Постанова № 61479620, 20.09.2016, Рівненський апеляційний господарський суд

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"20" вересня 2016 р. Справа № 906/1072/15

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючий суддя Огороднік К.М.

суддя Коломис В.В. ,

суддя Демидюк О.О.

при секретарі судового засідання Вавринчук А.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Рівненського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Заступника прокурора Житомирської області в інтересах держави в особі територіальної громади сіл, селищ, міст Житомирської області в особі Житомирської обласної ради на рішення господарського суду Житомирської області від 28.07.2015 року у справі № 906/1072/15 (суддя Тимошенко О.М.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Союз медицини та технології"

до Комунальної установи "Обласна база спеціального медичного постачання" Житомирської обласної ради

про стягнення 11366246,98 грн.

за участю представників:

позивача - ОСОБА_1, за довіреністю, ОСОБА_2, за довіреністю,

відповідача - ОСОБА_3, за довіреністю,

прокурор - Прищепа О.М.

Житомирської обласної ради - ОСОБА_4, за довіреністю,

В судовому засіданні 20.09.2016 року відповідно до ст.ст. 85, 99 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частини постанови.

Постанова приймається 20.09.2016 року, оскільки 23.08.2016 року в судовому засіданні оголошувалась перерва.

ВСТАНОВИВ:

В липні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Союз медицини та технології" (далі - Товариство, позивач, постачальник) звернулось до господарського суду Житомирської області з позовом до Комунальної установи "Обласна база спеціального медичного постачання" Житомирської обласної ради (далі - Установа, відповідач, замовник) про стягнення 11366246,98 грн., з яких: 4655000,00 грн. боргу за поставлений товар по договору № 26/11-2012/32 від 29.11.2012 року; 2828326,99 грн. пені; 3531690,67 грн. інфляційних; 351229,32 грн. 3% річних.

В обґрунтування позовних вимог заявник посилався на неналежне виконання відповідачем умов договору № 26/11-2012 від 29.11.2012 року в частині оплати поставленого товару в обсязі та строки, що передбачені укладеним між сторонами правочином, що і стало підставою для звернення позивача з даним позовом до суду.

Рішенням господарського суду Житомирської області від 28.07.2015 року у справі позов задоволено частково. Стягнуто з Установи на користь Товариства 4655000 грн. боргу; 351229,32 грн. річних; 3531690,67 грн. інфляційних; 343577,26 грн. пені; 57104,15 грн. витрат по оплаті судового збору. Відмовлено в позові в частині стягнення 2484749,73 грн. пені.

Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням, Заступник прокурора Житомирської області в інтересах держави в особі територіальної громади сіл, селищ, міст Житомирської області в особі Житомирської обласної ради звернувся до Рівненського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати в частині стягнення з відповідача 351229,32 грн. річних, 3531690,67 грн. інфляційних, 343577,26 грн. пені із прийняттям в цій частині нового рішення про відмову в позові.

Апеляційна скарга обґрунтована порушенням місцевим господарським судом норм процесуального та матеріального права, неправильним з'ясуванням фактичних обставин справи.

Представник Житомирської обласної ради та прокурор в судовому засіданні підтримали доводи, викладені в апеляційній скарзі та додаткових поясненнях. При цьому, просили переглянути оскаржуване рішення в повному обсязі.

Представники позивача в судовому засіданні заперечили проти задоволення апеляційної скарги, просили оскаржуване рішення залишити без змін.

Представник відповідача у судовому засіданні підтримав апеляційну скаргу, посилався на те, що борг виник не з вини відповідача, а у зв'язку з відсутністю бюджетного фінансування.

Відповідно до ч. 1 ст. 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу.

Частиною 2 ст. 101 ГПК України передбачено, що апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги та перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Згідно статті 99 ГПК України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України.

Рівненський апеляційний господарський суд, обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін та учасників апеляційного провадження, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскарженого рішення норм матеріального та процесуального права, дійшов висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного.

Судом встановлено, що 29.11.2012 року між Установою та Товариством укладено Договір № 26/11-2012/32 про закупівлю медичного обладнання (далі - Договір). Того ж дня між сторонами підписано Специфікацію на медичне обладнання, оформлену Додатком № 1 до Договору, якою визначено, що товаром, який постачається є: Комплекс рентгенівський діагностичний з цифровою обробкою зображення РДК-ВСМ-18 (виробник - ТзДВ "КВО "Медапаратура") у кількості 8 комплектів, загальною вартістю 5320000 грн. без ПДВ.

Відповідно до п. 1.1 Договору, постачальник, що є переможцем відкритих торгів на закупівлю: 33.10.1 Устаткування медичного, хірургічного та ортопедичного (Рентгенівські апарати для діагностики - 8 од.) (надалі - Товар) поставляє для замовника Товар, зазначений в специфікації на медичне обладнання (додаток № 1 до Договору), а замовник купує товар в асортименті та за цінами згідно специфікації, що надається до цього Договору і є його невід'ємною частиною.

Відповідно до п. 1.3 Договору обсяги закупівлі товарів можуть бути зменшені залежно від реального фінансування видатків.

Відповідно до п. 4.1 Договору розрахунок за поставлений товар здійснюється у безготівковій формі шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок постачальника на підставі виставленого рахунку-фактури з відтермінуванням платежу протягом 10 (десяти) банківських днів з моменту одержання товару на склад покупця. У разі затримки бюджетного фінансування покупець звільняється від відповідальності за порушення строків оплати товару, а розрахунки за поставлений товар здійснюються при отриманні покупцем бюджетного фінансування закупівлі.

Згідно з п. 6.3 Договору позивач зобов'язався поставити товар у строки, встановлені цим Договором; забезпечити якість товару, встановленим умовам Договору; провести первинний інструктаж персоналу замовника; здійснити установку, налагодження та введення в експлуатацію обладнання протягом 30 календарних днів з моменту 100% оплати товару замовником та отримання листа про готовність приміщення де обладнання буде встановлено відповідно до вимог виробника обладнання.

Товариство 21.12.2012 року здійснило поставку обладнання відповідачу на суму 4655000 грн., про що складено ОСОБА_2 здачі-прийняття медичного обладнання згідно з Договором № 26/12-2012/32 від 29.11.2012 року. Того ж дня сторони уклали Додаткову угоду № 1 до Договору, відповідно і умов якої зменшено обсяг закупівлі товару та загальну вартість Договору до 4655000,00 гривень.

Відповідно до п. 6.1 Договору замовник зобовязаний своєчасно проводити оплату за отриманий товар; у разі затримки бюджетного фінансування розрахунок за поставлений товар здійснюється протягом трьох банківських днів з дати отримання замовником бюджетного призначення на фінансування закупівлі на свій реєстраційний рахунок.

З урахуванням вищенаведеного, до 31.12.2012 включно, відповідач зобов'язаний був здійснити оплату за поставлений товар на загальну суму 4655000,00 гривень.

Проте, оплата так і не була здійснена через відсутність бюджетного фінансування.

Дослідивши матеріали справи та проаналізувавши умови договору, апеляційний господарський суд погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що позивачем було належним чином виконано взяті на себе зобов'язання за договором № 26/12-2012/32 від 29.11.2012 року. Про належне виконання позивачем своїх зобов'язань за договором свідчить також відсутність з боку відповідача претензій та повідомлень про порушення умов договору.

Однак, всупереч умовам договору, відповідач за поставлене обладнання розрахунок належним чином не провів, у зв'язку з чим на момент звернення позивача з даним позовом до суду у відповідача утворилась заборгованість в розмірі 4655000,00 грн.

Згідно ч. 1 ст. 193 ГК України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

У відповідності до ст. 509 ЦК України, ст. 173 ГК України, в силу господарського зобов'язання, яке виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання, один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

З матеріалів справи вбачається, що між сторонами виникли зобов'язання, які мають ознаки договору поставки.

За нормами ст. 712 ЦК України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Відповідно до ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Статтями 525, 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Оскільки обладнання, передбачене договором, було повністю та належним чином поставлене позивачем та прийняте відповідачем, що підтверджується наявними у справі актами здачі-приймання медичного обладнання, які підписані уповноваженими представниками та скріплені печатками сторін, відповідач зобов'язаний згідно умов договору оплатити наданий позивачем товар.

Виходячи з наведеного, апеляційний господарський суд вважає, що місцевий господарський суд дав належну оцінку обставинам справи і, з урахуванням вимог застосованих норм матеріального та процесуального права, дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову та стягнення з відповідача основної заборгованості в сумі 4655000,00 грн.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків місцевого господарського суду.

Крім того, у зв'язку з простроченням відповідачем зобов'язання щодо оплати поставленого обладнання, позивачем заявлено вимоги про стягнення з відповідача 2828326,99 грн. пені; 3531690,67 грн. інфляційних; 351229,32 грн. 3% річних.

Згідно ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Апеляційний господарський суд зазначає, що формулювання ст. 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов'язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів. За змістом ч. 2 ст. 625 ЦК України нарахування інфляційних витрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Аналогічну правову позицію наведено у Листі Верховного Суду України від 01.07.2014 року "ОСОБА_2 практики застосування ст. 625 Цивільного кодексу України в цивільному судочинстві" та постановах Верховного Суду України від 06.06.2012 року і від 24.10.2011 року у справах № 6-49цс12 та 6 №-38цс11.

Отже, проценти, передбачені ст. 625 ЦК України, не є штрафними санкціями, а становлять особливий компенсаційний вид відповідальності, що відрізняється від штрафної, яка полягає, наприклад, у стягненні пені.

При цьому, п. 3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 року № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" передбачено, що індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена ч. 2 ст. 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Таким чином, передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних затрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Тобто, з наведеного вбачається, що правова позиція позивача в частині віднесення 3% річних та інфляційних витрат до складових частин основного боргу в повному обсязі узгоджується з позицією Верховного Суду України, проте, ніяким чином не нівелює того, що вказані нарахування фактично є спеціальним заходом відповідальності за порушення грошового зобов'язання компенсаційного характеру.

Вказані висновки суду повністю узгоджуються з назвою ст. 625 ЦК України "Відповідальність за порушення грошового зобов'язання" та розміщенням вказаної норми у Главі 51 Цивільного кодексу України "Правові наслідки порушення зобов'язання. Відповідальність за порушення грошового зобов'язання".

Правову позицію суду стосовно того, що за своєю правовою природою нарахування, передбачені ст. 625 ЦК України, є особливим заходом відповідальності, що мають компенсаційний характер, також наведено у постанові Верховного Суду України від 25.06.2014 року у справі № 6-25цс14 та постановах Вищого господарського суду України по справах від 28.02.2013 року, від 21.04.2011 року, від 18.06.2014 року № 14/094-12, № 37/403, № 910/21089/13.

За приписами ч. 2 ст. 218 Господарського кодексу України учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності.

Відповідно до п. 4.1. Договору у разі затримки бюджетного фінансування покупець звільняється від відповідальності за порушення строків оплати товару, а розрахунки за поставлений товар здійснюються при отримані покупцем бюджетного фінансування закупівлі.

Тобто, при укладанні спірного договору контрагентами було досягнуто згоди щодо звільнення замовника від відповідальності за порушення грошового зобов'язання, зокрема, порушення строків внесення плати, у разі, якщо таке порушення стало наслідком ненадходження бюджетних коштів.

При цьому, у даному випадку сторонами не визначено, від якого саме виду відповідальності звільняється замовник від штрафної чи компенсаційної, а наведено лише загальну категорію, що фактично включає як штрафні санкції, так і компенсаційні виплати.

З приводу зазначеної умови договору апеляційний господарський суд зазначає наступне. Частиною 3 ст. 6 ЦК України передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Згідно ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Конституційним Судом України у рішенні від 11.07.2014 року № 7-рп/2013 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_5 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" наголошено, що свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства.

Тобто, визначення сторонами у договорі № 26/11-2012/32 від 29.11.2012 року будь-яких підстав для звільнення сторони від відповідальності за порушення договірних зобов'язань, в повному обсязі узгоджується зі свободою договору, що визначена ст.ст. 6, 627 ЦК України.

При цьому, посилання на позицію Верховного Суду України стосовно того, що за загальним правилом відсутність бюджетного фінансування не є підставою для звільнення від відповідальності у даному випадку не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, оскільки ч. 2 ст. 218 Господарського кодексу України містить диспозитивну норму, загальне правило, наведене в якій, фактично було змінене сторонами у п. 4.1. договору № 26/11-2012/32 від 29.11.2012 року.

З наявних в матеріалах справи документів вбачається, що фінансування витрат, пов'язаних із поставкою товару за Договором не надавалось, а кошти на такі витрати були відсутні. Належні та допустимі у розумінні ст. 34 ГПК України докази надання відповідачеві грошових коштів на оплату Товару та безпідставного утримання відповідачем означених коштів в матеріалах справи відсутні.

Враховуючи умови Договору, з огляду на те, що порушення відповідачем своїх грошових зобов'язань за спірним правочином сталось саме внаслідок несвоєчасного надання бюджетного фінансування, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що відповідач у відповідності до п. 4.1 Договору звільняється від відповідальності за порушення строків внесення оплати за поставлений позивачем в межах вказаного правочину товар, а враховуючи правову природу заявлених до стягнення 3% річних та інфляційних втрат, як відповідальності компенсаційного характеру, у суду відсутні підстави для застосування до відповідача такого виду спеціальної компенсаційної відповідальності, що передбачена ст.625 ЦК України. Відсутні, також, підстави для нарахування пені.

З огляду на вищевикладене, приймаючи до уваги позицію Верховного Суду України та Вищого господарського суду України, апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржуване рішення підлягає скасуванню в частині стягнення 351229,32 грн. річних, 3531690,67 грн. інфляційних, 343577,26 грн. пені, із прийняттям в цій частині нового рішення про відмову в позові.

Інші доводи апелянта, викладені в апеляційній скарзі, та позивача не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції. Згідно ст. ст. 32-34 ГПК України доказами у справі є будь - які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості.

При цьому, щодо права прокурора на звернення до суду із апеляційною скаргою, суд апеляційної інстанцій вважає за необхідне зазначити наступне. Згідно зі статтею 121 Конституції України на прокуратуру покладено функції представництва інтересів громадянина або держави у випадках, визначених законом. Відповідно до статті 20 Закону України "Про прокуратуру" при виявленні порушень закону прокурор або його заступник у межах своєї компетенції мають право звертатися до суду із заявою про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб. Відповідно до положень ст. 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Статтею 29 ГПК України унормовано, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. З метою вступу у справу прокурор може подати апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд рішення Верховним Судом України про перегляд рішення за нововиявленими обставинами або повідомити суд і взяти участь у розгляді справи, порушеної за позовом інших осіб. При цьому прокурор для представництва інтересів громадянина або держави в господарському суді (незалежно від форми, в якій здійснюється представництво) повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення такого представництва, передбачених нормами Закону України "Про прокуратуру". Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 N 3-рп/99 у справі N 1-1/99 (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Зміст поняття "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Наведені положення повністю дотримані прокурором при зверненні до суду із апеляційною скаргою.

Щодо заяви прокуратури про пропущення позивачем строку спеціальної позовної давності, суд апеляційної інстанцій вважає за необхідне зазначити наступне. Частиною 3 ст. 267 ЦК України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом. Однак, відповідачем заява про застосування позовної давності не заявлялась. Заява про сплив позовної давності, зроблена будь-якою іншою особою (в тому числі й учасником судового процесу, включаючи прокурора, який не є стороною у справі), крім сторони у спорі, не є підставою для застосування судом позовної давності.

Витрати зі сплати судового збору покладаються на сторони, пропорційно розміру задоволених вимог. Враховуючи часткове скасування оскаржуваного рішення, відповідно перерозподілу підлягають й судові витрати зі справи.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 85, 99, 101-105 ГПК України, Рівненський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Заступника прокурора Житомирської області в інтересах держави в особі територіальної громади сіл, селищ, міст Житомирської області в особі Житомирської обласної ради задоволити частково.

2. Рішення господарського суду Житомирської області від 28.07.2015 року у справі № 906/1072/15 скасувати в частині стягнення 351229,32 грн. річних, 3531690,67 грн. інфляційних, 343577,26 грн. пені.

Прийняти в цій частині нове рішення. В позові відмовити.

Стягнути з Комунальної установи "Обласна база спеціального медичного постачання" Житомирської обласної ради на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Союз медицини та технології" 29929,62 грн. витрат по оплаті судового збору.

В решті рішення залишити без змін.

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Союз медицини та технології" на користь Прокуратури Житомирської області 69822,00 грн. витрат по оплаті судового збору за розгляд апеляційної скарги.

4. Господарському суду Житомирської області видати накази із зазначенням реквізитів сторін.

5. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку.

Головуючий суддя Огороднік К.М.

Суддя Коломис В.В.

Суддя Демидюк О.О.