Ухвала суду № 59509265, 04.08.2016, Апеляційний суд Рівненської області

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 серпня 2016 року м. Рівне

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Рівненської області в складі суддів: О.С. Малько, Н.В. Бондаренко, С.С. Шимківа,

секретар судового засідання: І.С. Пиляй,

розглянула у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Автофінанс" на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 23 березня 2016 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Автофінанс" про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення сплачених коштів.

Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів,

в с т а н о в и л а :

Рішенням Рівненського районного суду від 23 березня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено: визнано недійсним договір фінансового лізингу №001377 від 09 квітня 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ТзОВ "Лізингова компанія "Автофінанс"; стягнуто з ТзОВ "Лізингова компанія "Автофінанс" на користь ОСОБА_1 54 006 гривень 00 коп. сплачених коштів.

Вирішено питання розподілу судових витрат: стягнуто з ТзОВ "Лізингова компанія "Автофінанс" на користь ОСОБА_1 487 гривень 20 коп. судового збору; стягнуто з ТзОВ "Лізингова компанія "Автофінанс" в прибуток Рівненського районного суду судовий збір в розмірі 52 гривні 86 коп.

В решті позовних вимог - відмовлено.

В апеляційній скарзі представник ТзОВ "Лізингова компанія "Автофінанс" покликається на неправильне застосування судом норм матеріального і порушення норм процесуального права.

Судом не досліджено правовідносини, які склалися між сторонами, неправильно надано правову оцінку наданим сторонами доказам і не встановлено правову природу правочину.

Не погоджується із висновком суду про те, що "правовідносини, які виникли при укладенні договору фінансового лізингу, не відповідають вимогам Закону України "Про захист прав споживачів", умови спірного правочину є несправедливими, а тому він є недійсним відповідно до норм ст.ст.203, 215 ЦК України; відповідач не отримав ліцензії для надання послуг фінансового лізингу", так як правовідносини, що виникли між сторонами мають відповідати в першу чергу спеціальним законам, які регулюють вид економічної діяльності, а в рішенні відсутні будь-які докази та конкретні посилання щодо недійсності фінансового лізингу, а також відсутні будь-які докази охоронюваних прав споживача.

Із покликанням на положення ст.ст.202, 203, 215 ЦК України вказує, що сторони, які укладають правочин, повинні насправді прагнути досягнення саме того правового результату, який завжди виникає при укладенні правочину такого виду.

Звертає увагу на ту обставину, що послуга, яка надається за договором, була обрана лізингоодержувачем самостійно і свідомо, позивач ознайомився зі всіма істотними та іншими умовами договору та приступив до виконання його умов, усвідомлюючи всі ризики та особливості, що притаманні договорам лізину як змішаним договорам в розумінні п.2 ст.628 ЦК України.

В оскаржуваному рішенні зазначено, що умови договору фінансового лізингу є несправедливими в силу ст.18 Закону України "Про захист прав споживачів", проте судом належним чином не було мотивовано доцільність застосування до умов договору фінансового лізингу саме конкретних вимог цієї статті Закону.

У зв'язку з тим, що діяльність з фінансового лізингу повністю визначена чинним законодавством України та контролюється Національним комітетом фінансових послуг, то укладений договір відіграє вирішальну роль у регулюванні правовідносин між сторонами, в якому не вбачається істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду позивача.

Суд не взяв до уваги той факт, що відповідач здійснює свою господарську діяльність та несе певні ризики, умови договору побудовані таким чином, що максимально захищають права та інтереси не тільки відповідача, а й інших клієнтів відповідача і повністю відповідають ст.ст.10-11 Закону України "Про фінансовий лізинг".

Зазначає, що Закон України "Про захист прав споживачів" не регулює відносини, які склалися між сторонами і позивачем не надано жодного належного та допустимого доказу щодо порушення відповідачем чинного законодавства України.

Не погоджується із висновком суду про "незаконність адміністративного платежу, оскільки він не є лізинговим платежем та не відноситься до витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу" з тих підстав, що ч.2 ст.16 Закону України "Про фінансовий лізинг" визначає у загальному порядку можливий склад лізингових платежів і не встановлює вичерпний перелік складових платежів, які можуть включати в себе лізингові платежі, та не містять імперативного припису щодо заборони сторонами договору фінансового лізингу визначати і відносити до лізингових безпосередньо у договорах лізингу інші платежі, так само як і визначати ціну у договорі (винагороду).

Тобто сторони при укладенні договору погодили відповідні платежі, що прямо передбачено ст.16 Закону України "Про фінансовий лізинг", в т.ч. і адміністративний платіж.

Відповідно до ч.1 ст.762 ЦК України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

Законодавством не визначено конкретного порядку, якого слід дотримуватися лізингодавцям при отриманні лізингових платежів від лізингоодержувачів, сторони вправі обирати та погоджувати будь-які умови договору та будь-які лізингові платежі, які необхідні сторонам для належного виконання правочину згідно ст.627 ЦК України.

