Рішення № 59373586, 14.07.2016, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 442/8012/15 Головуючий у 1 інстанції: Івасівка А.П.

Провадження № 22-ц/783/3216/16 Доповідач в 2-й інстанції: ОСОБА_1 Н. П.

Провадження № 22-ц/783/4253/16

Категорія: 6

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 липня 2016 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючої: Крайник Н.П.

суддів: Штефаніци Ю, Г., ОСОБА_2

при секретарі: Куцику І.Б.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою Дрогобицької місцевої прокуратури на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 24 грудня 2015 року та ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 01 лютого 2016 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права власності, -

в с т а н о в и л а:

10.12.2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, в якому просив визнати за ним право власності на нежитлову будівлю (магазин) літ. «Б-1», загальною площею 27.3 кв.м., що знаходиться в м. Стебник по вул. Грушевського Львівської області.

Позовні вимоги обгрунтовував тим, що 18.07.1987 року між ним та відповідачкою було укладено шлюб. За їхні спільні кошти ними було побудовано нежитлову будівлю (магазин), загальною площею 27,3 кв.м., що знаходиться в м. Стебник по вул. Грушевського Львівської області, які він частково повернув відповідачці, а саме у розмірі 10000 грн. Зазначає, що спірна ділянка площею 30 кв.м., передана йому в користування на підставі договору оренди. Крім того, вказує на те, що 21.08.2015 року КП ЛОР «Дрогобицьке МБТІ та ЕО» було виготовлено технічний паспорт на нежитлову будівлю (магазин) літ. «Б-1», загальною площею 27.3 кв.м., що знаходиться в м. Стебник по вул. Грушевського Львівської області. Відповідач заперечує його право власності на магазин. Тому вважає, що таке його право підлягає захисту в судовому порядку.

Оскаржуваним рішенням позов задоволено. Визнано за ОСОБА_3 право власності на нежитлову будівлю, загальною площею 27,3 кв.м., що в м. Стебник, вул. Грушевського, 14-б, Львівської області.

Оскаржуваною ухвалою від 01 лютого 2016 рокувиправлено описку. Вказано «визнати за ОСОБА_3 право власності на нежитлову будівлю, загальною площею 27,3 кв.м., що в м. Стебник, вул. Грушевського, 14-б, Львівської області» замість помилково вказаного «визнати за ОСОБА_3 право власності на нежитлову будівлю, загальною площею 27,3 кв.м., що в м. Стебник, вул. Грушевського, Львівської області.

Рішення та ухвалу суду оскаржила Дрогобицька місцева прокуратура.

Вважає, що рішення та ухвала суду є незаконними, необгрунтованими, таким, що постановлені з порушенням норм матеріального та процесуального права та з неповним з»ясуванням усіх обставин справи.

Зокрема, зазначає, що матеріали справи не містять даних щодо звернення позивача до органів місцевого самоврядування стосовно узаконення самочинно збудованого приміщення, а також про відмову цих органів у вирішенні спірного питання. Доказів про те, що Стебницька міська рада дала згоду на визнання права власності на самочинне будівництво здійснене на її земельній ділянці та що здійснене будівництво відповідає будівельним нормам і правилам, суду не надано, тому з врахуванням вимог ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Крім того, зазначає, що в результаті протиправних дій позивача порушено інтереси держави в особі Стебницької міської ради стосовно реалізації прав законного користувача щодо спірної земельної ділянки, отримання від неї корисних властивостей на правах законного користувача землі.

Просить рішення та ухвалу суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали та обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що скаргу слід задовольнити з наступних мотивів.

Відповідно до вимог ст.ст. 11, 59, 60 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданих відповідно до вимог цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. При цьому кожна із сторін зобов»язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, обєктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Таким чином, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми.

На думку колегії суддів, оскаржуване рішення суду зазначеним вимогам не відповідає.

Задовольняючи позов, районний суд виходив з того, що спірний магазин є спільним майном подружжя ОСОБА_3, ОСОБА_4 а відтак, враховуючи, що позивач повернув відповідачці 10000 грн., що становить її частку у спільному майні подружжя (половину вартості магазину) є підстави для визнання за ним права власності на це майно в судовому порядку.

Однак, з таким висновком суду першої інстанції колегія суддів не може погодитись зважаючи на наступне.

Відповідно до ч.1 ст.376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Згідно п. 4 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 6 «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)» при розгляді справ зазначеної категорії судам слід мати на увазі, що самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані (будуються) на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту; або з істотним порушенням будівельних норм і правил. Під наданням земельної ділянки слід розуміти рішення компетентного органу влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність або надання у користування, або передачу права користування земельною ділянкою на підставі цивільно-правових договорів із фізичною чи юридичною особою.

Відповідно до ч. 2 ст. 376ЦК Україниособа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Частиною 3 цієї статті встановлено, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Таким чином, ст. 376 ЦК Українипередбачено загальне правило про те, що особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (ч. 2 цієї статті), і встановлено випадки, коли право власності на самочинне будівництво може бути визнане за рішенням суду за особою, що здійснила самочинне будівництво, або за власником земельної ділянки.

Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво, лише у випадках, передбаченихст. 376 ЦК України, а саме: за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно (ч. 3ст. 376 ЦК України); за особою - власником (користувачем) земельної ділянки, яка здійснила самочинне будівництво на цій ділянці, якщо це не порушує права інших осіб (ч. 5ст. 376 ЦК України).

Судом встановлено, що згідно технічного паспорту від 21.08.2015 року КП ЛОР «Дрогобицьке МБТІ та ЕО» сторонами було здійснено будівництво нежитлової будівлі літ. «Б-1», яка знаходиться у м. Стебник, вул. Грушевського Львівської області, загальною площею 27,3 кв.м.

Як вбачається з матеріалів справи, земельна ділянка, на якій самочинно збудовано нежитлове приміщення (магазин) літ. «Б-1», загальною площею 27.3 кв.м., що знаходиться в м. Стебник по вул. Грушевського, 14-б, Львівської області, згідно договору оренди землі від 02.11.2012 року, передана в оренду для обслуговування торгового кіоску з цільовим призначенням земельної ділянки землі комерції строком на п»ять років.

П. 1.3 порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку будівництва та житлово-комунального господарства України 21.10.2011 №244 передбачено, що тимчасовою спорудою торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності є - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту.

Згідно звіту про проведення технічного обстеження будівельних конструкцій та інженерних мереж об»єкта, будівництво нежитлової будівлі по вул. Грушевського у м. Стебник Львівської області від 30 листопада 2015 року, спірна нежитлова будівля є одноповерховим (прямокутної форми) об»єктом із зовнішніми розмірами (6,00х5,00), з влаштованим фундаментом типу стрічкові монолітні бетонні з глибиною закладки 0,90м., ширина 0,20м., стіни азбестоцементні плити товщиною 0,10м. з зовнішнім пофарбуванням.

А тому, спірну нежитлову будівлю не можна віднести до тимчасової споруди для здійснення підприємницької діяльності.

Разом з тим, вирішуючи спір, суд не врахував, що відповідно до Закону України «Про планування і забудову територій», будівництво об»єктів містобудування незалежно від форм власності здійснюється з дозволу відповідних рад, які можуть делегувати це право відповідним виконавчим органам; закінчені будівництвом об»єкти підлягають прийняттю в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Вирішуючи спір про визнання права власності, суд своїм рішенням безпідставно узаконив самочинне будівництво на земельній ділянці, яка не належить ні позивачу, ні відповідачу, а також така не надавалася жодному з них під здійснення згаданого будівництва розпорядником земельної ділянки Стебницькою міською радою.

Суди не повинні замінювати органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування щодо здійснення ними повноважень, встановлених Конституцією та законами України.

Оформлення права власності на самочинно збудоване нерухоме майно відноситься до компетенції органів місцевої влади.

Враховуючи наведене, позов не підлягає до задоволення у зв»язку з безпідставністю.

Відмова в задоволенні позову не позбавляє права позивача на звернення до місцевих органів влади із заявою про узаконення самочинного будівництва.

З наведених мотивів рішення суду та ухвала суду підлягають скасуванню та ухваленню у справі нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3.

Керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 309, 313, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу Дрогобицької місцевої прокуратури задовольнити.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 24 грудня 2015 року та ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 01 лютого 2016 року скасувати.

Ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права власності відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий: Крайник Н. П.

Судді: Штефаніца Ю. Г.

ОСОБА_2