Ухвала суду № 61135384, 05.09.2016, Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

У Х В А Л А

і м е н е м У к р а ї н и

05 вересня 2016 рокусправа №808/1183/16

Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді:Юрко І.В., суддів: Гімона М.М., Чумака С. Ю.,

секретарі судового засідання:Федосєєвої Ю.В.,

за участі позивача ОСОБА_2,

представника позивача ОСОБА_3,

представника відповідача Єлісеєва Д.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області на постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 31 травня 2016 року у справі №808/1183/16 за позовом громадянина Гвінеї ОСОБА_2 до Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області, заступника начальника Ленінського РВ у м.Запоріжжі Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області Юрєвої Тетяни Сергіївни про скасування рішення про заборону в'їзду на територію України терміном на три роки, -

В С Т А Н О В И В :

Позивач 07.04.2016 року звернувся до Запорізького окружного адміністративного суду з позовом до Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області, заступника начальника Ленінського РВ у м.Запоріжжі Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області Юрєвої Т.С., в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення №3 від 25 березня 2016 року в частині заборони йому подальшого в'їзду на три роки.

Постановою Запорізького окружного адміністративного суду від 31 травня 2016 року адміністративний позов задоволено.

Визнано протиправним та скасовано рішення №3 від 25.03.2016 року, винесене Ленінським районним відділом у м.Запоріжжі Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області в частині заборони громадянину Гвінеї - ОСОБА_2 подальшого в'їзду на територію України терміном на три роки.

Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції, відповідач - Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області, подав апеляційну скаргу, якою просив постанову суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Представник відповідача - апелянта, в судовому засіданні апеляційної інстанції вимоги апеляційної скарги підтримав, просив їх задовольнити.

Позивач та його представник в судовому засіданні проти вимог апеляційної скарги заперечували, просили рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Відповідач - заступник начальника Ленінського РВ у м.Запоріжжі Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області Юрєва Т.С. в судове засідання апеляційної інстанції не прибула, про дату, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином.

Відповідно до частини четвертої статті 196 Кодексу адміністративного судочинства України неприбуття у судове засідання сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про дату, час та місце апеляційного розгляду, та явка яких у відповідності до статті 120 Кодексу адміністративного судочинства України не визнавалась судом обов'язковою, не перешкоджає судовому розгляду справи.

Відповідно до частини першої статті 195 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції може вийти за межі доводів апеляційної скарги в разі встановлення під час апеляційного провадження порушень, допущених судом першої інстанції, які призвели до неправильного вирішення справи.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення позивача, його представника та представника відповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, встановила наступне.

Позивач - ОСОБА_2 є громадянином Гвінеї, з 2012 року навчався за контрактом у Запорізькому державному медичному університеті. 11.11.2014 року у звязку з навчанням позивачу було видано посвідку на тимчасове проживання в Україні терміном до 01.08.2015 року. Згідно наказу Запорізького державного медичного університету №500-с від 02.06.2015 року позивач був відрахований за порушення умов контракту, та навчальним закладом було направлено лист до УДМС України в Запорізькій області про скасування посвідки на тимчасове проживання в Україні ОСОБА_2 у зв'язку з відрахуванням.

Рішенням УДМС України в Запорізькій області від 05.06.2015 року на підставі п.19 Постанови Кабінету міністрів України від 28.03.2012 року № 251 «Про затвердження порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання» посвідка на тимчасове проживання в Україні ОСОБА_2 НОМЕР_1 скасована.

На підставі протоколу про адміністративне правопорушення ПР МЗП №134470, складеного 25.03.2016 року спеціалістом Ленінського РВ м. Запоріжжя відносно позивача за ч.1 ст.203 КУпАП, постановою начальника Ленінського РВ м.Запоріжжя від 25.03.2016 року накладено адміністративне стягнення на ОСОБА_2 у вигляді штрафу в розмірі 510 гр., який був сплачений позивачем в той же день.

25.03.2016 року заступником начальника Ленінського РВ у м.Запоріжжі УДМС України в Запорізькій області Юрєвою Т.С. прийнято рішення №3, яким позивача примусово повернуто за межі України та зобов'язано його покинути територію України у термін до 23.04.2016 року, а також заборонено позивачу в'їзд на територію України протягом трьох років (а.с.10-12).

Не погодившись з зазначеним рішенням в частині заборони в'їзду на територію України строком на 3 роки, ОСОБА_2 звернувся з позовом до суду.

Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач, як орган державної міграційної служби, помилково ототожнив підстави для примусового повернення позивача в країну походження, визначені у ч.1 ст.26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», з підставами для заборони його в'їзду в Україну.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Спірні правовідносини в даній справі регулюються Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» №3773 від 22.09.2011 року (далі по тексту - Закон України №3773), Порядком продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 15.02.2012 року №150 (далі по тексту - Порядок №150) та іншими нормативними актами.

Згідно пункту 2 Порядку №150 іноземці та особи без громадянства, які на законній підставі прибули в Україну, можуть тимчасово перебувати на її території не більш як 90 днів протягом 180 днів з дати першого в'їзду з держав з безвізовим порядком в'їзду, якщо інший строк не визначено міжнародними договорами України.

Строк перебування іноземців та осіб без громадянства на території України продовжується у разі, коли вони прибули з держав з безвізовим порядком в'їзду за наявності обгрунтованих підстав (лікування, вагітність чи пологи, догляд за хворим членом родини, оформлення спадщини, подання заяви про отримання дозволу на імміграцію чи набуття громадянства України тощо) та за умови подання підтверджувальних документів - на період існування таких підстав, але не більш як 180 днів з дати останнього в'їзду в Україну (п. 6 Порядку №150).

Судом першої інстанції встановлено, що позивач, будучи громадянином Гвінеї, не дотримався порядку тимчасового перебування іноземців на території України, а саме після закінчення дозволеного терміну перебування в Україні ухилявся від виїзду з території України, чим порушив вимоги ч.3 ст.9 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», та не подовжив термін перебування в Україні в установленому законом порядку.

Частиною 2 ст.26 Закону України №3773 визначено, що рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства, зазначених в частині першій цієї статті, може супроводжуватися забороною щодо подальшого в'їзду в Україну строком на три роки. Строк заборони щодо подальшого в'їзду в Україну обчислюється з дня винесення такого рішення. Порядок виконання рішення про заборону щодо подальшого в'їзду в Україну визначає Кабінет Міністрів України.

Відповідно до п.26 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України №1 від 25.06.2009 року «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка погребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» при вирішенні судами спорів про оскарження рішень про заборону в'їзду в Україну слід ураховувати, що застосування такої заборони визначене статтею 13 та частиною другою статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». При цьому необхідність заборони в'їзду в інтересах забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку визначається компетентними державними органами та має превентивний характер, який не потребує обов'язкової наявності порушень законодавства особами, яким заборонено в'їзд. Судам під час розгляду спорів про заборону в'їзду в Україну необхідно мати на увазі, що процедура заборони в'їзду в Україну не є прямим наслідком примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України. Підстави для заборони в'їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну визначені статтею 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». Крім того, відповідно до частини другої статті 26 Закону

України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства, дії яких порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України, може супроводжуватися забороною щодо подальшого в'їзду в Україну строком на три роки.

Відповідно до ч.1 ст.13 Закону України №3773 в'їзд в Україну іноземцю або особі без громадянства не дозволяється:

- в інтересах забезпечення національної безпеки України або охорони громадського порядку:

- якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні:

- якщо при клопотанні про в'їзд в Україну така особа подала про себе завідомо неправдиві відомості або підроблені документи;

- якщо паспортний документ такої особи, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають установленому зразку або належать іншій особі:

- якщо така особа порушила у пункті пропуску через державний кордон України правила перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні норми чи правила або не виконала законних вимог посадових та службових осіб органів охорони державного кордону, органів доходів і зборів та інших органів, що здійснюють контроль на державному кордоні;

- якщо під час попереднього перебування на території України іноземець або особа без громадянства не виконали рішення суду або органів державної влади, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або мають інші не виконані майнові зобов'язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи пов'язані з попереднім видворенням, у тому числі після закінчення терміну заборони подальшого в'їзду в Україну:

- якщо така особа намагається здійснити в'їзд через контрольні пункти в'їзду - виїзду на тимчасово окуповану територію без спеціального дозволу або така особа під час попереднього перебування на території України здійснила виїзд із неї через контрольний пункт в'їзду - виїзду.

Вказаний перелік підстав для заборони в'їзду в Україну іноземцю або особі без громадянства є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

З аналізу вищезазначених норм Закону вбачається, що уповноважені органи державної влади (міграційні органи, органи Служби безпеки України, органи охорони державного кордону), приймаючи рішення про примусове повернення іноземця або особи без громадянства до країни проходження, не зобов'язані одночасно приймати рішення й про заборону в'їзду цієї особи па територію України. Встановлена ч.2 ст.26 Закону №3773 можливість прийняття рішення про заборону подальшого в'їзду в Україну є не обов'язковою, а являється санкцією, яка може застосовуватись під час прийняття рішення про примусове повернення в країну походження за наявності передбачених Законом підстав, в даному випадку підстав, передбачених ст.13 Закону №3773.

Суд апеляційної інстанції не приймає посилань апелянта на те, що ст.13 Закону України №3773 не застосовується при прийнятті рішення про заборону в'їзду іноземцю на підставі ч.2 ст.26 цього Закону. Колегія суддів зазначає, що ч.2 ст.26 цього Закону не визначено підстави для заборони в'їзду в Україну іноземцю або особі без громадянства, а лише передбачено можливість встановлення такої заборони строком на 3 роки у випадку прийняття рішення про примусове повернення. Вказана норма є відсильною, оскільки рішення про заборону в'їзду в Україну іноземцю повинно бути прийнято не за будь-яких обставин на думку органу державної міграційної служби, а лише при наявності однієї чи декількох підстав, передбачених ч.1 ст.13 Закону України №3773.

Проте, як вбачається з тексту рішення №3 від 25.03.2016 року в частині заборони громадянину Гвінеї ОСОБА_2 в'їзду на територію України на три роки, відповідачем не зазначено жодної з підстав для такої заборони, встановлених ч.1 ст.13 Закону №3773, а тому на думку колегії суддів, в цій частині оскаржуване рішення є не вмотивованим.

Крім того, колегія суддів не приймає до уваги посилання апелянта на ті обставини, що у період з 06.07.2015 року до 25.03.2016 року громадянин Гвінеї ОСОБА_2 проживає на території України нелегально, оскільки за дане правопорушення позивач був притягнутий до адміністративної відповідальності і вказана обставина була врахована при визначенні розміру адміністративного стягнення, однак не є передбаченою законом підставою для заборони в'їзду іноземцю в Україну.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що відповідачі застосували до позивача заборону в'їзду на територію України на три роки без зазначення підстав, передбачених ч.1 ст.13 Закону №3773, з чим погоджується колегія суддів.

Крім того, колегія суддів враховує той факт, що на теперішній час позивач отримав довідку про звернення за захистом в Україні (термін дії довідки до 30.11.2016 року) та 18.06.2016 року зареєстрував шлюб з громадянкою України ОСОБА_7.

Відповідно до частини першої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких грунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Згідно частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідачами не доведено правомірність рішення №3 від 25.03.2016 року в частині заборони громадянину Гвінеї - ОСОБА_2 в'їзду на територію України на три роки.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення адміністративного позову.

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи та постанова прийнята з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування постанови суду відсутні.

Згідно частини першої статті 200 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 160, 167, 184, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області на постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 31 травня 2016 року у справі №808/1183/16 залишити без задоволення.

Постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 31 травня 2016 року у справі №808/1183/16 залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції за наслідками перегляду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня складення ухвали в повному обсязі.

В повному обсязі ухвалу складено 07 вересня 2016 року.

Головуючий суддя: І.В.Юрко

Судді: М.М.Гімон

С.Ю.Чумак