Рішення № 59701937, 15.08.2016, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

№ 201/12075/14 - ц

провадження 2/201/ 2010/2016

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 серпня 2016 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

у складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

при секретарі Дашкевич Х.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» про захист прав споживачів, стягнення сум банківських вкладів та грошових коштів, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 16 вересня 2014 року звернувся до суду з позовом до відповідача ПАТ «Комерційний банк «ПриватБанк» про захист прав споживачів, стягнення сум банківських вкладів та грошових коштів, позовні вимоги не змінювалися, але доповнювалися і уточнювалися (стосовно суми). Позивач в своєму позові, а його представник в ході судового засідання посилаються на те, що між позивачем і відповідачем ПАТ КБ «ПриватБанк» 06 березня 2014 року було укладено три договори депозитних вкладів, згідно яких позивач в цей день 03 березня 2014 року в регіональному відділенні ПАТ КБ «ПриватБанк», яке знаходиться в м. Ялта філії Кримського РУ ПАТ КБ «ПриватБанк», було відкрито рахунки по цим трьом договорам, відповідно до яких позивач передав ПАТ КБ «ПриватБанк» грошові кошти в сумі 3400 і 1800 євро та 2995 грн. для їх розміщення на цих депозитних рахунках банку на термін вкладу 366 днів (1 рік), до 06 березня 2015 року, із зобовязанням банку нараховувати відсотки на суму вкладу за ставкою обумовлених річних (11%, 10.5% і 20% відповідно). Додаткові угоди до цих договорів не укладалися. Сторони вказані договори виконували. Зараз строк дії вказаних договорів закінчився, позивач звернувся до банку з заявою про повернення йому вказаних сум цих банківських вкладів з нарахованими відсотками, але відповідач відмовляється це зробити, чим порушуються права позивача. На подальші неодноразові звернення позивача до відповідача з питанням повернення йому вказаних коштів отримано відмову. Національний бак обмежився розясненнями загального характеру. Позивачу завдана матеріальна шкода, завдані збитки, він (позивач) поніс витрати. Звернувся знову до відповідача повернути йому гроші та виплатити втрати, відсотки і пеню, але отримав відмову, виник спір, який в добровільному порядку не вирішено. Вважає вказані дії банку протиправними і просив про стягнення грошових коштів за вказаними договорами банківських вкладів з урахуванням залишку, коштів по договору (відсотки, річні, пеня), задовольнивши уточнений позов у повному обсязі.

Представник відповідача ПАТ КБ «ПриватБанк» позов не визнав, посилаючись на те, що ними начебто, зі слів позивача і позову, було укладено з позивачем в регіональному відділенні в АРК в м. Ялта три договори банківських вкладів, строк дії яких закінчився, але через особливий стан і окупування агресором Криму вони не мають ніякої інформації про ці договори і не мають можливості виплачувати вклади по депозитним договорам. Крім того, створено фонд сприяння вкладникам в отриманні своїх коштів, куди позивач в передбаченому законом порядку не звертався. Проти стягнення з них коштів вони заперечують, оскільки зробити це вони не мають можливості, це на даний час буде порушенням закону і обставин в країні. На письмові звернення позивача вони відповідали в передбаченому законом порядку і терміни. Все ним зроблено згідно вимог закону. Ніяких інших зобовязань відносно позивача на себе не брали і не беруть, нічиїх прав не порушували, матеріальної чи моральної шкоди не завдавали. Позовні вимоги не доведені, не надано навіть належних оригіналів квитанцій про внесення коштів, а надані не відповідають вимогам закону (відсутні належні печатки, належні підписи, не збігаються суми вкладу, залишків та інш.) і інструкції, немає взагалі підтвердження наявності вказаних коштів на рахунках в банку. Розрахунок суми боргу, а особливо відсотків і пені, не відповідає вимогам закону, інструкції, надані договори і квитанції в частині не відносяться до суті спору і позовних вимог. Вважають позовні вимоги до них безпідставними і просили в їх задоволенні відмовити в повному обсязі.

Вислухавши пояснення представника позивача і представника відповідача, зясувавши думку сторін, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими і не підлягаючими задоволенню.

