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов громадянки Сомалі ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати неправомірним та скасувати наказ Управління Державної міграційної служби України в Київській області № 168 від 06.11.2015, на підставі якого громадянці Сомалі ОСОБА_1 було видане повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки Сомалі ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

В задоволенні інших позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили у порядку, встановленому в ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до Київського апеляційного адміністративного суду в порядку та строки, визначені ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: Я.І. Добрянська

Судді В.А. Кузьменко

А.Б. Федорчук