Ухвала суду № 59245416, 27.07.2016, Апеляційний суд Житомирської області

УКРАЇНА

Апеляційний суд Житомирської області

Справа №276/332/16-ц Головуючий у 1-й інст. Мельник М. Л.

Категорія 27 Доповідач Шевчук А. М.

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 липня 2016 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Житомирської області в складі:

головуючої судді Шевчук А.М.,

суддів: Заполовського В.Й., Павицької Т.М.,

з участю секретаря судового засідання Гарбузюк Ю.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі

цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики

за апеляційною скаргою ОСОБА_2

на рішення Володарсько-Волинського районного суду Житомирської області від 24 червня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 Просила стягнути: заборгованість за договором позики з урахуванням індексу інфляції в сумі 17226 грн., три проценти річних у сумі 330,90 грн. та проценти за користування коштами в сумі 5392,70 грн., а всього 22949,60 грн. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що позичила відповідачу 16500 грн. ОСОБА_2 зобовязувалася повернути борг до 31 липня 2015 року та на підтвердження укладення договору позики написала розписку. Наразі відповідач взятих на себе зобовязань не виконала, тобто борг не повернула.

Рішенням Володарсько-Волинського районного суду Житомирської області від 24 червня 2016 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 за договором позики 22 948,25 грн. Вирішено питання судових витрат.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу. Просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі. Вважає, що рішення ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зокрема посилається на те, що суд не в повному обсязі дослідив розписку, яку надала позивач. За доводами апеляційної скарги розписка не містить ознак договору позики, оскільки в ній не зафіксовано факту отримання коштів та не міститься зобовязання щодо повернення коштів у сумі 16500 грн. в липні 2015 року. Суд не врахував правової позиції Верховного Суду України, висловленої в постанові від 11 листопада 2015 року №6-1967цс15, та не навів мотивів щодо відступу від неї. Суд надав перевагу не письмовим доказам, а показанням свідків, хоча свідки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є онукою та донькою позивача, а отже є зацікавленими особами, та всі свідки повідомляли інформацію, яка стала їм відома від позивача.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів, викладених в апеляційній скарзі, колегія суддів вважає, що скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.

Із матеріалів справи вбачається, що на підтвердження укладення договору позики з відповідачем та його умов позивач представила суду розписку «позичальника: ОСОБА_2Н.» (а.с.4).

Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові від 11 листопада 2015 року в справі №6-1967цс15, розписка як документ, що підтверджує боргове зобовязання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобовязанням їх повернення та дати отримання коштів.

У судовому засіданні апеляційної інстанції відповідач визнала факт особистого написання та підпису нею розписки.

Обставина визнана сторонами, що виключило необхідність її доказування згідно з ч.1 ст.61 ЦПК України.

Відповідач не згадує про жодний тиск на неї, а тому її дії під час написання розписки та вчинення підпису після написання тексту були вільними та відповідали її бажанню.

У тексті розписки відповідач написала, що 14 листопада 2014 року «должна» позивачу 16500 грн. Таким чином, розписка посвідчує факт передання ОСОБА_1 16500 грн. ОСОБА_2.

У судовому засіданні апеляційної інстанції ОСОБА_2 пояснила, що написала слово «должна» у розписці, бо більше трьох років допомагала ОСОБА_1 по господарству. Такі пояснення не можна вважати обґрунтованими, оскільки за допомогу винною була б ОСОБА_1, а не навпаки.

Договір позики є одностороннім договором. Позикодавець за договором набуває лише прав, позичальник обовязків. Після передачі предмета позики позичальник зобовязується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), а позикодавець набуває права вимоги щодо повернення суми позики.

Так, у розписці також вказано, що відповідач зобовязалася віддати позивачу позичену суму коштів у липні місяці 2015 року.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що представлена позивачем суду розписка містить умови отримання ОСОБА_2 у неї в борг грошей в сумі 16500 грн. із зобовязанням повернути таку ж саме суму коштів до липня місяця 2015 року. У розписці також зазначена дата отримання ОСОБА_2 коштів від ОСОБА_1С - 14 листопада 2014 року.

Доводи апеляційної скарги відносно того, що розписка не містить ознак договору позики, оскільки в ній не зафіксовано факту отримання коштів та не міститься зобовязання щодо повернення коштів в сумі 16500 грн. в липні 2015 року спростовуються вищевикладеним та пояснюються тим, що розписка написана «суржиком» і містить пропуски в зазначенні року, що не виключає умисних дій при її написанні з метою уникнення матеріальної відповідальності за допомогою юридичних колізій.

Доводи апеляційної скарги щодо показань свідків не видаються обґрунтованими з тих підстав, що хоча показання свідків дійсно опосередковані та донька і онука позивача зацікавлені особи, але суд першої інстанції оцінював докази в їх сукупності, тобто рішення суду першої інстанції не ґрунтується лише на одних показаннях свідків, а воно також ґрунтується на оцінці письмового доказу розписки, що дозволено ч.2 ст.2047 ЦК України - на підтвердження укладення договору позики та його умов надавати розписку. Решта доводів апеляційної скарги щодо оцінки показань свідків ґрунтуються на їх переоцінці, що є неприпустимим для суду апеляційної інстанції, який свідків не допитував.

З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції, керуючись ст.ст.1046,1047 ЦК України, дослідивши боргову розписку, правильно виявив її справжню правову природу та зробив обґрунтований висновок про те, що 14 листопада 2014 року сторони уклали саме договір позики, за умовами якого позивач передала у власність відповідачу кошти в сумі 16500 грн., а відповідач зобовязалася повернути позивачу таку ж суму грошових коштів до липня місяця 2015 року.

За таких обставин, суд першої інстанції врахував правову позицію Верховного Суду України, висловлену в постанові від 11 листопада 2015 року №6-1967цс15, при вирішенні даного спору, а доводи апеляційної скарги з цього приводу не відповідають дійсності.

Верховний Суд України в постанові від 25 квітня 2012 року в справі №6-24цс12 висловив наступну правову позицію, що наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обовязку, а наявність у кредитора оригінала розписки підтверджує наявність невиконаного зобовязання.

За наявності боргового документа в позивача суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку невиконання відповідачем свого зобовязання, тобто неповернення відповідачем позивачу суми коштів у розмірі 16500 грн. (ч.3 ст.545 ЦК України).

Зобовязання має виконуватися належним чином.

Оскільки відповідач зобовязань не виконала, то позивач має право на одержання від позичальника суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, трьох процентів річних від простроченої суми та процентів за користування коштами за приписами ст.ст.625,1048,ч.1 ст.1050 ЦК України. Розмір належних позивачу сум обрахований судом правильно, а тому суд обґрунтовано задовольнив вимоги частково, вірно стягнув суму 22948,25 грн. та законно відмовив у стягненні 1,35 грн. трьох процентів річних.

На підставі вищевикладеного, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Водночас апеляційний суд враховує, що законне, обґрунтоване та правильне по суті й справедливе рішення суду не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань.

Апеляційний суд згідно зі статтею 308 ЦПК України залишає рішення суду першої інстанції без змін, з мотивів наведених вище, з яких доводи апеляційної скарги відхилені.

Керуючись ст.ст.209,303,304,307,308,313-315 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Володарсько-Волинського районного суду Житомирської області від 24 червня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуюча

Судді: