Ухвала суду № 61396385, 16.09.2016, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №488/312/14-ц 16.09.2016 16.09.2016

Провадження №22-ц/784/1612/16 Головуючий першої інстанції:Безпрозванний В.В.

Справа№488/312/14-ц Суддя-доповідач апеляційного суду: Бондаренко Т.З.

У Х В А Л А

Іменем України

16 вересня 2016 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого судді - Бондаренко Т.З.,

суддів - Данилової О.О., Коломієць В.В.,

із секретарем судового засідання - Гавор В.Б.,

за участю: позивача ОСОБА_2, представника позивача ОСОБА_3, відповідача ОСОБА_4, представників відповідача ОСОБА_5, ОСОБА_6,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу

за апеляційною скаргою

ОСОБА_2

на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 24 травня 2016 року у справі за позовом

ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором грошової позики

та зустрічним позовом

ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним,-

в с т а н о в и л а :

В січні 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики.

Позивач зазначав, що 5 квітня 2013 року надав ОСОБА_4 для особистих потреб в борг грошові кошти в розмірі 60000,00 грн., які відповідач зобов'язався повернути не пізніше 5 липня 2013 року, про що склав письмову розписку. ОСОБА_2 неодноразово звертався до відповідача з вимогою про повернення боргу, але на час звернення із позовом до суду ОСОБА_4 грошову позику не повернув, у добровільному порядку виконати боргове зобов'язання відмовляється, що стало підставою для звернення позивача до суду за захистом своїх прав.

Враховуюче вказане ОСОБА_2, уточнивши позовні вимоги, просив стягнути з ОСОБА_4 на його користь заборгованість за договором позики від 5 квітня 2013 року, яка станом на 5 лютого 2016 року з врахуванням 3% річних та встановленого індексу інфляції становить 100786,90 грн.

В квітні 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_2, в якому просив визнати недійсним договір грошової позики від 5 квітня 2013 року.

В зустрічному позові ОСОБА_4 посилався на те, що 4 квітня 2013 року ОСОБА_2, будучи власником підприємства ТОВ "Аллюр-Транс", в якому ОСОБА_4 працював водієм, змусив останнього виїхати у відрядження в м. Одеса на несправному вантажному автомобілі НОМЕР_1. Несправність транспортного засобу полягала у несправності гальмів на причепі, в зв'язку з чим, по дорозі в м. Одесу сталася дорожньо-транспортна пригода, внаслідок чого було пошкоджено вантажний автомобіль. Наступного дня, 5 квітня 2013 року, ОСОБА_2 у своєму робочому кабінеті змусив ОСОБА_4 написати розписку про позику в сумі 60000,00 грн., пояснюючи такі дії чистою формальністю, щоб він не звільнився з роботи поки транспортний засіб не буде відремонтовано. Але насправді ОСОБА_4 гроші в борг у ОСОБА_2 не брав, тому просив визнати договір грошової позики недійсним.

Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 24 травня 2016 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором грошової позики - відмовлено, а зустрічний позов ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання договору грошової позики недійсним - задоволено.

Визнано недійсним договір грошової позики, укладений у формі розписки 5 квітня 2013 року, за яким ОСОБА_2 передав у борг ОСОБА_4 строком на 3 місяці 60000 грн. Розподілено судові витрати.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким в задоволенні зустрічного позову відмовити, а його вимоги задовольнити в повному обсязі.

В запереченнях на апеляційну скаргу ОСОБА_4 вказував на законність рішення суду та належність наданих ним доказів.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які з'явились в судове засідання, дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_2 не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно із ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладання договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Частина 2 вказаної статті допускає пред'явлення на підтвердження укладення договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної суми грошей або кількості речей.

Як вбачається з матеріалів справи і вірно встановлено судом, що 5 квітня 2013 року відповідно до наданої ОСОБА_4 розписки він отримав від ОСОБА_2 60000 грн. в борг на три місяці (а.с. 7, 17).

Самого факту складання вказаної розписки відповідач ОСОБА_4 не заперечував.

Відповідно до правової позиції, яка міститься у висновку, викладеного в постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року по справі № 6-63 цс 13, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладання договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючі як його укладення так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Виходячи з наведеного, вказана розписка від 5 квітня 2013 року, яку видав відповідач ОСОБА_4 позивачу ОСОБА_2, свідчить про укладення між сторонами договору займу.

В той же час, позичальник має право оспорювати договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж установлено договором (ч.1 ст. 1051).

При цьому за змістом ч. 2 ст. 1051 ЦК України при укладенні договору позики в письмовій формі (крім випадків укладання його під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості, представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини) безгрошовість такого договору не може ґрунтуватись на поясненнях свідків, а може бути підтверджена лише належними і допустимими доказами (ч.2 ст. 58, ст. 59 ЦПК України).

Положеннями ст. 231 ЦК України встановлено, що недійсним правочин визнається в тому випадку, якщо він вчинений особою проти її волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи.

Відповідач ОСОБА_4 в поданій ним зустрічній позовній заяві оспорюючи даний договір позики вказував на те, що відповідну розписку, ним було надано під психічним тиском здійснюваним стосовно нього ОСОБА_2, оскільки відповідач працював водієм в транспортному підприємстві ТОВ «Аллюр-Транс», керівником якого є позивач та внаслідок ДТП пошкодив належний йому автомобіль.

Так, підтверджуючи наведені в зустрічній позовній заяві обставини, відповідач ОСОБА_4 посилався на витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відповідно до змісту якого ТОВ «Аллюр-Транс» зареєстровано як юридичну особу і керівником якої є ОСОБА_2 (а.с. 170-172).

Вказаним підприємством ТОВ «Аллюр Транс» 4 квітня 2013 року видане посвідчення про відрядження на ім'я відповідача ОСОБА_4, як водія вказаного підприємства ТОВ "Аллюр-Транс" відрядженого до підприємства ТОВ «Сандора» в с. Миколаївському з метою перевезення вантажів (а.с. 23).

ТОВ «Аллюр-Транс» також було видано відповідачу ОСОБА_4 подорожні листи від 4 квітня 2013 року на вантажний автомобіль НОМЕР_2, НОМЕР_3, серії НОМЕР_4 за маршрутом "Миколаїв-Одеса" та від 1 квітня 2013 року серії НОМЕР_5 на цей же вантажний транспорт, в яких містяться відповідні реквізити підприємств (т.2 а.с. 24, 25). Оригінали вказаних документів оглянуті в судовому засіданні.

Відповідно до довідки Регіонального сервісного центру МВС України в Миколаївській області від 8 вересня 2016 року, зазначений вище вантажній автомобіль та відповідний причеп зареєстровано за ОСОБА_2 (т. 2 а.с. 18).

На підтвердження наявних правовідносин відповідача з вказаним підприємством, до справи долучено договір підряду та трудові угоди за періоди з грудня 2012 року по квітень 2013 року ( т. 2 а.с. 19, 25). Відповідно до відомостей з центральної бази даних Державного реєстру фізичних осіб ДПА України про суми виплачених доходів ОСОБА_4 підприємством ТОВ «Аллюр -Транс» нарахування відповідного доходу відповідачу тривало також до 29 квітня 2013 року (т. 2 а.с. 27).

ОСОБА_4, в зустрічній позовній заяві зазначав, що в зв'язку з несправністю гальм на причепі до автомобіля яким він управляв, 4 квітня 2013 року відбулося ДТП, внаслідок чого автомобіль, належний ОСОБА_2, було значно пошкоджено. На місце ДТП ОСОБА_2 прибув з працівниками ДАІ, проте відповідні документи не були складені.

Наступного дня після ДТП, ОСОБА_2 погрожуючи звільненням та можливими неприємностями, в зв'язку з необхідністю відновлення пошкодженого автомобіля, домігся від відповідача скласти боргову розписку на визначену ним (ОСОБА_2.) суму 60000 грн.

Вказані обставини підтверджуються показами допитаних в судовому засіданні свідків ОСОБА_7, який працював технічним директором на підприємстві, та водіїв підприємства ОСОБА_8, ОСОБА_9 ОСОБА_10, які вказували, що відповідач ОСОБА_4 дійсно працював водієм в ТОВ «Аллюр Транс», зазначеного у подорожніх листах вантажного автомобіля з причепом. На весні 2013 року ОСОБА_4 потрапив в аварію в якій було пошкоджено автомобіль. Розписка складена на вимогу ОСОБА_2 в зв'язку з необхідністю відшкодування заподіяних в ДТП збитків, гроші ОСОБА_4 не брав. ОСОБА_2 і від інших працівників вимагав боргові розписки, в разі необхідності заміни деталей в машині чи її пошкодження. Свідки також вказували на регулярну невиплату заробітної плати.

Свідок ОСОБА_8 показав, що ОСОБА_2 запросив його в кабінет, де був технічний директор ОСОБА_7 та пояснив, що склалась така ситуація що сталось ДТП, треба компенсувати збитки, та запропонував бути свідком, в зв'язку з чим він (свідок) вчинив свій підпис на розписці. Свідок ОСОБА_7 також зазначив що передачі грошей він не бачив.

Таким чином фактично від ОСОБА_2 одноособово, як роботодавця, залежала наявність чи відсутність роботи у відповідача, та відповідно - отримання заробітної плати. Як слідує із показів свідків та власне звернення ОСОБА_4 до правоохоронних органів, ОСОБА_2 на підприємстві постійно не виплачував заробітну плату в повному розмірі, а також інші фінансові питання, пов'язані з експлуатацією транспортних засобів, з працівниками підприємства вирішував одноособово за довільно встановленими ним же правилами та у відповідні способи (т.1 а.с. 105-106).

Із наведених обставин слідує, що вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_4 щодо негайного (наступний день після ДТП) складання боргової розписки на самостійно визначену ним суму, з посиланням на те, що в будь-якому разі змусить відповідача сплатити визначений ним борг, позбавили відповідача можливості вибору в своїх діях, чи їх більш ретельного усвідомлення, викликало в нього побоювання щодо втрати роботи та отримання відповідної оплати праці, та по суті своєї є психічним тиском на відповідача, під впливом якого останнім надано спірну боргову розписку (т.1 а.с.167 об.).

Таким чином, районний суд дійшов обґрунтованого висновку щодо укладення оспорюваного договору позики між сторонами під впливом психічного тиску на боржника, та відповідно до наведених положень ч. 2 ст. 1051 ЦК України, правомірно врахував покази свідків щодо безгрошовості спірної боргової розписки, а тому вірно договір позики від 5 квітня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 визнав недійсним, через здійснення психічного тиску на боржника та і за його безгрошовістю, в зв'язку з чим такий договір не відповідає вимогам закону (ч. 3 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України).

З урахуванням вказаних висновків, районний суд також правомірно відмовив і в задоволенні позову ОСОБА_2 про стягнення з ОСОБА_4 грошового бору.

Доводи викладені в апеляційній скарзі стосовно допущених судом першої інстанції процесуальних порушень у вигляді неналежного повідомлення позивача про час та місце судового розгляду неможна прийняти до уваги, оскільки як позивач так і представник приймали участь у суді апеляційної інстанції їх доводи та докази досліджені судом, проте таке не вплинуло на вірність висновків суду.

Непереконливим також є посилання в апеляційній скарзі на те, що відповідач у своїх письмових запереченнях визнав свої наміри отримання від кредитора грошових коштів, оскільки з вказаного процесуального документу таке не вбачається, навпаки відповідач в своїх запереченнях наводить доводи щодо спростування отримання коштів (а.с. 48-50).

Посилання апелянта на те, що покази свідків щодо відсутності факту отримання грошей не є належними доказами, також не підлягає врахуванню, оскільки такі докази суд врахував, як належні докази в цій частині відповідно до правил встановлених ч. 2 ст. 1051 ЦК України. Також, апелянт зазначає про те, що відповідач вигадав подію з ДТП, проте таке спростовується показами допитаних свідків, які вказали, що їм, як працівникам підприємства про це відомо, автомобіль, яким управляв ОСОБА_4 тривалий час в пошкодженому стані перебував на території підприємства та був розібраний на запасні частини. А свідок ОСОБА_8 вказав, що про дорожню пригоду за участі ОСОБА_4 йому особисто повідомив директор ОСОБА_2, обґрунтовуючи свою вимогу вчинити підпис свідком на складеній в зв'язку з цим розпискою.

Неможна також сприймати, як значимі для справи розбіжності у показах свідків, на що також зауважує апелянт, в частині посилання свідка ОСОБА_8 на те, що розписка написана не ОСОБА_4, оскільки свідок висловив з цього приводу свою думку, допускаючи такий хід подій через загальну неприхильну поведінку позивача, як керівника підприємства, в цих питаннях.

Апелянт, також вважає, що незвернення відповідача до правоохоронних органів з питання здійснення на нього психічного тиску, спростовує його доводи, що такий тиск здійснювався. Проте, доведення здійснення психологічного тиску може здійснюватись будь-якими доказами визначеними ст. 57 ЦПК України, чим і скористався відповідач.

Так, в цій частині свою поведінку відповідач пояснював тим, що розраховував на чесність позивача, декілька місяців працював на підприємстві без отримання заробітної плати, в зв'язку з чим вважав питання компенсації збитків, а значить і фіктивної розписки вичерпаними. Вказане підтверджується поясненнями позивача та його представника в судовому засіданні апеляційної інстанції стосовно того, що ОСОБА_4 працював на підприємстві до вересня 2013 року, проте, як зазначено в даному рішенні, офіційні дані Державного реєстру фізичних осіб від 7 березня 2014 року вказують про отримання відповідачем доходу у підприємстві ТОВ «Аллюр Транс» лише до квітня 2013 року включно (т. 2 а.с. 27). До того ж звертаючись в подальшому до правоохоронних органів від 13 березня 2015 року з приводу неотримання заробітної плати, відповідач також вказував на неправомірну вимогу ОСОБА_2 щодо здійснення ним транспортного перевезення вантажу на несправному автомобілі та на відповідний тиск при написанні боргової розписки (а.с.106).

Посилання ОСОБА_2 в доповнені до апеляційної скарги на те, що відповідач ніколи не працював в належному йому підприємстві, спростовується наданими ним же самим наведеними вище трудовими угодами та поясненнями. Також, невизнання апелянтом посвідчення про відрядження та подорожні листи видані цим підприємством на ім'я відповідача, як документи невідомого походження, не є переконливими, оскільки оригінали вказаних документів досліджено в судовому засіданні і належного спростування їх достовірності суду не надано.

Наявність в матеріалах справи рішення суду апеляційної інстанції ухвалене у іншій справі за позовом ТОВ «Аллюр Транс» до свого працівника про стягнення матеріальної шкоди, як таке, що залучене судом без достатніх підстав, на що також наголошує апелянт, не спростовує наведених вище висновків суду у даній справі і не впливає на вірність вирішення спору (т. 1 а.с. 130-134).

Подача відповідачем 20 квітня 2016 року уточнену зустрічну позовну заяву, із змісту якої вбачається, що відповідач просив визнати договір позики недійсним, замість розписки, як було зазначено в зустрічному позові, не є зміною предмету та підстави позову, на що вказує позивач. Так, із змісту зустрічного позову вбачається, що ОСОБА_4 зазначав про недійсність договору позики та посилався на відповідні норми матеріального права, які визначають підстави визнання саме угоди недійсною. Проте в прохальній частині ОСОБА_4 просив про визнання розписки недійсною. Тому в уточненому зустрічному позові від 20 квітня 2016 року було усунуто вказані розбіжності, без зміни предмету і підстави позову (т.1 а.с. 35-36, 167).

Також не є обґрунтованими доводи викладені позивачем в доповненні до апеляційної скарги про те, що суд не направляв йому уточнений зустрічний позов. Так вказаний позов надійшов до суду 20 квітня 2016 року, а 23 квітня 2016 року, відповідно до вимог ст. 127 ЦПК України, позивачу направлена судова повістка з копією уточненого зустрічного позову за адресою АДРЕСА_1 яку зазначив позивач в своїй позовній заяві (т. 1 а.с. 173, 174).

Ухвалення у даній справі рішення без участі позивача, відповідає вимогам принципу диспозитивності цивільного судочинства закріпленого в ч. 2 ст. 10 ЦПК України, відповідно до якого особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами на власний розсуд, оскільки ОСОБА_2 20 травня 2016 року подав заяву до суду про розгляд справи за його відсутності (а.с.178).

Проте, приймаючи участь в суді апеляційної інстанції позивач не був позбавлений можливості навести свої доводи та підтвердити їх відповідними доказами.

На підставі викладеного, оскаржуване рішення суду, як таке, що ухвалене з додержанням вимог матеріального та процесуального права, а також таке, що відповідає таким загальним засадам цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність та розумність, закріпленим п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України, відповідно до вимог ст. 308 ЦПК України не підлягає скасуванню.

Керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 313, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва 24 травня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Судді: Т.З. Бондаренко

В.В. Коломієць

О.О. Данилова