Постанова № 61569419, 26.09.2016, Львівський апеляційний господарський суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

____________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"26" вересня 2016 р.Справа № 914/1320/16

Львівський апеляційний господарський суд в складі колегії

головуючого-судді Михалюк О.В.

суддів Данко Л.С.

ОСОБА_1

розглянув апеляційні скарги Державної казначейської служби України та Головного управління Державної казначейської служби України у Львівській області

на рішення господарського суду Львівської області від 01.08.2016р.

у справі № 914/1320/16

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Ніко-Тайс», м.Київ

до відповідача-1 Головного управління Державної казначейської служби України у Львівській області, м.Львів

до відповідача-2 Відділу державної виконавчої служби Кам»янка-Бузького районного управління юстиції у Львівській області, м.Кам»янка-Бузька

до відповідача-3 Державної казначейської служби України, м.Київ

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача-1: Приватного підприємства «Агрофірма «ОСОБА_2», с.Старий Яричів Кам»янка-Бузького району Львівської області

простягнення 19 505,00 грн.,

з участю представників:

від позивача ОСОБА_3

від відповідача-1 ОСОБА_2

від відповідача-2 ОСОБА_4

від відповідача-3 ОСОБА_2

від третьої особи не з»явився

В ході судового засідання сторонам права і обовязки, передбачені ст.22 ГПК України розяснені.

Відводів складу суду в порядку статті 20 Господарського процесуального кодексу України не заявлялось.

Третя особа належним чином була повідомлена про день та час слухання справи, однак повноважних представників в засідання не скерувала, в звязку з чим колегія вважає за можливе розглянути апеляційні скарги за наявними у справі доказами.

В судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини постанови.

Рішенням господарського суду Львівської області від 01.08.2016р. у справі № 914/1320/16 (суддя Долінська О.З.) задоволено позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Ніко-Тайс», м.Київ та стягнуто із державного бюджету України через Головне управління Державної казначейської служби України у Львівській області на користь позивача 1 863,54 грн. 3% річних та 17 641,46 грн. інфляційних втрат в рахунок відшкодування шкоди у зв»язку із невиконанням рішення господарського суду Київської області по справі № 911/2317/13 від 06.08.2013р.

Не погоджуючись з даним рішенням скаржники Державна казначейська служба України та Головне управління Державної казначейської служби України у Львівській області подали до Львівського апеляційного господарського суду апеляційні скарги, в яких просять скасувати згадане рішення та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову повністю посилаючись, зокрема, на те, що воно є незаконне, винесене з порушенням норм матеріального та процесуального права, а висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи.

Підставами для скасування оскаржуваного рішення скаржники вважають наступні:

·Задовольняючи позовні вимоги про стягнення інфляційних втрат та три відсотки річних в рахунок відшкодування шкоди завданої позивачу у зв»язку з невиконанням рішення господарського суду Київської області місцевий господарський суд неправильно та безпідставно застосував до спірних правовідносин положення статті 625 Цивільного кодексу України. При цьому судом першої інстанції не взято до уваги, що рішенням господарського суду Київської області від 06.08.2013р. вирішено стягнути з боржника Приватного підприємства «Агрофірма «ОСОБА_2» не основну суму боргу за невиконання грошового зобов»язання, а три відсотки річних, пеню, інфляційні втрати та витрати на правову допомогу, нарахованих у зв»язку з несвоєчасною сплатою основного боргу. Відтак, на думку скаржника, обов»язок сплатити суму неустойки (штрафу, пені), інфляційних втрат та трьох відсотків річних за невиконання зобов»язання, а також судового збору та витрат на оплату послуг адвоката, не є зобов»язанням в розумінні положень частини першої статті 509 Цивільного кодексу України, а отже відсутні підстави і для застоскування до цих правовідносин статті 625 ЦК України;

·Як зазначають скаржники, докази (обставини), які наводить позивач не підтверджують сукупність необхідних складових для притягнення до цивільної відповідальності, а отже, не дають і достатніх правових підстав для задоволення позову. Відтак, повинен бути доведений причинний зв»язок цієї шкоди із неправомірними діями заподіювача шкоди. Саме по собі посилання на те, що рішенням суду визнано протиправність дій (бездіяльності) державного виконавця, не звільняє ані позивача ані суд від доведення інших складових частин цивільно-правової відповідальності. Окрім цього, сам факт неправомірних дій державного виконавця, які безспірно встановлені судом, самі по собі не свідчать про заподіяння майнової шкоди позивачу та не підтверджують того, що такі дії відповідача викликали негативні наслідки майнового характеру для позивача. За наявності та доведеності самого факту протиправної поведінки відповідача, позивач не надав суду першої інстанції доказів, які б підтверджували заподіяння йому шкоди діями (бездіяльністю) державного виконавця, як і наявність причинового зв»язку між заподіянням такої шкоди і протиправним діянням заподіювача;

·Також, судом першої інстанції не досліджено чи на момент відкриття виконавчого провадження була можливість виконати судове рішення, чи не втрачено можливості виконати судове рішення та чи існує причинно-наслідковий зв»язок між діями органу ДВС та наслідком завданням шкоди позивачу, внаслідок тривалого невиконання судового рішення.

Окрім того, Головне управління Державної казначейської служби України у Львівській області вважає рішення суду першої інстанції незаконним враховуючи наступне:

При прийнятті оскаржуваного рішення судом першої інстанції не враховано положення Бюджетного кодексу України, а саме п.23-1 частини 1 статті 1, яким визначено, що єдиний казначейський рахунок це рахунок, відкритий центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у Національному банку України, для обліку коштів та здійснення розрахунків у системі електронних платежів Національного банку України, на якому консолідуються кошти державного та місцевих бюджетів, фондів загальнообов»язкового державного соціального і пенсійного страхування та кошти клієнтів, які відповідно до законодавства знаходяться на казначейському обслуговуванні.

Окрім цього, пунктом 9 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України визначено, що рішення суду про стягнення коштів державного бюджету виконується виключно Державною казначейською службою України. Зазначені рішення передаються до Державної казначейської служби України для виконання.

Безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється Державною казначейською службою України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України за черговістю надходження таких рішень, щодо видатків бюджету в межах відповідних бюджетних призначень та наданих бюджетних асигнувань.

Відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі, здійснюється державною за рахунок коштів державного бюджету в межах бюджетних призначень за рішенням суду у розмірі, що не перевищує суми реальних збитків, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Таким нормативно-правовим актом є Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011р. № 845.

Згідно п.35 цього Порядку, казначейство (тобто центральний апарат Державна казначейська служба України) здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації) шкоди, заподіяної фізичним та юридичним особам внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових осіб чи службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень.

Враховую викладене, саме до компетенції Державної казначейської служби України належить питання відшкодування такого роду спричиненої шкоди. На рівні Головного управління Державної казначейської служби України у Львівській області немає відкритих рахунків, з яких можливо було б здійснити відшкодування шкоди, а здійснення безспірного списання коштів з єдиного казначейського рахунку належить до виключної компетенції Державної казначейської служби.

Відтак, на думку скаржника, Головне управління Державної казначейської служби України у Львівській області не наділене відповідними повноваженнями.

Наводять скаржники і інші доводи, що є, на їх думку, підставою для скасування оскаржуваного рішення.

Колегія суддів Львівського апеляційного господарського суду, обговоривши доводи апеляційних скарг, перевіривши наявні матеріали, проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що апеляційні скарги не підлягають до задоволення з огляду на наступне.

ТОВ Компанія НІКО-ТАЙС (позивач) звернулося в господарський суд з позовом до відповідача-1: Державного бюджету України в особі Головного управління Державної казначейської служби України у Львівській області, відповідача-2: Відділу державної виконавчої служби Камянка-Буського районного управління юстиції Львівської області, в якому просить стягнути з відповідача на користь позивача 19505,00 грн., в тому числі: 1 863,54 грн. 3% річних та 17 641,46 грн. інфляційних втрат, в рахунок відшкодування шкоди, у звязку із невиконанням рішення Господарського суду Київської області по справі №911/2317/13 від 06 серпня 2013 року.

Як встановлено судом, рішенням господарського суду Київської області у справі №911/2317/13 від 06 серпня 2013 року, позов ТОВ Компанія НІКО-ТАЙС задоволено.

19 серпня 2013 року на виконання рішення господарського суду Київської області по справі №911/2317/13 від 06 серпня 2013 року, яке набрало законної сили, було видано відповідні накази.

Відповідно до наказу господарського суду Київської області від 19 серпня 2013 року по справі №911/2317/13, підлягає стягненню із Приватного підприємства АГРОФІРМА МАЯК (80463, Львівська область, Камянка-Бузький район, село Старий Яричів, вул. Заводська, 2; код ЄДРПОУ 23948019) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Компанія НІКО- ТАЙС (03187, АДРЕСА_1; код ЄДРПОУ 38039872) 6 107, 98 грн. інфляційних втрат, 16 238, 29 грн. пені. Всього - 22 346, 27 грн.

Відповідно до наказу господарського суду Київської області від 19 серпня 2013 року по справі № 911/2317/13 підлягає стягненню із Приватного підприємства АГРОФІРМА МАЯК (80463, Львівська область, Камянка-Бузький район, село Старий Яричів, вул. Заводська, 2; код ЄДРПОУ 23948019) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Компанія НІКО-ТАЙС (03187, АДРЕСА_1; код ЄДРПОУ 38039872) 2 771, 44 грн. 3% річних, 1 549, 20 грн. судового збору та 2 301, 01 грн. витрат на оплату послуг адвоката. Всього - 6 621,65 грн.

Відповідно до Постанови ВДВС Камянка-Буського РУЮ Львівської області від 04 вересня 2013 року відкрито виконавче провадження №39632256 щодо примусового виконання наказу господарського суду Київської області від 19 серпня 2013 року по справі № 911/2317/13 про стягнення із Приватного підприємства АГРОФІРМА МАЯК (80463, Львівська область, Камянка-Бузький район, село Старий Яричів, вул. Заводська, 2; код СДРП0У 23948019) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Компанія НІКО-ТАЙС (03187, АДРЕСА_1; код ЄДРПОУ 38039872) 2 771, 44 грн. 3% річних, 1 549, 00 грн. судового збору та 2 301, 01 грн. витрат на оплату послуг адвоката. Всього - 6 621, 65 грн.

Відповідно до Постанови ВДВС Камянка-Буського РУЮ Львівської області від 04 вересня 2013 року відкрито виконавче провадження № 39630424 щодо примусового виконання наказу господарського суду Київської області від 19 серпня 2013 року по справі №911/2317/13 про стягнення із Приватного підприємства АГРОФІРМА МАЯК" (80463, Львівська область, Камянка-Бузький район, село Старий Яричів, вул. Заводська, 2; код ЄДРПОУ 23948019) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Компанія НІКО-ТАЙС (03187, АДРЕСА_1; код ЄДРПОУ 38039872) 6 107 (шість тисяч сто сім) гривень 98 копійок інфляційних втрат, 16 238 (шістнадцять тисяч двісті тридцять вісім) гривень 29 копійок пені. Всього 22 346 (двадцять дві тисячі триста сорок шість) гривень 27 копійок.

Як вказує позивач, шестимісячний термін щодо примусового виконання ВДВС Камянка-Буського РУЮ Львівської області наказів господарського суду Київської області від 19 серпня 2013 року по справі №911/2317/13 сплив 04 березня 2014 року.

Ухвалою господарського суду Київської області від 06 серпня 2014 року у справі № 911/2317/13 скаргу ТОВ Компанія НІКО-ТАЙС на бездіяльність ВДВС Камянка-Буського РУЮ Львівської області щодо виконання наказів господарського суду Київської області від 19 серпня 2013 року по справі № 911/2317/13 задоволено та визнано бездіяльність ВДВС Камянка-Буського РУЮ Львівської області щодо виконання наказів господарського суду Київської області від 19 серпня 2013 року по справі № 911/2317/13 незаконною та протиправною.

Натомість, у звязку із подальшим нездійсненням виконавчих дій та невиконанням ВДВС Камянка-Буського РУЮ Львівської області наказів господарського суду Київської області від 19 серпня 2013 року по справі № 911/2317/13, ТОВ Компанія НІКО-ТАЙС звернулось до суду із

відповідною скаргою.

Ухвалою господарського суду Київської області від 21 грудня 2015 року у справі № 911/2317/13 скаргу ТОВ Компанія НІКО-ТАЙС на бездіяльність ВДВС Камянка-Буського РУЮ Львівської області щодо виконання наказів господарського суду Київської області від 19 серпня 2013 року по справі № 911/2317/13 задоволено та визнано бездіяльність ВДВС Камянка-Буського РУЮ Львівської області щодо виконання наказів господарського суду Київської області від 19 серпня 2013 року по справі № 911/2317/13 незаконною та протиправною.

Проте, у звязку із подальшим нездійсненням виконавчих дій по невиконанню ВДВС Камянка-Буського РУЮ Львівської області наказів господарського суду Київської області від 19 серпня 2013 року по справі № 911/2317/13, ТОВ Компанія НІКО-ТАЙС звернулось до суду із відповідною скаргою.

Ухвалою господарського суду Київської області від 11 березня 2016 року у справі № 911/2317/13 скаргу ТОВ Компанія НІКО-ТАЙС на бездіяльність ВДВС Камянка-Буського РУЮ Львівської області щодо виконання наказів господарського суду Київської області від 19 серпня 2013 року по справі № 911/2317/13 задоволено та визнано бездіяльність ВДВС Камянка-Буського РУЮ Львівської області щодо виконання наказів господарського суду Київської області від 19 серпня 2013 року по справі № 911/2317/13 незаконною та протиправною.

Вказані вище ухвали господарського суду Київської області від 06.08.2014 року, від 21.12.2015 року та від 11.03.2016 року у справі № 911/2317/13, прийнятті судом за наслідками розгляду скарг ТзОВ Компанія Ніко-Тайс на бездіяльність ВДВС Камянко-Буського РУЮ Львівської області, вступили в законну силу. А тому, виходячи з норм ч. 3 ст. 35 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Відповідно до статті 35 ГПК України, як встановлено в ухвалах суду, що набрали законної сили, виконавчі дії мали б бути проведені ВДВС Камянка-Буського РУЮ Львівської області в строк до 04 березня 2014 року.

Згідно ч.1 ст.202 ГК України, ст.599 ЦК України зобовязання, зокрема, припиняються виконанням, проведеним належним чином.

Станом на сьогодні накази господарського суду Київської області від 19 серпня 2013 року по справі №911/2317/13 не виконані, що не заперечується учасниками судового процесу.

Невиконання рішення суду ВДВС Камянка-Буського РУЮ Львівської області слугували підставою звернення ТОВ Компанія НІКО- ТАЙС до суду для захисту свого порушеного права на вільне володіння своїм майном (в тому числі власними грошовими коштами) та примусового стягнення нарахованих грошових сум за порушення грошового зобов'язання.

Відповідно до змісту ст.115 Господарсько-процесуального кодексу України, рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані дія ти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 2 Закону України Про державну виконавчу службу, державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України і здійснює виконання рішень судів, третейських судів та інших органів, а також посадових осіб відповідно до законів України. Завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом.

За статтею 1 Закону України Про виконавче провадження, виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до цього Закону

Згідно приписів статті 11 Закону України Про виконавче провадження, державний виконавець здійснює необхідні заходи щодо своєчасного і повного виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, спосіб і порядок, визначені виконавчим документом і цим Законом зобов'язаний використовувати надані йому права у точній відповідності із законом і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб.

Стаття 2 Закону України Про виконавче провадження прямо передбачає, що примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу.

Згідно із ч. 1 ст. 27 Закону України Про виконавче провадження, у разі ненадання боржником у строки, встановлені частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення, документального підтвердження повного виконання рішення державний виконавець на наступний день після закінчення відповідних строків розпочинає примусове виконання рішення.

Виконавчі дії - це заходи примусового виконання, перелік яких міститься в ст.. 32 названого Закону, а саме: 1) звернення стягнення на майно боржника; 2) звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника; 3) вилучення у боржника і передача стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні; 4) інші заходи, передбачені рішенням.

Частиною 2 статті 30 Закону України Про виконавче провадження державний виконавець зобов'язаний провести виконавчі дії по виконанню рішення протягом шести місяців з дні винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.

Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним з способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Спеціальний порядок відшкодування збитків, заподіяних державним виконавцем при здійсненні виконавчого провадження відсутні загальні підстави притягнення до відповідальності за заподіяння шкоди визначені статтею 1166 Цивільного кодексу України.

Частиною першою статті 1166 Цивільного кодексу України передбачено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам юридичної особи, а також шкода, завдана її майну, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоди завдано не з її вини (частина друга статті 1166 1 Цивільного кодексу України).

Слід зазначити, що у відповідно зі статтею 1173 Цивільного кодексу У країни шкода, завдана юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується . державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Згідно статті 1174 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Частиною 2 статті 25 Бюджетного кодексу України передбачено, що відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) у порядку, визначеному законом.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях.

Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання, компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові (пп. 4.1 п.4 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. №14 Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань.

Отже, інфляційні нарахування на суму боргу та проценти річних не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні відповідної компенсації (плати).

Аналогічна правова позиція, що до складу грошового зобов'язання входять інфляційні нарахування на суму боргу та проценти річних висловлена у постанові Верховного Суду України від 16 травня 2006 року у справі №10/557-26/155.

Окрім цього, така ж правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 08.11.2010 р. у справі №4/719 та від 15.11.2010 р. у справі №4/720.

Системний аналіз зазначених вище норм законодавства свідчить про те, що застосування положень частини 2 статті 625 ЦК України не передбачає наявність вини боржника, оскільки згідно частини першої цієї ж статті боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ними грошового зобов'язання. Тобто, відповідальність за порушення грошового зобов'язання наступає незалежно від наявності вини.

При цьому, передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника. Відповідно, інфляційні нарахування на суму боргу та проценти річних входять до складу грошового зобов'язання. А тому, якщо зобов'язання виконано неналежним чином, то воно не припиняється, навпаки, на сторону, яка допустила неналежне виконання, покладаються додаткові юридичні обов'язки, тому передбачені частиною 2 статті 625 ЦК України .

Наявність інфляційних процесів в економіці держави безпосередньо пов'язано з позовними вимогами у даній справі про стягнення грошових коштів згідно ст. 625 ЦК України (3% річних та індексу інфляції).

Як вказано Верховним Судом України у постанові від 01.10.2014 р. по справі №6-113цс14.

За змістом ст. 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів.

Аналогічної правової позиції дотримується і Верховний Суд України в своїх постановах від 06.06.2012 року у справі № 6-49цс12, від 24.10.2011 року у справі № 6-38цс11, від 17.10.2011 року у справі №6-42цс11.

Статтею 111-28 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України.

Так частиною 5 ст.11 Цивільного кодексу України визначено, що у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.

Така правова позиція зазначена у Постанові Верховного Суду України від 05.12.2011 №16/164(2010), і згідно із приписами ст. 111-28 ГПК України є обов'язковою для всіх судів України.

Відповідно до п. 7 "Стягнення інфляційних нарахувань і відсотків річних після прийняття судового рішення" постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" від 17.12.2013 р. № 14, за відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 Цивільного кодексу України).

Крім того, відповідно до п.5.4 вказаної постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Деякі окремі питання стягнення сум інфляційних нарахування і процентів річних від простроченої суми" за приписом частини п'ятої статті 11 ЦК України грошове зобовязання може виникати з рішення суду. Відтак, якщо певне зобов'язання згідно з рішенням господарського суду є грошовим (наприклад, у звязку з прийняттям судового рішення про стягнення суми попередньої оплати в зв'язку з недопоставкою продукції), відповідальність за невиконання такого зобов'язання, яке виникло з рішення суду, настає на загальних підставах згідно з частиною другою статті 625 названого Кодексу.

Відповідно до п. 9 "Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України" Оглядового листа Вищого господарського суду України від 29.04.2013 р. №01-06/767/2013 "Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати), належними до сплати кредитору.

Аналогічного роду правова позиція Верховним Судом України викладена у постанові в справі № 113цс 14 від 01.10.2014 року, прийнятої за наслідками неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права), Верховного Суду України викладену у постановах від 20 грудня 2010 р. у справі № 3-57гс10, від 4 липня 2011 р. у справі № 3-65гс11, від 12 вересня 2011 р. у справі № 3-73гс 11, від 24 жовтня 2011 р. у справі № 3- 89гс11, від 14 листопада 2011 р. у справі № 3-116гс11, Вищого господарського суду України викладену у постанові від 29.07.2010 р. у справі № 29/224-09-5380, постанову Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 22.06.2010 р. у справі № 3-1890к10/30/18.

Позивач є суб'єктом підприємництва, суб'єктом господарювання, з відповідною реєстрацією в СДР, з присвоєнням ідентифікаційного номера.

Відповідач-2 є органом виконавчої влади, самостійною юридичною особою з внесенням даних в СДР. Діяльність установи регламентована в тому числі положеннями Конституції України, Закону України Про виконавче провадження, Указу Президента України від Про затвердження Положення про Міністерство юстиції України №395/2011 від 06.04.2011р., іншими підзаконними нормативними документами.

Між сторонами наявні абсолютні правовідносини, пов'язані з виконанням судового рішення про стягнення грошових сум на користь позивача.

Відповідач-2 - як державний орган по виконанню судових рішень - проявив тривалу бездіяльність, що підтверджено Ухвалою Господарського суду Київської області від 06 серпня 2014 року у справі №911/2317/13, Ухвалою Господарського суду Київської області від 21 грудня 2015 року у справі №911/2317/13 та хвалою Господарського суду Київської області від 11 березня 2016 року у справі №911/2317/13 за скаргою Позивача.

Згідно положень ст. 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі бездіяльністю органу державної влади при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою незалежно від вини цих органів.

Позивач використав належний спосіб захисту свого порушеного права з посиланням на п. 8 ч.1 ст. 16 ЦК України.

Відповідно до ст.47 ГК України, збитки, завдані підприємцю внаслідок порушення громадянами чи юридичними особами, органами державної влади чи органами місцевого самоврядування його майнових прав, відшкодовуються підприємцю відповідно до цього Кодексу та інших законів.

Під шкодою у розумінні вищенаведених норм права слід розуміти матеріальну шкоду, що виражається у зменшенні майна позивача в результаті порушення належного йому майнового права та втрати матеріальних цінностей на які останній вправі був розраховувати.

В силу приписів статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним з способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

У відповідності до ст.56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Необхідною підставою для стягнення збитків з держави є факти неправомірних дій державного органу, наявність шкоди та причиновий зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою.

Відповідно до частини 3 статті 11 Закону України "Про державну виконавчу службу" передбачено, що шкода, заподіяна державним виконавцем юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом, за рахунок держави.

В силу ст. 25 Закону України "Про виконавче провадження" державний виконавець зобов'язаний провести виконавчі дії по виконанню рішення протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, а по виконанню рішення немайнового характеру - у двомісячний строк. Строки здійснення виконавчого провадження не поширюються на час відкладення провадження виконавчих дій або зупинення виконавчого провадження та на період реалізації арештованого майна боржника.

Статтею 9 цього ж Закону встановлено, що виконання рішень про стягнення коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів або з бюджетних установ, здійснюється органами Державного казначейства України в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних з простроченої суми, якщо законом або договором не встановлений інший розмір відсотків.

В частинах 5, 6 пункту 2 інформаційного листа "Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права" № 01-06/928/2012 від 17.07.2012 року (Лист №01-06/928/2012) зазначено, що: "передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). При цьому чинне законодавство не пов'язує припинення грошового зобов'язання з наявністю судового рішення про стягнення боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох процентів річних від простроченої суми чи відкриттям виконавчого провадження з примусового виконання такого рішення (див. постанови Верховного Суду України від 04.07.2011 №13/210/10 (Постанова № 3-65гс11) та від 12.09.2011 №6/433-42/183 (Постанова №3-73гс11) і постанову Вищого господарського суду України від 16.03.2011 №11/109).".

Таким чином, зважаючи на встановлення факту тривалого невиконання виконавчою службою рішення суду, а також наявності інфляційних процесів у державі суд дійшов вірного висновку про задоволення позовних вимог щодо відшкодування позивачу інфляційних витрат та 3 % річних у заявленому розмірі.

В пункті 12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України" №9 від 17.10.2012 року (Постанова №9) зазначено, що: "у розгляді позовів про відшкодування шкоди (збитків), заподіяної діями (бездіяльністю) державного виконавця, суди повинні виходити з положень статті 11 Закону України "Про державну виконавчу службу", статті 87 Закону України "Про виконавче провадження", статті 1174 Цивільного кодексу України, маючи на увазі, що в таких випадках відповідачами можуть бути відповідні органи Державної виконавчої служби, в яких працюють державні виконавці, та відповідні територіальні органи Державної казначейської служби України, і враховуючи викладене в роз'ясненні президії Вищого арбітражного суду України від 01.04.94 №02-5/215 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди" (в редакції роз'яснення президії Вищого господарського суду України від 29.12.2007 року №04-5/239), зокрема в пункті 9 цього роз'яснення.".

Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

В ч. 5 ст. 11 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільні права та обов'язки можуть виникати за рішенням суду. Рішення Європейського суду з прав людини є джерелом права в Україні, оскільки 17.07.1997р. Верховна Рада України ратифікувала Європейську конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (далі - Конвенція, Європейська конвенція) є частиною національного законодавства України, і підлягає застосуванню нарівні з національним законодавством України. Сторони конвенції гарантують права і свободи передбачені конвенцією. Для забезпечення виконання положень Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод функціонує Європейський суд (Суд, Євросуд) з прав людини, який розглядає скарги, подані тільки після вичерпання всіх національних засобів захисту прав. Рішення Європейського суду підлягають обов'язковому виконанню сторонами.

Відповідно до положень ст. 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Відповідно до ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Якщо зобов'язання виконано неналежним чином, то воно не припиняється, а навпаки на сторону, яка допустила неналежне виконання, покладаються додаткові юридичні обов'язки, в тому числі передбачені ст. 625 ЦК України, згідно якої боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно положень ст. 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі бездіяльністю органу державної влади при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою незалежно від вини цих органів.

Законодавець у гл. 82 ЦК України не дає визначення шкоди. При цьому стаття 1192 ЦК України визначає способи відшкодування шкоди: або в натурі, або відшкодувати збитки у повному обсязі.

Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи. Законодавець у ст. 22 ЦК України вказує на способи відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. Збитками в тому числі є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено.

Враховуючи викладене вище, позивач використав належний спосіб захисту свого порушеного права з посиланням на п. 8 ч.1 ст. 16 ЦК України.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач реалізував своє право на стягнення з Державного бюджету України втрат від інфляції, 3% річних та судових витрат - наявне грошове зобов'язання боржника, що не було виконано в 6-місячний строк, уповноваженою особою від імені держави у спірних правовідносинах виступає ВДВС Камянка - Буського РУЮ у Львівській області.

Відповідальність за порушення зобовязання врегулювана окремою главою ЦК України - гл. 51, яка знаходиться в розділі правових порушень зобовязання.

Відповідно до ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних з простроченої суми, якщо законом або договором не встановлений інший розмір відсотків.

Так, на підставі наявного грошового зобов'язання (за рішенням суду, а не боргу за іншим договором) позивачем відповідачу-2 нараховано 1863,54 грн. 3% річних за період прострочення з 05.03.2014р. по 25.04.2016р. (всього 783 календарні дні) та 17 641,46 грн. інфляційних втрат за період з 05.03.2014р. по 31.03.2016р., які він просить стягнути з відповідача-2.

Перевіривши розрахунок 3% річних та інфляційних втрат суд вважає його арифметично вірним та обґрунтованим, а тому стягненню підлягає 1 863,54 грн. 3% річних та 17 641,46 грн. інфляційних втрат на користь позивача.

Також, місцевий господарський суд підставно відхилив заперечення відповідачів про неможливість задоволення таких вимог позивача у звязку з їх безпідставністю.

Місцевий господарський суд зазначив, що відсутність коштів у відповідача чи відсутність механізму списання коштів відповідача при відсутності фінансування його діяльності з державного бюджету не можуть бути підставою незадоволення грошових вимог позивача та невиконання грошового зобов'язання відповідача.

Враховуючи вищевикладене, суд прийшов до обгрунтовано висновку задоволити позов, стягнувши з держави за рахунок державного бюджету, де уповноваженою особою від імені держави виступає ВДВС Камянка - Буського РУЮ у Львівській області через Головне управління Державної казначейської служби України у Львівській області на користь позивача 1863,54 грн. - 3% річних та 17 641,46 грн. інфляційних втрат.

Щодо стягнення збитків з решта відповідачів, то встановлені Правила по відшкодуванню шкоди, завданої органом державної влади, його посадовою або службовою особою встановлені статтями 1173, 1174 ЦК України, згідно яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою при здійсненні ними своїх повноважень відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів. Таким чином, даною правовою нормою передбачено, що державою підлягає до відшкодування шкода, яка завдана незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, його посадової або службової особи. Матеріалами справи не підтверджується незаконність рішень, дій чи бездіяльність Головного управління державної казначейської служби України у Львівській області та Державної казначейської служби України по відношенню до позивача та наявність інших елементів, необхідних для відшкодування шкоди.

Відповідно до ст.43 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у встановленому законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно із ст.34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Відповідно до ст.43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Згідно пункту 1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 року № 6 "Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Колегія суддів також зазначає, що рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального закону, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми; а обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню.

Зважаючи на викладене, рішення господарського суду відповідає вимогам закону до судового рішення, в якому необхідно повно відобразити обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і їх правові наслідки повинні бути вичерпними, відповідати дійсності та підтверджуватися достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Скаржники не надали належних та допустимих доказів на спростування висновків місцевого господарського суду, викладених в рішенні господарського суду Львівської області від 01.08.2016р. у даній справі.

З огляду на все викладене вище, колегія суддів Львівського апеляційного господарського суду вважає, що рішення господарського суду Львівської області від 01.08.2016 року у даній справі відповідає матеріалам справи, ґрунтується на вимогах чинного законодавства і підстав для його скасування немає, а зазначені в апеляційних скаргах доводи скаржників не відповідають матеріалам справи, документально не обґрунтовані, а тому не визнаються такими, що можуть бути підставою згідно ст. 104 ГПК України для скасування чи зміни оскаржуваного рішення.

На підставі наведеного та відповідно до вимог ст.ст.33,34,43,49,91,99,101-105 ГПК України,-

Львівський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційні скарги Державної казначейської служби України та Головного управління Державної казначейської служби України у Львівській області - залишити без задоволення.

2. Рішення господарського суду Львівської області від 01.08.2016р. у справі № 914/1320/16 залишити без змін.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку.

4. Матеріали справи повернути господарському суду Львівської області.

6. Повний текст постанови складено « 26» вересня 2016р.

Головуючий суддя Михалюк О.В.

суддя Данко Л.С.

суддя Плотніцький Б.Д.