Ухвала суду № 59731900, 27.04.2016, Апеляційний суд Закарпатської області

Справа № 307/1621/15-ц

У Х В А Л А

Іменем України

27 квітня 2016 року м. Ужгород

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Закарпатської області в складі:

головуючого - судді Куштана Б.П. (доповідача),

суддів: Мацунича М.В. і Панька В.Ф.

при секретарі: Кухта М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Тячівського районного суду від 26 січня 2016 р. за позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_2 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7, треті особи - приватний нотаріус Тячівського районного нотаріального округу Крец Марина Юріївна та реєстраційна служба Тячівського районного управління юстиції, про визнання договорів недійсними, -

в с т а н о в и л а :

у травні 2015 р. ОСОБА_3 та ОСОБА_2 звернулися у суд із позовом до відповідачів, у якому після збільшення позовних вимог (а.с.43-44) просили:

- визнати недійсними правочини, вчинені боржником ОСОБА_6, а саме: договір дарування № 3659 від 04.06.14 р., договір дарування № 3662 від 04.06.14 р., договір дарування № 4141 від 21.06.14 р., договір дарування № 4628 від 04.07.14 р., посвідчених приватним нотаріусом Крец М.Ю.;

- скасувати державну реєстраціє прав та їх обтяжень: індексний № 13543592 від 04.06.14 р., індексний № 13546850 від 04.06.14 р., індексний № 13945110 від 21.06.14 р. та індексний № 14230328 від 04.07.14 р.;

- визнати недійсним відчуження боржником транспортних засобів Mitsubishi Рajero, чорного кольору, попередній ДНЗ НОМЕР_4, і Volkswagen transporter, синього кольору, попередній ДНЗ НОМЕР_2;

- витребувати з центру надання послуг, пов'язаних з використанням транспортних засобів Тячівського району (м. Тячів, вул. Комсомольська, 2а), відомості про перереєстрацію указаних транспортних засобів.

На обґрунтування зазначали, що 23.05.14 р. апеляційний суд Закарпатської області ухвалив рішення, на підставі якого Тячівський районний суд видав виконавчий лист № 2/307/46/2013 про стягнення із ОСОБА_6 на їх, ОСОБА_3 і ОСОБА_2, користь 99378 грн. та 1600 грн. у відшкодування моральної шкоди, 1622.44 грн. сплаченого судового збору, 118.10 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

26.06.14 р. були подані заяви про відкриття виконавчих проваджень.

30.03.15 р. ВДВС Тячівського РУЮ у Закарпатській області виніс постанову про повернення їм як стягувача виконавчих документів через те, що в боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а вжиті державним виконавцем заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

Однак, 04.06.14 р. ОСОБА_6, з метою невиконання рішення суду, провів через приватного нотаріуса Крец М.Ю. державну реєстрацію права власності на гр. ОСОБА_9 (матір боржника), земельної ділянки площею 0.0858 га., кадастровий номер: НОМЕР_5 (договір дарування № 3659) і площею 0.0989 га, кадастровий № НОМЕР_6 (договір дарування № 3662), які розташовані по АДРЕСА_1.

21.06.14 р. приватний нотаріус Крец М.Ю. провела державну реєстрації права власності на гр. ОСОБА_5 (сина боржника) на земельну ділянку площею 0.0450 га, кадастровий № НОМЕР_7, яка знаходиться по АДРЕСА_2 (договір дарування № 4141), а 04.07.15 р. - на житловий будинок, який розташований по АДРЕСА_3 (договір дарування № 4628).

Окрім цього, боржник зняв із обліку та зареєстрував на інших осіб два автомобільні транспорті засоби, які йому належали, а саме: Mitsubishi Рajero, чорного кольору, попередній ДНЗ НОМЕР_4, і Volkswagen transporter, синього кольору, попередній ДНЗ НОМЕР_2.

Усе це було вчинено на невигідних для ОСОБА_6 умовах. Вважають, що вказані правочини є недійсними з підстав, передбачених ст.ст. 233, 234, 235 ЦК України.

Рішенням Тячівського районного суду від 26.01.16 р. у позові відмовлено (а.с.119-123).

ОСОБА_2 просить скасувати це рішення та ухвалити нове про задоволення позову. Доводить про невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Указує, що боржник продовжує користуватися відчуженими автомобілями та майном, стосовно якого ним укладено договори дарування, що прямо вказує на фіктивність правочинів (а.с.130-132).

ОСОБА_3 рішення суду не оскаржив.

У письмовому запереченні та в судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_6 - адвокат Рішко П.М., не визнав скарги як необґрунтованої і просить залишити рішення суду без змін.

Суд першої інстанції виходив із того, що позивачі не є стороною оспорених ними правочинів, а їх вимоги належними та допустимими доказами не доведені.

Апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення - залишенню без змін, із таких мотивів.

Згідно з положеннями ч.1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Порушення цивільних прав може проявлятися, зокрема, в недотриманні сторонами в момент вчинення правочину вимог закону (ст. 215 ЦК).

Невизнання цивільного права полягає в пасивному запереченні наявності у особи суб'єктивного цивільного права, зокрема, на майно, на право користування майном, на спадкування, на частину в загальному майні, яке безпосередньо не спричиняє шкоду суб'єктивному праву, але створює невпевненість у правовому статусі носія суб'єктивного права. Водночас тут відсутнє звернення інших осіб до юрисдикційних органів про відсутність у особи цивільного права. Таким випадком може бути невизнання нотаріусом дійсності на цього стороною правовстановлюючого документа при укладенні договору.

Оспорювання суб'єктивного цивільного права відображає такий стан правовідносин, коли суб'єктивне цивільне право заперечується в юрисдикційному органі. Якщо таким органом є суд, то особа, чиє право оспорюється, може вимагати його визнання шляхом звернення із зустрічним позовом.

З урахуванням наведеного надзвичайно важливого значення набуває необхідність належного з'ясування судом питання щодо того, про захист яких саме прав особи йдеться.

Установлено, що позивачі є стягувачами, а відповідач ОСОБА_6 - боржником, у виконавчому провадженні № 43931546 з примусового виконання виконавчого листа № 2/307/46/2013 від 20.06.2014 р. на підставі рішення Тячівського районного суду від 23.05.2014 р. про стягнення із ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 і ОСОБА_2 по 50489 грн. у відшкодування майнової і моральної шкоди (а.с.7, 10, 14).

04.06.2014 р. ОСОБА_6 уклав із ОСОБА_9 (померла ІНФОРМАЦІЯ_1) договори дарування земельних ділянок площею 0.0989 га і 0.0958 га (а.с.62-63, 67), 21.06.2014 р. - із ОСОБА_11 договори дарування земельної ділянки площею 0.0450 га, а 04.07.2014 р. - із ОСОБА_5 договір дарування житлового будинку (а.с.64-65).

Згідно з довідкою територіального центру 2143 регіонального сервісного центру в Закарпатській області МВС України від 22.12.2015 р. автомобіль марки Mitsubishi Рajero, номерний знак НОМЕР_4, 28.05.2014 р. зареєстровано за ОСОБА_7 на підставі довідки-рахунка ВІА 214992, номерний знак НОМЕР_1, а автомобіль марки Volkswagen transporter, номерний знак НОМЕР_2, зареєстрований 28.05.2014 р. за ОСОБА_4 на підставі довідки-рахунка ВІА214994, номерний знак НОМЕР_3 (а.с.105).

За правилами ст.ст. 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Відповідно до п.26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. за № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину.

Порушення цивільних прав може проявлятися у недотриманні сторонами в момент вчинення правочину вимог закону (ст. 215 ЦК).

Так, відповідно до ч.1 указаної норми підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.

Оскільки позивачі не є учасниками оспорених ними договорів дарування і процесу відчуження указаних транспортних засобів, а порушення їх прав (і яких саме) в зв'язку з цим не вбачається (зворотного не доведено), то підстав для задоволення позову немає.

Стосовно ж самих правових підстав для визнання оспорених правочинів недійсними (ст.ст. 233-235 ЦК України) колегія суддів зазначає таке.

Правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки.

Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

При цьому, позивачі, не будучи стороною договорів, на обґрунтування цієї підстави посилаються на тяжкі обставини для відповідача ОСОБА_6 як сторони договорів (стягнення із нього грошових коштів за судовим рішенням), що безумовно ще раз підтверджує факт відсутності порушень саме їх прав як позивачів укладенням оспорених ними правочинів.

Згідно з ч. 1 ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 24 вересня 2014 року у справі N 6-116цс14, згідно зі ст. 234 ЦК України фіктивний правочин - це правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлені цим правочином. Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є не фіктивним, а удаваним (ст. 235 ЦК України).

Пунктом 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснено, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Таким чином, визнання договору недійсним у зв'язку з його фіктивністю має свої особливості, а саме: у фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, укладаючи його, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача.

При цьому саме позивачі мають довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину.

За удаваним правочином (стаття 235 ЦК) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Жодної із наведених підстав позивачі не довели.

Доводи апеляційної скарги зводяться по суті оскарженого рішення лише до викладу змісту правових підстав, передбачених ст.ст. 233, 234 ЦК України, без взаємозв'язку з фактичними обставинами справи та нормами матеріального права, які підлягають застуванню до спірних правовідносин, а тому не спростовують висновків суду першої інстанції як необґрунтовані.

У контексті наведеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення. Неправильного застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, не встановлено.

Керуючись ст.ст. 303 ч.1, 307 ч.1 п.1, 308, 313, 314 ч.1 п.1, 315, 317, 319 ЦПК України, -

у х в а л и л а :

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

2. Рішення Тячівського районного суду від 26 січня 2016 р. залишити без змін.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили шляхом подачі скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Судді: