Постанова № 61250276, 13.09.2016, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/3816/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 вересня 2016 року Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Завальнюка І.В.,

за участю секретаря - Маковейчук Т.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Одеській області про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернулася до суду із вказаним адміністративним позовом, в якому просить визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати їй одноразової грошової допомоги при звільненні; зобов'язати відповідача виплатити позивачу одноразову грошову допомогу при звільненні в розмірі 29925 грн. та середній заробіток за весь час затримки виплати одноразової грошової допомоги при звільненні в сумі 33075 грн., встановивши судовий контроль за виконанням рішення суду.

В обґрунтування адміністративного позову позивач зазначила, що з 31.03.1996 р. по 06.11.2015 р. проходила службу в органах внутрішніх справ України на різних посадах; з 07.11.2015 р. по 01.03.2016 р. проходила службу в Національній поліції України. Наказом ГУНП в Одеській області від 29.02.2016 р. № 79 о/с позивача звільнено зі служби в поліції за п.7 ч.1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію» (далі - Закон) (за власним бажанням). На момент звільнення стаж служби позивача в поліції складав 19 років 11 місяців і відповідно до ст.102 Закону України «Про Національну поліцію», ч.2 ст.9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», п.10 постанови КМУ № 393 від 17.07.1992 р. позивач має право на виплату одноразової грошової допомоги в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, що за розрахунком складає 29925 грн. (6300 грн. х 25 % х 19 років). 29 березня 2016 р. позивач звернулася до т.в.о. начальника ГУНП в Одеській області із заявою щодо виплати всіх належних сум, у т.ч. означеної одноразової грошової допомоги. У відповідь позивачу листом від 18.04.2016 р. № 14/1-К-134 роз'яснено, що відповідна грошова допомога буде виплачена після внесення змін у наказ ГУНП по особовому складу в частині встановлення стажу служби для виплати одноразової грошової допомоги. Такі зміни були внесені наказом ГУНП від 30.05.2016 р. № 416, однак станом на 03.08.2016 р. відповідної виплати на користь позивача здійснено не було, що й зумовило позивача звернутися за судовим захистом. Крім того, позивач просить стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку відповідно до ч.1 ст.117 КЗпП в сумі 33075 грн.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги із викладених вище підстав підтримав у повному обсязі та просив задовольнити позов.

Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги не визнав у повному обсязі, в задоволенні позову просив відмовити, зазначивши, що посилання позивача на норми КЗпП є необґрунтованими, оскільки єдиним спеціальним законом, що регулює спірні правовідносини є Закон України «Про Національну поліцію». Крім того, вказав, що одноразову грошову допомогу при звільненні позивачу було нараховано та виплачено в серпні 2016 р. в розмірі 29476,12 грн. (з вирахуванням військового збору 1,5% - 448,88 грн.). Несвоєчасність такої виплати пояснив тим, що виплата одноразової грошової допомоги здійснюється за погодженням з Національною поліцією, яке в даному випадку було надано листом від 15.08.2016 р. № 14/1-641. Також послався на відсутність в ГУНП власних коштів для проведення таких виплат та відсутність вини відповідача у цій затримці, що виключає будь-яку відповідальність.

Вислухавши пояснення представників сторін та дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість адміністративного позову та наявність підстав для його часткового задоволення.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 31.03.1996 р. по 06.11.2015 р. проходила службу в органах внутрішніх справ України на різних посадах. Наказом від 07.11.2015 р. № 129 о/с призначена на посаду старшого слідчого Київського відділу поліції в місті Одесі ГУНП в Одеській області.

Наказом ГУНП в Одеській області від 29.02.2016 р. № 79 о/с майора поліції ОСОБА_1, старшого слідчого Київського відділу поліції в місті Одесі ГУНП в Одеській області звільнено з 01.03.2016 р. за п.7 ч.1 ст.77 (за власним бажанням) Закону України «Про Національну поліцію». В наказі зазначено, що стаж служби в поліції на день звільнення становить 19 років 11 місяців.

29 березня 2016 р. ОСОБА_1 звернулася до т.в.о. начальника ГУНП в Одеській області Лорткіпанідзе Г. із письмовою вимогою здійснити виплату всіх належних їй сум, у тому числі одноразової грошової допомоги, визначеної ч.2 ст.9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».