Згідно ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні встановлено, що зі слів представника позивача (та позову) ОСОБА_1 і відповідачем ПАТ КБ «ПриватБанк» 06 березня 2014 року було укладено три договори депозитних вкладів Вклад «Стандарт» (Стандарт 12 мес.), Вклад «Депозит Плюс» (Депозит + 12 мес.) і Вклад «Стандарт» (Стандарт 12 мес.), згідно яких позивач в цей день 03 березня 2014 року в регіональному відділенні ПАТ КБ «ПриватБанк», яке знаходиться в м. Ялта філії Кримського РУ ПАТ КБ «ПриватБанк», було відкрито рахунки по цим трьом договорам, відповідно до яких позивач передав ПАТ КБ «ПриватБанк» грошові кошти в сумі 3400 і 1800 євро та 2995 грн. для їх розміщення на цих депозитних рахунках банку на термін вкладу 366 днів (1 рік), до 06 березня 2015 року, із зобовязанням банку нараховувати відсотки на суму вкладу за ставкою обумовлених річних (11%, 10.5% і 20% відповідно). Додаткові угоди до цих договорів не укладалися. Сторони вказані договори виконували. Зараз строк дії вказаних договорів закінчився, позивач звернувся до банку з заявою про повернення йому вказаних сум цих банківських вкладів з нарахованими відсотками, але відповідач відмовляється це зробити, чим порушуються права позивача. На подальші неодноразові звернення позивача до відповідача з питанням повернення йому вказаних коштів отримано відмову. Національний бак обмежився розясненнями загального характеру. Позивачу завдана матеріальна шкода, завдані збитки, він (позивач) поніс витрати. Звернувся знову до відповідача повернути йому гроші та виплатити втрати, відсотки і пеню, але отримав відмову, виник спір, який в добровільному порядку не вирішено і позивач вимушений був звертатися з позовом до суду.

Суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими, виходячи з наступного.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Спірні правовідносини регулюються ст. ст.626-639,1058,1059, 1068 ЦК України, п. 8 глави 2 розділу ІІІ Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 01 червня 2011 року № 174та п. 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженогопостановою Правління Національного банку України від 03 грудня 2003 року № 516.

Відповідно до ч.1ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідност. 627 ЦК України, відповідно достатті 6цього Кодексусторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цьогоКодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно із ч. 1ст. 1058 ЦК Україниза договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Відповідно до ч. 1ст. 1059 ЦК Українидоговір банківського вкладу укладається в письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.

Пунктом 1.4 Положення передбачено, що залучення банком вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб підтверджується: договором банківського рахунку; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадної книжки; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадного (депозитного) сертифіката; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею іншого документа, що підтверджує внесення грошової суми або банківських металів і відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.

Пунктом 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції передбачено, що банк (філія, відділення) зобов'язаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції або напис чи штамп «вечірні» чи «післяопераційний час»), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ.

Виходячи з положеньст. 1059 ЦК України, п. 1.4. Положення, п. 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. При цьому квитанція (другий примірник прибуткового касового документа) або інший документ є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі.

Відповідно дост. 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідност. 64 ЦПК України, письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи. Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу.

Проте, в матеріалах справи відсутні належним чином оформлені оригінали договорів банківського вкладу та квитанції про внесення грошових коштів і вони позивачем (або його представником) не надавалися для дослідження під час судового засідання суду, а надані не мають печатки банку (договори начебто оригінали, але печатка з ксерокопії, квитанції взагалі без печаток і з сумнівними підписами, одна квитанція взагалі без підписів і печатки), зображення відбитку печатки на договорі копійоване, вони не свідчать про належне укладання договорів депозитних вкладів, внесення коштів та інш.. Крім того, позивач не надав суду належних та допустимих доказів відкриття депозитного рахунку у відповідача, знаходження залишку спірних грошових сум на депозитному рахунку на час розгляду справи; інфляційні втрати не нараховуються при таких вкладах (в євро чи доларах США) і не передбачено законом застосування стягнення передбачених законом 3% на відсотки по вкладах.

Також позивачем належним чином не доведено дотримання порядку звернення до банку із заявою про повернення грошових вкладів, оскільки виплата грошових коштів в цих випадках по депозитним вкладам не проводиться за заявою надісланою поштою чи представником. Для отримання коштів по вкладу клієнт зобов'язаний особисто звернутися до відділення банку із заявою про розірвання договору банківського вкладу. Позивач, як сторона по справі, зобов'язаний довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог. відповідно дост. 10 ЦПК України.

В постанові Верховного Суду України № 118цс14 від 29 жовтня 2014 року судом зроблений висновок щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: «Аналіз статті 1059 Цивільного кодексу України, пункту 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними та фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 року № 516, пунктів 1.8, 1.10 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17 грудня 2003 року за № 1172/8493, пункту 8 глави 2 «Приймання банком готівки» розділу ІІІ «Касові операції банків з клієнтами» Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 14 серпня 2003 року № 337, дозволяє дійти такого висновку. Письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту. Зокрема, такий документ повинен містити: найменування банку, який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час час виконання операції), а також підпис працівника банку, який прийняв готівку, та відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку, засвідчений електронним підписом САБ».

В свою чергу, на зазначену позицію, викладену в постанові Верховного Суду України № 118цс14 від 29 жовтня 2014 року, суд знов посилається при вирішенні обставин за аналогічними до нашої справами. Ухвалою Верховного Суду України у справі № 6-613ц16 від 25.03.2016 року було встановлено наступне: «Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, послався на правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 29 жовтня 2014 року та виходив з того, що позивачкою на підтвердження укладення договору банківського вкладу надано ксерокопію договору та квитанцію, яка не містить необхідних реквізитів, передбачених Положенням про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними та фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 року № 516 (далі - Положення) та Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17 грудня 2003 року за № 1172/8493 (далі - Інструкція № 492), а також не надано доказів, які підтверджують наявність грошових коштів на рахунку, відкритому на підставі спірного договору.

Порівняння змісту зазначених постанов Верховного Суду України зі змістом ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, про перегляд якої подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що зазначена ухвала суду касаційної інстанції не відповідає викладеним у вказаних постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права».

Поряд з цим, в постанові Верховного Суду України від 06 липня 2016 року у справі № 6-127цс16 суд зазначає: «У справі, яка переглядається, суди встановили, що не було дотримано письмової форми договорів банківського вкладу від 14 і 20 січня 2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк». На підтвердження внесення зазначених грошових сум на депозитні рахунки позивач надав фотокопії: заяв на вклад, банківських виписок від 24 жовтня 2014 року та 15 лютого 2015 року та квитанції від 14 січня 2014 року про внесення 500 тис. доларів США, яка не відповідає вимогам закону та не містить обов'язкових реквізитів, визначених пунктом 2.9 Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою правління Національного банку України від 1 червня 2011 року № 174. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, установивши, що наявні в матеріалах справи фотокопії заяв з проханням позивача оформити вклади, довідок і квитанції без обов'язкових реквізитів не можуть свідчити про дотримання письмової форми договорів банківського вкладу, дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог».

Отже, виходячи з норм законодавства та рекомендацій Верховного Суду України, які є обов'язковими для судів, викладених в аналогічних до цієї справах, вбачається, що підтвердженням правовідносин між сторонами, факту укладення договору банківського вкладу та внесення грошових коштів на рахунки за вкладами, є оригінали договору банківського вкладу із квитанціями, які повинні містити обов'язкові реквізити для таких документів.

Тобто, враховуючи зазначене та зауваження, викладені Вищим спеціалізованим судом України в ухвалі від 13 квітня 2016 року у справі № 201/12075/14, позивач на підтвердження своїх вимог повинен надати оригінали договорів банківських вкладів № SAMDNWFD007097898800 від 06 березня 2014 року, № SAMDNWFD0070087900500 від 06 березня 2014 року, № SAMDNWFD0070087916900 від 06 березня 2014 року та відповідні оригінали квитанцій з обов'язковими реквізитами на заявлені ним суми.

До того ж позивачем не було надано жодного доказу наявності залишків грошових коштів на банківських рахунках на момент його звернення до суду.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Частиною 2 цієї ж статті визначено, що дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Вимоги до письмових доказів встановлені ст. 64 ЦПК України, якою встановлено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Враховуючи викладене, позивач як сторона по справі, зобовязаний довести ті обставини на які він посилаються як на підставу своїх вимог, зокрема щодо існування спірних правовідносин між сторонами та наявність оспорюваних грошових коштів на банківських рахунках.

Стосовно розрахунку відсотків за вкладами.

Позивач вказав у позовній заяві, що з травня 2014 року звертався до ПАТ КБ «ПриватБанк» щодо повернення вкладів. При цьому, розрахунок відсотків позивачем робиться за повною відсотковою ставкою по день подання кожної нової заяви про збільшення позовних вимог.

У правовій позиції Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1891цс15 встановлено: «Закінчення строку дії договору банківського вкладу в разі невиконання зобовязань не припиняє зобовязальні правовідносини, а трансформує їх в охоронні, що містять обовязок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом. При цьому згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. Встановлено, що договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неналежного виконання зобовязань за договором після закінчення терміну його дії. Проте суди, задовольняючи позов у повному обсязі, положення частини першої статті 1058 та статті 1061 ЦК України у спірних правовідносинах застосували неправильно та дійшли помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором, не врахувавши, що договором не визначено розмір ставки процентів за користування депозитом у разі закінчення терміну його дії та неналежного виконання грошового зобовязання за ним. Суд безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України та не врахував, що з банку підлягають стягненню проценти за процентною ставкою в розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу».

Аналогічний висновок Верховний Суд України робить і в своїй постанові від 11 травня 2016 року у справі № 6-338цс16: «За змістом частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобовязується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Відповідно до частини пятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунку вкладника з інших підстав. Закінчення строку дії договору банківського вкладу в разі невиконання зобовязань не припиняє зобовязальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обовязок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом. При цьому згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. Встановлено, що договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неналежного виконання зобовязань за цим договором після закінчення терміну його дії. Проте суди, задовольняючи позов у повному обсязі, положення частини першої статті 1058 та статті 1061 ЦК України до спірних правовідносин застосували неправильно та дійшли помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором, не врахувавши, що договором не визначено розміру процентної ставки за користування депозитом у разі закінчення терміну його дії та неналежного виконання грошового зобовязання за ним. Суд безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України, не врахувавши, що з банку підлягають стягненню проценти за процентною ставкою в розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу».

Отже, враховуючи положення цивільного законодавства та рекомендації Верховного Суду України, які є обов'язковими для судів, вбачається, що вимоги ОСОБА_1 про стягнення з ПАТ КБ «ПриватБанк» відсотків за спірними вкладами за повною відсотковою ставкою на день ухвалення рішення є незаконним та безпідставним.

Стосовно вимог позивача про стягнення пені на підставі ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів», які також, на думку суду, є необгрунтованими.

Згідно преамбули Закону України «Про захист прав споживачів» цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

В свою чергу, як вбачається зі змісту позовної заяви, правовідносини які виникли між сторонами, випливають із договору банківського вкладу та не є предметом регулювання Закону України «Про захист прав споживачів», врегульовані главою 71 Цивільного кодексу України та Законом «Про банки та банківську діяльність». Зокрема, ст. 1058 ЦК України визначено, що за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Тобто банківський вклад не є а ні роботою (діяльністю виконавця, результатом якої є виготовлення товару або зміна його властивостей за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб), а ні продажем товару (продукції) у сенсі положень, визначених Законом України «Про захист прав споживачів».

Банк при позичанні коштів у вкладника, для їх розміщення у якості банківського вкладу, не отримує жодної винагороди за користування такими коштами, а навпаки сплачує відсотки (дохід вкладника) за період їх використання. Кошти вкладу ніяк не можуть розглядатися як «вартість робіт (послуг)» та/або «загальна вартість замовлення» у сенсі ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів».

У частині 5 статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» зазначено, що у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Після укладання договору банківського вкладу між його сторонами виникають зобов'язальні правовідносини, які регулюються нормами зобов'язального права та положеннями укладеного між сторонами договору грошового вкладу. Договір банківського вкладу належить до грошових зобов'язань.

Згідно частини 2 статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Тобто, цивільним законодавством передбачена цивільно-правова відповідальність за невиконання грошового зобов'язання.

Отже, на такі правовідносини (грошові зобов'язання) поширюється дія частини 2 статті 625 ЦК України, як спеціальний вид цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов'язання, а не зазначена у пункті 5 статті 10 Закону «Про захист прав споживачів» відповідальність, оскільки мова йдеться про застосування положень цього Закону у разі, якщо забезпечувальні санкції не передбачені законодавством. Таким чином, положення частини 5 статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», яка встановлює відповідальність виконавця робіт (послуг) за її невиконання в обумовлений договором строк у вигляді сплати пені, не мають бути застосовані до правовідносин сторін у грошовому зобов'язанні.

Такої самої думки дотримуються і суди, на підтвердження чого є відповідна судову практику. Так, у рішенні Печерського районного суду м. Києва від 09 грудня 2014 року у справі № 757/34116/14-ц (http://reyestr.court.gov.ua/Review/41909742) було встановлено: «Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Разом з тим, в розумінні вказаної норми сума банківського вкладу не є результатом виконання роботи (надання послуги)».

В свою чергу, рішенням апеляційного суду Запорізької області від 05 лютого 2014 року у справі № 316/2464/13 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/37021765) встановлено: «Вирішуючи позовні вимоги позивача про стягнення пені за несвоєчасне виконання зобов'язання, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач повинен нести відповідальність у вигляді сплати пені за затримку виконання зобов'язання відповідно до пункту 5 статті10 Закону України «Про захист прав споживачів». Участині 5 статті 10 Закону України«Про захист прав споживачів»зазначено, що у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Судова колегія вважає, що такий висновоксуд першої інстанції є хибним з огляду на наступне. Так, після укладення Спілкою та ОСОБА_2 28 березня 2008 року Договору № 149 «Накопичувальний», між сторонами виникли зобов'язальні правовідносини, які регулюються нормами зобов'язального права та положеннями укладеного між сторонами договору строкового грошового вкладу. Укладений сторонами договір належить до грошових зобов'язань. Згідно частини 2 статті 625 ЦК Україниборжник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Тобто, цивільним законодавством передбачена цивільно-правова відповідальність за невиконання грошового зобов'язання. З огляду на вищевикладене судова колегія вважає, щоміж сторонами виникли саме такі правовідносини (грошові зобов'язання) і тому на них поширюється дія частини 2 статті625 ЦК України, як спеціальний вид цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов'язання, а не зазначена у пункті5 статті 10 Закону «Про захист прав споживачів» відповідальність, оскількимова йдеться про застосування положень цього Закону у разі,якщо забезпечувальні санкції не передбачені законодавством. Таким чином,положення частини 5 статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», яка встановлює відповідальність виконавця робіт (послуг) за її невиконання в обумовлений договором строк у вигляді сплати пені, не маютьбути застосовані до правовідносин сторін у грошовому зобов'язанні, а тому вимогипро стягнення пені є неприйнятними і задоволенню не підлягають».

У рішенні Святошинського районного суду м. Києва від 19 червня 2015 року у справі № 759/9992/14-ц (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/46031085) зазначено: «Суд не приймає до уваги посилання позивача на ч. 5 ст. 10 закону України «Про захист прав споживачів» , згідно якої у разі коли виконавець не може виконати роботу згідно з договором, за кожний день прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи , якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.

Зокрема, згідно ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Суд, виходячи із зазначених норм приходить до висновку про те, що між сторонами виникли саме такі правовідносини (грошові зобов'язання) і на них поширються дія ч. 2 ст. 625 ЦК України як спеціальний вид цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов'язання, а не у пункті 5 статті 10 Закону України «Про захист прав споживача» відповідальність, оскільки мова йдеться про застосування положень цього Закону у разі, якщо забезпечувальні санкції не передбачені законодавством.

Тобто положення даної статті, яка встановлює відповідальність виконавця робіт, (послуг) за її невиконання в обумовлений договором строк у вигляді сплати пені, не мають бути застосовані до правовідносин сторін у грошовому зобов'язанні.

Згідно п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.04.1996р. «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» встановлені відносини згідно Закону України «Про захист прав споживачів», а саме відносини, які ним регулюються, належать, зокрема, ті, що виникають із договорів купівлі-продажу, майнового найму (в тому числі найму (оренди) жилого приміщення - в частині відносин, між наймачем (орендарем) і наймодавцем (орендодавцем), який одночасно є виконавцем комунальних послуг і послуг по ремонту житлового фонду та інженерного обладнання), побутового прокату, безоплатного користування майном, підряду (в тому числі побутового замовлення чи абонементного обслуговування), доручення, перевезення громадян та їх вантажу, комісії, схову, страхування, із договорів про надання фінансово кредитних послуг для задоволення власних побутових потреб громадян (у тому числі про надання кредитів, відкриття і ведення рахунків, проведення розрахункових операцій, приймання і зберігання цінних паперів, надання консультаційних послуг). Відносини щодо захисту прав споживачів можуть виникати також з актів законодавства або з інших угод, які не суперечать Закону.

Відповідно банківський вклад, не підпадає під визначення Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки умовою банківського вокалу є виплата вкладнику відсотків, тобто отримання прибутку».

Також, в аналогічній справі, рішенням апеляційного суду Кіровоградської області від 24 вересня 2015 року у справі № 404/1402/15-ц (http://reyestr.court.gov.ua/Review/51913882) було встановлено: «Задовольняючи позов у частині стягнення пені за порушення відповідачем зобовязання за депозитним договором, суд першої інстанції не взяв до уваги, що умовами укладеного сторонами договору не передбачено такий вид забезпечення виконання зобов'язання як неустойка, зокрема, пеня. Відповідно до ч. 1ст. 547 ЦК України правочин щодо забезпечення виконання зобовязання вчиняється у письмовій формі. Норма ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не регулює спірні правовідносини, а стягнення пені на підставі п. 32.2 ст. 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» є необґрунтованим, оскільки позивачем не наведено, а судом першої інстанції не встановлено обставин, які б могли бути підставою для застосування зазначеної норми. Отже, недоведеність обставин справи, які суд вважав встановленими, неправильне застосування норм матеріального права є підставою для скасування рішення у частині вирішення позовних вимог про стягнення пені за прострочення виконання зобовязання за депозитним договором і ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову у цій частині».

Отже, так як, позивач просить суд стягнути пеню на підставі ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а вказана норма закону не може бути застосована до правовідносин, що виникли між сторонами, то вбачається, що такі вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню. Позивач не довів факту укладення договорів банківського вкладу та існування заборгованості за такими, але з урахуванням уточнень позивача, вважає за необхідне додатково вказати наступне.

Згідно із ч. 3 ст. 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобовязання за кожен день прострочення виконання. Положення ст. 551 ЦК України, а саме ч. 3, якою закріплено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

В правовій позиції Верховного Суду України по справі № 6-100цс14 від 3 вересня 2014 року суд, вказав, що ч. 3 ст. 551 ЦК України з урахуванням положень ст. 3 ЦК України щодо загальних засад цивільного законодавства та ч. 4 ст. 10 ЦПК України містить обовязок суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав та дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків.

З розрахунків ОСОБА_1 вбачається, що розмір нарахованої пені разом із 3% річних перевищує заборгованість, яка виникла на його думку за договорами. Окрім того, щодо стягнення пені необхідно застосувати спеціальну позовну давність передбачену ЦК України. Спеціальна позовна давність встановленазакономдля окремих видів вимог. Так, спеціальна позовна давність тривалістю в один рік передбачена, зокрема, для вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) пункт 1 частини другоїстатті 258 ЦК України.

У згадуваній правовій позиції по справі № 6-100цс14 від 3 вересня 2014 року Верховний Суд України вказав, що за правилами п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобовязання не може перевищувати одного року. Виходячи з правової природи пені, яка нараховується за кожен день прострочення, право на позов про стягнення пені за кожен окремий день виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність за позовом про стягнення пені відповідно до статті 253 ЦК України обчислюється по кожному дню, за який нараховується пеня, окремо, починаючи з дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права. Відмовляючи в частині позовних вимог про стягнення пені суд вказав: «оскільки право на стягнення пені в кредитора виникло з наступного дня після 22 грудня 2010 року, а до суду він звернувся лише 16 липня 2012 року, то пеня підлягала стягненню лише в межах одного року до дня предявлення позову. Стягнувши пеню за весь час прострочення, починаючи з 23 грудня 2010 року, суд неправильно застосував норму пункту першого частини другої статті 258 ЦК України». Отже, у разі задоволення вимог щодо пені, суд повинен врахувати, що позивач, за його словами, дізнався про порушення прав у травні 2014 року, а позовну заяву подав 16 вересня 2014 року. Тобто вимоги щодо нарахування та стягнення пені по день ухвалення рішення є незаконними та не можуть бути задоволені судом.

Окрім цього, судом встановлені наступні фактичні обставини, у результаті яких банк позбавлений доступу до документів Кримської філії: фактична обставина, що унеможливлювала здійснення банківської діяльності Кримської філії ПАТ КБ «ПриватБанк» - рішенням Центрального банку Російської Федерації (ОСОБА_3) № РН-33/1 від 21 квітня 2014 року з 21 квітня 2014 року було припинено діяльність окремих структурних підрозділів на території Республіки Крим і на території міста федерального значення Севастополя ПАТ КБ «ПриватБанк»; за ч. 1 ст. 3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» територія Автономної Республіки Крим визначена як тимчасово окупована територія України; факти конфіскації окупаційною владою з травня 2014 року частини майнового комплексу ПАТ КБ «ПриватБанк», що використовувався у банківській діяльності відокремленого структурного підрозділу філії «Кримське РУ ПАТ КБ «ПриватБанк», а саме: приміщень банку, банкоматів, терміналів, транспортних засобів та т.і.; факти відсутності можливості доступу відповідача до майна, що призначене для здійснення банківської діяльності. Зокрема, до договорів з клієнтами на паперових носіях, платіжних документів, документів каси, готівки; факти, щодо майна, яке підлягає націоналізації, окупаційною владою - постановами ДР Республіки Крим № 2085-6/14 від 30 квітня 2014 року, № 2474-6/14 від 03 вересня 2014 року - віднесено майно ПАТ КБ «ПриватБанк», що знаходиться на території АРК та міста Севастополя; факти виплати вкладникам ПАТ КБ «ПриватБанк» за договорами, укладеними на території АРК та міста Севастополя, за рахунок вилученого майна банка, в межах Федерального Закону № 39-ФЗ «Про захист прав фізичних осіб, що мають вклади в банках та відокремлених структурних підрозділах банків, зареєстрованих та (чи) діючих на території Республіки Крим та на території міста федерального значення Севастополя» (суд першої інстанції не застосовував вказаний закон, а вказав про нього як про підстави виплат вкладникам АРК); факти компенсаційних виплат за договорами Автономною некомерційною організацією «Фонд захисту вкладників» (далі АНО «ФЗВ») вкладникам відповідача, що укладали договори на території АРК та міста Севастополя, поза волею відповідача; придбання прав вимоги за всіма зобов'язаннями відповідача , у тому числі кредитними; факт передачі у довірче управління АНО «ФЗВ» за ухвалою Центрального районного суду міста Сімферополя від 21 квітня 2014 року майнового комплексу Філії «Кримське РУ ПАТ КБ «ПриватБанк»; факт передачі прав виконавчого органу відповідача - АНО «ФЗВ», ухвалою Центрального районного суду міста Сімферополя від 04 червня 2014 року, призначення АНО «ФЗВ» управляючим майном банку за всіма договорами (депозитними, кредитними, іншими залученими коштами), поза волею банку.

З урахуванням виплат вкладникам Кримського РУ за рахунок майна банку, поза волею банка, додаткові стягнення є фактично покладенням на банк подвійної відповідальності за одним тим самим договорами. Також звертає на себе увагу і те, що у відповідності до положень ч. 1 ст. 3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», територія Автономної Республіки Крим визначена як тимчасово окупована територія України.

Згідно ч. 1, 2 ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові могли бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ст. 10 ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 60 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. ст. 27, 46 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 27 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Суду не надано доказів того, що неправомірними, злочинними діями відповідача, повязаними з неналежним виконанням взятих на себе обовязків позивачу було завдано ушкодження здоровя, майнової шкоди та прямих збитків, які знаходяться в безпосередньому причинно-слідчому звязку зі вказаними діями відповідача і підлягають повному відшкодуванню за рахунок винної особи.

Відповідно до ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Збитками є втрати, яких особа зазнала у звязку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Але в судовому засіданні це підтвердження не знайшло.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають обєктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню ні повністю, ні в частині.

Відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідач заперечує будь-які домовленості і зобовязання стосовно позивача по незаконним (з точки зору позивача) діям відносно нього, предмета спору, а позивач цього не довів, твердження позивача про наявність будь-яких інших зобовязань або неправомірності стосовно нього є припущенням.

Не може суд прийняти до уваги і наполягання представника позивача на позові, оскільки вони спростовуються вищенаведеним і нічим обєктивно не підтверджуються.

При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1М в задоволенні позову до ПАТ «Комерційний банк «ПриватБанк» про захист прав споживачів, стягнення сум банківських вкладів та грошових коштів відмовити.

Таким чином суд вважає, що позовні вимоги про захист прав споживачів, стягнення сум банківських вкладів та грошових коштів в такому вигляді не ґрунтуються на вимогах закону і не підлягають задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 3, 8, 19, 41, 55, 124 Конституції України, ст. ст. 15, 16, 22, 203, 215, 216, 220, 525, 526, 530, 570, 571, 626-639,657, 1058,1059, 1068, 1166, ЦК України, ст. ст. 3, 4, 10, 11, 57, 58, 60, 61, 209, 212-215, 218 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 в задоволенні позову до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» про захист прав споживачів, стягнення сум банківських вкладів та грошових коштів відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційний суд Дніпропетровської області через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська протягом 10 днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя