Ухвала суду № 61285073, 05.09.2016, Апеляційний суд міста Києва

Апеляційний суд міста Києва

Справа № 22-ц/796/2805/2016 Головуючий у 1-й інстанції - Бартащук Л.П.

Доповідач - Кабанченко О.А.

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 вересня 2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду м. Києва в складі:

головуючого - Кабанченко О.А.

суддів - Іванченка М.М.,

Качана В.Я.

при секретарі - Перетятько А.К.

розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року

в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа: Головне управління юстиції у м. Києві про визнання заповіту і договору дарування недійсним..

Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги,-

в с т а н о в и л а:

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа: Головне управління юстиції у м. Києві про визнання заповіту і договору дарування недійсним.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити позов в повному обсязі. Вважає, що рішення суду першої інстанції не відповідає обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права. Зазначає, що у досліджувальній частині актів від 8 жовтня 2014 року №847 від 7 жовтня 2015 року №872 не мало бути посилань на зв'язок глибини інтелектуального дефекту у спадкодавця та його здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Судом безпідставно не взято до уваги висновки експертизи Київського міського центру судово-психіатричної експертизи від 8 жовтня 2014 року №847 та додаткової експертизи від 7 жовтня 2015 №872, за якими ОСОБА_4 на момент складання заповіту 10 вересня 1997 року та договору дарування від 12 червня 2003 року страждав стійким хронічним психічним розладом: «Органічне ураження головного мозку нейроінфекційного ґенезу з вираженим інтелектуально-мнестичним зниженням» (МКХ-10:Р02.8), а також докази того, що ОСОБА_4 був інвалідом другої групи, що підтверджено довідкою серії КИЕ-Р-82 №086083 від 6 серпня 1987 року, виданою МСЕК м. Києва, і дійшов до помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено наступні обставини.

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4, що підтверджується свідоцтвом про смерть, виданим Відділом реєстрації актів цивільного стану Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві 04 лютого 2014 року.

Після смерті ОСОБА_4 із заявами про прийняття спадщини до нотаріуса у встановлений законом строк звернулись позивач, який є сином померлого, і відповідач, яка є дружиною померлого.

Відповідно до свідоцтва про право власності на житло, виданого Відділом приватизації житла Харківської районної Держадміністрації у м. Києві 31 серпня 1996 року, АДРЕСА_1 належить на праві приватної, спільної часткової власності гр. ОСОБА_4 та члену його сім'ї ОСОБА_3 у рівних частках.

10 вересня 1997 року Шістнадцятою Київською державною нотаріальною конторою посвідчено два заповіти, відповідно до яких подружжя ОСОБА_2 заповідало один одному свої частини спірної квартири на випадок смерті.

Згідно договору дарування, посвідченого державним нотаріусом Шістнадцятої Київської державної нотаріальної контори від 12 червня 2003 року, ОСОБА_4 подарував, а ОСОБА_3 прийняла у дар, 1/2 частину квартири АДРЕСА_1.

З листа Київської міської психоневрологічної лікарні №2 ТМО «Психіатрія» у м. Києві №629 від 09 квітня 2014 року встановлено, що ОСОБА_4, 1941 рокународження, який мешкав за адресою: АДРЕСА_1, перебував під наглядом психіатра з 1974 року по 2013 рік. В 1987 році був визнаний інвалідом II групи з дитинства безстроково. В 1996-1997 роках за медичною допомогою звертався один раз - 19 листопада 1996 року зі скаргами на роздратованість, головні болі, в зв'язку з чим йому призначалося лікування.

Матеріали справи також містять медичні документи, які велися протягом життя спадкодавця (амбулаторні картки, висновки МСЕК), копію трудової книжки, в якій наявні записи про місця роботи ОСОБА_4, копії особистих документів та посвідчень.

У квітні 2014 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з даним позовом, просив ухвалити рішення, яким визнати недійсним заповіт від імені ОСОБА_4, посвідчений Шістнадцятою Київською державною нотаріальною конторою 10 вересня 1997 року за реєстровим №4-2062, вчинений на користь ОСОБА_3.

В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що його батько ОСОБА_4, який ІНФОРМАЦІЯ_1 помер, мав психічне захворювання з дитинства, яке впливало на його здатність усвідомлювати значення його дій та керувати ними. Після його смерті позивач вчасно подав до нотаріуса заяву про прийняття спадщини за законом, однак, виявилося, що 10 вересня 1997 року нотаріусом було посвідчено заповіт ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 яким батько позивача заповів належну йому на праві власності частину квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_3.

Під час розгляду справи, позивач, з урахуванням наданих відповідачем заперечень змінив предмет позову, просив ухвалити рішення про визнання недійсним також і договору дарування 1/2 частини квартири від 12 червня 2003 року з викладених у позовній заяві підстав - нездатність його батька в момент укладання договору дарування розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Відповідач ОСОБА_3 позов не визнала, посилалась на те, що перебувала в зареєстрованому шлюбі з померлим ОСОБА_4 з 23 червня 1972 року до дня смерті останнього, опікувалася ним і утримувала його. Згідно довідки лікарняно-трудової експертної комісії ОСОБА_4 був інвалідом другої групи з дитинства, з серпня 1988 року інвалідність була встановлена йому безстроково, проте її чоловік був працездатним, постійно працював, що підтверджується наданими суду доказами, усвідомлював значення усіх своїх дій, а наявність легкого розладу не впливала на його здатність приймати рішення та розуміти їх наслідки. Квартира АДРЕСА_1 належала їй та її чоловікові на праві спільної власності в рівних частках на підставі свідоцтва від 31 серпня 1996 року про право власності на житло. 10 вересня 1997 року нотаріально було посвідчено два заповіти, відповідно до яких кожен з подружжя на випадок своєї смерті заповів іншому свою частину вказаної квартири. Через шість років ОСОБА_4 вирішив подарувати їй свою частку квартири, що і було ним зроблено 12 червня 2003 року.

З метою визначення психічного стану померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 під час вчинення ним договору дарування частки квартири і складання заповіту за клопотанням позивача ухвалою суду від 03 липня 2014 року в справі була призначена посмертна судово-психіатрична експертиза, проведення якої було доручено експертам Київського міського центру судово-психіатричної експертизи.

Після надходження з Київського міського центру судово-психіатричної експертизи висновку судово-психіатричної експертизи №847 від 08 жовтня 2014 року у судовому засіданні був допитаний експерт, заслухані пояснення спеціаліста, залученого до участі в справі, відповідач надав суду медичну картку амбулаторного хворого ОСОБА_4, яка не була предметом дослідження експертів, і з урахуванням пояснень вказаних осіб заявив клопотання про призначення повторної судово-психіатричної (посмертної) експертизи.

Ухвалою суду від 16 березня 2015 року була призначена повторна судово-психіатрична (посмертна експертиза), проведення якої доручено експертам Одеського обласного медичного центру психічного здоров'я.

Ухвалою суду від 19 серпня 2015 року була призначена додаткова судово-психіатрична (посмертна експертиза) для надання експертами Київського міського центру судово-психіатричної експертизи висновку з урахуванням даних амбулаторної картки хворого ОСОБА_4

Після отримання висновків експертиз, судом було встановлено, що експерти дійшли до різних висновків щодо здатності ОСОБА_4 усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними на момент вчинення ним договору дарування частки квартири і складання заповіту.

Відповідно до висновків експертизи Київського міського центру судово-психіатричної від 08 жовтня 2014 року №847 та додаткової експертизи від 07 жовтня 2015 року №872 ОСОБА_4 на момент складання заповіту 10 вересня 1997 року та на період складання договору дарування від 12 червня 2003 року страждав стійким хронічним психічним розладом: «Органічне ураження головного мозку нейроінфекційного ґенезу з вираженим інтелектуально-мнестичним зниженням» (МКХ-10:Р02.8).

ОСОБА_4 за своїм психічним станом на момент складання заповіту 10 вересня 1997 року та на момент складання договору дарування 12 червня 2003 року не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними.

Відповідно до висновку експертів Комунальної установи «Одеський обласний медичний центр психічного здоров'я» за результатами повторної судово-психіатричної (посмертної) експертизи від 09 червня 2015 року ОСОБА_4 на момент складання заповіту від 10 вересня 1997 року та на момент складання договору дарування від 12 червня 2003 року страждав психічним розладом у вигляді легкої розумової відсталості з мінімальними поведінковими порушеннями (Р70.0 по МКБ-10).

ОСОБА_4 в силу свого психічного стану на момент складання заповіту від 10 вересня 1997 року та на момент складання договору дарування від 12 червня 2003 року міг розуміти значення своїх дій та міг керувати ними.

Судом на виконання вимог ст. 10 ЦПК України з метою сприяння всебічному і повному з'ясуванню обставин справи у судовому засіданні було роз'яснено сторонам їх право заявити клопотання про призначення у справі ще однієї повторної судової психіатричної експертизи, оскільки між наявними у справі висновками експертів є суттєві протиріччя, із можливістю доручити проведення експертизи провідній в Україні установі - Українському науково-дослідному інституту соціальної і судової психіатрії та наркології Міністерства охорони здоров'я України, проте сторони такого клопотання не заявили.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з їх недоведеності.

Такий висновок суду ґрунтується на доказах, які були надані сторонами та досліджені судом, яким суд дав належну оцінку.

Так, оцінюючи висновки експертів у сукупності з наданими суду поясненнями сторін, письмовими доказами про місця роботи ОСОБА_4, його характеристиками, даними його трудової книжки, медичною документацією, суд надав перевагу висновку експертів Комунальної установи «Одеський обласний медичний центр психічного здоров'я» за результатами повторної судово-психіатричної (посмертної) експертизи від 09 червня 2015 року, оскільки відповіді на поставлені перед експертами питання у висновках експертів Київського міського центру судово-психіатричної експертизи від 08 жовтня 2014 року №847 та від 07 жовтня 2015 року №872 не є науково обгрунтованими, допущено неповноту та певну вибірковість у дослідженні об'єктів експертизи, які не усунені при проведенні додаткової експертизи.

Суд, оцінюючи висновки експертиз від 08 жовтня 2014 року №847 та від 07 жовтня 2015 року №872 дійшов до висновку, що встановлений експертами діагноз не відповідає чинній Міжнародній класифікації хвороб 10-го перегляду, а експертне рішення про нездатність ОСОБА_4 розуміти значення своїх дій та керувати ними на моменти часу, що цікавлять суд, не випливає зі змісту дослідницької частини висновку, про що в судовому засіданні зазначив і позивач, крім того, у висновку не розкриті мотиви, з яких експерти дійшли до висновку про те, що наявний у ОСОБА_4 інтелектуальний дефект був виражений настільки глибоко, щоб позбавляти його здатності розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Судова колегія погоджується з такими висновками суду, вважає, що вони відповідають вимогам закону, обставинам справи, наданим сторонами доказам, яким суд дав належну оцінку.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, а саме - не перевірив чи дійсно «Органічне ураження головного мозку нейроінфекційного ґенезу з вираженим інтелектуально-мнестичним зниженням» (МКХ-10:Р02.8) відсутнє у Міжнародній статистичній класифікації хвороб та проблем, пов'язаних зі здоров'ям, 10-го перегляду (МКХ-10), та чи дійсно у дослідницької частини актів за результатами експертиз від 08.10.2014 № 847 від 07.10.2015 № 872 має бути посилання на те, що наявний у ОСОБА_4 інтелектуальний дефект був виражений настільки глибоко, щоб позбавляти його здатності розуміти значення своїх дій та керувати ними, для чого суд мав запросити комісію експертів Київського міського центру судово-психіатричної експертизи та поставити їм питання щодо глибини інтелектуального дефекту ОСОБА_4 у момент вчинення оспорюваних правочинів, судова колегія відхиляє, зважаючи на наступне.

Відповідно до матеріалів справи, судом за клопотанням сторін призначалась судово-психіатрічна експертиза, додаткова судово-психіатрічна експертиза, проведення яких було доручено експертам Київського міського центру судово-психіатричної експертизи, а також в порядку ст. 150 ч. 2 ЦПК України повторна експертиза, яка була проведена Одеським обласним медичним центром психічного здоров'я. Висновки експертиз протирічать один одному.

Проте, судом у відповідності до ч. 6, ч. 7 ст. 147, ст. 212 ЦПК України дана оцінка висновкам експертиз, яка ґрунтується на дослідженні наданих сторонами доказів у їх взаємозв'язку та сукупності, та у рішенні наведено мотиви незгоди з висновками експертиз, проведених Київським міським центром судово-психіатричної експертиз. Також судом в порядку ст. 189 ЦПК України були заслухані пояснення експерта (лікаря-доповідача), якою проводилась експертиза у Київському міському центрі судово-психіатричної експертиз.

В апеляційній скарзі позивач посилається також на лист лікувального закладу, де перебував на обліку спадкодавець, у якому зазначено, що останній в 1996-1997рр. за медичною допомогою звертався один раз - 19.11.1996р. зі скаргами на роздратованість, головні болі, в зв'язку з чим йому призначалось лікування, та зазначає, що у зв'язку з цим оскаржуваний заповіт від 10.09.1997р. міг бути вчинено у момент, коли спадкодавець не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг керувати ними. Вказує на те, що в оспорюваному договорі дарування міститься запис про звільнення спадкодавця ОСОБА_4 від сплати держмита за посвідчення договору на підставі довідки про інвалідність, виданої 28.07.89 р. міськспецМСЕК м. Киева, що свідчить про те, що спадкодавець мав психічне захворювання, яке, за твердженням позивача, впливало на його здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Проте, такі твердження позивача щодо неможливості спадкодавця розуміти значення своїх дій та керувати ними у момент вчинення оспорюваних правочинів є припущеннями, на яких відповідно до ст. 60 ч. 4 ЦПК України не може ґрунтуватись доказування.

В той же час, відповідно до висновків судово-психіатричної (посмертної) експертизи від 09 червня 2015 року спадкодавець ОСОБА_4 на момент складання заповіту від 10 вересня 1997 року та на момент складання договору дарування від 12 червня 2003 року хоча і страждав психічним розладом у вигляді легкої розумової відсталості з мінімальними поведінковими порушеннями, проте в силу свого психічного стану міг розуміти значення своїх дій та міг керувати ними. Зазначені висновки експертизи узгоджуються з іншими доказами в справі - відомостями щодо стану здоров'я ОСОБА_5, які містяться у медичних документах (амбулаторні картки, висновки МСЕК), у його трудовій книжці, де наявні записи про місця роботи ОСОБА_4, у копіях особистих документів та посвідчень, і не спростовані позивачем.

З огляду на наведене, судова колегія не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду.

Керуючись ст. ст. 307, 308 ЦПК України, колегія суддів, -

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року залишити без змін.

Ухвала може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня проголошення шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції.

Головуючий:

Судді: