Ухвала суду № 61144284, 05.09.2016, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №484/1492/16-ц 05.09.2016 05.09.2016 05.09.2016

Провадження №22-ц/784/1912/16

Головуюча першої інстанції: Сотська С.О.

Категорія - 27 Доповідач апеляційної інстанції: Галущенко О.І.

У Х В А Л А

Іменем України

05 вересня 2016 р. м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого: Галущенка О.І.

суддів: Самчишиної Н.В.

Серебрякової Т.В.

із секретарем: Андрієнко Л.Д.

за відсутності учасників процесу

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за

апеляційною скаргою

публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» (далі - ПАТ «Приватбанк», або Банк) на заочне рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 30.06.2016 р., у справі за

позовом

ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_3 ( третя особа- ОСОБА_5) про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення,

встановила:

25.04.2016 р. ПАТ КБ «Приватбанк» звернувся з позовом до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення.

Позивач зазначав, що 15.08.2008 р. з ОСОБА_5 було укладено кредитний договір, за умовами якого вона отримала 15541, 84 $, зобов'язавшись повернути отримані кошти 15.08.2023 р.

За умовами цього договору вона повинна була щомісячними рівними платежами у розмірі 234,41$ погашати заборгованість перед Банком, у тому числі, здійснювати сплату частки кредиту, процентів за його користування у розмірі 15,00 % річних, комісії та інших, передбачених договором винагород.

Угодою сторін від 24.09.2012 р. заборгованість за період з часу отримання кредиту зменшена на 6825,42 $, але в такому ж розмірі встановлено штраф за порушення будь-якого зобов'язання, передбаченого графіком погашення кредиту, збільшено загальний розмір кредитних коштів до 23124,39 $ підвищено розмір неустойки до 100% за неналежне виконання кредитних зобов'язань.

В забезпечення виконання кредитних зобов'язань позичальниці ОСОБА_3 передала в іпотеку, належний їй на праві власності житловий будинок по АДРЕСА_1, заставною вартістю 87.192 грн., відповідно до іпотечного договору, укладеного з Банком 15.08.2008 р.

За цим договором іпотека розповсюджується також і на присадибну земельну ділянку.

Внаслідок невиконання позичальницею кредитних зобов'язань утворилась заборгованість, розмір якої, станом на 01.03. 2016 р., складає 30744,10 $

Посилаючись на зазначені порушення кредитної угоди, позивач просив про звернення стягнення на предмет іпотеки в часткове погашення кредитної заборгованості у розмірі 3218 $ та виселення іпотекодавця з усіма зареєстрованими особами, які проживають у цьому будинку.

Заочним рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 30.06.2016 р. постановлено про часткове задоволення позовних вимог.

Зокрема цим рішенням звернуто стягнення на предмет іпотеки в часткове погашення кредитної заборгованості у розмірі 3218 $ без визначення її складових. Визначена початкова ціна реалізації предмета іпотеки у розмірі заставної вартості будинку 87, 192 грн.00 коп. Банку надані повноваження щодо продажу предмета застави будь-якій особі за вибором банку.

В задоволенні вимог про виселення відмовлено.

В апеляційній скарзі Банк ставить питання про скасування рішення в частині відмови у виселенні іпотекодавця, посилаючись на необгрунтованість висновків суду щодо відсутності підстав для задоволення позову у повному обсязі.

Перевіряючи законність та обгрунтованість рішення в межах оскарження, визначених ст.. 303 ЦПК України, судова колегія вважає, що апеляційна скарга ПАТ КБ «Приватбанк» не підлягає задоволенню виходячи з таких підстав.

Відповідно до положень ст.526 ЦК України зобов'язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та закону.

Порушення зобов'язань, які виникають з договорів, тягне за собою правові наслідки, передбачені ст. 611 ЦК або такий різновид цивільно-правових санкцій, які передбачені, зокрема ст. 33 Закону України «Про іпотеку» ( далі - Закон № 898-IV від 05.06. 2003 р.)

Частиною першою цієї норми передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо в момент настання права вимоги боржником не буде виконане зобов'язання, забезпечене іпотекою.

Пункти 16.7, 16.9 іпотечного договору також надають Банку право вимагати звернення стягнення на заставлене нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, в разі порушення боржником умов кредитного договору, в частині своєчасної сплати частки кредиту та процентів за його користування, або іпотечного договору в частині обов'язку щодо страхування предмету іпотеки

При цьому, право на звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержатель набуває, якщо порушення основного зобов'язання позичальником завдає збитків іпотекодержателю та змінює обсяг його прав, оскільки в іншому випадку суд, на підставі приписів ч. 3 ст. 39 Закону № 898-IV, вправі відмовити у задоволенні позову.

При задоволенні позову про звернення стягнення суд має зазначити в рішенні зокрема, загальний розмір вимог кредитора та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки (ч. 1 ст. 39 Закону №898-IV).

Відповідно до приписів ст. 60 ЦПК України, обов'язок щодо доведення достовірними доказами розміру кредитної заборгованості позичальника та її складових, покладається на позивача.

З наданого позивачем розрахунку вбачається, що зобов'язання позичальником не виконано належним чином.

Внаслідок чого виникла заборгованість, наявність якої, відповідно до умов п.16.7.1, 16.7.9 іпотечного договору є підставою для застосування положень ст. 33 Закону № 898-IV щодо звернення стягнення на предмет іпотеки.

За змістом частини першої статті 575 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що при ухваленні судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР.

В матеріалах справи (а.с.12-13) міститься досудове повідомлення від 26.01.2016 р. на адресу позичальниці та іпотекодавця про наявність боргу з вимогою про його погашення та з попередженням про початок процедури звернення стягнення і вимогою про виселення усіх зареєстрованих осіб.

Таким чином кредитор виконав вимоги закону «Про іпотеку» ( ст. 40) та ст. 109 ЖК України щодо попередження іпотекодавця про наступне виселення.

В той же час встановлено, що будинок, який передано в іпотеку є забезпеченням кредитного договору, але набутий у власність іпотекодавцем не на кредитні кошти.

Таким чином, особам, які підлягають виселенню з житлового приміщення, що є предметом забезпечення за кредитним договором, але придбане не на кредитні кошти, у відповідності до приписів ч. 2 ст. 109 ЖК України, одночасно надається інше постійне житло.

Про наявність такого постійного житла відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України має зазначити позивач у позовній заяві із зазначенням адреси, або у ході надання доказів під час судового розгляду.

Під час судового розгляду позивач не надав доказів наявності іншого вільного постійного житла, куди мають бути виселені відповідачка та члени її сім'ї.

Відсутність таких доказів є підставою для відмови у задоволенні цієї частини позовних вимог.

Суд повно та всебічно дослідив наведені обставини справи, дав належну юридичну оцінку наданим доказам і прийшов правильного висновку про відсутність підстав для виселення іпотекодавця з будинку разом з усіма його мешканцями з підстав невиконання вимог закону про зазначення позивачем іншого постійного вільного житла, куди має бути виселена відповідачка разом з усіма зареєстрованими особами.

Доводи апеляційної скарги про те, що таке житло має бути надано органом місцевої влади, а не Банком, не заслуговують на увагу, оскільки йдеться про обов'язок іпотекодержателя зазначити адресу іншого вільного житла, куди має бути виселений боржник-іпотекодавець та його члени сім'ї, а не про обов'язок щодо надання житла.

Саме такого змісту висновок зазначений у постанові Верховного Суду України у справі 36-447 цс-15 від 24.06.2015 р. щодо пріоритету при застосуванні норм Закону України «Про іпотеку» та відповідних норм ЖК України.

При цьому, до участі у справі орган місцевої влади не притягнутий, а апеляційний суд не має процесуальних повноважень на здійснення цієї процесуальної дії і за таких обставин при апеляційному перегляді на особу, яка не притягнута до участі у справі, не може бути покладений обов'язок щодо надання житла відповідачці та членам її сім'ї.

Законність рішення в іншій частині не оскаржується, а тому апеляційним судом, відповідно до приписів ст. 303 ЦПК України не обговорюється.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 314-315 ЦПК України, колегія суддів

ухвалила

Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» відхилити, а заочне рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 30.06.2016 р. - залишити без зміни.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, але з цього часу на протязі двадцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.

Головуючий: О.І. Галущенко

Судді: Н.В. Самчишина

Т.В.Серебрякова