Ухвала суду № 59081930, 13.07.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 липня 2016 року м. Київ К/800/19602/15

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого - Веденяпіна О.А. (судді-доповідача), Загороднього А.Ф., Зайцева М.П.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Лівобережної об'єднаної державної податкової інспекції м. Дніпропетровська Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області

на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 24 березня 2014 року

та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 02 квітня 2015 року

у справі № 804/2678/14

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю науково-виробничого підприємства «СТАЛЬСЕРВІС»

до Лівобережної об'єднаної державної податкової інспекції м. Дніпропетровська Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,

в с т а н о в и в :

Товариство з обмеженою відповідальністю науково-виробничого підприємства «СТАЛЬСЕРВІС» (далі - Товариство) звернулося до суду з позовом до Лівобережної об'єднаної державної податкової інспекції м. Дніпропетровська Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області (далі - Інспекція), в якому просило: визнати протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 12 грудня 2013 року, яким збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість: за основним платежем у сумі 363 135, 00 грн., за штрафними санкціями у сумі 181 567, 50 грн.

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 24 березня 2014 року, яка залишена без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 02 квітня 2015 року, позов задоволено: скасовано податкове повідомлення-рішення від 12 грудня 2013 року № 0005952202 щодо збільшення податку на додану вартість на суму 544 702, 50 грн.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просив їх скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Заперечення на касаційну скаргу не надходили, що не перешкоджає її розгляду по суті.

З урахуванням неприбуття у судове засідання жодної з осіб, які беруть участь у справі, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за наявними у справі матеріалами в порядку письмового провадження у відповідності до пункту 2 частини 1 статті 222 Кодексу адміністративного судочинства України.

Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги, виходячи з наступного.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що Інспекцією проведено перевірку Товариства, за результатами якої складено акт 14 жовтня 2013 року № 1091/22-6/31646329, згідно з яким позивачем порушено вимоги підпунктів 14.1.179, 14.1.181, пункту 14.1 статті 14, пункту 188.1 статті 188, пункту 198.3 статті 198, пункту 200.1 статті 200 Податкового кодексу України (далі - ПК України), в результаті чого занижено податок на додану вартість у розмірі 363 135, 79 грн.

Висновки відповідача про порушення позивачем наведених норм ґрунтуються на тому, що операції позивача з придбання брикету з деревного вугілля та деревного вугілля для подальшої їх реалізації на експорт є завідомо збитковими.

На підставі вказаного акта відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення від 12 грудня 2013 року № 0005952202, згідно з яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість на 544 702, 50 грн. та грн., з яких за основним платежем - 363 135, 00 грн. та за штрафними фінансовими санкціями - 18 567, 50 грн.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, позивач придбав у ТДВ «Перечинський лісохімічний комбінат» брикети з деревного вугілля та деревне вугілля в кількості 458, 76 т. загальною вартістю 1 786 956, 00 грн., ПДВ 357 391, 20 грн. (загальна вартість з ПДВ - 2 144 347, 20 грн.). Крім того, позивачем повернуто товар на суму 436 764, 00 грн., у зв'язку з чим продавцем надано рахунок про підтвердження коригування кількісних і вартісних показників до податкової накладної. Суми податку на додану вартість включено до податкового кредиту у травні-червні 2013 року.

Для подальшого здійснення господарської діяльності позивачем укладено договір комісії з ТОВ ТПК «Укрхімекспорт», за умовами якого позивачем доручено комісіонеру організацію та проведення продажу товару на експорт. На виконання умов договору контрагентом протягом червня 2013 року експортовано товар на користь нерезидентів. Транспортування товару здійснювалося контрагентом з наступним відшкодуванням позивачем. Надані послуги щодо перевезення сплачені у складі розрахунків за реалізований товар.

Реалізація товару на експорт проведено за нульовою ставкою податку на додану вартість на суму 1 923 382, 83 грн.

Результатом здійсненої господарської операції з урахуванням всіх супутніх витрат на здійснення господарської операції є прибуток у сумі 107 703, 86 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, попередні судові інстанції виходили із того, що позивач за наслідками реалізації брикету з деревного вугілля та деревного вугілля отримав прибуток, а відповідач, роблячи висновок про збитковість таких операцій не звернув уваги на те, що подальша реалізація товару відбувалась на експорт, а тому сума коштів, що надійшла від реалізації такого товару, не включає суму податку на додану вартість.

Колегія суддів погоджується з таким висновком судів першої та апеляційної інстанцій, виходячи з наступного.

Згідно з підпунктом 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 ПК України податковим кредитом визнається сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно розділу V цього Кодексу.

Відповідно до підпункту «а» пункту 198.1 статті 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

За змістом пункту 198.3 статті 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Пунктом 198.6. статті 198 ПК України встановлено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Аналіз правових норм, дає підстави для висновку, що необхідною умовою для можливості віднесення сум податку на додану вартість до складу податкового кредиту є понесення таких сум для провадження (ведення) господарської діяльності платника податку.

Підпункт 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 ПК України визначає господарську діяльність як діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямовану на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

З урахуванням наведеного, господарською може бути визнана лише правомірна діяльність платника податку, вчинювана саме з метою одержання доходу, а не з метою заниження податкових зобов'язань.

Згідно з пунктом 195.1.1 «а» пункту 195.1 статті 195 ПК України за нульовою ставкою оподатковуються операції з вивезення товарів за межі митної території України у митному режимі експорту.

При цьому, відповідно до підпункту 139.1.6 пункту 139.1 статті 139 ПК України не включаються до складу витрат суми податку на додану вартість.

Отже, за правилами Податкового кодексу України кошти, сплачені в рахунок податкових зобов'язань з податку на додану вартість, не є витратами, які враховуються при визначенні доходу.

Таким чином, відповідач дійшов необґрунтованого висновку про збитковість операцій з експорту товарів, безпідставно враховував суми податку на додану вартість, що сплачені Товариством при придбанні товарів на території України.

З огляду на те, що встановлення судами попередніх інстанцій обставини отримання позивачем прибутку за результатами експорту придбаного товару, юридично правильним є висновок про невідповідність вимогам чинного законодавства оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.

Вищий адміністративний суд України також акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».

В той же час, відповідачем під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності чи як і не доведено правомірності оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.

Доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваних судових рішень судами були порушені норми матеріального чи процесуального права.

Відповідно до статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За наведених обставин підстави для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій відсутні.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

у х в а л и в:

Касаційну скаргу Лівобережної об'єднаної державної податкової інспекції м. Дніпропетровська Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області залишити без задоволення, а постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 24 березня 2014 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 02 квітня 2015 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили у порядку та строки, передбачені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав і в порядку, що встановлені статями 236 - 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді О.А. Веденяпін А.Ф. Загородній М.П. Зайцев