Ухвала суду № 59450267, 01.08.2016, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 826/25342/15 Головуючий у 1-й інстанції: Данилишин В.М. Суддя-доповідач: Губська Л.В.

У Х В А Л А

Іменем України

01 серпня 2016 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Губської Л.В.,

Суддів: Ісаєнко Ю.А.

Оксененка О.М.,

при секретарі: Нікітіній А.В.

за участю:

представника позивача ОСОБА_3

представника відповідача Морозова П.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу керуючого партнера Адвокатського об'єднання «Адвокатська фірма «Мороз і Партнери» адвоката ОСОБА_5 на постанову Окружного адміністративного суду м.Києва від 05 квітня 2016 року по справі за адміністративним позовом керуючого партнера Адвокатського об'єднання «Адвокатська фірма «Мороз і Партнери» адвоката ОСОБА_5 до Державної фіскальної служби України про скасування рішення, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач, керуючий партнер Адвокатського об'єднання «Адвокатська фірма «Мороз і Партнери» адвокат ОСОБА_5, звернувся до суду з даним позовом, в якому просив скасувати наказ ДФС України від 28 липня 2015 року №543 «Про забезпечення комплексного контролю податкових ризиків з ПДВ».

Постановою Окружного адміністративного суду м.Києва від 05 квітня 2016 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погодившись з таким рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, вказуючи на порушення норм матеріального та процесуального права, просить постанову суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

В судовому засіданні представник позивача доводи апеляційної скарги підтримала та просила її задовольнити, в той час як представник відповідача проти цього заперечував, просив залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників судового розгляду, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Так, судом першої інстанції установлено і підтверджується матеріалами справи, що 28 липня 2015 року Державною фіскальною службою України винесено наказ №543, яким затверджено Рекомендований порядок взаємодії підрозділів ДФС при комплексному відпрацюванні податкових ризиків з ПДВ.

Вважаючи даний наказ протиправним, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції прийшов до висновку про безпідставність позовних вимог, оскільки позивач не довів, яким чином оскаржуваний наказ порушує його права та законні інтереси, крім того, суд виходив з того, що оскаржуваний наказ носить рекомендаційний характер і спрямований на його застосування працівниками податкового органу.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Так, частиною першою статті 6 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Тобто, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (частина друга статті 55 Конституції України) .

При цьому, завданням адміністративного судочинства, згідно з частиною першою статті 2 КАС України, є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту <...>.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 КАС України.

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

<...> поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» має один і той же зміст.

Верховний Суд України, усуваючи розбіжності у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм матеріального права в постанові від 15 грудня 2015 року (справа № 800/206/15) вказав, що обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважають начебто певні положення норм законодавства впливають на їх правове становище.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 171 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Тобто оскаржити такий акт інші особи не можуть.

Такого висновку дійшов Верховний Суд України у своєму рішенні від 24 лютого 2015 року у справі № 21-34а15, який має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції, відповідно до ст. 244-2 КАС України.

Також, відповідно до п. 21 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ» від 6 березня 2008 року за правилами ч. 2 ст. 171 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи - суб'єкти правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Тобто, особа (позивач) повинна довести факт застосування до неї оскаржуваного нормативно-правового акта або те, що вона є суб'єктом відповідних відносин, на які поширюється дія цього акта. Суд не може давати оцінку таким обставинам при відкритті провадження в адміністративній справі, а тому не має права відмовити у відкритті провадження у справі чи повернути позовну заяву з посиланням на частину другу цієї статті, якщо особа своє звернення обґрунтовує необхідністю захисту своїх прав, свобод чи інтересів. Приписи зазначеної частини можуть бути підставою для відмови в задоволенні позовних вимог, якщо суд встановить, що оскаржуваний акт до особи не застосовувався і вона не перебуває у відносинах, до яких цей акт може бути застосовано. У такому разі суд не проводить перевірку нормативно-правового акта на предмет його протиправності (законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили).

Так, судом першої інстанції вірно встановлено, що рекомендований порядок, який затверджено оскаржуваним наказом, носить тільки рекомендаційний, роз'яснювальний та інформаційний характер для органів ДФС, він не містить положень, обов'язкових для виконання платниками податків.

Оскаржуваний наказ є актом рекомендаційного характеру, що окрім іншого підтверджується назвою документ,у який ним затверджено.

Відповідно до пп. «е» п. 5 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 року №731, на державну реєстрацію не подаються акти: рекомендаційного, роз'яснювального та інформаційного характеру (методичні рекомендації, роз'яснення, у тому числі податкові, тощо), нормативно-технічні документи (національні та регіональні стандарти, технічні умови, будівельні норми і правила, тарифно-кваліфікаційні довідники, кодекси усталеної практики, форми звітності, у тому числі щодо державних статистичних спостережень, адміністративних даних та інші).

Основними завданнями Державної фіскальної служби є: реалізація державної податкової політики та політики у сфері державної митної справи, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, здійснення в межах повноважень, передбачених законом, контролю за надходженням до бюджетів та державних цільових фондів податків і зборів, митних та інших платежів, державної політики у сфері контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів, державної політики з адміністрування єдиного внеску, а також боротьби з правопорушеннями під час застосування законодавства з питань сплати єдиного внеску, державної політики у сфері контролю за своєчасністю здійснення розрахунків в іноземній валюті в установлений законом строк, дотриманням порядку проведення готівкових розрахунків за товари (послуги), а також за наявністю ліцензій на провадження видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до закону, торгових патентів.

З пояснень відповідача судом першої інстанції встановлено, що оформлення оскаржуваного наказу зумовлено необхідністю забезпечення належної координації роботи органів ДФС щодо запобігання одержання платниками податків необґрунтованої податкової вигоди та, фактично, визначає орієнтовний порядок службової поведінки працівників органів ДФС щодо збирання доказової інформації про наявність/відсутність порушень податкового законодавства для виконання визначених законодавством функцій та завдань.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що наказ від 28.07.2015 р. №543 було прийнято компетентним суб'єктом влади - ДФС України, на підставі та у межах наданих йому повноважень і у відповідності з вимогами чинного законодавства, зокрема ст. 19 Конституції України, Податкового кодексу України та Положення про Державну фіскальну службу України, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 21.05.2014 р. № 236, а отже, в даному випадку відсутні жодні правові підстави для визнання його протиправним і скасування.

При цьому, позивачем не надано, як суду першої, так і апеляційної інстанцій доказів порушення оскаржуваним наказом його охоронюваних законом прав.

Таким чином, колегія суддів прийшла до висновку, що оскаржуваний наказ, не регулює правовідносини між позивачем та відповідачем та не може бути застосований до них. Відтак, такий нормативно-правовий акт не може порушувати прав, свобод та інтересів позивача, що є підставою для відмови в задоволенні позову.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи і судове рішення ухвалено у відповідності до норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, тому підстав для скасування постанови не вбачається.

Керуючись ст.ст.195,196,198,200,205,206,211,212,254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу керуючого партнера Адвокатського об'єднання «Адвокатська фірма «Мороз і Партнери» адвоката ОСОБА_5 - залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м.Києва від 05 квітня 2016 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня складення повного тексту.

Ухвала в повному обсязі складена 03 серпня 2016 року.

Головуючий-суддя Л.В.Губська

Судді Ю.А.Ісаєнко

О.М.Оксененко

Головуючий суддя Губська Л.В.

Судді: Оксененко О.М.

Ісаєнко Ю.А.