Ухвала суду № 61262308, 12.09.2016, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №484/3864/15-ц 12.09.2016 12.09.2016 12.09.2016

Провадження №22-ц/784/2025/16

Головуюча першої інстанції: Фортуна Т.Ю.

Категорія - 48 Доповідач апеляційного суду: Галущенко О.І

У Х В А Л А

Іменем України

2016 р., вересня місяця, 12 дня м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого: Галущенка О.І.

суддів: Серебрякової Т.В.

Самчишиної Н.В.

із секретарем: Гавор В.Б.

з участю:

позивачки - ОСОБА_3

представника: ОСОБА_4,

ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за

апеляційною скаргою

ОСОБА_3 на рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 28.07.2016 р., у справі за

позовом

ОСОБА_3 до ОСОБА_6 та ОСОБА_7 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку, визнання цього будинку об'єктом права спільної сумісної власності, поділу спільного сумісного майна шляхом визнання права власності на частку спільного нерухомого майна,

встановила:

30.09.2015 р. ОСОБА_3 звернулася з позовом до ОСОБА_6 та ОСОБА_7 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку, визнання цього будинку об'єктом права спільної сумісної власності, поділу спільного сумісного майна шляхом визнання права власності на частку спільного нерухомого майна.

Позивачка зазначала, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її колишній чоловік ОСОБА_8 з яким вона з 1998 р. проживала однією сім'єю без реєстрації шлюбу в гуртожитку по АДРЕСА_1, а з 2002 р. в будинку АДРЕСА_2, який було придбано за договором купівлі-продажу від 06.07.1999 р. за спільні кошти, але зареєстровано лише на померлого.

Офіційно шлюбні відносини з померлим зареєстровано 16.03.2001 р. та розірвано 23.06.2015 р.

Підчас перебування у зареєстрованому шлюбі ОСОБА_8 продав будинок за договором купівлі-продажу від 19.06.2015 р. своїй доньці та онуку, відповідно ОСОБА_6 та ОСОБА_7

Вважаючи, що будинок є об'єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя, а його відчуження без її згоди є незаконним.

На цих підставах вона просила про задоволення позовних вимог, визнання недійсним договору купівлі- продажу та визнання за нею права власності на ? частину спірного будинку.

Рішенням Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 28.07.2016 р постановлено про відмову у задоволення позову.

В апеляційній скарзі відповідачка ставить питання про скасування рішення і ухвалення нового про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм матеріального права та невідповідність висновків суду дійсним обставинам спору.

Перевіряючи законність рішення в межах оскарження, визначених ст. 303 ЦПК України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з загальними правилами дії законів у часі (ч.1 ст. 58 Конституції України) ст. 2 СК України, норми Сімейного кодексу України застосовуються до сімейних особистих немайнових та майнових відносин між подружжям, які виникли після набуття ним чинності, тобто після 01.01.2004 р.

До цього часу майнові відносини осіб, які не перебували у зареєстрованому шлюбі на момент придбання майна, регулювалися ЦК України (1963 р.), а в період виникнення спірних майнових відносин нормами Закону України «Про власність»

Зокрема ч.1 ст. 17 Закону було передбачено, що майно, яке придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, являється їх спільною сумісною власністю, якщо інше не передбачено їх спільною письмовою угодою.

В інших випадках спільна власність громадян є частковою. Якщо розмір часток у такій власності не визначено і учасники спільної власності підчас придбання майна не виходили із рівності часток, розмір їх часток визначається ступенем участі працею, коштами у створеній (надбаній) власності.

Такого змісту роз'яснення щодо застосування наведених норм закону міститься у п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.1995 р. № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності»

Зазначені роз'яснення узгоджуються з правовими висновками постанови Верховного Суду України від 25.12.2013 р. у справі №6-135 цс-13, які підлягають врахуванню судами в порядку приписів ч. 2 ст. 214 ЦПК України.

Зокрема, у постанові зазначено, що майно набуте до 01.01.2004 р. підчас спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної власності, якщо майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї.

При цьому спільною працею слід вважати їх спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні особисті доходи, об'єднані у майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету.

Тобто для визнання за особою, яка проживала однією сім'є з іншою особою без укладення шлюбу, права власності на частку у спірному майні, набутому до 01.01.2004 р., вона має надати достовірні та допустимі докази власної участі працею або коштами у набутті цього майна.

Адже сам по собі факт спільного проживання однією сім'єю без укладення шлюбу не може бути підставою для визнання права власності на частку у цьому майні.

Частка в такому майні визначається відповідно до трудової участі кожного з них в його набутті, розміру фактичного внеску кожного зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із них до сумісного проживання і яке є його особистою приватною власністю.

Якщо в придбання майна вкладені, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в цьому майні, відповідно до розміру внеску, є її власністю (висновки Верховного Суду, викладені у постановах № 6-135цс13 від 25 грудня 2013 року, № 6-211цс14 від 11 березня 2015 року).

Вирішуючи такі спори суди повинні суворо дотримуватися положень процесуального законодавства.

Так, відповідно до статей 10, 59, 60, 213 ЦПК України та постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року "Про судове рішення у цивільній справі" - рішення суду у цивільній справі, як найважливіший акт правосуддя, покликаний забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і наповнити реальністю принцип верховенства права, повинен ухвалюватися за неухильного додержання вимог чинного процесуального законодавства про його законність і обґрунтованість.

Рішення визнається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законодавства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд бере до уваги, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при рівності прав щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду цивільних справ, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.

Суд оцінює докази відповідно до вимог статей 58 - 59, ч.3 ст. 61, 212 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

При цьому, згідно із статтею 60 ЦПК України, обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.

Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову, а, відповідно, для задоволення вимог позивача.

Як вбачається з матеріалів справи і зокрема змісту п. 3 договору купівлі-продажу будинку АДРЕСА_2 від 06.07.1999 р., його було придбано за 8000 грн., які продавець одержала від покупця, яким вказано лише ОСОБА_8, повністю до підписання названого договору.

Таким чином, претендуючи на половину набутої квартири, позивач на підтвердження своїх вимог зобов'язана була надати належні та допустимі докази внесення нею половини вищезазначеної суми в рахунок оплати вартості набутої квартири (передачі цієї суми продавцям; перерахунок або передача їх, особі яка підписувала договір як покупець).

В силу ст.59 ЦПК України та ст. 218 ЦК України допустимими доказами на підтвердження умов письмового договору у даній справі, трудової участі позивача у створенні спільного спірного майна або участі коштами у його придбанні, оскільки саме розмір спільного внеску формує частку позивача у спірній квартирі, можуть бути письмові докази, записи аудіо, відеозапису або інші об'єктивно підтверджуванні докази, в той час як свідчення свідків такими - вважатися не можуть.

Позивачка таких доказів у суді 1 інстанції не надала, розписка написана нею власноруч про отримання грошей від сестри в борг та інші докази, обставин придбання будинку у спільну сумісну власність за спільні кошти, не підтверджують.

Суд повно та всебічно дослідив дійсні обставини спору. Дав належну юридичну оцінку отриманих дказів і прийшов правильних висновків про недоведенність вимоги позивачки про визнання за нею права власності на частку у спірному будинку та відсутності правових підстав для визнання договору купівлі-продажу цього будинку за життя померлого іншим особам.

Обгрунтовано судом відмовлено і у встановленні юридичного факту спільного проживання однією сім'єю.

Адже будинок придбано у 1999 році, а встановлення факту спільного проживання однією сім'єю відповідно до ст. 234 ЦПК України та ст. 74 СК України стосується правовідносин, які виникли після 01 січня 2004 року.

З врахуванням таких висновків судом постановлено правильне та обґрунтоване зібраними доказами рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Доводи апеляційної скарги про наявність обставин, які відповідно до приписів чинної, на час придбання будинку ст. 17 Закону України «Про власність», є підставою для визнання спірного майна об'єктом права спільної сумісної власності та відповідно для визнання договору дарування недійсним, не заслуговують на увагу, оскільки суду не надано достовірних доказів вкладення позивачкоюу придбання будинку спільних коштів.

Адже положення цієї норми є правовою підставою для визнання нерухомості об'єктом спільної сумісної власності осіб, які спільно проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу до 2004 року, якщо вона придбана за рахунок їх спільних коштів чи вкладень.

Посилання апеляційної скарги на наявність достовірних доказів спільного проживання без реєстрації шлюбу, також не заслуговують на увагу, оскільки сам по собі цей факт за відсутності достовірних доказів того, що половину спільних коштів у придбання будинку вкладено позивачкою, не може бути самостійною підставою для визнання такого будинку об'єктом права спільної сумісної власності та відповідно визнання за нею права на ? частку цього нерухомого майна і задоволення інших вимог.

Інші доводи апеляційної скарги також не заслуговують на увагу, оскільки не спростовують висновків суду про відсутність підстав для задоволення позову.

Встановлене не дає підстав для скасування чи зміни оскаржуваного рішення.

Керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 314-315, ЦПК України, колегія суддів

ухвалила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - відхилити, а рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 28.07.2016 р. - залишити без зміни.

Ухвала апеляційного суду набирає чинності з моменту проголошення, але з цього часу на протязі двадцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.

Головуючий: О.І. Галущенко

Судді: Т.В. Серебрякова

Н.В. Самчишина