Рішення № 59859092, 17.08.2016, Апеляційний суд Волинської області

Справа № 164/620/15-ц Провадження № 22-ц/773/858/16 Головуючий у 1 інстанції: Невар О.В. Категорія: 27 Доповідач: Карпук А. К.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 серпня 2016 року місто Луцьк

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Волинської області в складі:

головуючого - судді Карпук А.К.,

суддів - Здрилюк О.І., Бовчалюк З.А.

секретар Кирилюк О.О.

з участю представника позивача ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк „ПриватБанк, третя особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_4 про визнання недійсним кредитного договору, договору іпотеки, договору поруки, договору страхування та зобовязання вчинити певні дії за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_3 на рішення Маневицького районного суду Волинської області від 07 квітня 2016 року,

В С Т А Н О В И Л А:

У травні 2015 року ОСОБА_3 звернувся в суд з позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання кредитного договору та додаткових угод до нього, договорів поруки, іпотеки, страхування недійсними, зобовязання вчинити дії.

Позов обґрунтував тим, що 08.02.2007 року між ним та ЗАТ КБ «ПриватБанк», який на даний час іменується «ПАТ КБ «ПриватБанк», був укладений кредитний договір за умовами якого йому надано кредит у вигляді непоновлювальної кредитної лінії у розмірі 41300 доларів США на строк з 08.02.2007 року до 08.02.2027 року на придбання двохкімнатної квартири зі сплатою за користування кредитом відсотків 1% на місяць на залишок заборгованості.

Крім установленої плати за користування кредитом пунктами 7.1 передбачено сплату винагороди за надання фінансового інструменту, відсотків за дострокове погашення кредиту згідно з п. 3.11 договору, винагороди за проведення додаткового моніторингу.

17.10.2011 року укладено до додаткову угоду № 1 до кредитного Договору, якою зменшено суму пені і водночас п. 7.1 встановлено штраф за порушення зобовязань понад 31 день , змінено умови кредитування, зокрема збільшено суму страхових платежів, встановлено винагороду за резервування ресурсів, збільшено суму щомісячного платежу, встановлено неустойку за неналежну сплату відсотків та винагороди.

14.08.2014 року укладено додаткову угоду № 2, якою зменшено суму пені, встановлено штраф за порушення зобовязань понад 31 день, змінено умови кредитування, зокрема збільшено суму страхових платежів, встановлено винагороду за резервування ресурсів, збільшено суму щомісячного платежу, встановлено неустойку за неналежну сплату відсотків та винагороди.

Вважаючи, що спірний договір не відповідає вимогам Закону «Про захист прав споживачів» у звязку з тим, що його умови є несправедливими, укладений з порушення вимог ч.2 ст. 11 цього Закону щодо надання інформації про умови кредитування, відсутній графік погашення платежів, кредит в іноземній валюті наданий без отримання індивідуальної ліцензії на здійснення платежів в іноземній валюті за указаним договором, просив визнати його недійсним на підставі статтей 230 ч. І , 227 ч.І., 215 ч. І ЦПК України.

При укладенні кредитного договору також між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 були укладені договори іпотеки, та страхування, а між ПАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_4 договір поруки, які позивач просив визнати недійсними.

Рішенням Маневицького районного суду Волинської області від 07 квітня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції відповідач ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу у якій покликаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.

Апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову Маневицький районний суд Волинської області виходив з відсутності правових підстав для визнання недійсним кредитного договору, а отже, і інших договорів, укладених з метою забезпечення його виконання.

Однак, такого висновку суд дійшов без повного зясування усіх обставин справи.

З матеріалів справи вбачається, що 08.02.2007 року між «ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 укладений кредитний договір за умовами якого позичальнику надано кредит у вигляді непоновлювальної кредитної лінії у розмірі 41300 доларів США на строк з 08.02.2007 до 08.02.2027 року, з яких 35000 доларів США на придбання двохкімнатної квартири, 6300 доларів США на сплату страхових платежів.

Надаючи кредит в іноземній валюті Банк діяв відповідно до дозволу Національного Банку України від 04.12.2001 року № 22-2 та Банківської ліцензії № 22 від 04.12.2001 року на право здійснювати банківські операції визначені частиною першою та п. 5-11 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (а.с. 124-125)

За користування кредитом передбачено сплату відсотків 1% на місяць на залишок заборгованості, сплату винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0.2% від суми виданого кредиту щомісячно в період сплати, відсотки за дострокове погашення кредиту згідно з п.3.11 договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно з п. 6.2 договору.

Щомісячний платіж визначений у розмірі 459,45 доларів США. (п.7.1 договору).

Відповідно до п. 3.11 кредитного договору при достроковому погашенні кредиту позичальник додатково сплачує банку за користування кредитом відсотки, зазначені в п.7.5 від суми кредиту, що погашається достроково. Строк внесення суми процентів до останньої дати наступного періоду сплати. У випадку повного погашення заборгованості за кредитом дані проценти сплачуються позичальником одночасно з останнім платежем.

Пунктом 3.3 кредитного договору визначено черговість погашення платежів за кредитом.

Згідно з п.2.2.11 для здійснення останнього погашення по Кредиту позичальник звертається в Банк, який надає інформацію про заборгованість за кредитом.

Відповідно до п.6.2 кредитного договору при невиконанні умов, указаних у п. 2.2.11 банк зобовязаний здійснити додатковий моніторинг погашення кредиту по рахунку. При цьому позичальник сплачує банку винагороду, що дорівнює сумі залишку коштів між сплаченими позичальником на день моніторингу коштами і нарахованими Банком на останній термін сплати.

За правилами ч.1 ст. 203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ч.1 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 13, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу.

Згідно з п.6 ч.1 ст. 6 закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» договір про надання фінансових послуг повинен містити розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків.

Положеннями ч.5 ст. 11, ст. 18 Закону «Про захист прав споживачів» передбачено, що до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема, щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

В п.6 додаткового договору № 1 від 17.10.2011 року та п.6 додаткового договору №2 від 14.08.2014 року передбачено порядок сплати відсотків і винагород (Плати за кредитом) у разі неналежного виконання зобовязань. Зокрема, протягом періоду неналежного виконання відсотки і винагороди нараховуються у розмірі фактично сплаченої. У цих пунктах додаткових угод не зазначено, що є визначальним при визначенні розміру Плати, а виходячи з виписки про погашення кредиту (а.с. 15) розмір платежів є різними у різні місяці. Тому такі умови суперечать положенням ч.5 ст. 11 Закону «Про захист прав споживачів», оскільки містять умови про зміни у витратах у звязку з чим підлягають визнанню недійсними.

Крім того, у зазначених пунктах встановлено неустойку за весь період неналежного виконання зобовязань по сплаті Плати за кредитом у розмірі 100% від розміру неналежно сплачених відсотків та 100% у розмірі неналежно сплачених винагород яка сплачується за весь період неналежного виконання зобовязань по сплаті Плати за кредитом.

Разом з тим у п.2 додаткового договору № 1 від 17.10.2011 року та у п.2 додаткового договору №2 від 14.08.2014 року вже передбачена відповідальність у разі порушення позичальником будь-якого з зобовязань, передбачених у графіку погашення кредиту понад 31 один у вигляді штрафу у фіксованому розмірі, відтак встановлення у п.6 відповідальності у вигляді неустойки за порушення строків сплати процентів та винагород, указує про повторне притягнення позичальника до відповідальності за одне і теж саме порушення.

Враховуючи вищевикладене та відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушеннястроків виконання грошових зобовязань за кредитним договоромсвідчить про недотримання положень, закріплених у статті61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення, що дає підстави для визнання положень п.6 додаткових договорів недійсними.

Саме до цього зводиться правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-2003цс15, який є обовязковим до застосування відповідно до положень 360-7 ЦПК України.

Крім того, встановлення неустойки у розмірі 100% неналежно сплачених платежів є непропорційно великою сумою компенсації, що також указує на несправедливість такої умови. Наведене є додатковою підставою для визнання п. 6 додаткових договорів недійсним.

Відповідно до ч. 8ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів»(в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача.

Крім того, відповідно дост. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність»відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

Зрішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011вбачається, що положення пунктів 22, 23 статті 1,статті11 Закону України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 року, з наступними змінами, у взаємозв'язку з положеннями частини четвертоїстатті 42 Конституції Українитреба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Відповідно до п. 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затвердженихПостановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача, тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).

Надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України є обов'язком банку, відповідно, виконання такого обов'язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов'язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту не є самостійною послугою, що підлягає сплаті позичальником. Так як надання фінансового інструменту у зв'язку із наданням кредиту відповідає економічним потребам самої кредитної установи (банку), то такі дії не є послугами, що надаються клієнту-позичальнику.

Також з наведених підстав незаконною є встановлення винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно з п.6.2 кредитного договору, що за своїм змістом передбачає компенсацію за рахунок позичальника дій банку, які він здійснює на свою користь і які супроводжують кредит.

За таких обставин суд вважає, що умови п.7.1 кредитного договору, додаткової угоди №1 від 17.10.2011 року, додаткової угоди №2 від 14.08.2014 року до цього кредитного договору, за якими позивач повинен сплатити відповідачу крім відсотків за користування кредитом, ще й винагороду за надання фінансового інструменту, та проведення додаткового моніторингу є несправедливими умовами договору та відповідно до ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів" ці умови договору є недійсними з моменту їх укладення.

Отже, позовні вимоги щодо недійсності указаних пунктів договору та додаткових договорів до нього підлягають до задоволення.

Доводи апелянта про недійсність договору у звязку з ненаданням визначеної Законом інформації перед укладенням кредиту спростовуються таким.

У справі, яка переглядається, встановлено, що перед укладенням кредитного договору ОСОБА_3 у письмовому вигляді був повідомлений про умови кредитування, типові процентні ставки, режим погашення, недоліки та переваги даного виду кредитування, тощо, про що ствердив своїм підписом у анкеті-заяві (а.с. 122-123). Тобто банк надав позивачу необхідну інформацію, яка передувала укладенню кредитного договору.

За згодою сторін 17.10.2011 та 14.08.2014 року, між сторонами було укладено додаткові договори про внесення змін і доповнень до кредитного договору від 08.02.2007 року (а.с. 13-14). Додатками до цих договорів є графік погашення кредиту у якому міститься повна інформація стосовно вартості кредиту (а.с. 51-55, 58-61).

Також слід зазначити, що у п. 7.1 кредитного договору від 08.02.2007 року зазначено розмір наданих у кредит коштів, розмір відсотків і порядок їх обчислення,розмір щомісячних платежів, винагороди, комісії, неустойки, кінцевий термін повернення кредиту. Тобто, у самому договорі визначено строки і суми погашення, порядок їх нарахування. Ці відомості конкретизовані у подальшому в графіках укладених додаткових угодах до кредитного договору. Крім цього, на підставі указаних даних шляхом виконання елементарних арифметичних дій будь-яка особа може обчислити розмір як щомісячних платежів, так і вартості кредиту в цілому. Також у відповідача не виникало труднощів при внесенні коштів на виконання умов договору у визначених договорі сумах, а порушення виконання зобовязання повязане із погіршенням його платежеспроможності. А тому покликання ОСОБА_3 на недійсність кредитного договору через відсутність графіка платежів та введення його в оману щодо ціни договору не заслуговують на увагу.

Наведені у висновку експерта обставини зводяться до субєктивної оцінки експертом матеріалів цивільної справи і стосуються питань, які не потребують спеціальних знань в певній галузі, а тому відповідно до ст. 57 ЦПК України не є доказом, на підставі якого можливо встановити фактичні обставини справи.

Покликання позивача про непопередження його банком про валютні ризики , зміну курсу гривні до долара США та виниклі у зв'язку з цим об'єктивні утруднення щодо повернення наданого кредиту не можуть свідчити про введення позивача в оману та бути підставою недійсності правочину (ст. 215 ЦК України), так як останній, маючи необхідний обсяг цивільної дієздатності, не міг не усвідомлювати, що курс національної валюти України - гривні до долара США не є незмінним, адже стабільність курсу гривні до іноземних валют законодавчо не закріплена, а тому міг і повинен був передбачити та врахувати підвищення валютного ризику за цим договором.

Зміст положень статтей 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів" указує на те, що цей Закон застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору. У даному випадку вся інформація перед укладенням кредиту була надана, отже, порушень зазначеного закону щодо надання попередньої інформації допущено не було.

Одержання кредиту на сплату страхових платежів указує про бажання позичальника одержати такі кошти на умовах запропонованих, що відповідає положенню 627 ЦК України.

Посилання в апеляційній скарзі на несправедливість п. 3.3 умов договору у звязку з установленням черговості погашення платежів є помилковим, оскільки зазначена умова кредитного договору відповідає вимогам ст. 534, 627 ЦК України.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 зазначає про несправедливість встановлення в додатковій угоді № 2 від 14.08.2014 року збільшеної відсоткової ставки за період, починаючи з 12.10.2011 року.

Як зазначено в частині третій статті 653 ЦК України, зобов'язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.

Сторони, укладаючи угоду №2 від 14.08.2014 року в п. 7.1 в частині збільшення відсоткової ставки визначили час, з якого вона змінюється. Такі дії грунтуються на положеннях ст. 653 ЦК України, тому підстав вважати цю умову несправедливою немає. До того ж, умову щодо збільшення відсоткової ставки за минулий період слід аналізувати у сукупності з положеннями п.1 додаткової угоди № 2 від 14.08.2014 року та п.1. додаткової угоди № 1 від 17.10.2011 року, якими списано суми заборгованості , що виникли за період з дати надання кредиту до дати підписання додаткових угод.

У позовній заяві ОСОБА_3 просив визнати недійсним кредитний договір в цілому, хоча обґрунтування навів про недійсність лише окремих його пунктів.

Виходячи з положень ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Також ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» не містить вказівки про обовязкове визнання недійсним правочину у разі визнання недійсними окремих його положень .

З урахуванням наведених норм закону і обставин визнання окремих положень кредитного договору недійсними, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для визнання недійсним укладеного між сторонами договору в цілому.

Вимога про зобовязання зупинити нарахування відсотків, комісій, винагород, а також про повернення кожною із сторін одержаного за недійсним право чином у звязку з визнанням положень кредитного договору недійсним не відповідає визначеному ст. 16 ЦК України способу захисту права, а тому до задоволення не підлягає. Крім того, визнання недійсними окремих положень кредитного договору тягне за собою обовязок банку здійснити відповідний перерахунок, і лише у разі не вчинення банком таких дій у позивача виникне право на судовий захист.

У звязку з відсутністю правових підстав для визнання кредитного договору недійсним в цілому, не підлягають до задоволення вимоги про визнання недійсними договорів страхування, поруки, іпотеки.

В апеляційній скарзі позивач указує на визнання представником відповідача у судовому засіданні 20.01.2016 року факту ненадання необхідної інформації щодо кредитування. Разом з тим з носія технічного запису вбачається, що відповідаючи на запитання представника позивача на 14.53 хв. зазначеного судового засідання представник відповідача навпаки зазначила про надання інформації та ознайомлення позивача з правилами кредитування. Також, як зазначалось вище, додатково ця обставина стверджується заявою-анкетою (а.с.122-123).

Під час розгляду справи у суді першої інстанції представником відповідача заявлено про застосування строків позовної давності.

З матеріалів справи вбачається, що до кредитного договору від 08.02.2007 року укладеного між ОСОБА_3М та ПАТ КБ «ПриватБанк» двічі укладались додаткові угоди, остання з них - 14.08.2014 року, яка стосуються зміни тих положень кредитного договору, оспорення яких становить зміст позовних вимог. А тому саме з дати укладення додаткової угоди від 14.08.2014 року починається перебіг строку позовної давності за даними вимогами, отже, позивач строку звернення з позовом до суду не пропустив.

Виходячи з наведеного колегія суддів приходить до висновку, що при розгляді даної справи суд неповно встановив обставини справи, зробив висновки про відмову у позові з порушенням норм матеріального і процесуального права, не навів мотивів, з яких відмовляє у задоволенні вимог зобовязального характеру, викладених у заяві про збільшення позовних вимог, тому рішення суду підлягає до скасування з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.

Керуючись статтями 303, 304, 307, 309, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів

вирішила:

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Маневицького районного суду Волинської області від 07 квітня 2016 року в даній справі скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов задовольнити частково.

Визнати недійсним пункт 1 кредитного договору, укладеного між ОСОБА_3 та ПАТ КБ «ПриватБанк» 08.02.2007 року № ROVWGK00001835, п.7.1 додаткової угоди №1 від 17.10.2011 року до кредитного договору, п.7.1 додаткової угоди №2 від 14.08.2014 року до кредитного договору у частині встановлення сплати винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0.20% від суми наданого кредиту, винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно з п. 6.2 кредитного договору.

Визнати недійсним п. 6.2 кредитного договору, укладеного між ОСОБА_3 та ПАТ КБ «ПриватБанк» 08.02.2007 року № ROVWGK00001835.

Визнати недійсним п. 6 додаткової угоди №1 від 17.10.2011 року , п.6 додаткової угоди № 2 від 14.08.2014 року до кредитного договору, укладеного між ОСОБА_3 та ПАТ КБ «ПриватБанк» 08.02.2007 року № ROVWGK00001835.

В решті позовних вимог відмовити.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржено до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня його проголошення.

Головуючий

Судді