Ухвала суду № 61615860, 26.09.2016, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №490/2/15-ц 26.09.2016 26.09.2016 26.09.2016

Справа №490/2/15-ц Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Провадження №22-ц/784/2020/16 Доповідач апеляційного суду ОСОБА_2

Категорія 27

Ухвала

Іменем України

26 вересня 2016 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого Серебрякової Т.В.,

суддів: Галущенка О.І., Лисенка П.П.,

з секретарем судового засідання Лівшенком О.С.,

за участі:

представника позивача ОСОБА_3,

представника відповідачів ОСОБА_4 і ОСОБА_5 ОСОБА_6,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою представника відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 ОСОБА_6 рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 06 липня 2016 року, ухваленого у цивільній справі

за позовом Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

за зустрічним позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_5, про визнання кредитного договору удаваним,

за зустрічним позовом ОСОБА_5 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_4, про визнання поруки припиненою,

УСТАНОВИЛА:

У грудні 2014 року Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі ПАТ «УкрСиббанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 18 вересня 2007 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», і ОСОБА_4 укладено договір про надання споживчого кредиту №11217712000, за умовами якого банк надав позичальнику кредит в іноземній валюті в сумі 56 650 швейцарських франків, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 8.19 % річних, на строк по 18 вересня 2021 року включно.

В той же день, з метою забезпечення виконання зобовязання ОСОБА_4, між банком та ОСОБА_5 укладено договір поруки, відповідно до якого остання погодилася відповідати за невиконання позичальником ОСОБА_4 усіх її зобовязань, що виникли з договору про надання споживчого кредиту №11217712000 від 18 вересня 2007 року.

Взятий на себе обовязок банк виконав належним чином, в той час, як позичальник ОСОБА_4 належним чином своїх договірних зобовязань не дотримала, у звязку із чим станом на 10 грудня 2014 року утворилась заборгованість по процентам та кредиту у розмірі 41 142.76 швейцарських франків (що еквівалентно 653 429 грн. 03 коп.), з яких: 38 425.05 швейцарських франків заборгованість за кредитом, 2 717.71 швейцарських франків заборгованість по процентам за користування кредитом, а також пеня у розмірі 7 847 грн. 94 коп., з яких: 4 231 грн. 59 коп. пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом, 3 616 грн. 35 коп. пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за процентами.

Посилаючись на викладені обставини, ПАТ «УкрСиббанк» просило стягнути на його користь в солідарному порядку з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зазначену заборгованість за судовим рішенням.

Заочним рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 15 квітня 2015 року позов задоволено в повному обсязі (а.с.71).

Ухвалою цього ж суду від 21 жовтня 2015 року задоволено заяву ОСОБА_5 про перегляд заочного рішення, зазначене заочне рішення скасовано, а справу призначено до розгляду в загальному порядку (а.с.91).

У січні 2016 року ОСОБА_5, діючи через свого представника ОСОБА_6, звернулася до суду із зустрічним позовом до ПАТ «УкрСиббанк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_4, про визнання поруки припиненою (а.с.108-109).

В обґрунтування позовних вимог остання зазначала, що додаткова угода №1 від 18 вересня 2007 року до договору про надання споживчого кредиту №11217712000 від 18 вересня 2007 року, укладеного між банком та ОСОБА_4, суперечить договору поруки та була укладена без її згоди, в наслідок чого відбулося збільшення обсягу відповідальності її, як поручителя. Посилаючись на положення ч.1 ст.559 ЦК України, просила визнати поруку припиненою.

У травні 2016 року ОСОБА_4, діючи через свого представника ОСОБА_6, звернулася до суду із зустрічним позовом до ПАТ «УкрСиббанк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_5, в якому посилаючись на ст.235 ЦК України та положення Закону України «Про захист прав споживачів», просила визнати недійсним (удаваним) договір про надання споживчого кредиту (а.с.156-161).

Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 06 липня 2016 року позовні вимоги ПАТ «УкрСиббанк» задоволено в повному обсязі. У задоволені зустрічних позовів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат у справі.

В апеляційній скарзі представник відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 ОСОБА_6, посилаючись на невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи та порушення районним судом норм матеріального права, просив рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволені позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» відмовити, а зустрічні позовні вимоги ОСОБА_4 та ОСОБА_5 - задовольнити.

Апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Так, задовольняючи позовні вимоги ПАТ «УкрСиббанк», суд першої інстанції вважав, що між сторонами виникли правовідносини щодо зобовязання позичальника на повернення грошових коштів за умовами договору про надання споживчого кредиту. Та, оскільки права кредитодавця на отримання належних йому сум порушені, вони підлягають захисту у судовому порядку, зі стягненням на користь ПАТ «УкрСиббанк» з відповідачів в солідарному порядку суми заборгованості за кредитом й пені.

Відмовляючи в задоволені позовних вимог ОСОБА_5, районний суд виходив з того, що будь-яких змін, про внесення яких кредитор був зобовязаний письмово повідомити та отримати згоду від поручителя, до кредитного договору не вносилось, а ОСОБА_5 зобовязалася солідарно відповідати перед кредитором за виконання боржником зобовязань за кредитним договором, умовами якого передбачено збільшення розміру процентної ставки при наявності обставин, зазначених в договорі.

Відмовляючи в задоволені позовних вимог ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив з того, що зміст оспорюваного кредитного договору свідчить, що він укладений з додержанням вимог цивільного законодавства та за вільного волевиявлення сторін, а визначення грошового еквіваленту зобовязання в іноземній валюті не суперечить нормам ч.2 ст.524 ЦК України. Посилання ж на ст.235 ЦК України з визначених підстав взагалі, на думку суду, є наслідком невірного тлумачення норм права.

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області погоджується з обставинами та правовідносинами встановленими судом першої інстанції.

Відповідно до ч.1 ст.303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, ст.1 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обовязків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.1,3-4,10-11,303 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).

Так, за ст.11 ЦК України, цивільні права та обовязки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обовязки.

Договір, в тому числі і договір кредиту, є підставою виникнення цивільних прав та обовязків.

В силу ст.ст.509,525-526,598,610,611,622 ЦК України зобовязанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобовязана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обовязку.

Зобовязання виникають з підстав, встановлених ст.11 цього Кодексу.

Зобовязання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості і виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Сторони по зобовязанню повинні сприяти одна одній у належному його виконанні, а у разі виникнення труднощів у однієї із сторін - всіляко сприяти зменшенню збитків.

Одностороння відмова від зобовязання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Зобовязання припиняється повністю або частково на підставах, встановлених договором або законом.

Особа, яка порушила зобовязання (не виконала його, або виконала з порушенням умов, визначених змістом зобовязання) повинна нести негативні наслідки такої поведінки, а саме, сплатити в межах позовної давності неустойку і відшкодувати збитки.

При цьому, сторона не звільняється від виконання зобовязання в натурі.

Зазначене у повній мірі стосується і кредитних зобовязань, які не виконані належним чином.

Відповідно до ч.1 ст.1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти.

До відносин за кредитним договором застосовуються положення щодо договору позики, якщо інше не встановлено законом і не випливає із суті кредитного договору.

Згідно із ч.1 ст.1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором.

За правилами ч.1 ст.1049 і ст.1050 ЦК України позичальник зобовязаний повернути позикодавцеві кредит у строк та порядок, що встановлені договором.

В разі несвоєчасного повернення коштів він не звільняється від обовязку виконання зобовязання, при цьому кредитодавець має право вимагати від позичальника достроково повернути всю суму кредиту та внести інші платежі, передбачені договором.

Згідно вимог ст.526 ЦК України, зобовязання має виконуватися належним чином, згідно умов договору та у строки передбачені цим договором.

За змістом ст.611 ЦК України в разі порушення зобовязання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобовязання внаслідок односторонньої відмови від зобовязання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов'язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.

Статтею 546 ЦК України передбачено, що виконання зобовязання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Відповідно до ст.549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобовязання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобовязання за кожен день прострочення виконання (ч.3 ст.549 ЦК України).

Отже, пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобовязання за кожен день прострочення виконання, тобто встановлює певні юридичні наслідки у вигляді обовязку сплатити визначену суму, яка залежить не тільки від суми несвоєчасно виконаного грошового зобовязання, а й від часу такого невиконання.

За приписами ст.554 ЦК України, у разі порушення боржником зобовязання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено районним судом, 18 вересня 2007 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», і ОСОБА_4 у простій письмовій формі укладено договір про надання споживчого кредиту №11217712000 (при застосуванні ануїтетної схеми погашення), за умовами якого банк надав позичальнику кредит (грошові кошти) в іноземній валюті в розмірі 56 650 швейцарських франків, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 8.19 % річних (по закінченню 30 календарних днів, рахуючи з дати видачі кредиту та кожного наступного місяця кредитування, процентна ставка підлягала перегляду відповідно до п.10.2 даного договору), на строк по 18 вересня 2021 року включно (а.с.11-19).

За умовами договору, позичальник зобовязується повернути кредит та сплачувати проценти шляхом сплати ануїтетних платежів у розмірі 570 швейцарських франків в день сплати ануїтетних платежів. Розмір ануїтетного платежу може змінитися у випадку зміни процентної ставки згідно із п.1.3.1, 10.2 договору. Зокрема, сторони домовились, що умовами договору може бути встановлений новий розмір процентної ставки за користування кредитом у разі настання обставин, передбачених положеннями п.10.2 договору.

В той же день, з метою забезпечення виконання зобовязання ОСОБА_4, між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є позивач, та ОСОБА_5 укладено договір поруки, відповідно до якого остання погодилася відповідати за невиконання ОСОБА_4 усіх її зобовязань, що виникли з кредитного договору про надання споживчого кредиту №11217712000 від 18 вересня 2007 року. Сторони узгодили, що поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, за всіма зобовязаннями останнього за основним договором, включаючи повернення основної суми боргу, сплату процентів, комісій, відшкодування можливих збитків, сплату пені та інших штрафних санкцій, передбачених умовами договору (а.с.21-23).

Взятий на себе обовязок банк виконав належним чином, в той час, як позичальник ОСОБА_4 належним чином своїх договірних зобовязань не дотримала, у звязку із чим станом на 10 грудня 2014 року утворилась заборгованість по процентам та кредиту у загальному розмірі 41 142.76 швейцарських франків (що еквівалентно 653 429 грн. 03 коп.), з яких: 38 425.05 швейцарських франків заборгованість за кредитом, 2 717.71 швейцарських франків заборгованість по процентам за користування кредитом, а також пеня у розмірі 7 847 грн. 94 коп., з яких: 4 231 грн. 59 коп. пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом, 3 616 грн. 35 коп. пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за процентами.

Отже, проводячи оцінку поданих сторонами доказів, суд першої інстанції, з урахуванням мети правочину, відносин між сторонами, поведінки сторін та обставин, що мають значення, правильно вважав, що між сторонами був укладений договір про надання споживчого кредиту, що свідчить про наявність між сторонами кредитних правовідносин, а тому виходячи із факту порушення позичальником зобовязань по обумовленому договору, дійшов вірного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог позивача та обґрунтовано поклав на позичальника і поручителя обовязок відшкодувати банку заборгованість за договором про надання споживчого кредиту. При цьому, рішення суду в частині розміру заборгованості та її складових сторонами не оскаржується.

Звертаючись до суду із зустрічним позовом про визнання поруки припиненою, відповідач ОСОБА_5 посилалась на положення ч.1 ст.559 ЦК України.

Так, ст.559 ЦК України визначені випадки припинення зобовязання за договором поруки.

За правилами ч.1 ст.559 ЦК України порука припиняється, зокрема, у разі зміни зобовязання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Порядок зміни умов договору про надання споживчого кредиту, внаслідок яких збільшується обсяг відповідальності поручителя погоджено банком та поручителем у п.2 спірного договору поруки від 18 вересня 2007 року.

За умовами указаного пункту договору поруки кредитор не вправі без згоди поручителя змінювати умови основного договору з позичальником, внаслідок чого збільшується обсяг відповідальності поручителя.

Під «згодою поручителя» розуміється візування поручителем змін до основного договору та/або отримання його письмової згоди з такими змінами та/або шляхом обміну листами, факсимільними повідомленнями та/або укладенням поручителем додаткової угоди до цього договору щодо внесення відповідних змін.

З матеріалів справи вбачається, що 18 вересня 2007 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_4 була укладена додаткова угода №1 до договору про надання споживчого кредиту за №11217712000, відповідно до п.1.5 якої пункт 5.2 основного договору доповнено абзацом, зі змісту якого слідує, що у випадках настання передбачених підпунктами «а» і «б» договору обставин процентна ставка за користування кредитними коштами встановлюється в розмірі подвійної процентної ставки. У випадках настання передбачених підпунктом «в» договору обставин процентна ставка збільшується не більше ніж на 10% для кредитів у національній валюті та не більше ніж на 5% для кредитів в іноземній валюті, відповідно до розміру ставки, що діє згідно п.1.3.1 договору.

Пунктом 22 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» розяснено, що відповідно до ч.1 ст.559 ЦК України припинення договору поруки повязується зі зміною забезпеченого зобовязання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови збільшення обсягу відповідальності поручителя. При цьому обсяг зобовязання поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобовязань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель. Проте якщо в договорі поруки передбачено, зокрема, можливість зміни розміру процентів за основним зобовязанням і строків їх виплати тощо без додаткового повідомлення поручителя та укладення окремої угоди, то ця умова договору стала результатом домовленості сторін (банку і поручителя), а отже, поручитель дав згоду на зміну основного зобовязання. Якщо в договорі поруки такі умови сторонами не узгоджені, а з обставин справи не вбачається інформованості поручителя і його згоди на збільшення розміру його відповідальності, то відповідно до положень ч.1 ст.559 ЦК України порука припиняється у разі зміни основного зобовязання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Тобто закон повязує припинення договору поруки зі зміною основного зобовязання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови, що така зміна призведе до збільшення обсягу відповідальності поручителя, а не із зміною будь-яких умов основного договору.

Зміна договору - це трансформація будь-якої або декількох умов, які складають зміст договору.

Згідно зі ст.654 ЦК України зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

Отже, з системно логічного аналізу вищевказаних норм прав та викладених обставин, колегія суддів приходить до висновку, що договір поруки не припинив свою дію, оскільки умови збільшення обсягу відповідальності поручителя визначаються як за умовами договору поруки, так і за умовами договору про надання споживчого кредиту (п.1.3.2, 10.2 договору). До того ж, з матеріалів справи убачається, що додаткова угода до договору про надання споживчого кредиту була одночасно підписана з основним договором 18 вересня 2007 року, тобто під час укладання основного договору №11217712000 від 18 вересня 2007 року і є його невідємною частиною договору (п.4 додаткової угоди).

За такого, суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову про визнання договору поруки припиненим, обґрунтовано виходив із того, що додатковою угодою, укладеною між ОСОБА_4 та Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» не було збільшено обсягу відповідальності поручителя, а тому прийшов до вірного висновку про відмову у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5

Не підлягає задоволенню і зустрічний позов ОСОБА_4 про визнання договору про надання споживчого кредиту удаваним, виходячи з наступного.

Так, тільки правомірний (дійсний) договір породжує для сторін цивільні обовязки, які повинні виконуватися належним чином у межах та на умовах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

Звертаючись до суду із зустрічним позовом ОСОБА_4 вважала, що договір про надання споживчого кредиту є удаваним в частині надання кредитних коштів у сумі 56650 швейцарських франків та приховує собою позику речей, визначених родовими ознаками, якими є валютні цінності.

Дійсно, ст.235 ЦК України передбачено таке поняття як удаваний правочин і передбачено правові наслідки такого.

Так, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

При цьому, обидві сторони за ним діють взаємоузгоджено і обидві мають за мету приховати інший правочин.

Виписане вище у повній мірі стосується і кредитного договору.

При цьому, за правилами зазначеної статті удаваність правочину полягає в свідомому оформленні сторонами одного правочину з метою приховання іншого, який дійсно ними вчинено. Сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини, а не ті, що випливають зі змісту правочину (п.25 постанови Пленуму Верховного Суду від 06 листопада 2009 №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

Втім, зі змісту договору про надання споживчого кредиту №11217712000 від 18 вересня 2007 року убачається, що при його укладенні сторонами узгоджені саме умови валютного кредитування - в швейцарських франках, встановлені проценти за користування кредитом з урахуванням виду валюти, графік повернення кредиту в цій валюті. До того ж, протягом тривалого часу позичальник виконувала свої зобовязання, які визначені даним договором.

Отже, з вересня 2007 року між ОСОБА_4 та банком встановились кредитні правовідносини, зокрема права та обовязки, що виникають зі змісту письмового договору, дійсно укладеного та підписаного сторонами.

До того ж, валюта кредитування є однією з умов договору та не змінює вид цивільно-правових відносин, що склались між сторонами.

За такого, відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 районний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (ст.212 ЦПК України), правильно застосувавши положення ст.235 ЦК України та розяснення, надані судам у постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», дійшов до правильного висновку про те, що обставини, які б свідчили про укладення сторонами іншого правочину, якому не притаманні ознаки кредитного договору, не встановлені, тому підстави для визнання правочину удаваним відсутні.

За такого, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для його скасування.

Керуючись ст.ст.303, 308, 315 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу представника відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 ОСОБА_6 - відхилити, а рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 06 липня 2016 року - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий Т.В. Серебрякова

Судді: О.І. Галущенко

ОСОБА_7