Ухвала суду № 59116583, 21.07.2016, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №490/1302/16-ц 21.07.2016 21.07.2016 21.07.2016

Провадження № 22ц/784/1622/16 Суддя першої інстанції Гуденко О.А.

Справа№490/1302/16-ц

Категорія 46 Суддя-доповідач апеляційного суду Царюк Л.М.

У Х В А Л А

Іменем України

21 липня 2016 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого Царюк Л.М.,

суддів: Кушнірової Т.Б., Мурлигіної О.Я.,

із секретарем Гавор В.Б.,

за участю представника позивачки - ОСОБА_2,

представників відповідачів - ОСОБА_3, ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 26 травня 2016 року за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, приватного нотаріуса Херсонського міського нотаріального округу Воєводіної Наталі Миколаївни, ОСОБА_11 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання недійсними договорів дарування, іпотечного договору, витребування майна з чужого незаконного володіння, зобов'язання приватного нотаріуса зняти заборону відчуження майна -,

В С Т А Н О В И Л А:

13 лютого 2016 року ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом, який уточнила в подальшому, до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, приватного нотаріуса Воєводіної Н.М., ОСОБА_11 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання недійсними договорів дарування, іпотечного договору, витребування майна з чужого незаконного володіння, зобов'язання приватного нотаріуса зняти заборону відчуження майна.

Свої вимоги позивачка мотивувала тим, що вона проживала однією сім'єю без реєстрації шлюбу з відповідачем з 30 жовтня 2003 року до дня офіційної реєстрації шлюбу до 1 жовтня 2008 року.

В жовтні 2003 року вони уклали шлюб на батьківщині в Азербайджані за правилами Шаріату, після чого її батьками були подаровані для облаштування сім'ї та передані ОСОБА_6 15 000 доларів, з якими вони разом приїхали до м. Миколаєва на постійне проживання.

Факт проживання однією сім'єю встановлений рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 2 лютого 2016 року.

В перших числах листопада 2003 року ними на зазначені кошти було придбано самочинно збудовані нежитлові приміщення, що розташовані по АДРЕСА_1

5 листопада 2003 року ними за ці кошти було засновано приватне підприємство «Шафаят», проте чоловік зазначив власником в статуті цього підприємства тільки себе.

28 листопада 2003 року за рішенням виконкому зазначена нерухомість була введена в експлуатацію як адміністративно-побутовий торгівельний комплекс.

Після цього чоловік отримав свідоцтво про право власності на цей комплекс та в статут приватного підприємства «Шафаят» (надалі - ПП «Шафаят») внесено зміни щодо юридичної адреси підприємства, де зазначено АДРЕСА_1

В подальшому вони за спільні кошти подружжя провели реконструкцію придбаних нежитлових приміщень, ремонт та добудову нових приміщень, а також 2 квітня 2004 року придбали земельну ділянку за цією адресою для обслуговування вказаних приміщень, яка була оформлена на ім'я чоловіка.

В 2015 році вона дізналася про те, що чоловік без її дозволу подарував спільне майно - торгівельний комплекс та земельну ділянку ОСОБА_7, а потім це майно було передаровано ОСОБА_8, а в подальшому передано в іпотеку останнім на виконання боргових зобов'язань перед ОСОБА_11

Між тим це майно ніколи реально не передавалося нікому з обдарованих та не вибувало з володіння та користування її родини.

За такого, договір дарування, укладений між її чоловіком та ОСОБА_7, прямо порушує її права та не відповідає положенням ст. 203 ЦК України та ст. 65 СК України.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_5 просила суд визнати право спільної сумісної власності подружжя її та ОСОБА_6 на адміністративно-побутовий та торгівельний комплекс, розташований за адресою АДРЕСА_1 та земельну ділянку, площею 2 518 кв.м, розташовану за цією ж адресою; визнати недійсним договір дарування вказаного цілісного майнового комплексу, укладений 25 вересня 2010 року між ПП "Шафаят" та ОСОБА_7, та посвідчений приватним нотаріусом Валієвою В.В.; визнати недійсним договір дарування земельної ділянки для обслуговування адміністративно-побутового та торгівельного комплексу по АДРЕСА_1 укладений 25 вересня 2010 року між тими ж сторонами; визнати недійсним іпотечний договір, укладений 22 квітня 2014 року між ОСОБА_14 та ОСОБА_11 та посвідчений приватним нотаріусом Воєводіною Н.М.; витребувати зазначене спільне майно подружжя з чужого незаконного володіння ОСОБА_8, огли та зобов'язати приватного нотаріуса Воєводіну Н.М. скасувати заборону відчуження зазначеного майна, накладену у зв'язку з посвідченням договору іпотеки.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 26 травня 2016 року в задоволенні позову відмовлено повністю.

В апеляційній скарзі ОСОБА_5 просила рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити вимоги позову в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які брали участь у розгляді справи, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Суд першої інстанції, розглянувши спір в межах заявлених позовних вимог, повно та всебічно дослідив обставини справи, належно оцінив надані сторонами докази й дійшов вірного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянкою Азербайджану, яка за тимчасовою посвідкою має право на постійне проживання на території України (т. 1 а.с. 12)

Сторонами надано свідоцтво про шлюб, видане Духовним управлінням Мусульман Азербайджана, НОМЕР_1 від 30 жовтня 2003 року про укладення шлюбу відповідно Шаріату між ОСОБА_6 та ОСОБА_5.

Відповідно до розписки від 24 жовтня 2003 року ОСОБА_6 отримав від батька позивачки придане у розмірі 15 000 дол. США, які за письмовою домовленістю у вигляді договору про створення приватного підприємства зобов'язався витратити на створення підприємства, бути його засновником із статутним капіталом 15 000 дол. США, отримати дозвіл та здійснювати операції з чорним та цвітним металом для забезпечення нерухомістю та житлом на території України ОСОБА_5 Ці документи складені азербайджанською та перекладені на російську ( т. 2 а.с. 9-13). Копії цих документів були надані до апеляційного суду.

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 2 лютого 2016 року встановлено факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу ОСОБА_5 із ОСОБА_6 в період з 6 червня 2007 року по 1 жовтня 2008 року (т. 1 а.с.7-8).

В перших числах листопада 2003 року ОСОБА_6 придбав за 200 дол. США у невстановленої особи самочинно збудовані нежитлові приміщення по АДРЕСА_1 Ці обставини не заперечувалися сторонами.

5 листопада 2003 року ОСОБА_6 заснував та зареєстрував у встановленому законом порядку ПП "Шафаят" за юридичною адресою м. Миколаїв, АДРЕСА_1

Згідно положень Статуту ПП "Шафаят", приватне підприємство засноване на приватній власності громадянина України ОСОБА_6, є юридичною особою, володіє відокремленим майном, може від свого імені придбавати майнові та немайнові права та нести обов'язки.

Підприємство має право складати та виконувати усі передбачені законом види договорів, угод, контрактів, створювати, набувати, відчужувати, продавати, купувати, дарувати, здавати, орендувати, здавати у заставу усе рухоме та нерухоме майно, землю у юридичних та фізичних осіб за готівковий та безготівковий рахунок.

Пунктом 1.9 Статуту передбачено, що Власник підприємства не відповідає по зобов'язаннях підприємства, а підприємство не відповідає по зобов'язаннях власника.

Пунктом 6.1 Статуту передбачено, що майно підприємства складають основні фонди та оборотні кошти, також інші цінності, вартість яких відображається у самостійному балансі підприємства. Майно підприємства належить йому на правах власності. Підприємство вправі повністю володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном у відповідності до законодавства, а також має право проводити відчуження майна будь-яким законним чином, у тому числі шляхом безоплатної його передачі.

Джерелом формування майна підприємства є грошові та матеріальні внески власника, доходи, отримані від господарської діяльності, кредити, придбання майна іншого підприємства тощо, інші джерела, не заперечені законодавством.

Розмір статутного капіталу підприємства відповідно до даних єдиного реєстру складає 0 грн.

Відповідно до рішення виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 28 листопада 2003 року № 1945 за зверненням ПП «Шафаят» затверджено Акт введення в експлуатацію адміністративно-побутового, торгівельного комплексу ПП "Шафаят" по АДРЕСА_1 який складається з двох будівель літер З, загальною площею 70,3 кв.м, та літер Я , загальною площею 53,3 кв.м.

30 грудня 2003 року виконкомом Миколаївської міської ради видане Свідоцтво про право власності ПП "Шафаят" на адміністративно-побутовий та торгівельний комплекс за вказаною адресою (т. 1 а.с. 29-30).

За рішенням господарського суду Миколаївської області від 07 березня 2007 року за позовом ПП "Шафаят" визнано за цим підприємством право власності на цілісний майновий комплекс, в тому числі на самочинно переплановані та збудовані по АДРЕСА_1 літ. Я-1 - адміністративно-виробничо-побутова будівля, літ. А-1 сторожка, літ. Б-1 вбиральня, літ Я'-1- адміністративна будівля, літ. З-1 склад ГСМ.

Вказаним рішенням встановлено, що ПП "Шафаят" за останні декілька років самостійно забудувало виробничими приміщеннями та будівлями територію, що належить йому на праві власності ( т. 1 а.с. 45).

30 квітня 2004 року між ПП "Шафаят" та Миколаївською міською радою укладено договір оренди землі, площею 2 518 кв.м, для обслуговування адміністративно-побутового, торгівельного комплексу по АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 32).

02 квітня 2008 року ПП "Шафаят" в особі директора ОСОБА_17 за договором купівлі-продажу придбало у Миколаївській міській раді вказану земельну ділянку, вартість якої зазначена за договором 252 155 грн., а 14 липня 2008 року на підставі цього договору ПП "Шафаят" отримало державний акт на право власності на цю земельну ділянку (т.1 а.с. 73).

01 жовтня 2008 року позивачка та ОСОБА_6 зареєстрували шлюб в органах РАЦС, актовий запис № 445, від якого мають двох дітей ( т. 1 а.с. 15-17).

25 вересня 2010 року зазначені об'єкти нерухомості за двома договорами дарування земельної ділянки та цілісного майнового комплексу (адміністративно-побутовий та торгівельний комплекс), посвідченими нотаріально, були ПП "Шафаят" в особі власника ОСОБА_6, який діє на підставі статуту ПП "Шафаят", відчужені брату останнього - ОСОБА_7.

З тексту зазначених договорів вбачається, що представник дарувальника гарантує, що зазначені майновий комплекс та земельна ділянка перебувають в особистій приватній власності дарувальника, немає відносно нього будь-яких прав третіх осіб як в межах , так і за межами України, відчуження майна не зачіпає законні права малолітніх, неповнолітніх та інших осіб. Представник дарувальника також гарантує, що юридична особа, інтереси якої він представляє, має усі права власника щодо вільного розпорядження майном.

Сторони домовилися, що під передачею майна за цим договором слід вважати символічну передачу цього майна. Прийняття обдаровуваним від дарувальника чи його представника цього договору та технічного паспорту свідчить про те, що передача комплексу відбулася. Сторони усвідомлюють, що зазначеним фактом відбувається передача майна за договором (т. 1 а.с. 139, 140).

В подальшому, 9 липня 2014 року також за двома договорами дарування, посвідченими нотаріально, зазначені земельна ділянка та цілісний майновий комплекс подаровані ОСОБА_7 - ОСОБА_8 (т. 1 а.с.161,164).

Відповідно до іпотечного договору, посвідченого приватним нотаріусом Херсонського міського нотаріального округу Воєводіною Н.М., зареєстрованого за № 452 від 22 жовтня 2014 року, ОСОБА_8 передав в іпотеку ОСОБА_11 в забезпечення позикового зобов'язання на суму 822 016 грн. - адміністративно-побутовий та торгівельний комплекс, розташований за адресою АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 168-171).

Договір зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іпотеки та про реєстрацію обтяжень 06.08.2014 року (т. 1 а.с. 172-177).

Загальні засади регулювання правовідносин з іноземним елементом встановлені Конституцією України, статті якої гарантують забезпечення, охорону і зміст прав і свобод людини. У ст. 26 Конституції України закріплено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Згідно зі ст. 410 ЦПК України іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів.

Міжнародні договори про надання правової допомоги щодо вирішення питань сімейного законодавства Україна з Азербайджаном, громадянкою якого є позивачка, не укладала, а відтак районним судом до спірних правовідносин правильно застосовані норми законодавства України.

Згідно зі ст. 31 ЦК України позивачка на час створення ПП «Шафаят» мала часткову цивільну дієздатність, оскільки не досягла 14 років, а тому не могла бути учасником (засновником) юридичних осіб.

Отже, як встановлено рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 2 лютого 2016 року позивачка і ОСОБА_6 проживали однією сім'єю як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу в період з 6 червня 2007 року по 1 жовтня 2008 року (дата реєстрації шлюбу в органах РАЦС).

Ці обставини відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України не підлягають доказуванню при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Таким чином, саме з 6 червня 2007 року правовідносини позивачки та ОСОБА_18 регулюються нормами Сімейного Кодексу України (надалі - СК ).

Відповідно до ч. 1 ст. 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляду за дітьми, хвороба, тощо) самостійного заробітку (доходу).

Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (ч. 1 ст. 60 СК).

Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя ( ч. 2 ст. 61 СК).

Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (ч. 1 ст. 62 СК).

Як встановлено 5 листопада 2003 року відповідачем ОСОБА_6 засновано ПП «Шафаят» та спірне нерухоме майно визнано 20 грудня 2003 року власністю цього підприємства, а 7 березня 2007 року судовим рішенням визнано право власності ПП «Шафаят» на цілісний майновий комплекс.

Відносини стосовно майна приватного підприємства та прав учасників регулюються нормами ст.ст. 115, 116 ЦК України та ст.ст. 66, 67,113 ГК України.

У ч. 1 ст. 42 ГК України розкривається поняття підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб'єктами господарювання з метою досягнення економічних в соціальних результатів та одержання прибутку.

Проголошена у ст. 43 ГК України свобода підприємницької діяльності полягає у праві суб'єктів господарювання без обмежень приймати рішення і здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом.

Стаття 3 ЦК України серед загальних засад цивільного законодавства проголосила свободу договору, свободу підприємницької діяльності, яка не заборонена законом.

Свобода договору полягає, зокрема, у вільному вияві волі сторін, у тому числі у підприємницькій, господарській діяльності, на вступ у договірні відносини, у можливості вільно обрати собі партнерів у договірних відносинах, у визначені умов договору тощо.

Результатом наділення юридичних осіб приватних підприємств свободою господарської діяльності та підприємництва є застосування ними цивільно-правових договорів як правової форми їх діяльності.

Реалізація майнових прав приватного підприємства здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законодавчими актами України (ч. 4 ст. 66 ГК України).

Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначені зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України (ч. 2 ст. 67 ГК України).

Установивши у справі, що переглядається, факт набуття ПП «Шафаят» права власності на цілісний майновий комплекс у грудні 2003 року, а в подальшому у березні 2007 року та внесення цього майна до складу цього підприємства, суд першої інстанції правильно визначився, що такі обставини відбувалися не під час шлюбних стосунків, які виникли тільки з 6 червня 2007 року.

В подальшому дії ПП «Шафаят» щодо укладення 2 квітня 2008 року договору про викуп земельної ділянки, для обслуговування цілісного майнового комплексу, відчуження цієї нерухомості за договорами дарування від 25 вересня 2010 року, пов'язані з реалізацією майнових прав приватного підприємства, засновником та учасником якого був за статними документами тільки ОСОБА_6, а відтак такі дії юридичної особи не впливають на інтереси та права позивачки.

Посилання ОСОБА_6 на наказ ПП «Шафаят» № 1 від 9 червня 2008 року, який був наданий під час розгляду до апеляційного суду, про визнання з 9 червня 2008 року ОСОБА_5 засновником всього майна, товаро - матеріальних цінностей і грошових коштів в ПП «Шафаят» та включення останньої до складу засновників та власників цього підприємства в рівних частках, не може бути взято до уваги, оскільки згідно до вимог ст. 89 ЦК України такі дані не були внесені до установчих документів вказаної юридичної особи та відповідно не були включені до єдиного державного реєстру.

Положення ст. 62 СК не можуть бути застосовані до правовідносин сторін, оскільки поліпшення нерухомого майна відбулося до того часу, як сторони визнані подружжям.

За такого, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для задоволення позовних вимог позивачки щодо визнання спірного майна спільною сумісною власністю подружжя та як наслідок визнання договорів дарування такого майна недійсними та витребування з чужого володіння.

Також, колегія суддів погоджується з висновком суду про безпідставність позовних вимог щодо визнання іпотечного договору від 6 серпня 2014 року недійсним з підстав ненадання згоди одним із подружжя щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя, оскільки на час укладення вказаного договору іпотечне майно не перебувало у власності чоловіка позивачки.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Щодо посилання відповідачки на обставини придбання спірного майна подружжя з 30 жовтня 2003 року до 6 червня 2007 року не можуть бути взяті до уваги, оскільки судовим рішенням встановлено, що сторони проживала як чоловік та дружина тільки з 6 червня 2007 року.

Питання про визнання спірного нерухомого майна спільною сумісної власності членів сім'ї в період з 30 жовтня 2003 року по 6 червня 2007 року з огляду на те, що в цей час позивачка була членом сім'ї ОСОБА_6, в позовних вимогах не ставилося.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині рішення, а фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками суду по їх оцінці.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 відхилити, а рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 26 травня 2016 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий Л.М. Царюк

Судді Т.Б. Кушнірова

О.Я. Мурлигіна