Ухвала суду № 59590213, 28.07.2016, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 липня 2016 року м. Київ

Колегія суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі: головуючого: Соколової В.В.

суддів: Ратнікової В.М., Пікуль А.А.

при секретарі: Охневській Т.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Святошинського районного суду м. Києва від 10.05.2016 у справі за позовом ОСОБА_1 до Київської міської ради, Головного управління розвідки Міністерства оборони України, Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація), третя особа: Департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київського міської ради (Київська міська державна адміністрація) про визнання недійсними рішення і державного акту на право постійного землекористування та припинення постійного користування земельною ділянкою,-

Справа № 759/6377/16-ц № апеляційного провадження:№ 22-ц/796/10034/2016Головуючий у суді першої інстанції: Сенько М.Ф.Доповідач у суді апеляційної інстанції: Соколова В.В. В С Т А Н О В И Л А:

Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 10.05.2016 відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Київської міської ради, Головного управління розвідки Міністерства оборони України, Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація), третя особа: Департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київського міської ради (Київська міська державна адміністрація) про визнання недійсними рішення і державного акту на право постійного землекористування та припинення постійного користування земельною ділянкою.

Не погоджуючись із зазначеним судовими рішеннями, представником позивача подано апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосуванням норм процесуального права, що призвело до постановлення незаконної та необґрунтованої ухвали, просить ухвалу суду першої інстанції скасувати та постановити нову, якою справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що дані позовні вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, а повинні розглядатися в порядку адміністративного судочинства, оскільки вважає, що на час подання позову, оскаржуване рішення Київради було вже реалізовано (на його підставі Головному управлінню розвідки Міністерства оборони України вже було видано державний акт на право постійного користування), а тому враховуючи роз'яснення Верховного суду (постанова від 10.11.2015 у справі № 21-2319а15; постанова від 29.09.2015 у справі № 21-345а15; постанова від 13.01.2016 у справі № 21-5421а15), суд повинен був дійти висновку, що оскаржуване рішення Київради ненормативного характеру вичерпало свою дію - а значить мало бути оскаржене в порядку цивільного судочинства.

В судовому засіданні представники позивача підтримали апеляційну скаргу з підстав викладених у ній, просили про скасування ухвали суду першої інстанції.

Представник відповідача Головного управління розвідки МОУ заперечував проти доводів апеляційної скарги, вважає ухвалу суду законною і обґрунтованою, просив залишити її без змін.

Інші учасники в судове засідання не з'явилися, про день, час та місце слухання справи повідомлені належним чином, причини неявки суду не повідомили, тому враховуючи положення ст. 303-1, ч. 2 ст. 305 ЦПК України, колегія суддів вважає за можливе розглядати справу у їх відсутність.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які брали участь у справі, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість ухвали суду в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 293 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо відмови у відкритті провадження у справі.

Постановляючи ухвалу про відмову у відкритті провадження у цивільній справі суд першої інстанції виходив з рішення Конституційного Суду України від 01.04.2010 № 10-рп/2010, та вважав, що спірні правовідносини, а саме земельний спір між фізичною особою з органом місцевого самоврядування, що пов'язаний з оскарженням його рішень, належать до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Проте погодитись з таким висновком суду першої інстанції в повному обсязі колегія суддів не вважає за можливе.

Відповідно до п.1 ч.2 ст. 122 ЦПК України, суддя відмовляє у відкритті провадження, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства.

Відповідно до роз'яснень, які містяться в п. 3 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» від 01.03.2013, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суди повинні виходити з того, що відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Що виникають із цивільних житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України (стаття17, далі - КАС), Господарським процесуальним кодексом України (статті 1, 2; далі - ГПК), Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК) або Кодексом України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) віднесено до компетенції адміністративних, господарських судів, до кримінального провадження чи до провадження в справах про адміністративні порушення, законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

У зв'язку з наведеним слід виходити з того, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовом, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору (однією із сторін у спорі є, як правило, фізична особа).

Оскільки згідно зі статтею 16 ЦПК не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства. Разом із тим суд також має врахувати, що в порядку цивільного судочинства підлягають розгляду справи у разі, якщо однією зі сторін є фізична особа, а вимоги взаємопов'язані між собою і окремий їх розгляд неможливий.

При вирішенні питань, пов'язаних із компетенцією судів у спорах, що виникають із земельних відносин, судам слід ураховувати роз'яснення, викладені в пунктах 2 і 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» (із змінами і доповненнями, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 2010 року № 2), а також Рішення Конституційного Суду України від 1 квітня 2010 року № 10-рп/2010 у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 Земельного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України.

