Постанова № 61367665, 15.08.2016, Приморський районний суд м. Одеси

Справа № 522/13128/16-а

Провадження № 2-а/522/722/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 серпня 2016 року м. Одеса

Приморський районний суд м. Одеси, у складі

головуючого судді Тарасова А.В.

за участю секретаря судового засідання Ткаченко О.О.,

розглянувши в залі суду в м. Одесі справу адміністративної юрисдикції за позовною заявою ОСОБА_1 до Управління пенсійного фонду України в Приморському районі м. Одеси про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити дії, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду із вказаним адміністративним позовом, просив визнати противоправними дії Управління Пенсійного фонду України у Приморському районі м. Одеси з приводу відмови у призначенні пенсії за вислугу років, визнати противоправним рішення Управління Пенсійного фонду України у Приморському районі м. Одеси № 178 від 04.07.2016 року про відмову у призначенні пенсії, зобов'язати Управління Пенсійного фонду України у Приморському районі м. Одеси призначити йому пенсію за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру», починаючи з 02.07.2016 року, виходячи з розрахунку 90 % від середнього заробітку щомісячної (чинної) заробітної плати, обчисленого за останні 60 календарних місяців роботи та покласти судові витрати на відповідача. Позивач вважає, що має право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру».

Представник позивача в судове засідання не з'явився, надав заяву про розгляд справи за його відсутності, заявлені у позові вимоги підтримав в повному обсязі.

Представник відповідача Управління Пенсійного фонду України в Приморському районі м. Одеси про дату, час та місце проведення судового засідання повідомлявся належним чином, подав письмові заперечення, просив у задоволенні позову відмовити з підстав викладених у запереченнях на позов, просив суд розглядати справу за його відсутності.

Дослідивши докази по справі, суд вважає, що адміністративний позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що позивач працює на посаді начальника відділу прокуратури Одеської області та станом на 02 липня 2016 року мав спеціальний стаж роботи, потрібний для призначення пенсії за вислугу років, - 20 років 9 місяців 20 днів, з яких:

- 2 роки 4 місяців - половина строку навчання у вищому навчальному юридичному закладі (з 01.09.1993 року по 30.06.1998 року), що підтверджується дипломом Одеської державної юридичної академії СК № 10497880 від 30.06.1998 року;

- 18 років 5 місяців і 20 днів - робота в органах прокуратури (з 12.01.1998 року по теперішній час), що підтверджується трудовою книжкою серії БТ-ІІ №2710474.

02.07.2016 року позивач звернувся до відповідача із заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно до Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 року № 1789-ХІІ.

Рішенням Управління Пенсійного фонду України в Приморському районі м. Одеси від 04.07.2016 року за № 178 відмовлено Позивачу у призначенні пенсії за вислугу років з посиланням на положення п. 5 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» № 213-VІІІ від 02.03.2015 року.

Своє рішення про відмову у перерахунку пенсії Управління Пенсійного фонду України в Приморському районі м. Одеси мотивувало п. 5 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» зазначивши, що підстав для перерахунку пенсії не має, та як Законом передбачено, що у разі неприйняття до 01.06.2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 01.06.2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються, зокрема, відповідно до Закону України «Про прокуратуру», тому законодавством даний перерахунок не передбачено.

Відповідно до ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» (в редакції, чинній до липня 2011 року) прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугою років незалежно від віку. Пенсія призначається в розмірі 80 відсотків від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до котрої включаються всі види оплати праці, на які нараховуються страхові внески, одержувані перед місяцем звернення за призначенням пенсії. За кожний повний рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія збільшується на 2 відсотки, але не більше 90 відсотків від суми місячного (чинного) заробітку.

Таким чином, з 2001 року по 2011 рік, коли позивач працював на посадах в органах прокуратури, діяли гарантії пенсійного забезпечення для працівника прокуратури, які суттєво відрізняються від положень, передбачених нині діючим Законом України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 року №1697-VII.

Фактично, діючий на сьогодні Закон від 14.10.2014 року суттєво погіршує становище позивача та обмежує в реалізації його законних прав та інтересів, які гарантувалися державою Законом від 05.11.1991 року.

Відтак, вбачається, що позивач має право на призначення пенсії за вислугу років на підставі Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 року в редакції, які діяла до липня 2011 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що принцип правової визначеності вимагає ясності й однозначності правової норми та забезпечення того, щоб ситуації й правовідносини залишалися передбачуваними.

Так, у рішенні Конституційного Суду України №1-9/2015 від 13.05.2015 року зазначено, що Україну проголошено соціальною, правовою державою, в якій визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 1, ч. 1, 2 ст. 8, ч. 2 ст. 19 Конституції України). Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної часткової або тимчасової втрати працездатності, у старості та в інших випадках, передбачених законом (ч. 1 ст. 46 Конституції України). В Україні на конституційному рівні гарантовано право громадян на соціальний захист, для забезпечення якого необхідне здійснення комплексу державно-правових заходів, одним із яких є законодавче визначення основ соціального захисту форм і видів пенсійного забезпечення (п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України).

Громадяни мають бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано, тобто набуте право не може бути скасоване, звужене (правові позиції Конституційного Суду України в таких рішеннях: від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010, від 22 грудня 2010 року № 23-рп/2010, від 11 жовтня 2011 року № 10-рп/2011).

Стабільність правового регулювання проявляється, зокрема, у неприпустимості внесення довільних змін до наявної системи норм та є віддзеркаленням підтримання довіри громадян до законів та дій держави. Збереження розумної стабільності означає, серед іншого, обов'язок законодавця при зміні умов набуття права на отримання соціальних благ враховувати законні очікування, пов'язані з виконанням (повністю або частково) умов набуття такого права.

Забезпечення верховенства права має враховуватися законодавцем і при внесенні змін до законів, передусім забезпечувати недопустимість звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22 Конституції України).

В абзаці 6 п. 4 Рішення Конституційного Суду України від 14 червня 2007 року № 3-рп/2007 зазначається, що звуження змісту прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права. Звуження обсягу прав і свобод - це зменшення розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики.

Конституційний Суд України в Рішенні № 9-рп/2009 від 28 квітня 2009 року, вказуючи на недопустимість звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод, що об'єктивно призведе до погіршення становища особи в суспільстві через їх обмеження, зробив концептуальне застереження органам державної влади про те, що невиконання державою своїх зобов'язань призводить до порушення принципів правової держави, ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави (абзац 5 п. 5 мотивувальної частини).

У Рішенні від 20 березня 2002 № 5-рп/2002 Конституційний Суд України визначив, що Конституція України відокремлює категорії громадян України, які потребують додаткових гарантій держави, зокрема гарантій соціального захисту. До них, насамперед, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органів, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку. Зупинення пільг, компенсацій і гарантій для зазначених категорій громадян без відповідної матеріальної компенсації є порушенням гарантованого державою права на їх соціальний захист та членів їх сімей.

У мотивувальній частині Рішення від 6 липня 1999 року № 8-рп/99 Конституційний Суд України також зазначив: «Служба в міліції, прокуратурі, державній пожежній охороні передбачає ряд специфічних вимог, які дістали своє відображення у законодавстві. Норми, що регулюють суспільні відносини у цих сферах, враховують екстремальні умови праці, пов'язані з постійним ризиком для життя і здоров'я, жорсткі вимоги до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватись наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення».

Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України багато пільг, встановлених законами, зокрема Законом України «Про прокуратуру», є не пільгами, а гарантіями та іншими засобами забезпечення професійної діяльності окремих категорій громадян, ефективного функціонування відповідних органів. Зупинення пільг, компенсацій і гарантій для працівників таких органів без відповідної матеріальної компенсації є порушенням гарантованого державою права на їх соціальний захист та членів їхніх сімей (Рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).

Оскільки для значної кількості громадян України пільги, компенсації і гарантії, право на які передбачене чинним законодавством, є додатком до основних джерел існування, необхідною складовою конституційного права на забезпечення життєвого рівня (ст. 46 Конституції України), то, відповідно до ст. 22 Конституції України, звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається.

Правова позиція Конституційного Суду України, висловлена в Рішенні від 1 грудня 2004 року № 20-рп/2004, з питань обмеження пільг, компенсацій і гарантій певним категоріям громадян, у тому числі працівникам прокуратури, полягає також у тому, що комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення соціального захисту їх та їхніх сімей, зумовлено не втратою працездатності, безробіттям або відсутністю достатніх засобів для існування (ст. 46 Конституції України), а особливістю професійних обов'язків, пов'язаних з ризиком для життя та здоров'я, певним обмеженням конституційних прав і свобод. Здійснення таких заходів не залежить від розміру їх доходів чи наявності фінансування з бюджету, а має безумовний характер (рішення Конституційного Суду України: від 6 липня 1999 року № 8-рп/99 у справі щодо права на пільги; від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій; від 17 березня 2004 року № 7-рп/2004 у справі про соціальний захист військовослужбовців та працівників правоохоронних органів.

Конституційний Суд України вважає, що законодавець, маючи дискреційні повноваження щодо визначення умов, порядку та розміру матеріального забезпечення, повинен ураховувати, що не може запроваджуватися правове регулювання, за якого особа, реалізовуючи одне конституційне право, позбавляється можливості реалізовувати інше право (гарантію).

Всупереч викладеному, Законом від 08.07.2011 року № 3668-VI внесено зміни до Закону від 05.11.1991 року № 1789-XII, а потім в Законі України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 року викладено такі ж положення, які суттєво звужують зміст і об'єм прав позивача на призначення пенсії, кожного року збільшуючи необхідну вислугу років, що є несправедливим.

Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику європейського суду з прав людини - як джерело права.

Аналіз практики Європейського суду з прав людини дає підстави для формування позиції, відповідно до якої при вирішенні питань щодо порушення державами - учасницями Ради Європи положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї велика увага акцентується на дотриманні державою принципу «правомірних або законних очікувань» та захисту прав людини через призму цього принципу.

Зокрема, у справах «Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії» та «Федоренко проти України» Європейський суд з прав людини констатував, що відповідно до прецедентного права органів, які діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності (cf., Pressos Compania Naviera S. A. v. Belgium, Рішення від 20 листопада 1995 року, серія А, N 332, с 21, п. 31; п. 21 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Федоренко проти України»).

У межах вироблених Європейським судом з прав людини підходів до тлумачення поняття «майно», а саме в контексті ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як «наявне майно», так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого «права власності» (п. 74 Рішення Європейського суду з прав людини від 2 березня 2005 року у справі «Von Maltzan and Others v. Germany»).

Європейський суд з прав людини робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що може вважатися «активом»: вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема, є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) - на момент дії цієї норми є «активом», на який може розраховувати громадянин як на свою власність.

Таким чином, ст. 1 вказаного Першого протоколу слід застосовувати для захисту «правомірних (законних) очікувань» щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. Правомірні очікування виникають в особи, якщо вона дотримала всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому мала всі підстави вважати таке рішення дійсним і розраховувати на певний стан речей.

Згідно з ч. 1 ст. 58 Конституції України закони й інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Конституція України має вищу юридичну силу, а закони й інші нормативно-правові акти повинні відповідати їй.

Законодавець, змінюючи чинне законодавство, має балансувати між необхідністю змін у законодавчому регулюванні та збереженням стабільності в суспільстві, однак слід пам'ятати, що першочерговими є інтереси громадян.

Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 травня 1997 року № 1-зп зазначив, що ст. 58 Конституції України 1996 року закріплює один з найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи в громадян упевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршено прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта (абзаци 1 і 2 п. 5 мотивувальної частини вказаного Рішення).

Суть зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів полягає в тому, що їх приписи поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності тільки за умови, якщо вони; скасовують або пом'якшують відповідальність особи (абзац 2 п. 2 Рішення Конституційного Суду України № 6-рп/2000 від 19 квітня 2000 року). Мета принципу незворотності - блокувати ущемлення прав і свобод людини з боку держави. Така направленість тлумачення цього принципу робить його однією з важливих гарантій захисту від свавілля з боку влади, безпеки людини як громадянина, довіри до державних інституцій. Надання зворотної сили законам суперечить духу правової держави.

В рішеннях Конституційного Суду України № 8-рп/99 від 06.07.1999 (у справі щодо права на пільги) та № 5-рп/2002 від 20.03.2002 року (у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій) вказано, що Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до ст. 17 Конституції України, перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, поліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції. Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо. Необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення. Виходячи із висловленого, у рішеннях Конституційного Суду України розуміння сутності соціальних гарантій працівників правоохоронних органів, зокрема працівників прокуратури, зміст та обсяг досягнутих ними соціальних гарантій не може бути звужено шляхом внесення змін до законодавства. Зазначені висновки також узгоджуються з правовими позиціями Верховного Суду України, викладеними в постановах від 10.12.2013 року (справа №21-348а13), від 17.12.2013 року (справа №21-445а13), від 06.10.2015 року (провадження №127/11720/14-а).

Також, Конституційний суд України у своєму рішенні № 6-рп/2007 від 09.07.2007 року зазначив, що невиконання державою взятих на себе соціальних зобов'язань порушує принцип соціальної, правової держави. Встановлення певних соціальних пільг, компенсацій та гарантій є складовою конституційного права на соціальний захист і юридичними засобами здійснення цього права.

Відповідно до ст. ст. 22 та 64 Конституції України, право на пенсійне забезпечення відповідних категорій громадян, встановлене законами України (в тому числі і Законом України «Про прокуратуру») є таким, що не підлягає звуженню та обмеженню.

Отже, Законом України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 року значно звужено обсяг права позивача на соціальний захист як працівника прокуратури, встановлений Конституцією України та спеціальним законами в частині права на отримання пенсії, яке існувало до 2011 року, що суперечить ст. 58 Конституції України.

Виходячи із загальних засад пріоритету законів над підзаконними актами, при вирішенні цього спору щодо перерахунку пенсії підлягають застосуванню норми, встановлені ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру», які передбачають, що обчислення пенсії провадиться, виходячи з розміру місячного заробітку за відповідною посадою, з якої особа вийшла на пенсію, станом на час звернення за призначенням або перерахунком.

Таким чином, рішення Управління Пенсійного фонду України у Приморському районі м. Одеси № 178 від 04.07.2016 року про відмову у призначенні позивачу пенсії за вислугу років є протиправним, таким, що не ґрунтується на нормах чинного законодавства та підлягає скасуванню.

На підставі вищевикладеного, суд вважає, що призначення пенсії за вислугу років відповідно до ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» виходячи з розрахунку 90 % від 90 % від середнього заробітку щомісячної (чинної) заробітної плати, повинно бути здійснено з 02.07.2016 року.

Згідно ст. 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 КАС України.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

За таких обставин, суд дійшов до висновку, що відповідач не довів правомірності відмови у призначенні позивачу пенсії за вислугу років відповідно до ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру».

Як встановлено ч. 1 ст. 94 КАС України встановлено, що якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.

Таким чином, відшкодування судових витрат здійснюється за рахунок бюджетних асигнувань відповідача, а не безпосередньо коштів Пенсійного фонду, які не включаються до складу Державного бюджету України. Тому суд вважає за необхідне присудити на користь позивача понесені ним витрати по сплаті судового збору в сумі 551 грн. 21 коп. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

На підставі п. 1 ч. 1 ст. 256 КАС України постанова суду в частині здійснення призначення та виплати позивачу пенсії за вислугу років у межах суми платежу за один місяць підлягає негайному виконанню.

Керуючись ст. ст. 2, 7, 8, 11, 17, 86, 94, 159-163, 256 КАС України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Управління пенсійного фонду України в Приморському районі м. Одеси про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити дії - задовольнити.

Визнати дії Управління Пенсійного фонду України в Приморському районі м. Одеси з приводу відмови ОСОБА_1 у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» протиправними та скасувати Рішення № 178 від 04 липня 2016 року «Про відмову у призначенні пенсії».

Зобов'язати Управління Пенсійного фонду України в Приморському районі м. Одеси призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру», починаючи з 02.07.2016 року, виходячи з розрахунку 90 % від середнього заробітку щомісячної (чинної) заробітної плати, обчисленого за останні 60 календарних місяців роботи.

Стягнути з Управління Пенсійного фонду України в Приморському районі м. Одеси на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 551,21 грн.

Постанова суду в частині призначення та виплати ОСОБА_1 пенсії за вислугу років у межах суми платежу за один місяць підлягає негайному виконанню.

Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подання через Приморський районний суд м. Одеси апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення постанови. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення постанови, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання її копії

Суддя:

15.08.2016