Ухвала суду № 59189465, 20.07.2016, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/3128/16

Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач Артеменко І. А.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20.07.2016 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого Артеменка І.А.,

суддів Черевка П.М.,

ОСОБА_2,

при секретарі Фабіжевській Т.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за апеляційними скаргами представника ОСОБА_3 ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 04 серпня 2014 року по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_6 про визнання договору купівлі-продажу недійсним та за зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_7 про усунення перешкод в користуванні власністю, виселення та вселення, -

встановила:

У серпні 2006 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_6 про визнання договору купівлі - продажу недійсним, скасування державної реєстрації договору та призупинення виконавчого провадження, що знаходиться у провадженні державного виконавця Стоянова Ю.Д. Другого відділу ДВС у Малиновському районі м. Одеси (в/л 3679 від 31.05.2006 року).

В обґрунтування своїх вимог ОСОБА_3 посилалася на те, що їй на підставі договору дарування належить квартира АДРЕСА_1,№ 3 в м. Одесі. У вказаній квартирі з 1993 року по теперішній час (станом на 2006 р.) проживають її син ОСОБА_5, його дружина ОСОБА_7, а з 05.02.2005 року їх донька ОСОБА_8.

11 липня 2006 року до неї в квартиру прийшов виконавець Другої державної виконавчої служби Малиновського району м. Одеси ОСОБА_9, представники Малиновського відділення міліції з наміром вселити ОСОБА_6 у спірну квартиру.

Тоді їй стало відомо, що існує нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу від 05 червня 2001 року, нібито укладений між нею та ОСОБА_6, згідно якого вона здійснила відчуження квартири АДРЕСА_2, № 3 в м. Одесі.

Проте вона вказану квартиру фактично не продавала, грошей від відповідача не одержувала. Крім того, зазначала, що з 2001 року відповідач не намагався вселитися у житло, не прийняв майно за договором купівлі продажу, а лише в 2006 році ОСОБА_6, вступивши в злочинну змову з групою осіб ОПГ «МІАР», спробував заволодіти її квартирою.

З цього приводу позивачка звернулася до правоохоронних органів, які по даному факту порушили кримінальну справу.

У свою чергу ОСОБА_6 (уточнюючи свої позовні вимоги) звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_7 про усунення перешкод в користуванні власністю, виселення та вселення.

При цьому посилався на те, що йому на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_2, 3 в м. Одесі.

Право власності на зазначену квартиру ОСОБА_6 набув на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу нерухомого майна від 05.06.2001 року, на бланку АЕА № 475587, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_10. У встановленому законом порядку право власності ОСОБА_6 зареєстровано в КП «Одеське МБТІ та РОН» в книзі 406 пр. на сторінці 138 р.33 за реєстровим № 5779.

В день підписання договору купівлі-продажу ОСОБА_3 отримала 69000 грн., що підтверджується розпискою від 05.06.2001 року, написаною особисто ОСОБА_3, та звільнила квартиру, а позивач ОСОБА_6 вселився в неї.

Але через два роки після укладення договору купівлі-продажу, скориставшись тією обставиною, що ОСОБА_6 не було вдома, відповідачі за зустрічним позовом ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_7 неправомірно вселилися до спірної квартири і до теперішнього часу перешкоджають у проживанні в ній ОСОБА_11.

В результаті неправомірних дій відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_7 позивач ОСОБА_6 був змушений звернутися із заявою до начальника Житлово-комунальної контори Селекційно-генетичного інституту та просив не реєструвати без його згоди в зазначеній квартирі інших осіб. Ця обставина була повязана з тим, що відповідачі за зустрічним позовом почали звертатися до вищезазначеної контори із заявами про постановку їх на реєстраційний облік у вищезазначеній квартирі.

Добровільно звільнити приміщення відповідачі не бажають, у звязку з чим ОСОБА_6 змушений звернутися до суду, оскільки своїми діями відповідачі створюють йому перешкоди в користуванні квартирою.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 04 серпня 2014 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_6 задоволено частково.

Виселено з квартири № 13 у будинку № 70 по вул. Овідіопольська дорога, 3 в м. Одесі ОСОБА_3, ОСОБА_5 без надання іншого жилого приміщення.

Вселено ОСОБА_6 у квартиру АДРЕСА_3, 3 в м. Одесі.

В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з зазначеним рішенням, представник ОСОБА_3 ОСОБА_4 та ОСОБА_5 подали до суду апеляційні скарги, в яких просять рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_3 задовольнити, в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 відмовити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 18 червня 2015 року апеляційні скарги представника ОСОБА_3 ОСОБА_4 та ОСОБА_5 задоволено частково.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 04 серпня 2014 року скасовано.

Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_6 про визнання договору купівлі - продажу недійсним задоволено.

Визнано договір купівлі продажу квартири АДРЕСА_3, 3 в м. Одесі, укладений 05 червня 2001 року приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу ОСОБА_10 між ОСОБА_3 та ОСОБА_6, недійсним.

Скасовано державну реєстрацію за договором купівлі продажу квартири АДРЕСА_3, 3 в м. Одесі, укладеним 05 червня 2001 року приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу ОСОБА_10 між ОСОБА_3 та ОСОБА_6, в КП «ОМБТІ та РОН» за № 406 пр - стр 138-р.№ 33.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 відмовлено.

Представник ОСОБА_12 ОСОБА_13 оскаржила зазначене рішення до суду касаційної інстанції.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 лютого 2016 року касаційну скаргу задоволено частково. Рішення апеляційного суду Одеської області від 18 червня 2015 року скасовано, та справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, який доповів зміст рішення, яке оскаржено, доводи апеляційної скарги, межі, в яких повинні здійснюватись перевірка рішення, встановлюватися обставини і досліджуватися докази, вислухавши думку учасників процесу, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу відхилити, з наступних підстав.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу та залишає рішення суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального та процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті та справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Згідно ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3 та задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_6, суд першої інстанції виходив з того, що за договором купівлі-продажу від 05 червня 2001 року вказаної квартири позивач ОСОБА_3 отримала від ОСОБА_6 грошову суму у розмірі 69000 грн., що підтверджується розпискою, яка не була спростована позивачем, тому вважав, що вказаний договір не є фіктивним, оскільки його правові наслідки були направлені на виникнення прав на квартиру у ОСОБА_6, який намагався вселитися у спірну квартиру, що підтверджується самою позивачкою, та припинення права користування цією квартирою ОСОБА_3, ОСОБА_5Г та ОСОБА_7.

Договір купівлі-продажу вказаної квартири не має ознак фіктивності, а тому позовні вимоги про визнання договору купівлі-продажу недійсним задоволенню не підлягають.

Оскільки ОСОБА_11 на праві приватної власності належить вказана квартира на підставі договору купівлі-продажу від 05 червня 2001 року, тому ОСОБА_6 має право вимагати усунення перешкод у користуванні його власністю шляхом виселення відповідачів із цієї квартири та вселення його у спірну квартиру.

Вирішуючи спір по суті, судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно і всебічно дослідив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.

Так, апеляційним судом встановлено, підтверджено матеріалами справи, та не спростовується сторонами, що ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 16.12.1993 року належала квартира АДРЕСА_4, 3 у м. Одесі.

Відповідно до нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу нерухомого майна від 05 червня 2001 року ОСОБА_3 продала ОСОБА_11 квартиру АДРЕСА_4, 3 у м. Одесі, договір посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_10 (а.с.14, т.1).

В день підписання договору купівлі-продажу позивачка ОСОБА_3 отримала від ОСОБА_6 69000 грн., у якості повної оплати за продану квартиру АДРЕСА_5, 3 в м. Одесі, що підтверджується розпискою від 05.06.2001 року, написаною нею особисто, та в якій зазначено, що вона претензій не має та не буде мати (а.с.226, т.1). Розписка позивачкою не спростована.

Як правильно зазначив суд першої інстанції, посилання позивачки на те, що у неї не було волевиявлення продавати квартиру, що вона не укладала з відповідачем зазначеного договору купівлі-продажу та не отримувала коштів за продаж квартири не було доведено, на підтвердження зазначеного позивачкою не було надано жодного належного та допустимого доказу.

Згідно з довідкою Житлово-комунальної контори від 13 жовтня 2008 року у спірній квартирі проживали: ОСОБА_3, ОСОБА_14, ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_15, ОСОБА_8, ОСОБА_16, ОСОБА_17 (а.с.180, т.1).

Право власності ОСОБА_6 зареєстроване 03 липня 2001 року в КП «Одеське МБТІ та РОН» у книзі 406 пр. на сторінці 138р33 за реєстровим № 5779.

З матеріалів справи вбачається, що позивачка ОСОБА_3 звернулася із заявою до правоохоронних органів, на підставі якої було порушено кримінальну справу, про що свідчить лист СУ ГУ МВС України в Одеській області від 20.06.2006 року, яким позивачку повідомлено про те, що в СУ ГУ МВС України в Одеській області знаходиться кримінальна справа № 01200500153, порушена 16.11.2008 року по факту заволодіння чужим майном та правом на майно шляхом обману та зловживання довірою, здійснене за попередньою змовою групою осіб, здійснене в особливо великих розмірах, за ст. 190 ч. 4 КК України.

Як було зазначено судом першої інстанції, по справі неодноразово призначалася судова почеркознавча експертиза у відношенні підпису позивачки на договорі купівлі-продажу квартири АДРЕСА_5, 3 в м. Одесі, але вказані експертизи проведені не були у звязку з відсутністю оригінала договору купівлі-продажу від 05.06.2001 року.

Але в матеріалах справи міститься копія договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_5, 3 в м. Одесі від 05.06.2001 року, засвідчена старшим слідчим в особливо важливих справах ГСУ МВС України, оригінал розписки від 05.06.2001 року, довідка - характеристика, видана ОСОБА_3 для відчуження, належним чином завірена копія реєстру для реєстрації нотаріальних дій, в якому є підпис ОСОБА_3, належним чином посвідчена копія експертного висновку, проведеного на замовлення Головного Управління Міністерства Внутрішніх справ України в Одеській області, в якій у висновках п. 1 вказано, що «Рукописні записи і підписи від імені ОСОБА_3 в графі «ПРОДАВЕЦЬ» в договорі купівлі продажі від 05.06.2001 року виконані самою гр. ОСОБА_3».

Посилання ОСОБА_5 на те, що довідку характеристику на відчуження спірної квартири ОСОБА_3 не замовляла, розписки про отримання коштів за квартиру вона не писала, в реєстрі нотаріальних дій не її підпис, суд першої інстанції обґрунтовано не прийняв до уваги, оскільки зазначено нічим не підтверджується та є голослівним.

Звертаючись до суду з позовом з підстав, передбачених ст.ст. 203, 215, 234 ЦК України, ОСОБА_3 посилалась на те, що ніякого договору вона не підписувала, квартиру на продавала, грошей у відповідача не одержувала, та спірна угода мала ознаки фіктивного правочину, оскільки вона укладена ОСОБА_6 без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, а лише з метою позбавлення позивача її житлових прав щодо вищевказаної квартири.

Статтями 215, 217 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обовязків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЦК Української РСР (в редакції 1963 року), чинної на час укладення спірного договору, недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода).

Аналогічний зміст міститься у ст. 234 ЦК України, на яку посилалася позивачка, згідно якої фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законом.

За змістом зазначених статей фіктивний правочин вчиняється його учасниками без наміру виникнення, зміни або припинення цивільних прав і обовязків, тобто «про людське око», знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину його учасники мають інші цілі, ніж ті, що ним передбачені. Причому справжні їх цілі можуть бути як протизаконними (наприклад, укладання громадянином договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації, або ухилення від грошових зобовязань) так і цілком законними. Водночас фіктивний договір може взагалі не мати правової мети. Фіктивним договором може бути визнаний будь-який правочин, якщо він немає на меті встановлення правових наслідків, незалежно від того, в якій формі він вчинений (нотаріальне посвідчення, державна реєстрація). Сам по собі факт невиконання учасниками правочину його умов не робить його фіктивним. Позивач, який звертається з вимогою про визнання правочину фіктивним, має довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки на момент вчинення правочину.

У пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» № 3 від 28.04.1978 року роз'яснено судам, що мнима угода, тобто угода, укладена про людське око, без наміру створити юридичні наслідки, є в силу ч.1 ст.58 ЦК недійсною, незалежно від мети її укладення. Оскільки сторони ніяких дій по здійсненню мнимої угоди не вчиняли, суд у таких випадках постановляє рішення тільки про визнання угоди недійсною без застосування будь-яких наслідків.

Відповідно до п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 року для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Таким чином, оскільки за договором купівлі-продажу від 05.06.2001 року позивачка ОСОБА_3 отримала від ОСОБА_6 грошову суму у розмірі 69000 грн., про що свідчить розписка, написана особисто позивачкою, та нею не спростована, відповідач після купівлі спірної квартири набув на неї право власності, та у подальшому право власності зареєстровано у БТІ, намагався вселитися у зазначену квартиру, що не заперечує сама позивачка, то суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що договір купівлі-продажу не є фіктивним, оскільки його правові наслідки були направлені на виникнення прав на квартиру у ОСОБА_6.

Враховуючи викладене, факт проживання у спірній квартирі позивачки ОСОБА_3 разом із сімєю після укладання вказаного договору сам по собі не свідчить про мнимість оспорюваної угоди. Разом із тим сам факт проживання відповідача в іншому місці не може свідчити про те, що останній не вчинив дії на виконання вказаного договору.

Обставини, з якими позивач поєднувала підстави для визнання недійсним договору купівлі-продажу, можуть свідчити про відсутність її волевиявлення на укладення такого договору, що може бути, у разі доведення, самостійною підставою для визнання оспорюваного договору недійсним з підстав, визначених законом, які за своїм змістом і положеннями ч. 1 ст. 58 ЦК Української РСР (1963 року) є взаємовиключними.

На підставі зазначеного, колегія суддів дійшла висновку, що вимоги позиваки ОСОБА_3 щодо визнання договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_4, 3 у м. Одесі недійсним не підлягають задоволенню, оскільки зазначений договір не має ознак фіктивності. Позовних вимог про визнання договору купівлі-продажу по іншим підставам позивачка не заявляла.

Що стосується зустрічних позовних вимог ОСОБА_6, то колегія суддів також погоджується з висновками суду першої інстанції та не вбачає підстав для скасування рішення і в цій частині з наступних підстав.

Відповідачу ОСОБА_11 на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_5, 3 в м. Одесі, що підтверджується договором купівлі-продажу квартири від 05.06.2001 року, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_10.

У встановленому законом порядку право власності ОСОБА_6 зареєстровано в КП «Одеське МБТІ та РОН» в книзі 406 пр на сторінці 138 р33 за реєстровим №5779.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання ( ч. 1 ст. 15 ЦК України).

Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; припинення правовідношення.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Як було зазначено судом першої інстанції, позивач ОСОБА_6 з 05.06.2001 року є законним власником зазначеної квартири. Право власності позивача на зазначене майно підтверджується правовстановлюючими документами.

Відповідно до ч. 1 ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (ч. 1 ст. 182 ЦК України).

Право власності позивача ОСОБА_6 на зазначену квартиру зареєстровано у КП МБТІ та РОН згідно до закону.

Власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном, на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (ст. 317 ЦК України).

Відповідно до ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обовязків власник зобовязаний додержуватися моральних засадах суспільства.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що фізичні особи без згоди на то позивача ОСОБА_6 не можуть користуватися і проживати в квартирі ОСОБА_6, так як він своєї згоди на їх проживання в спірній квартирі не надавав.

Згідно з ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним, ніхто не може протиправно позбавлено цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ст. 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Таким чином, позивач ОСОБА_6 має право вимагати усунення перешкод в користуванні його власністю, а саме квартирою № 13, будинку № 70 по вул. Овідіопольська дорога, 3 в м. Одесі, і просити суд виселити відповідачів з цієї квартири.

Що стосується строку позовної давності, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

З матеріалів справи вбачається, що у серпні 2006 року позивачка ОСОБА_3 звернулася до суду з позовними вимогами до ОСОБА_6 про визнання договору купівлі-продажу від 05.06.2001 року недійсним (а.с.5, т.1).

Представник відповідача ОСОБА_18 у своїх запереченнях проти позову посилався на те, що позивачкою пропущено строк позовної давності, а тому вона втратила право на звернення до суду з зазначеним позовом (а.с.43-44, т.1).

Відповідно до ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Колегія суддів звертає увагу, що оскільки позивачка ОСОБА_3 подала позовні вимоги про визнання договору купівлі-продажу недійсними з підстав його фіктивності, посилаючись на те, що вона його не підписувала, квартиру не продавала, кошти не отримувала, але не довела зазначене, то підстав вважати, що про існування зазначеного договору вона дізналася лише у липні 2006 року немає, а тому колегія суддів робить висновок, що позивачкою пропущений строк для звернення до суду з відповідною позовною заявою без поважних причин.

Пунктом 11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» № 14 від 18.12.2009 року розяснено, що встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Враховуючи викладене, колегія вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано відмовив ОСОБА_3 у позові з підстав його недоведеності.

Відповідно до ч. 1. ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Таким чином, колегія суддів вважає, що усі зазначені обставини судом першої інстанції при ухвалені рішення були враховані, суд надав належну оцінку доказам та ухвалив законне, обґрунтоване рішення, яке скасуванню не підлягає.

Викладені в апеляційній скарзі доводи не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи по суті.

При таких обставинах, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно встановлені фактичні обставини по справі, рішення суду відповідає вимогам ст.ст. 213, 215 ЦПК України, а тому не вбачає підстав для його скасування.

Керуючись ст.ст. 303, 307 ч. 1 п. 1, 308, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області, -

ухвалила:

Апеляційні скарги представника ОСОБА_3 ОСОБА_4 та ОСОБА_5 відхилити.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 04 серпня 2014 року залишити без змін.

Ухвала колегії суддів набирає законної сили з моменту проголошення.

Ухвала колегії суддів може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня проголошення до суду касаційної інстанції.

Судді апеляційного суду Одеської області

ОСОБА_19

ОСОБА_2

ОСОБА_20