Рішення № 60197868, 26.08.2016, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26.08.2016Справа №922/1952/16

Суддя Господарського суду міста Києва Підченко Ю.О.

Розглянув у відкритому судовому засіданні господарського суду справу

за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1

до відповідача Публічного акціонерного товариства "ПроКредит Банк"

про визнання правочинів недійсними та застосування наслідків їх недійсності,

за участю представників сторін:

від позивача: не з'явився;

від відповідача: Киричек В.О. - представник за довіреністю;

СУТЬ СПОРУ: Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звернувся до господарського суду Харківської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "ПроКредит Банк" про:

- визнання Рамкової угоди від 24.05.2013 № FW 202.491 та договору про надання траншу від 24.02.2013 № 202.44015/ FW 202.491, що є її невід'ємною частиною, укладені між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством "ПроКредит Банк" недійсними;

- застосування правових наслідків визнання Рамкової угоди від 24.05.2013 № FW 202.491 та договору про надання траншу від 24.02.2013 № 202.44015/ FW 202.491 недійсними, зобов'язавши Фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 повернути Публічному акціонерному товариству "ПроКредит Банк" суму фактично одержаного кредиту у розмірі 251 756 грн., а Публічне акціонерне товариство "ПроКредит Банк" повернути Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 суму фактично сплачених у доларах США платежів у розмірі, який орієнтовно становить 11 000 доларів США, в національній грошовій одиниці за курсом НБУ станом на момент повернення.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 21.06.2016 матеріали справи № 910/1952/16 направлено за територіальною підсудністю до господарського суду міста Києва.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 02.07.2016 порушено провадження у справі та призначено справу до розгляду на 22.07.2016.

22.07.2016 судове засідання не відбулося, у зв'язку з перебуванням судді Підченка Ю.О. на лікарняному.

Неприбуття у судове засідання 26.08.2016 представника позивача, який був належним чином повідомлений про час та місце проведення судового засідання не перешкоджає розгляду спору по суті згідно вимог ст. 75 ГПК України, оскільки до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій.

Відповідач надав пояснення про заперечення на позовну заяву в якому позовні вимоги не визнав, просив у задоволенні позову відмовити.

До прийняття рішення у справі, позивач використовуючи своє право передбачене статтею 22 ГПК України надав заяву про уточнення позовних вимог, відповідно до якої просить суд другу вимогу викласти в такій редакції:

- застосувати правові наслідки визнання Рамкової угоди від 24.05.2013 № FW 202.491 та договору про надання траншу від 24.02.2013 № 202.44015/ FW 202.491 недійсними шляхом стягнення з Публічного акціонерного товариства "ПроКредит Банк" на користь Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 різницю між фактично виданою сумою кредиту та сумою фактично сплачених платежів у розмірі 48 723,83 грн.

Судом прийнято до уваги, що згідно з пунктом 3.11 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.11.2011 № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" ГПК України, зокрема статтею 22 цього Кодексу, не передбачено права позивача на подання заяв (клопотань) про "доповнення" або "уточнення" позовних вимог, або заявлення "додаткових" позовних вимог і т.п. Тому в разі надходження до господарського суду однієї із зазначених заяв (клопотань) останній, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її як:

- подання іншого (ще одного) позову, чи

- збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи

- об'єднання позовних вимог, чи

- зміну предмета або підстав позову.

Пунктом 3.12 даної постанови пленуму визначено, що право позивача на зміну предмета або підстави позову може бути реалізоване лише до початку розгляду господарським судом справи по суті та лише у суді першої інстанції шляхом подання до суду відповідної письмової заяви.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Судом розцінено дану заяву, як заяву про зміну предмета позову, оскільки дана заява була подана до початку розгляду справи по суті, то вона приймається судом.

З'ясувавши фактичні обставини справи, докази на їх підтвердження, виходячи з фактів, встановлених у процесі розгляду справи та правову норму, яка підлягає застосуванню, заслухавши заперечення відповідача, суд встановив:

Позов мотивовано тим, що 24.05.2013 між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (позичальник) та Публічним акціонерним товариством "ПроКредит Банк" (кредитор) укладено Рамкову угоду від FW 202.491 (далі - Рамкова угода), відповідно до предмету якої кредитор на підставі цієї угоди зобов'язується здійснювати кредитування у межах лімітів визначених угодою та кредитним договором.

Згідно з п. 2.2 Рамкової угоди встановлено ліміт суми кредитування - еквівалент 300 000 грн., ліміт строку кредитування - 120 місяців, максимальний розмір процентів - 40% річних.

24.05.2013 між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (позичальник) та Публічним акціонерним товариством "ПроКредит Банк" (кредитор) укладено договір про надання траншу № 202.44015/ FW 202.491 (далі - Договір), відповідно до розділу 2 якого визначено: розмір кредиту - 37 500 дол. США; строк користування - 60 місяців, від дати видачі кредиту включно; проценти - тип процентної ставки - змінювана; розмір процентів - 15% річних, виходячи з 360 календарних днів у році; цільове призначення кредиту - придбання основних засобів; спосіб видачі кредиту - продаж кредитних коштів на МВРУ та зарахування їх гривневого еквівалента на рахунок позичальника у кредитора.

Відповідно до розділу 3 Договору позичальник уповноважує кредитора здійснити у день видачі кредиту продаж усієї суми кредиту на міжбанківському валютному ринку України за курсом кредитору та зарахувати гривневий еквівалент проданої валюти на рахунок позичальника. Одночасно позичальник уповноважує кредитора здійснити договірне списання суми комісії кредитора та інших банків за операцію продажу валюти згідно з Тарифами кредитора та суми інших витрат/втрат, пов'язаних даною операцією.

Згідно з п. 7 Договору даний договір є невід'ємною частиною Рамкової угоди, умови якої вважаються умовами цього договору і регламентують усі відносин між сторонами, що виникли на підставі цього договору.

На виконання умов Договору та Рамкової угоди позивач отримав кредит від відповідача у сумі 297 093, 29 грн., що підтверджується платіжним дорученням від 27.05.2013 № 1.

24.05.2013 між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (іпотекодавець) та Публічним акціонерним товариством "ПроКредит Банк" (іпотекодержатель) було укладено договір іпотеки № FIL.113586-ІД1, предметом якого є нерухоме майно у вигляді нежитлового приміщення на цокольному поверсі, загальною площею 89,8 кв.м, що знаходиться за адресою: Харківська область, м. Чугуїв, вул. Леонова, 29, та належить іпотекодавцю на праві власності на підставі Свідоцтва про право власності від 14.05.2013, індексний номер 3373673.

До Договору між сторонами було укладено Додаток № 1 - Графік повернення кредиту та сплати процентів.

Позивач стверджує, що Договір не був направлений на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним, а саме - витрат коштів отримання кредиту на придбання основних засобів, а частково був направлений на погашення заборгованості за іншим кредитним договором. Крім того, у 2014-2015 роках курс долара США значно виріс, про таку істотну зміну обставин позичальнику не було відомо при підписанні Договору; кредитор знав про існування існуючих ризиків та розумів їх наслідки, однак не надав позичальнику відповідної інформації. Конкретна зміна курсу валют, як і будь-які інші зміни, мають вноситься додатковою угодою до договору. Оскільки фактично кредит позивач отримав у національній валюті, то і повернення кредиту має відбуватися у гривнях у межах суми фактично зарахованої відповідачем.

Так як, при укладенні Договору позивача було введено в оману щодо фактичних обставин - істотних умов Договору, то останній просить суд:

- визнати Рамкову угоду від 24.05.2013 № FW 202.491 та договір про надання траншу від 24.02.2013 № 202.44015/ FW 202.491, що є її невід'ємною частиною, укладені між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством "ПроКредит Банк" недійсними;

- застосувати правові наслідки визнання Рамкової угоди від 24.05.2013 № FW 202.491 та договору про надання траншу від 24.02.2013 № 202.44015/ FW 202.491 недійсними шляхом стягнення з Публічного акціонерного товариства "ПроКредит Банк" на користь Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 різницю між фактично виданою сумою кредиту та сумою фактично сплачених платежів у розмірі 48 723, 83 грн.

Дослідивши правову норму, яка підлягає застосуванню у спірних відносинах сторін, суд дійшов висновку про необґрунтованість доводів позивача, виходячи із наступного.

Частиною 1 ст. 626 ЦК України встановлює, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).

Відповідно до ст.ст. 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу , інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Аналогічні положення містяться і в ГК України. Так, відповідно до ч. 1 ст. 193 названого Кодексу суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договорів, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Положеннями ч. 1 ст. 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Укладаючи Договір сторони у розділі "Гарантії та підтвердження" визначили такі умови, зокрема:

- перед підписанням сторони належно і у достатній формі ознайомилися з усіма умовами Договору, Рамкової угоди, Тарифами кредитора, їх повністю та однаково з кредитом розуміє, вважає справедливими, адекватними, розумними та жодних заперечень не має;

- цей договір підписаний позичальником добровільно, волевиявлення позичальника є вільним, не під впливом помилки, тиску чи тяжких обтяжень.

У розділі Договору "Попередження про валютні ризики" сторони погодили такі умови:

- погашення кредиту здійснюється виключно у валюті кредиту незалежно від зміни будь-яких обставин;

- впродовж дії Договору курс іноземної валюти, а також і вартість кредиту для позичальника можуть істотно змінюватися;

- ризики пов'язані із зміною курсу іноземної валюти несе позичальник.

Також позичальник підтверджує, що мав право отримати кредит у національній валюті, але добровільно та за власною ініціативою вибрав кредитування у іноземній валюті, оскільки заінтересований саме у такому кредиті, незважаючи на усі існуючі ризики та можливі негативні зміни.

Таким чином, положення укладеного Договору є результатом домовленості сторін, а тому є обов'язковими до виконання сторонами цього договору.

Позивач стверджує, що Договір має бути визнаний недійсним, оскільки він суперечить законодавству України щодо використання іноземної валюти як засобу платежу.

Відповідно до ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (ч. 3 ст. 533 ЦК України).

Спеціальним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19.02.1993 № 15-93 (далі - Декрет).

Відповідно до ст. 5 Декрету Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Згідно з п. "в" ч. 4 ст. 5 Декрету індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують такі операції, як надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.

За відсутності нормативних умов для застосування індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій, єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку.

Публічному акціонерному товариству "ПроКредит Банк" видано банківську ліцензію від 13.10.2011 № 195, Генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій від 13.10.2011 № 195. Оскільки у відповідача наявна генеральна ліцензія та письмовий дозвіл Національного банку України, то здійснення кредитних операцій у валюті не суперечить вимогам чинного законодавства.

Стосовно посилань позивача на введення його відповідачем в оману під час укладення спірних правочинів, суд відзначає наступне.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення його сторонами вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України (ст. 215 ЦК України).

Частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Пунктом 3.10 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначено, що у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв'язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Отже, підставою для визнання правочину недійсним відповідно до зазначеної норми, є введення однією стороною іншої сторони правочину в обман щодо обставин, які мають істотне значення. Якщо особа, яка вчинила правочин (ч. 1 ст. 229 ЦК України), помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Згідно з роз'ясненнями, наданими в п. 20 постанови пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" особами, котрі беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони даного правочину. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману, в даному випадку позивач.

Однак, суд зазначає, що матеріали справи не містять жодного доказу на підтвердження доводів позивача, враховуючи, що положення статті 33 ГПК України, передбачають, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Більш того, як встановлено судом Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 укладаючи Рамкову угоду та Договір на власний розсуд обрав валюту кредиту, а саме долар США, оскільки був заінтересований саме у такому кредиті, незважаючи на усі існуючі ризики та можливі негативні зміни, про що зазначено у самому Договорі, який підписаний позивачем власноруч.

Відповідно до вимог статті 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Втім ніякі докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили і оцінюються судом в розумінні вимог статті 43 ГПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Оскільки позивачем не доведено обставин на які він посилається як на підставу позовних вимог, суд дійшов висновку, що у задоволені позову Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства "ПроКредит Банк" про:

- визнання Рамкової угоди від 24.05.2013 № FW 202.491 та договору про надання траншу від 24.02.2013 № 202.44015/ FW 202.491, що є її невід'ємною частиною, укладених Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством "ПроКредит Банк" недійсними;

- застосування правових наслідків визнання Рамкової угоди від 24.05.2013 № FW 202.491 та договору про надання траншу від 24.02.2013 № 202.44015/ FW 202.491 недійсними шляхом стягнення з Публічного акціонерного товариства "ПроКредит Банк" на користь Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 різниці між фактично виданою сумою кредиту та сумою фактично сплачених платежів у розмірі 48 723, 83 грн., слід відмовити, як необґрунтовано заявлених.

Витрати по судовому збору покладаються на позивача у справі - Фізичну особу-підприємця ОСОБА_1, згідно вимог ст.44, 49 ГПК України.

У судовому засіданні, яке відбулося 26.08.2016, згідно частини 2 статті 85 ГПК України було проголошено скорочений текст рішення, а саме його вступну та резолютивні частини.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 203, 215, 626, 627, 629, 1054 ЦК України, ст. 193 ГК України, ст. ст. 42, 43, 33, 34, 43, 44, 49, 82, 84, частиною другою та третьою ст. 85 ГПК України, суд ,-

В И Р І Ш И В:

1. У задоволенні позову Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства "ПроКредит Банк" відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено - 31.08.2016

Суддя Ю.О.Підченко