Рішення № 61648819, 26.09.2016, Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області

Справа № 182/2574/16-ц

Провадження № 2/0182/2533/2016

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

26.09.2016 року м. Нікополь

Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області у складі:

головуючого судді - Багрової А.Г.

за участю секретаря - Снєгульської В.М.

за участю:

позивача - ОСОБА_1

представника третьої особи - ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Нікополі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства „ОСОБА_3 ОСОБА_4 , ОСОБА_5, третя особа Товариство з обмеженою відповідальністю „Мода і МИ про визнання недійсним кредитного договору,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з позовом Публічного акціонерного товариства „ОСОБА_3 ОСОБА_4 , ОСОБА_5, третя особа Товариство з обмеженою відповідальністю „Мода і МИ та просить суд визнати недійсним кредитний договір № К-Д014\05-3\12 від 24.04.2007 року, який укладений між ПАТ „ОСОБА_3 банк ОСОБА_4 та фізичною особою підприємцем ОСОБА_5.

В обґрунтування позову послався на те, що він є поручителем в забезпечення виконання зобовязань за вищезазначеним кредитним договором, однак умови кредитного договору суперечать вимогам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства, оскільки кредит наданий в доларах США, а не в гривні, при цьому ПАТ „ОСОБА_3 банк ОСОБА_4 немав індивідуальної ліцензії для здійснення валютних операцій та використання іноземної валюти на території України як засобу платежу за цим кредитним договором, до того ж зазначений кредитний договір є за своїм змістом договором споживчого кредиту, тому не може бути підставою для визнання його господарським договором, в кредитному договорі відповідальність банку не передбачена і для отримання кредиту ОСОБА_6 не було надано техніко-економічного обґрунтування кредитного заходу та розрахунок економічного ефекту від його реалізації і в договорі поруки він поручався за зобовязаннями ОСОБА_7, а не фізичної особи підприємця ОСОБА_5Й.( а.с. 2-8, 96)

В судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав та просив задовольнити.

Представник ПАТ „ОСОБА_3 банк ОСОБА_4 в судове засідання не зявився. Подав заяву про розгляд справи за його відсутності ( а.с. 111), письмові заперечення проти позову та заяву про застосування судом строків позовної давності. Вважає, що вимоги позивача є безпідставними та необґрунтованими ( а.с.65 - 77, 112-128), оскільки укладення кредитного договору в іноземній валюті та використання іноземної валюти як засобу платежу по кредитним зобовязанням ОСОБА_5 не суперечить вимогам діючого законодавства, до того ж ОСОБА_1 не є стороною в кредитному договорі і в позовній заяві не зазначає, які його права порушені при укладенні кредитного договору. Договір поруки з ОСОБА_1 був укладений 25.04.2007 року і в межах строку позовної давності не звертався до суду з вимогою про визнання кредитного договору недійсним, а звернувся більше ніж через девять років і після того. Також згідно рішення суду з ОСОБА_1 та позичальника рішенням суду від 12.07.2010 року стягнуто заборгованість за кредитним договором, однак з того часу також пройшло понад шість років і ОСОБА_1 не звертався до суду з вимогами про визнання недійсним кредитного договору, а тому також з підстав пропущення строку позовної давності просить суд відмовити в задоволенні позову.

Відповідач ОСОБА_5 в судове засідання не зявилась, повідомлялась про дату, час та місце судового засідання належним чином, причини неявки суду не відомі.

Представник ТОВ „Мода і МИ проти позову не заперечував та просив суд задовольнити позовні вимоги та визнати кредитний договір недійсним , оскільки банківську ліцензію НБУ на здійснення валютних операцій банк отримав лише в 2011 році і на час укладення кредитного договору не мав права надавати кредит в іноземній валюті. Зазначив, що умови кредитного договору суперечать вимогам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства, оскільки кредит наданий в доларах США, а не в гривні, при цьому ПАТ „ОСОБА_3 банк ОСОБА_4 немав індивідуальної ліцензії для здійснення валютних операцій та використання іноземної валюти на території України як засобу платежу за цим кредитним договором.( а.с. 107-109)

Заслухавши сторони, дослідивши матеріали справи та заперечення, суд дійшов до наступного висновку.

В судовому засіданні встановлено, що 24.04.2007 року між ВАТ „ОСОБА_3 банк ОСОБА_4 та фізичною особою підприємцем ОСОБА_5 був укладений кредитний договір № К-Д 014/05-3/12 за яким ОСОБА_5 отримала кредит в розмірі 190000 доларів США на придбання нерухомості.(а.с.9-14)

В забезпечення виконання зобовязань ОСОБА_5 взятих на себе зобовязань по кредитному договору № К-Д 014/05-3/12 між ОСОБА_1 та ВАТ „ОСОБА_3 банк ОСОБА_4 був укладений договір поруки від 25.04.2007 року ( а.с.15)

Між ТОВ „Мода і Ми та ВАТ „ОСОБА_3 банк ОСОБА_4 в забезпечення виконання боргових зобовязань ОСОБА_5 по кредитному договору № К-Д 014/05-3/12 був укладений договір іпотеки від 24.04.2007 року ( а.с.16-18)

Судом встановлено, що згідно рішення Нікопольського міськрайонного суду від 12.07.2010 року з ОСОБА_5 та ОСОБА_1 на користь ВАТ „Раффайзен банк ОСОБА_4 солідарно стягнуто заборгованість по кредитному договору № К-Д 014/05-3/12 ( а.с. 116-117). Рішення суду набуло чинності 07.09.2010 року.

Пункт 1ст. 99 Конституції України, ст. З Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" та ст. 3 Декрету КМ України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", які визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України не містять заборони на вираження грошових зобов'язань в іноземній валюті.

Відповідно до законодавства України гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, а обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства.

Можливість вираження грошового еквіваленту зобов'язання в іноземній валюті прямо передбачено Цивільним кодексом України(надалі -ЦК України) та іншими нормативно-правовими актами.

Так, відповідно до ч. 2ст. 524 ЦК України, сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Відповідно до ч. 2ст. 192 ЦК України, іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ч. 2, 3ст. 533 цього ж Кодексу, якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом, використання іноземної валюти, а також платіжних документів у іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

У нормах ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" від 07.12.2000 року N 2121-III(із змінами та доповненнями), зазначено, що банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями на підставі банківської ліцензії.

Відповідно до ч. 1ст. 49 Закону України "Про банки та банківську діяльність", як кредитні у цій статті розглядаються операції, зазначені у пункті 3 частини першої та у пунктах 3-7 частини другої статті 47 цього Закону.

Виходячи з викладеного, банк як фінансова установа може здійснювати кредитування як валютні операції в іноземній валюті при наявності банківської ліцензії та письмового дозволу Національного банку України.

Відповідно до ч. 1ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим декретом, тобто, операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України.

Згідно з визначенням, наданим в ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банківська ліцензія - документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визначених у цьому Законі, на підставі якого банки та філії іноземних банків мають право здійснювати банківську діяльність; згідно з п. 1.2 Положення НБУ N 275 письмовий дозвіл Національного банку - документ, який видає Національний банк у порядку і на умовах, визначених Законом України "Про банки і банківську діяльність" та цим Положенням, на підставі якого банки мають право здійснювати окремі операції, передбачені статтею 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність".

Частиною 2статті 5 Декрету "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" передбачено, що генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Постановою Правління Національного банку України від 9 серпня 2002 року N 297на виконання вказаної норми затверджено Положення про порядок надання небанківським фінансовим установам, національному оператору поштового зв'язку генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій. Спеціальний нормативно-правовий акт, який би передбачав необхідність та порядок отримання банківськими установами генеральної ліцензії - додатково до банківської ліцензії та дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями Національним банком України на даний момент не прийнятий.

Таким чином, банківська ліцензія та письмовий дозвіл на здійснення банком валютних операцій, видані Національним банком України відповідно до ст. 47 Закону "Про банки і банківську діяльність" в порядку, визначеному Положенням НБУ N 275, є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій у розумінні ч. 2 ст. 5 Декрету Про систему валютного регулювання і валютного контролю". Тобто, операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту 2 статті 5 Декрету.

ВАТ „ОСОБА_3 банк ОСОБА_4 було отримано банківську ліцензію за N 10 від 11.10.2006 року на право здійснення банківських операцій, визначених частиною першою та пунктами 5-11 частини другої статті 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність", серед яких передбачено право здійснювати операції з валютними цінностями, копію якого долучено до матеріалів справи( а.с.67). Невід'ємною частиною цієї ліцензії є Дозвіл за N 10-4 з додатком, в якому наведено перелік операцій, які має право здійснювати з валютними цінностями, копія якого також долучена до матеріалів справи (а. с. 68-70).

Тому ВАТ „ОСОБА_3 банк ОСОБА_4 мав право здійснювати операції з валютними цінностями із розміщенням залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик (що також передбачено Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого Постановою Правління Національного банку України N 275 від 17.07.2001, яке було чинним на час одержання банком ліцензії та укладення оскаржуваного договору), тобто кредитування в іноземній валюті на підставі банківської ліцензії.

Щодо посилання позивача у позовній заяві на необхідність отримання індивідуальної ліцензії для здійснення операції з надання і одержання кредиту в іноземній валюті, як підставі для визнання кредитного договору недійсним, слід зазначити, що виходячи з аналізу визначень термінів "валютна операція", "валютні цінності", наданих в статті 1 Декрету, надання кредитів в іноземній валюті слід відносити до валютних операцій.

Здійснення валютних операцій може мати місце на підставі генеральних чи індивідуальних ліцензій Національного банку України.

Відповідно до ст. 5 Декрету індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Перелік валютних операцій, для здійснення яких необхідна індивідуальна ліцензія НБУ, наданий у частині 4 цієї статті.

Генеральні ліцензії надаються на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Пункт "в" частини 4 статті 5 Декрету передбачає вимогу щодо отримання індивідуальної ліцензії НБУ на здійснення операцій щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.

Виходячи з наведеного, індивідуальна ліцензія на проведення вказаних операцій необхідна лише у тому випадку, якщо терміни і суми кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Однак, на даний час законодавством не встановлено терміни і суми кредитів в іноземній валюті як критерії їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування.

Ця обставина, з огляду на відсильний характер норми Декрету, не дозволяє поширити режим індивідуального ліцензування на валютні операції, пов'язані з наданням резидентами (банками та іншими фінансовими установами) кредитів в іноземній валюті іншим резидентам.

Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій, єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами ст. 5 Декрету є наявність у банку генеральної ліцензії (банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями) на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку.

Щодо використання іноземної валюти як засобу платежу, то підпунктом г) пункту 4ст. 5 Декрету КМУ "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" в редакції, що була чинною на час укладення оспорюваного правочину, встановлено, що індивідуальної ліцензії потребує така операція як використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.

Однак, відповідно до п. 1.5. положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року N 483 в редакції, що діяла на час укладення оспорюваного договору, використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями); у випадках, передбачених законами України.

Отже, у зв'язку з тим, що отримувачем грошових коштів в іноземній валюті є ВАТ „ОСОБА_3 банк ОСОБА_4", який отримав банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, то позичальник може використовувати іноземну валюту як засіб платежу за кредитним договором без отримання індивідуальної ліцензії.

Зважаючи на зазначене, кредитний договір № К-Д 014/05-3/12 укладений 24.04.2007 року ВАТ „ОСОБА_3 банк ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладений відповідно до положень чинного законодавства та в межах повноважень відповідача, щодо здійснення валютних операцій на підставі банківської ліцензії.

Посилання позивача на те, що за своїм змістом кредитний договір є договором споживчого кредиту, тому не може бути підставою для визнання його господарським договором, що умови є несправедливими , так як в кредитному договорі відповідальність банку не передбачена і , що для отримання кредиту ОСОБА_6 не було надано техніко-економічного обґрунтування кредитного заходу та розрахунок економічного ефекту від його реалізації, не може бути прийняте до уваги.

Зокрема, за положеннями статей 626 - 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно ж до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

За змістом статей 11,18 Закону України "Про захист прав споживачів" до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Судом встановлено, що кредитний договір між ВАТ „ОСОБА_3 банк ОСОБА_4 та ОСОБА_5 підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі.

Статтею 203 ЦПК України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Аналізуючи спірний договір на відповідність зазначеним вимогам, суд приходить до висновку, що його зміст не суперечить нормам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Даний правочин вчинено у формі, встановленій законом, і він спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

А посилання позивача на те, що оскаржуваний договір не містить техніко-економічного обґрунтування кредитного заходу та розрахунок економічного ефекту від його реалізації і не є господарським договором був фактично укладений не з фізичною особою - підприємцем не є підставою для визнання договору недійсним.

Таким чином, судом не встановлено підстав для визнання кредитного договору від 24.04.2007 року № К-Д 014/05-3/12н недійсним.

Статтею 256 ЦК України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Статтею 257 ЦК України визначено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Статтею 261 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до статті 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Оскільки , судом встановлено, що оспорюваний договір було укладено 24.04.2007 року і 25.04.2007 року ОСОБА_1 укладаючи договір поруки був обізнаний з умовами кредитування ОСОБА_5, про що зазначено в договорі поруки, то строки позовної давності спливли 25.04.2010 року. До того ж згідно рішення Нікопольського міськрайонного суду від 12.07.2010 року з ОСОБА_5 та ОСОБА_1 на користь ВАТ „Раффайзен банк ОСОБА_4 солідарно стягнуто заборгованість по кредитному договору № К-Д 014/05-3/12 ( а.с. 116-117). Рішення суду набуло чинності 07.09.2010 року.

Як вбачається з позовної заяви, ОСОБА_1 звернувся з позовом до суду тільки 17.05.2016 року зі спливом позовної давності, заяви про визнання поважними причини пропуску позовної давності суду не подавав, а тому в позові слід відмовити відповідно до ч.4 статті 267 ЦК України.

Керуючись Декретом КМ України від 19.02.1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", Законом України „Про банки та банківську діяльність, Законом України „Про національний банк України, Законом України „Про захист прав споживачів, ст. 192, 203, 215, 256,257, 261, 267, 533,524, 626-628,1054 ЦК України, ст. ст. 3, 10, 11,60, 209, 212, 214-215 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

На рішення може бути подана апеляційна скарга протягом десяти днів з дня його оголошення до апеляційного суду Дніпропетровської області ( м. Кривий Ріг) через Нікопольський міськрайонний суд

Суддя: ОСОБА_4