Листом від 14/1-К-134 від 18.04.2016 р. за підписом заступника начальника відділу УФЗБО ГУНП в Одеській області Жигарєвої Л.В. позивачу повідомлено, що нарахування одноразової грошової допомоги здійснюється у відповідності до Закону України «Про Національну поліцію» та наказу про звільнення з Національної поліції. Виплата буде здійснена після внесення змін у наказ ГУНП в Одеській області по особовому складу в частині встановлення стажу служби для виплати одноразової грошової допомоги.

В подальшому наказом ГУНП в Одеській області від 30.05.2016 р. № 416 внесено зміни до наказу ГУНП в Одеській області від 29.02.2016 р. № 79 о/с в частині звільнення, згідно якого для ОСОБА_1 слід вважати вислугу років на день звільнення для виплати одноразової грошової допомоги при звільнення зі служби 19 років 11 місяців.

В ході судового розгляду справи судом встановлено, що в серпні 2016 р. ОСОБА_1 була нарахована одноразова грошова допомога при звільненні в сумі 29925 грн. та 04.08.2016 р. виплачена за вирахуванням податків (військовий збір 1,5% - 448,88 грн.) в розмірі 29476,12 грн. (платіжне доручення № 1853 від 04.08.2016 р.), згідно листа УФЗБО ГУНП в Одеській області від 10.08.2016 р. № 14/1-526 (а.с. 56). В судовому засіданні представник позивача зазначену обставину не заперечував.

Таким чином, на момент вирішення спору відповідачем у добровільному порядку здійснено нарахування та виплату заявленої до стягнення в позові суми одноразової грошової допомоги при звільненні, у зв'язку із чим п.2 прохальної частини позову задоволенню не підлягає, адже відповідне порушене право відновлене.

Втім, оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв'язок у їх сукупності, суд вважає, що ГУНП в Одеській області несвоєчасно виплачено ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні згідно ч.2 ст.9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», у зв'язку із чим відповідні вимоги підлягають до задоволення, що також обумовлює виникнення передбаченого ст.117 КЗпП обов'язку виплатити середній заробіток за весь час затримки такої виплати по день фактичного розрахунку.

Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначає Закон України «Про Національну поліцію».

У своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами (ст.3 Закону).

Відповідно до ч.1 ст.102 Закону України «Про Національну поліцію» пенсійне забезпечення поліцейських та виплата одноразової грошової допомоги після звільнення їх зі служби в поліції здійснюються в порядку та на умовах, визначених Законом України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб".

Згідно ч.2 ст.9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом, при звільненні зі служби за власним бажанням, через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, які мають вислугу 10 років і більше, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

З огляду на викладені вище обставини, встановлені судом, та наведене правове регулювання, ОСОБА_1 має право на виплату одноразової грошової допомоги в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний календарний рік служби, що складає 29925 грн., згідно довідки УФЗБО ГУНП в Одеській області від 20.05.2016 р. (6300 грн. х 25% х 19 років).

Закони України «Про Національну поліцію» та «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» не врегульовують питання строків здійснення виплати одноразової грошової допомоги при звільненні з Національної поліції України, у зв'язку із чим суд погоджується з доводами сторони позивача щодо можливості застосування в спірних правовідносинах закону, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону) згідно з ч.7 ст.9 КАС України.

При цьому правове регулювання спеціальними законами України статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, що не врегульовані спеціальними законами (рішення КСУ від 07.05.2002 р. № 8-рп/2002).

Крім того, за правовою позицією Верховного Суду України (постанова від 17.02.2015 р. № 21-8а15) трудове законодавство підлягає застосування у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних правовідносин, або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Відповідно до ч.1 ст.244-2 КАС України рішення Верховного Суду України, прийняте за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України.

Згідно з ч.5 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду України, враховуються іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

З огляду на викладене, суд залишає поза увагою доводи представника відповідача про неможливість застосування норм інших нормативних актів лише з тих підстав, що проходження служби в поліції є специфічним видом служби та в достатній мірі унормовано Законом України «Про Національну поліцію».

У свою чергую, строки розрахунку при звільненні встановлені статтею 115 КЗпП, відповідно до якої при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

У постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 13 від 19.12.2014 р. «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя» наголошено, що Європейський суд з прав людини визначив таким, що має автономне значення, не залежне від того, яке надається в правових системах держав - учасниць Конвенції, серед іншого, «майно» (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції). Як норми прямої дії підлягають застосуванню судом, зокрема, норми міжнародних договорів України, які закріплюють права людини та основоположні свободи.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. N 475/97-ВР (далі - Конвенція), зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.), передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс і под.).

Згідно з усталеною практикою Суду стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах "Іммобіліаре Саффі проти Італії" [ВП], заява N 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та "Вістіньш і Перепьолкінс проти Латвії" [ВП], заява N 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року).

Європейський Суд також наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі "Іатрідіс проти Греції" [ВП], заява N 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі "Антріш проти Франції", від 22 вересня 1994 року, Series А N 296-А, п. 42, та "Кушоглу проти Болгарії", заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року).

З огляду на матеріали справи, виплата одноразової грошової допомоги при звільненні ОСОБА_1 здійснено 04.08.2016 р. в сумі 29925 грн. (з відрахуванням військового збору в розмірі 1,5% в сумі 448,88 грн.), отже затримка виплати зазначеної допомоги склала більше п'яти місяців, що суд оцінює як порушення права позивача на мирне володіння своїм майном внаслідок неправомірної бездіяльності відповідача.

Так, лише листом від 24.05.2015 р. № 14/1-306, тобто майже через три місяці після звільнення позивача, ГУНП в Одеській області здійснило запит до Департаменту фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку щодо виплати одноразової грошової допомоги за КПКВ 10007020 за рахунок залишку коштів на рахунку, на який було отримано відповідь від 27.07.2016 р. № 1931/29/2/01-2016.

Відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

За правовою позицією Верховного Суду України, викладеній у постанові від 15.09.2015 р. № 21-1765а15, передбачений ч.1 ст.117 КЗпП обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнення настає за умови невиплати з його вини належним звільненому працівникові сум у строки, визначені ст.116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

При цьому відсутність спору про розмір одноразової грошової допомоги при звільненні ОСОБА_1 підтверджена представниками сторін в судовому засіданні та вбачається з матеріалів справи (лист ГУНП в Одеській області від 18.04.2016 р. № 14/1-К-134).

Таким чином, беручи до уваги невиплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні (29.02.2016 р.) в належній сумі та факт нарахування і виплати останньої лише 04.08.2016 р., суд констатує наявність правових підстав для покладення на ГУНП в Одеській області передбаченого ч.1 ст.117 КЗпП обов'язку щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Суд не приймає до уваги доводи представник відповідача, як на підставу для відмови в задоволенні позову, на відсутність коштів в бюджеті установи, оскільки згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеній в постанові від 27.03.2013 р. по справі № 6-15цс13, відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності. Крім того, у справі «Кечко проти України» ЄСПЛ констатував, що не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатись на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов'язань.

Порядок та умови виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ визначає Інструкція про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31 грудня 2007 р. N 499.

Згідно з п.1.7 Інструкції № 499 при виплаті особі рядового чи начальницького складу грошового забезпечення за неповний місяць розмір виплати за кожний календарний день визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення за повний місяць на кількість календарних днів у місяці, за який здійснюється виплата.

В рішенні у справі «П'єрсак проти Бельгії» ЄСПЛ зазначив, що він виходитиме з того принципу, що заявник має бути, по можливості, повернений у становище, в якому б він перебував, якби не була порушена стаття 6 Конвенції, таким чином підкреслюючи верховенство обов'язку відновлення status quo ante.

Таким чином, якщо грошове забезпечення ОСОБА_1 на момент звільнення, згідно довідки УФЗБО ГУНП в Одеській області від 20.05.2016 р. складало в січні-лютому 6300 грн., її середньоденний заробіток складає 315 грн. ((6300 грн. + 6300 грн.) / 40 робочий день), які слід помножити на 105 робочих днів , що дорівнює 33075 грн., у зв'язку із чим суд вважає за необхідне зобов'язати Головне управління Національної поліції в Одеській області здійснити нарахування та виплату на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки по день фактичного розрахунку в межах заявлених позовних вимог.

Основний Закон України, проголосивши Україну соціальною, правовою державою, визначив зміст і спрямованість діяльності держави, зокрема її обов'язок щодо утвердження, забезпечення і гарантування прав і свобод людини (статті 1, 3). Складовою цього обов'язку є забезпечення державою соціальної спрямованості економіки, створення умов та гарантування можливостей для громадян заробляти собі на життя працею і своєчасно одержувати винагороду за працю (частина четверта статті 13, частини перша, друга, сьома статті 43 Конституції України). Конституційний Суд України в Рішенні від 29 січня 2008 року N 2-рп/2008 зазначив, що право заробляти собі на життя є невід'ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене (абзац другий підпункту 6.1.1 підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини).

Як зазначено в рішенні по справі Black Clawson Ltd. v. Papierwerke AG, (1975) AC 591 at 638, сприйняття верховенства права як конституційного принципу вимагає того, аби будь-який громадянин, перед тим, як вдатися до певних дій, мав змогу знати заздалегідь, які правові наслідки настануть.

Сутність принципу правової визначеності Європейський суд визначив як забезпечення передбачуваності ситуації та правовідносин у сферах, що регулюються, цей принцип не дозволяє державі посилатись на відсутність певного правового акта, який визначає механізм реалізації прав і свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах. На державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок («Лелас проти Хорватії» і «Тошкуце та інші проти Румунії») і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах («Онер'їлдіз проти Туреччини»).

Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків.

З урахуванням викладеного, суд критично оцінює заперечення відповідача проти задоволення позовних вимог, що зводяться до відсутності визначеного в Закону України «Про Національну поліцію» строку на виплату одноразової грошової допомоги при звільненні, відсутності власних коштів в Управлінні для проведення виплат таких допомог, відсутності вини у такій затримці тощо, оскільки така аргументація суперечить базовим принципам соціальної та правової держави, основною цінністю якої є людина.

Вирішуючи спір, суд визнає, що тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд однак зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Європейського суду з прав людини (див. рішення у справі "Скордіно проти Італії" (N 1) [ВП], N 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V).

Так, Україна взяла на себе зобов'язання вважати обов'язковими для України такі статті та пункти частини II Хартії: п.1 (визнати однією зі своїх найголовніших цілей і одним зі своїх найголовніших обов'язків досягнення та підтримання якомога високого і стабільного рівня зайнятості, маючи на меті досягнення повної зайнятості), п.2 (ефективно захищати право працівника заробляти собі на життя професією, яку він вільно обирає), п.3 (створювати безкоштовні служби працевлаштування для всіх працівників або забезпечувати їхнє функціонування), п.4 (забезпечувати належну професійну орієнтацію, підготовку та перекваліфікацію або сприяти їм) статті 1 «Право на працю».

Згідно статті 24 «Право на захист у випадках звільнення» з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов'язуються визнати:

a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов'язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби;

b) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу.

Перевіряючи обґрунтованість та законність дій та рішень суб'єкта владних повноважень, суд враховує наведене нормативне регулювання та вимоги частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

Одним із головних принципів адміністративного судочинства, відповідно до ст. 7 КАС України є принцип верховенства права. Відповідно до ст. 3 Конституції України та ст.8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права.

Верховенство права, будучи одним з основних принципів демократичного суспільства, передбачає судовий контроль над втручанням у право кожної людини на свободу. Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави (п. 4.1 Рішення КС України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004).

В адміністративному судочинстві принцип верховенства права зобов'язує суд надавати законам та іншим нормативно-правовим актам тлумачення у спосіб, який забезпечує пріоритет прав людини при вирішенні справи. Тлумачення законів та нормативно-правових актів не може спричиняти несправедливих обмежень прав людини.

З урахуванням викладеного, за результатами з'ясування обставини у справі та їх правової оцінки суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість адміністративного позову та наявність підстав для його часткового задоволення.

Згідно з ч.1 ст.267 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, має право зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

При цьому суд враховує, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов'язковими до виконання на всій території України, у зв'язку із чим суд вважає за недоцільне встановлення додаткового строку для подачі звіту про виконання постанови.

Керуючись ст.ст. 158-163 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національно поліції в Одеській області щодо своєчасної невиплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні.

Зобов'язати Головне управління Національно поліції в Одеській області виплатити ОСОБА_1 (іпн НОМЕР_1) середній заробіток за весь час затримки виплати одноразової грошової допомоги при звільненні в сумі 33075 грн. (тридцять три тисячі сімдесят п'ять гривень).

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня отримання копії постанови.

Повний текст постанови складено 13 вересня 2016 року.

Суддя І.В. Завальнюк