За договором лізингу майновий інтерес лізингодавця полягає у розміщенні та майбутньому поверненні з прибутком грошових коштів, а майновий інтерес лізингоодержувача - у можливості користуватися та придбати предмет лізингу у власність.

Суд помилково дійшов висновку про відсутність ліцензії у відповідача для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, оскільки відповідач виконав всі вимоги, які ставляться законодавством, зокрема ст.ст. 8, 9 Закону України "Про ліцензування видів господарської діяльності" та отримав необхідну довідку ФЛ№486 (рішення про взяття на облік), видану Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, з якої вбачається, що ТзОВ "Лізингова компанія "Автофінанс" взято на облік як установу з правом надавати послуги з фінансового лізингу.

Просить скасувати рішення Рівненського районного суду від 23 березня 2016 року та постановити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ТзОВ "Лізингова компанія "Автофінанс" про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення сплачених коштів.

Апеляційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

Із матеріалів справи вбачається, що 09 квітня 2015 року між ТзОВ "Лізингова компанія "Автофінанс" (лізингодавець) та ОСОБА_1 (лізингоодержувач) було укладено договір №001377 фінансового лізингу

За умовами договору лізингодавець зобов'язаний придбати предмет лізингу, який визначений лізингоодержувачем та передати придбаний для лізингоодержувача предмет лізингу (трактор "Сінтай 220") на викладених у даному договорі умовах.

Згідно специфікації (додаток №2 до договору фінансового лізингу) вартість транспортного засобу складає 4 228, 68 доларів США.

На виконання умов укладеного договору фінансового лізингу 09 квітня 2015 року ОСОБА_1 сплатив 11 206 гривень, а 21 квітня 2015 року - 42 800 гривень 00 коп., що підтверджується відповідними квитанціями (а.с.14).

Встановлено, що ОСОБА_1 звертався до ТзОВ "Лізингова компанія "Автофінанс" із заявою, в якій просив "отримати трактор, або повернути гроші" (а.с.16).

У листі за вих.№428 від 07 липня 2015 року ТзОВ "Лізингова компанія "Автофінанс" повідомило ОСОБА_1 про те, що "для отримання предмету лізингу потрібно провести доплату в розмірі 13 230 гривень 00 коп.".

Доводи позивача про те, що ТзОВ "Лізингова компанія "Автофінанс" займається нечесною підприємницькою практикою, є обґрунтованими і відповідають матеріалам справи та встановленим у справі обставинам.

У відповідності до п.14 ст.1 Закону України "Про захист прав споживачів" нечесна підприємницька практика - будь-яка підприємницька діяльність або бездіяльність, що суперечить правилам, торговим та іншим чесним звичаям та впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції.

Згідно ст.19 Закону України "Про захист прав споживачів" нечесна підприємницька практика включає: вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; будь-яка діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.

Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що умови договору суттєво обмежують права позивача як споживача стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обов'язків, передбачених договором та законом та звужують обов'язки відповідача як лізингодавця, які передбачені в Законі України "Про фінансовий лізинг", положеннях Цивільного кодексу України.

Пунктом 3 цього Договору встановлено, що лізингодавець бере на себе зобов'язання придбати предмет лізингу, а згідно пункту 1.4 договору, лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо. За вищенаведеними зобов'язаннями відповідає продавець (а.с.4).

Пункт 1.4 договору прямо суперечить положенням ст.808 ЦК України: якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію, тощо.

Колегія суддів вважає, що умови укладеного договору фінансового лізингу є агресивними по відношенню до споживача послуг (до позивача по справі).

Згідно виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців вбачається, що основним видом економічної діяльності ТзОВ "Лізингова компанія "Автофінанс" за класом 64.91 класифікації видів економічної діяльності є фінансовий лізинг (а.с.38).

У відповідності до п.5 ч.1 ст.4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" фінансовий лізинг є фінансовою послугою, а діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, підлягає обов'язковому ліцензуванню Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (ч.1 ст.34 цього Закону).

Матеріали справи не містять ліцензії ТзОВ "Лізингова компанія "Автофінанс" для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що свідчить про відсутність такого дозволу (ліцензії).

Вказане суперечить вимогам законодавства, оскільки здійснення діяльності, зазначеної у ч.1 ст.34 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" дозволяється тільки після отримання відповідної ліцензії.

При вирішенні справи суд відповідно до вимог ст. 360-7 ЦПК України враховує правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 16 грудня 2015 року № 6-2766цс15, в якій зазначено, що:

"Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5, 6 ст.203 цього Кодексу: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ч.2 ст.215 ЦК України).

Згідно ч.1 ст.227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

У відповідності до ч.2 ст.806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Виходячи з аналізу норм чинного законодавства договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.

Згідно статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним."

Статтею 18 Закону України "Про захист прав споживачів" встановлені підстави для визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача і визначено, що умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги не спростовують викладених в ньому висновків.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 308, 313-315, 317, 319, 323-325 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів,

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу представника товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Автофінанс" відхилити.

Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 23 березня 2016 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку сторонами та особами, які беруть участь у справі, протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Судді: О.С. Малько Н.В. Бондаренко С.С. Шимків