Ухвала суду № 61410140, 20.09.2016, Апеляційний суд Донецької області (м. Бахмут)

Єдиний унікальний номер 243/4366/16-ц Номер провадження 22-ц/775/1680/2016

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 вересня 2016 року м. Бахмут Донецької області

Апеляційний суд Донецької області в складі:

Головуючого - судді: Будулуци М.С.

суддів: Курило В.П., Космачевської Т.В.

за участю секретаря Кіпрік Х.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства ОСОБА_1 «Приватбанк» на заочне рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 27 липня 2016 року у цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства ОСОБА_1 «Приватбанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання дій неправомірними та виселення,-

В С Т А Н О В И В:

30 травня 2016 року позивач - Публічне акціонерне товариство ОСОБА_1 банк «Приватбанк» (далі - ПАТ КБ «Приватбанк», ОСОБА_1) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання дій неправомірними та виселення. Свої вимоги обґрунтував тим, що відповідно до укладеного між позивачем та ОСОБА_2 кредитного договору № Е011-08/S від 26 лютого 2008 року, останній було надано кредит у вигляді кредитної лінії у розмірі 22 000 доларів США строком до 05 березня 2013 року. ОСОБА_2 зобовязалася повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлених кредитним договором.

В забезпечення виконання зобовязань за кредитним договором між позивачем та ОСОБА_3 і ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_3 та ОСОБА_4 надали в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру, загальною площею 53,90 кв.м, житловою площею 27,80 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, яка їм належить на праві власності на підставі свідоцтва про право власності.

Ухвалою суду від 27 липня 2016 року провадження по справі в частині предявлення позовних вимог до ОСОБА_4 було закрито в звязку зі смертю останнього (а.с. 61).

Заочним рішенням Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 27 липня 2016 року в задоволенні позову Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання неправомірними дій щодо реєстрації та виселення зі зняттям з реєстрації ОСОБА_3 з АДРЕСА_2 відмовлено.

Із вказаним рішенням не погодився ОСОБА_1 і подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що суд не повно зясував обставини, що мають значення для справи, дав неналежну оцінку доказам по справі та ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Просив заочне рішення суду скасувати та ухвалити нове, якім задовольнити вимоги Банку у повному обсязі.

В обґрунтування доводів скарги заявник зазначив, що суд не перевірив наявність у власності ОСОБА_3 іншого житла до якого вона може бути виселена.

Іншим доводом апеляційної скарги, є те, що чинним законодавством не передбачено обовязку Банку надавати інше постійне житло особам, яких виселяють.

Представник ПАТ КБ «Приватбанк» та відповідачі в судове засідання апеляційного суду не зявилися, але про час та місце розгляду справи повідомлені судовими повістками за місцем їх реєстрації та телефонограмою (а.с. 95-96). Перший просив розглянути справу у його відсутності (а.с. 108).

Відповідно до ч. 2 ст. 305 ЦПК України, неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги в межах оскарження, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Як зазначено в ч. 1 ст. 303 ЦПК України, апеляційний суд під час розгляду справи в апеляційному порядку перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержання норм матеріального і процесуального права.

Як вбачається зі змісту ч. 2 ст. 308 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Відповідно до ст. 59 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно з ч. 4 ст. 60 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

За змістом частини першої статті 575 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачене Законом України «Про іпотеку».

Згідно із частиною третьою статті 33 цього Закону звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотеко держателя.

Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку».

Так, згідно із частинами першою, другою статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

Частина третя статті 109 цього Кодексу регулює порядок виселення громадян.

За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР, громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Отже, частина друга статті 109 цього Кодексу встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання їм іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку», підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР.

Отже, за змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Така правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 30 вересня 2015 року (справа № 6-1892 цс15), яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обовязковою для судів.

В судом встановлено, що 26 лютого 2008 року між ПАТ «КБ «Приватбанк», та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав останній кредит у вигляді кредитної лінії у розмірі 22 000 доларів США строком до 05 березня 2013 року.

В забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов'язань за кредитним договором 26 лютого 2008 року між Банком» та ОСОБА_3 і ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Словянського міського нотаріального округу ОСОБА_5, відповідно до умов якого ОСОБА_3, ОСОБА_4 передали банку в іпотеку квартиру загальною площею 53,90 кв.м, житловою площею 27,80 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3, яка їм належить на праві власності на підставі свідоцтва про право власності від 14 березня 2000 року.

Свої грошові зобовязання ОСОБА_2 належним чином не виконала, у звязку із чим виникла заборгованість за кредитним договором.

Рішенням Словянського міськрайонного суду від 08 червня 2010 року в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 26 лютого 2008 року звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру загальною площею 53,90 кв.м, житловою площею 27,80 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3, шляхом продажу квартири ПАТ «КБ «Приватбанк» (а.с. 12-13).

Судом також встановлено, що кредит було надано ОСОБА_2 на ремонт приміщення. Спірна квартира № 124 розташована за адресою: місто Словянськ, вулиця М.Василевського, будинок 28, належить іпотекодавцям ОСОБА_3, ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності від 14 березня 2000 року, посвідченого Словянською міською радою згідно з розпорядженням від 24 січня 2000 року за № 82 р., дублікат якого виданий виконкомом Словянської міської ради 15 січня 2006 року та зареєстрованого в КП «БТІ» м. Словянська від 16 січня 2006 року. Кредитний договір ОСОБА_2 уклала з позивачем в 2008 році, з чого випливає, що іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла (а.с. 5-7, 8, 9-11).

З 25 липня 1992 року до теперішнього часу в спірній квартирі зареєстрована ОСОБА_3, що підтверджується довідкою виконкому Словянської міської ради від 14 червня 2016 року (а.с. 56).

Відмовляючи в задоволенні позову, суд виходив з того, що оскільки в іпотеку передано квартиру, яка не була придбана за рахунок отриманих кредитних коштів, то й відсутні підстави для виселення ОСОБА_3 із цієї квартири без надання їй іншого постійного житла.

Окрім цього, суд дійшов висновку, що вимоги позивача про визнання незаконною реєстрації ОСОБА_3 у спірній квартирі - предмету іпотеки, є безпідставними, оскільки на час укладення договору іпотеки відповідач вже була зареєстрована в зазначеній квартирі, до отримання дозволу іпотекодержателя на реєстрацію в предметі іпотеки, що підтверджується довідкою Комунального підприємства «ЖЕК № 4» від 21 липня 2016 року.

Як вбачається з матеріалів справи, суд правильно визначив правовідносини, які виникли між сторонами, надав їм належну правову оцінку і обґрунтовано відмовив у задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк».

Цей висновок суду є правильним, він підтверджений дослідженими в судовому засіданні доказами, які надані сторонами.

В рішенні суду правові висновки належним чином викладені і відповідно до вимог ст.ст. 57, 60, 61 ЦПК України наявним доказам у справі дана належна правова оцінка.

Таким чином, зазначені обставини дають підстави для висновку про незаконність вимоги про виселення відповідачів з житлового приміщення.

Апеляційний суд вважає, що доводи апеляційної скарги про те, що суд не повно зясував обставини, що мають значення для справи, дав неналежну оцінку доказам по справі та ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, суперечить встановленим обставинам справи, наявним у справі доказам, які суд належно оцінив, та дійшов обґрунтованого висновку, правильно застосувавши норми матеріального та процесуального права.

Щодо доводу позивача про те, що суд не перевірив наявність у власності ОСОБА_3 іншого житла, до якого вона може бути виселена, то апеляційний суд його відхиляє, оскільки іншого житла у відповідача ОСОБА_3 не має, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна.

Довід апеляційної скарги про те, що позивач не повинен надати інше житло при виселенні відповідача ОСОБА_3, апеляційний суд відхиляє, оскільки виселення відповідача без надання іншого житла, в даному випадку, з урахуванням встановлених обставин справи, законодавством не передбачено та суперечить судовій практиці Верховного Суду України.

Таким чином, наведені доводи апеляційної скарги правильних висновків суду не спростовують та не приводять до висновку про порушення судом норм матеріального і процесуального права, які є підставою для скасування або зміни судового рішення.

З огляду на викладене, апеляційний суд вважає, що рішення постановлено з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстав для його скасування не має, а тому рішення суду першої інстанції апеляційний суд залишає без змін, а апеляційну скаргу ПАТ КБ «Приватбанк» - відхиляє.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 315 ЦПК України, апеляційний суд, -,

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства ОСОБА_1 банк «Приватбанк» відхилити.

Заочне рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 27 липня 2016 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Судді: