Рішення № 61508969, 21.09.2016, Апеляційний суд Закарпатської області

Справа № 306/2548/14-ц

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

21 вересня 2016 року м. Ужгород

Колегія суддів судової палати в цивільних справах

апеляційного суду Закарпатської області у складі:

головуючої Боднар О.В.,

суддів Кондора Р.Ю., Мацунича М.В.,

за участі секретаря Терпай С.М.,

представника позивача ОСОБА_1, відповідача ОСОБА_2 та її представника ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційними скаргами ОСОБА_2 на рішення Свалявського районного суду від 16 березня 2016 року та додаткове рішення цього ж суду від 25 травня 2016 року справу за позовом ОСОБА_4, який є правонаступником ОСОБА_5, до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_6, ОСОБА_7, про визнання права власності та зобовязання не чинити перешкоди у поверненні майна, -

у с т а н о в и л а :

У вересні 2014 року ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, в якому, посилаючись на те, що відповідач не виконує свої зобовязання за договором довічного утримання, укладеним між ними 23 січня 2009 року, просила розірвати цей договір та повернути сторони у первісний стан.

Після залучення до справи правонаступника позивача ОСОБА_4, останній заявою від 05 листопада 2015 року (т.1, а.с. 153, 186-187) змінив позовні вимоги та просив визнати за ним, як правонаступником ОСОБА_5, право власності на квартиру АДРЕСА_1 та зобовязати ОСОБА_2 не чинити перешкоди у її поверненні.

Під час розгляду справи судом першої інстанції до участі у справі в якості третіх осіб було залучено ОСОБА_7 та ОСОБА_6 (т.1 а.с. 235).

Рішенням Свалявського районного суду від 16 березня 2016 року (т.2, а.с. 50-55) збільшений та уточнений позов ОСОБА_4 задоволено частково. Розірвано договір довічного утримання між ОСОБА_5 та ОСОБА_2.

Визнано за ОСОБА_4 право власності на квартиру АДРЕСА_2.

У задоволенні вимог про зобовязання ОСОБА_2 не чинити перешкоди у поверненні квартири відмовлено.

Додатковим рішенням Свалявського районного суду від 25 травня 2016 року (т.2, а.с. 99-100) стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави 1887,32 грн. судового збору.

В апеляційних скаргах (т.2, а.с. 68-77) ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду першої інстанції як незаконне та необґрунтоване, ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, з неповним зясуванням обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, та ухвалити нове рішення про відмову у позові.

Доводи апеляційних скарг фактично зводяться до незгоди ОСОБА_2 з оцінкою доказів судом першої інстанції.

Розглянувши доводи скарг та перевіривши матеріали справи, матеріали цивільної справи № 710/155/12 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2, треті особи: Свалявська державна нотаріальна контора, КУП «Свалявське РБТІ», про визнання договору дарування квартири недійсним, зобовязання скасувати державну реєстрацію, апеляційний суд визнав, що скарги ОСОБА_2 на рішення Свалявського районного суду від 16 березня 2016 року та на додаткове рішення цього ж суду від 25 травня 2016 року підлягають задоволенню частково, з таких підстав.

Судом встановлено, що 23 січня 2009 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 був укладений договір дарування, посвідчений державним нотаріусом Свалявської державної нотаріальної контори ОСОБА_8, зареєстрований в реєстрі за № 170, за умовами якого ОСОБА_5 зобовязалася передати безоплатно у власність ОСОБА_2 належну їй на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_3 (справа № 710/155/12, т.1, а.с. 4).

У січні 2012 року ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2про визнання договору дарування квартири недійсним, зобовязання скасувати державну реєстрацію, посилаючись на те, що укладений між нею та відповідачем договір дарування є удаваним.

Рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 17 січня 2014 року, позов задоволено частково. Встановлено, що 23 січня 2009 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 укладено договір довічного утримання квартири АДРЕСА_4, яка належала ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 26 вересня 1992 року. В решті позову відмовлено.

Заходи забезпечення позову, вжиті судом 22 лютого 2012 року та 18 березня 2013 року скасовані.

Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 17 березня 2014 року, рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 17 січня 2014 року змінено, викладено абзац другий резолютивної частини у наступній редакції: Встановлено, що 23 січня 2009 року під час укладення договору дарування квартири АДРЕСА_5 між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 фактично було укладено договір довічного утримання, за яким ОСОБА_2 зобовязалась довічно утримувати ОСОБА_9, а остання за це передала ОСОБА_2 у власність зазначену квартиру. В іншій частині рішення залишено без змін.

Вищезазначені рішення суду першої та апеляційної інстанції залишені без змін ухвалою ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ від від 03 липня 2014 року.

12 грудня 2014 року ОСОБА_5 склала заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Свалявського районного нотаріального округу ОСОБА_10, зареєстрований в реєстрі за № 2296, за яким на випадок своєї смерті належну їй квартиру заповіла своєму сину ОСОБА_4 (т.1, а.с. 122).

04 березня 2015 року позивач ОСОБА_5 померла (свідоцтво про смерть серії І-ФМ № 186338) (т.1, а.с. 112).

До участі у справі як правонаступника позивача ухвалою Свалявського районного суду від 09 вересня 2015 року (т.1, а.с. 136-137) було залучено спадкоємця ОСОБА_4

На підставі договору дарування від 15 травня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Свалявського районного нотаріального округу ОСОБА_11, зареєстрованого в реєстрі за № 320, ОСОБА_2 подарувала спірну квартиру своїм донькам ОСОБА_6 та ОСОБА_7 по ? частці кожній (т.1, а.с. 229-230).

В цей же день право власності обдаровуваних зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (т.1, а.с. 231, 234).

Відповідно до ст.744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобовязується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Отже, одним із основних обов'язків набувача є надання відчужувачу належного догляду. Сторони договору самостійно визначають в договорі розмір, обсяг і періодичність надання матеріального забезпечення, види і зміст догляду, а також ступінь конкретизації цих умов. Матеріальне забезпечення може полягати як у грошовому, так і натуральному утриманні (придбання продуктів харчування, одягу та інших предметів першої необхідності).

У договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача (ч.1 ст. 749 ЦК України).

Як уже зазначалося, рішенням Свалявського районного суду від 17 січня 2014 року було встановлено, що між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 23 січня 2009 року був укладений саме договір довічного утримання.

У вересні 2014 року ОСОБА_5 звернулася до суду позовом до ОСОБА_2 та просила розірвати цей договір, посилаючись на те, що вона є людиною похилого віку, онкохворою, щомісяця знаходиться на стаціонарному лікуванні, а ОСОБА_2 не звертає уваги на її потреби та стан здоровя, не забезпечує її харчуванням, медикаментами та необхідною допомогою і, взагалі, відмовляється здійснювати за нею догляд. Крім того, ОСОБА_2 повідомила її, що виїжджає до чоловіка за кордон і доглядати за нею не буде.

Оскільки, як вбачається із змісту укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 договору, обовязки набувача не були конкретно визначені, а відчужувач потребувала матеріального забезпечення та догляду, спір має вирішуватися відповідно до засад справедливості та розумності.

З матеріалів справи, зокрема, довідок, консультацій, епікризів, виданих обласним клінічним онкологічним диспансером, вбачається, що ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, протягом 2014 року кілька разів проходила курси хіміопроменевого лікування в умовах стаціонару (т.2, а.с. 23-26, 34-36, 41), отже, зважаючи на її вік та стан здоровя, потребувала стороннього догляду та утримання.

Також під час розгляду справи судом першої інстанції були допитані ряд свідків, в тому числі лікар-онколог Свалявської ЦРЛ ОСОБА_12, лікар швидкої допомоги м.Свалява ОСОБА_13

Разом з тим, як встановлено судом, із січня 2012 року до липня 2014 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 існував спір щодо природи укладеного ними договору. Весь цей час ОСОБА_2 у всіх судових інстанціях стверджувала, що був укладений саме договір дарування та заперечувала наявність у неї обовязків, щодо довічного утримання (догляду) своєї матері ОСОБА_5

За таких обставин, суд першої інстанції, встановивши, що ОСОБА_2 частково здійснювала догляд за ОСОБА_5, однак взагалі не здійснювала утримання з огляду на потреби ОСОБА_5, зокрема не приймала участі у витратах на лікування, оплаті продуктів харчування, комунальних послуг тощо, що свідчить про неналежне виконання нею умов договору довічного утримання, а до 10 квітня 2014 року взагалі заперечувала наявність такого, відповідно до ч.1 ст.756 ЦК України, з урахуванням висновку ВСУ, викладеного у постанові від 25 грудня 2013 року у справі № 6-142/13-ц, правильно дійшов висновку, що такий договір підлягає розірванню в судовому порядку.

Оскільки ОСОБА_5 за життя предявляла вимогу про розірвання договору довічного утримання, в цій частині висновок суду першої інстанції є правильним.

Разом з тим, не можна погодитися з висновком суду першої інстанції про визнання за ОСОБА_4 права власності на квартиру АДРЕСА_2 з огляду на наступне.

Відповідно до ч.1 ст.756 ЦК України у разі розірвання договору довічного утримання (догляду) у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов'язків за договором, відчужувач набуває право власності на майно, яке було ним передане, і має право вимагати його повернення.

Статтею 755 ЦК України встановлено, що договір довічного утримання (догляду) припиняється зі смертю відчужувача.

Відповідно до ч.1 ст.30 ЦПК України сторонами у цивільному процесі є позивач та відповідач.

У даній справі відповідачем є ОСОБА_2, проте, як встановлено судом, остання відчужила спірну квартиру на підставі договору дарування від 15 травня 2015 року своїм донькам ОСОБА_6 та ОСОБА_7 і право власності було зареєстровано за ними у встановленому законом порядку.

Проте, останні були залучені до участі у справі в якості третіх осіб, а не відповідачів. Суд першої інстанції, на вказане уваги не звернув та, фактично, вирішив питання щодо власності осіб без їх залучення до участі в справи у якості належних відповідачів.

Водночас, вибуттям спірної квартири із власності ОСОБА_2 суд першої інстанції правильно обґрунтовує і відмову у задоволенні вимоги про зобовязання ОСОБА_2 не чинити перешкоди у поверненні квартири.

Отже, розглядаючи справу суд першої інстанції не виконав вимоги ч.4 ст.10 ЦПК України, не вирішив питання про залучення до участі у справі належних відповідачів за правилами ст.33 ЦПК України, не попередив сторони про не вчинення такої процесуальної дії.

Справу не було розглянуто щодо всіх належних відповідачів. Саме сторона у справі повинна доводити обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, саме відповідачу належить право визнавати, заперечувати позов, укладати мирову угоду, предявляти зустрічний позов.

Зазначені порушення не можуть бути усунуті апеляційним судом, оскільки на стадії апеляційного розгляду залучення до участі у справі належних відповідачів не передбачено.

У звязку із наведеним, рішення суду першої інстанції в частині визнання за ОСОБА_4 права власності на спірну квартиру підлягає скасуванню що не позбавляє позивача права звернутися з позовом, правильно визначивши субєктний склад.

Додатковим рішенням суду першої інстанції (т.2, а.с. 99-100) вирішено питання розподілу судових витрат та стягнуто з відповідача на користь держави 1887,32 грн. судового збору.

При цьому суд першої інстанції виходив з того, що вартість спірної квартири становить 261812,00 грн., отже розмір судового збору 2618,12 грн. Оскільки позивачем та його правонаступником було сплачено судовий збір в розмірі 730,80 грн., сторони не бажають відшкодування судових витрат на їх користь, то різниця несплаченого позивачем судового збору підлягає стягненню з відповідача в дохід держави.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем були заявлені дві вимоги немайнового і одна вимога майнового характеру. Розмір судового збору, який підлягав сплаті становить 3348,92 грн. Позивачем було сплачено 730,80 грн. (т.1, а.с.1, 185).

У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу.

Відповідно до ч.5 ст.88 ЦПК України якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За таких обставин, з позивача на користь держави слід стягнути 2618,12 грн. судового збору та з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 243,60грн. судового збору.

Відповідно до ст.309 ЦПК України неповне зясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права є підставами для зміни рішення.

Враховуючи вищенаведене та керуючись ст.ст. 309, 314, 316, 319 ЦПК України, ст.ст. 744, 749, 755, 756 ЦК України, колегія суддів, -

р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Свалявського районного суду від 16 березня 2016 року задовольнити частково.

Рішення Свалявського районного суду від 16 березня 2016 року в частині визнання за ОСОБА_4 права власності на квартиру АДРЕСА_2 скасувати.

В задоволенні позову в цій частині відмовити.

В решті рішення Свалявського районного суду від 16 березня 2016 року залишити без змін.

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 на додаткове рішення Свалявського районного суду від 25 травня 2016 року задовольнити частково.

Додаткове рішення Свалявського районного суду від 25 травня 2016 року скасувати.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь держави. 2618,12 грн. судового збору.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 243,60 грн. судового збору.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення.

Рішення може бути оскаржено у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

с у д д і :

ОСОБА_14 ОСОБА_15 ОСОБА_16