Постанова № 59345792, 21.07.2016, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

21 липня 2016 року № 826/12520/15

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Огурцова О.П. розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1до третя особаГенеральної прокуратури України, Заступника Генерального прокурора України Бачуна Олега Володимировича Бачун Олег Володимирович провизнання відсутності компетенції та визнання недійсною заяви №05/1/1-112 вих-14 від 05.12.2014

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Генеральної прокуратури України, Заступника Генерального прокурора України Бачуна Олега Володимировича про визнання відсутності компетенції.

23.07.2015 позивачем через канцелярію суду подано заяву про збільшення позовних вимог, якою доповнено позовні вимоги вимогою щодо визнання недійсною заяви №05/1/1-112 вих-14 від 05.12.2014 про проведення спеціальної перевірки суддів відповідно до Закону України "Про відновлення довіри до судової влади".

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.09.2016 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Бачуна Олега Володимировича.

Позовні вимоги обгрунтовані тим, що у Бачуна Олега Володимировича, який станом на момент виникнення спірних правовідносин обіймав посаду заступника Генерального прокурора України, були відсутні повноваження на підписання заяви від №05/1/1-112 вих-14 від 05.12.2014, за якою ініційовано проведення спеціальної перевірки судді Святошинського районного суду міста Києва ОСОБА_1, у відповідності до Закону України «Про відновлення довіри до судової влади».

Представник позивача у судовому засіданні підтримав позовні вимоги та просив суд задовольнити позов у повному обсязі.

Відповідач 1 проти позовних вимог заперечив, надав суду письмові заперечення на адміністративний позов в яких просив відмовити у задоволенні позовних вимог. Свої заперечення на адміністративний позові відповідач 1 обгрунтовує тим, що виходячи з положень Закону України «Про відновлення довіри до судової влади» та Регламенту Генеральної прокуратури України, у заступника Генерального прокурора України Бачуна Олега Володимировича були наявні повноваження на підписання вказаної заяви, яка фактично є листом до ТСК, яка діє при Вищій раді юстиції. Також відповідач 1 зазначив про те, що оскаржувана заява не є ані нормативно-правовим актом, ані актом індивідуальної дії, а отже не є рішенням суб'єкта владних повноважень у розумінні положень статті 17 Кодексу адміністративного судочинства.

Відповідач 2 та третя особа у судове засідання не прибув, про причини неприбуття суд не повідомив, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

Відповідно до частини шостої статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України суд, ухвалив продовжити розгляд справи у письмовому провадженні.

Під час судового розгляду справи, суд,-

В С Т А Н О В И В:

Заступник Генерального прокурора України Бачун Олег Володимирович звернувся до Тимчасової спеціальної комісії з перевірки суддів судів загальної юрисдикції із заявою №05/1/1-112 вих-14 від 05.12.2014, в якій просив провести перевірку на предмет порушення присяги слідчим суддею ОСОБА_1, прийняти висновок про порушення присяги слідчим суддею ОСОБА_1 за результатами перевірки Тимчасовою спеціальною комісією з перевірки суддів судів загальної юрисдикції, направити висновок Тимчасової спеціальної комісії про порушення суддею присяги разом з матеріалами перевірки до Вищої ради юстиції.

ОСОБА_1 вважаючи заяву заступника Генерального прокурора України Бачуна Олега Володимировича №05/1/1-112 вих-14 від 05.12.2014 такою, що підписана останнім без наявності у нього відповідної компетенції, дану заяву недійсною, а свої права та охоронювані законом інтереси порушеними, звернулась з відповідним позовом до суду.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд вважає позов таким, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до частин першої та другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. У випадках, установлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Так, згідно з частиною другою статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації.

З огляду на викладене, суд звертає увагу, на те, що під компетенційними спорами розуміються спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління (публічної адміністрації), у тому числі делегованих повноважень. Особливістю таких спорів є те, що сторонами у них як позивачем, так і відповідачем, є суб'єкти владних повноважень. Тобто, позивачем у компетенційних спорах є суб'єкт владних повноважень, якщо він вважає, що інший суб'єкт владних повноважень - відповідач - своїм рішенням або діями втрутився у його компетенцію або що прийняття такого рішення чи вчинення дій є його прерогативою.

У свою чергу, суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України).

Таким чином, позивач у спірних правовідносинах не наділений адміністративною процесуальною дієздатністю в частині пред'явлення позову щодо визнання відсутності компетенції (повноважень) у відповідача-2 на підписання заяви №05/1/1-112 вих-14 від 05.12.2014 про проведення спеціальної перевірки судді відповідно до Закону України «Про відновлення довіри до судової влади».

Аналогічна позиція викладена в ухвалах Вищого адміністративного суду України від 02.06.2015 у справі №К/800/25337/14 (ЄДРСР №44747935), від 04.02.2015 у справі №К/800/53858/14 (ЄДРСР №42903985), від 18.12.2014 у справі №К/800/22604/14 (ЄДРСР №42014958).

У відповідності до позиції Європейського суду з прав людини, викладеної у рішенні від 09.01.2013 «Справа «Олександр Волков проти України», формулювання національного законодавства повинно бути достатньо передбачуваним, щоб дати особам адекватну вказівку щодо обставин та умов, за яких державні органи мають право вдатися до заходів, що вплинуть на їхні конвенційні права (рішення від 24 квітня 2008 року у справі «C. G. та інші проти Болгарії», заява N1365/07, п. 39). Крім того, законодавство повинно забезпечувати певний рівень юридичного захисту проти свавільного втручання з боку державних органів. Існування конкретних процесуальних гарантій є у цьому контексті необхідним. Те, які саме гарантії вимагатимуться, певною мірою залежатиме від характеру та масштабів зазначеного втручання (рішення у справі «P. G. та J. H. проти Сполученого Королівства», заява N44787/98, п. 46, ECHR 2001-IX).

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, якими визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Положеннями пункту 1 частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною другою статті 2 Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», заяви про проведення перевірки індивідуально визначеного судді (суддів) згідно із статтею 3 цього Закону подаються юридичними або фізичними особами у письмовій формі до Тимчасової спеціальної комісії протягом шести місяців з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення про її утворення.

Відповідно до частини першої статті 14 Закону України «Про прокуратуру» у редакції, яка діяла станом на момент виникнення спірних правовідносин, Генеральну прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який має першого заступника та заступників, а також заступника Генерального прокурора України - Головного військового прокурора.

Відповідно до пункту 1.2 Регламенту Генеральної прокуратури України затвердженого наказом Генерального прокурора України № 35 від 12.04.2012 керівництво Генеральною прокуратурою України та підпорядкованими органами прокуратури здійснює Генеральний прокурор України.

Пунктом 1.3 зазначеного Регламенту встановлено, що заступники Генерального прокурора України організовують, спрямовують та контролюють роботу структурних підрозділів на закріплених за ними напрямах прокурорсько-слідчої діяльності, приймають рішення управлінського та процесуального характеру з питань, віднесених до їх компетенції.

Згідно з пунктом 1.4 Регламенту Генеральної прокуратури України затвердженого наказом Генерального прокурора України № 35 від 12.04.2012 розподіл службових обов'язків між керівництвом Генеральної прокуратури України та взаємозамінність визначаються наказом Генерального прокурора України.

Суд звертає увагу, що відповідачем-1 під час судового розгляду справи не надано копії наказу Генерального прокурора України, яким станом на момент виникнення спірних правовідносин визначено розподіл та взаємозамінність службових обов'язків між керівництвом Генеральної прокуратури України, а також не зазначено причин неможливості його подання до суду, відтак, суд виходить з того, що такого наказу станом на момент виникнення спірних правовідносин не було.

У наданих суду письмових запереченням та під час судового засідання представник відповідача 1 зазначив про те, що при підписанні заяви №05/1/1-112 вих-14 від 05.12.2014 заступник Генерального прокурора України Бачун Олег Володимирович діяв у межах своїх повноважень, керуючись пунктами 7.16 та 7.33 Регламенту Генеральної прокуратури України затвердженого наказом Генерального прокурора України № 35 від 12.04.2012.

Відповідно до пункту 7.16 Регламенту Генеральної прокуратури України затвердженого наказом Генерального прокурора України № 35 від 12.04.2012, заступникам Генерального прокурора України подаються на розгляд документи та звернення заступників Голови Верховної Ради України, Прем'єр-міністра України (надіслані до відома), Першого віце-прем'єр-міністра України, Віце-прем'єр-міністрів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, заступників Глави Адміністрації Президента України, Уповноваженого Президента України з прав дитини, заступників голів Конституційного, Верховного та вищих спеціалізованих судів України, Служби безпеки України, Вищої ради юстиції, Голови Державної судової адміністрації України, перших керівників і заступників міністерств (крім Міністра внутрішніх справ України, Голови Державної фіскальної служби України, Міністра юстиції України), державних комітетів, інших центральних органів державної виконавчої влади, Верховної Ради та Уряду Автономної Республіки Крим, представника Президента України в Автономній Республіці Крим, голів обласних рад і державних адміністрацій, Київського та Севастопольського міських голів, державних установ зарубіжних країн і міжнародних організацій (їх представництв), звернення і листи народних депутатів України, голів комітетів і комісій Верховної Ради України та скарги на рішення керівників структурних підрозділів Генеральної прокуратури України.

Пунктом 7.33 зазначеного Регламенту встановлено, що заступниками Генерального прокурора України відповідно до їх компетенції підписуються документи, визначені у пункті 7.16.

Таким чином заступнику Генерального прокурора України надано право на розгляд документів за зверненнями, зокрема, Вищої ради юстиції, та підпису документів, складених за результатами розгляду таких звернень, а отже заступники Генерального прокурора України не наділені правом самостійного звернення з відповідними заявами до державних органів та органів із спеціальним статусом, у тому числі до Вищої ради юстиції, лише на підставі положень пунктів 7.16 та 7.33 Регламенту Генеральної прокуратури України затвердженого наказом Генерального прокурора України № 35 від 12.04.2012.

При цьому, суд звертає увагу на те, що відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 22.09.2015 (ЄДРСР №52312411), Тимчасова спеціальна комісія з перевірки суддів судів загальної юрисдикції наділена власною компетенцією щодо перевірки суддів у межах, визначених статтею 3 Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні».

З огляду на зазначене, суд дійшов висновку, про те, що відповідачем-1, як суб'єктом владних повноважень, не доведено того, що заступник Генерального прокурора України Бачун Олег Володимирович діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, при зверненні до Тимчасової спеціальної комісії з перевірки суддів судів загальної юрисдикції із заявою №05/1/1-112 вих-14 від 05.12.2014.

Водночас суд звертає увагу на наступне.

Згідно з статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, які породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин, вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, якщо позивач вважає, що цими рішеннями, діями чи бездіяльністю його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав чи свобод.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

При цьому, правовий акт індивідуальної дії є актом органів державної влади та посадових осіб, що встановлює, змінює або припиняє права та обов'язки певної особи (певного кола осіб), а також створює правила поведінки, передбачені для разового застосування. За своєю юридичною природою, правовий акт індивідуальної дії є актом застосування правової норми до конкретних фактичних обставин, що тягнуть виникнення, зміну або припинення правовідносин між персонально визначеними особами, на яких поширюється дія такого акта.

Однак, оскаржувана заява №05/1/1-112 вих-14 від 05.12.2014, за наслідками подання якої ініційовано іншою особою (у даному випадку Тимчасовою спеціальною комісією з перевірки суддів судів загальної юрисдикції) проведення спеціальної перевірки позивача, у відповідності до Закону України «Про відновлення довіри до судової влади», не відповідає наведеним критеріям. Зазначене рішення не являє собою остаточного волевиявлення суб'єкта владних повноважень у спірних правовідносинах, позаяк безпосередньо не покладає на позивача суб'єктивного обов'язку, а лише передбачає подальше прийняття владним суб'єктом рішення стосовно прав та обов'язків позивача.

Верховний Суд України в постанові від 24.11.2015 у справі № 21-3669а15 зазначив наступне: «Водночас колегія суддів зазначає, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.».

Частиною першою статті 2442 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 237 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Виходячи з викладеного, оскільки заява №05/1/1-112 вих-14 від 05.12.2014 не являє собою остаточного волевиявлення суб'єкта владних повноважень у спірних правовідносинах, позаяк безпосередньо не покладає на позивача суб'єктивного обов'язку, а лише передбачає подальше прийняття владним суб'єктом рішення стосовно прав та обов'язків позивача, визнання недійсною зазначеної заяви, навіть за встановлених обставин їх протиправності, не призведе до відновлення порушеного права позивача.

З урахуванням викладеного, а також зазначеної вище позиції Європейського суду з прав людини, позивач не позбавлений права на звернення з позовом до суду з метою захисту прав та інтересів, які вважає порушеним, у спосіб, передбачений національним законодавством, а саме: у даному випадку з позовом про оскарження відповідних рішень, дій та/або бездіяльності, зокрема, з посиланням в якості підстав позову на прийняття суб'єктом владних повноважень рішення (вчинення дій чи бездіяльності) не на підставі, не у межах повноважень та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Аналогічна позиція викладена в ухвалі Київського апеляційного адміністративного суду від 05.07.2016 у справі № 826/12646/15.

Керуючись вимогами статей 69-71, 94, 160-165, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні адміністративного позову - відмовити.

Відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України постанова набирає законної сили після закінчення строку для її апеляційного оскарження. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України. Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Суддя О.П. Огурцов