При цьому суди мають виходити з того, що згідно зі статтями 13 і 14 Конституції України, статтями 177, 181, 324 і главою 30 ЦК земля та земельні ділянки є об'єктами цивільних прав, а держава і територіальні громади через свої органи беруть участь у земельних відносинах із метою реалізації цивільних та інших прав у приватноправових відносинах, тобто прав власників земельних ділянок. Отже, суд має з'ясувати, є спір приватноправовим або публічно-правовим; чи виник спір із відносин, урегульованих нормами цивільного права, чи пов'язані ці відносини зі здійсненням сторонами цивільних або інших майнових прав на земельні ділянки на засадах рівності; чи виник спір щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень при реалізації ним управлінських функцій у сфері земельних правовідносин (п.6 Постанови Пленуму).

Земельні відносини, суб'єктами яких є фізичні чи юридичні особи, органи місцевого самоврядування, органи державної влади, а об'єктами - землі у межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї), регулюються земельним і цивільним законодавством на принципах забезпечення юридичної рівності прав їх учасників, забезпечення гарантій прав на землю (стаття 1 ЦК, статті 2, 5 Земельного кодексу України; далі - ЗК). Захист судом прав на землю у цих відносинах здійснюється способами, визначеними статтями 16, 21, 393 ЦК, статтею 152 ЗК, у тому числі шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування.

Відповідно до цього спори, що виникають із земельних відносин, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, незважаючи на участь у них суб'єкта владних повноважень, згідно зі статтею 15 ЦПК розглядаються в порядку цивільного судочинства. Це стосується, наприклад, позовів про визнання недійсними рішень органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування щодо видання дозволу на виготовлення (розроблення) проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, вирішення інших питань, що відповідно до закону необхідні для набуття і реалізації права на землю, про надання чи передачу земельної ділянки у власність або користування чи невирішення цих питань, припинення права власності чи користування землею (статті 116, 118, 123, 128, 131, 144, 146, 147, 149, 151 ЗК та інші), крім спорів, передбачених частиною першою статті 16 Закону України від 17 листопада 2009 року № 1559-VI «Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності», про цивільну відповідальність за порушення земельного законодавства(статті 210, 211 ЗК), про повернення самовільно зайнятих земельних ділянок (стаття 212 ЗК) (п.7 Постанови Пленуму).

Із матеріалів справи вбачається, що позов пред'явлений фізичною особою до Київської міської ради, Головного управління розвідки Міністерства оборони України, Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація), а отже двоє з трьох відповідачів не є суб'єктами владних повноважень у правовідносинах щодо права користування земельною ділянкою, що унеможливлює безумовне віднесення спору до юрисдикції адміністративних судів.

Не звернув суд першої інстанції увагу і на характер пред'явлених позовних вимог. Так при зверненні до суду позивач просила: визнати протиправним та скасувати рішення Київської міської ради від 28.09.2006 № 83/140; визнати недійсним акт про право постійного користування земельною ділянкою; припинити право постійного землекористування.

Питання визнання недійсним акту та припинення права постійного землекористування є питаннями пов'язаними з цивільним правом відповідача Головного управління розвідки МОУ, а тому не є публічно-правовими.

При вирішення питання про підсудність позовних вимог щодо неправомірності рішення органу місцевого самоврядування суд першої інстанції не з'ясував чи виник спір щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень при реалізації ним управлінських функцій у сфері земельних правовідносин або ці відносини пов'язані зі здійсненням цивільних або інших майнових прав на земельну ділянку.

Таким чином, колегія суддів вважає висновок суду про не підсудність справи суду в порядку цивільного судочинства в повному обсязі необґрунтованим та передчасним.

Згідно ст. 307 ч. 2 ЦПК України за наслідками розгляду скарги на ухвалу суду першої інстанції апеляційний суд має право, зокрема, скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Оскаржувана ухвала перешкоджає подальшому провадженню у справі, а отже колегія приходить до висновку, що оскаржувана ухвала суду першої інстанції підлягає скасуванню, справа направленню для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 303, 307, 312, 313-315, 317,319 ЦПК України, колегія суддів,-

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Ухвалу Святошинського районного суду м. Києва від 10.05.2016 - скасувати, передати питання на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Головуючий:

Судді: