Рішення № 59079874, 07.07.2016, Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_____________________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"07" липня 2016 р.

Справа № 916/3930/15

Господарський суд Одеської області у складі:

судді В.С. Петрова

при секретарі Г.С. Граматик

за участю представників:

від позивача – не з’явився,

від відповідача – не з’явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Державного підприємства „Адміністрація морських портів України” в особі Ізмаїльської філії ДП „Адміністрація морських портів України” (адміністрація Ізмаїльського морського порту) до Державного підприємства „Ізмаїльський морський торговельний порт” про стягнення 2582173,33 грн., -

ВСТАНОВИВ:

Державне підприємство „Адміністрація морських портів України” в особі Ізмаїльської філії ДП „Адміністрація морських портів України” (адміністрація Ізмаїльського морського порту) звернулось до господарського суду Одеської області з позовною заявою до Державного підприємства „Ізмаїльський морський торговельний порт” про стягнення 2345904,07 грн., посилаючись на наступне.

Відповідно до Закону України "Про морські порти України", розпорядження Кабінету Міністрів України від 04.03.2013 р. № 133-р "Про погодження пропозиції щодо реорганізації державних підприємств морського транспорту", наказу Міністерства інфраструктури від 19.03.2013 р. № 163 "Про заходи щодо реорганізації державних підприємств морського транспорту та утворення державного підприємства "Адміністрація морських портів України" було проведено реорганізацію державних підприємств морського транспорту, шляхом виділу стратегічних об'єктів портової інфраструктури, іншого майна, прав та обов'язків стосовно них згідно розподільчих балансів, та утворено, внаслідок виділу, державне підприємство "Адміністрація морських портів України".

Пунктом 3 наказу Міністерства інфраструктури від 19.03.2013 р. № 163 встановлено, що Адміністрація морських портів України є правонаступником державних підприємств морського транспорту, зазначених у п. 1 цього наказу, у частині майна, прав та обов'язків відповідно до розподільчих балансів.

Відповідно до розподільчого балансу та складених на його основі актів приймання-передачі майна, майнових прав та зобов’язань від ДП „ІЗМ МТП” до ДП „Адміністрація морських портів України” від 13.06.2013 р., в господарське відання ДП „АМПУ” були передані, в тому числі, причали Ізмаїльського морського порту.

З метою недопущення зупинки роботи порту, 15.07.2013 р. між ДП „Ізмаїльський морський торговельний порт” та ДП „Адміністрація морських портів України” в особі Ізмаїльської філії Державного підприємства „Адміністрація морських портів України” був укладений договір № 08-П/90/1-Р про встановлення сервітуту. Так, позивач вказує, що вказаний договір, в тому числі й додатки до нього, без будь-яких зауважень підписано вповноваженими представниками сторін.

Відповідно до п. 1.1 договору його предметом є встановлення права ДП „ІЗМ МТП” як сервітуарія на безстрокове, оплатне користування об’єктом сервітуту. В п. 2.1 договору сторони погодились, що обсяг сервітутних прав полягає у використанні об’єкту сервітуту або його частини у власній господарській діяльності сервітуарія (ДП „ІЗМ МТП”).

Додатком № 1 до договору встановлено перелік об’єктів сервітуту, якими стали причали Ізмаїльського морського порту №№ 3-8, 12-14, 16-26 та причал флоту портового.

Додатком № 2 до договору визначено та погоджено сторонами розрахунок плати за сервітут на червень-грудень 2013 р.

Пунктом 4.3 договору встановлено, що сервітуарій (ДП „ІЗМ МТП”) здійснює оплату рахунків сервітутонадавача (Адміністрація) шляхом банківського переказу грошових коштів на поточний рахунок сервітутонадавача протягом 10 робочих днів з дати отримання виставленого сервітутонадавачем рахунку.

Пунктом 3.4.2 договору встановлено обов’язок ДП „ІЗМ МТП” своєчасно сплачувати ставку сервітуту в порядку та розмірі, що передбачені договором.

Пунктом 5.2 договору встановлено, що за порушення строків здійснення оплати за сервітут, передбачених цим договором, сервітутонадавач має право розрахувати та стягнути з сервітуарія пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла на момент порушення строків здійснення оплати, за кожен день прострочення здійснення оплати.

Пунктом 7.1 договору визначено, що він набирає чинності з дня його підписання та скріплення печатками уповноваженими особами обох сторін і діє до 31.12.2013 року, але в будь-якому разі до повного виконання сторонами своїх зобов’язань за ним.

Сторони домовились, що відповідно до ст. 631 Цивільного кодексу України умови цього договору розповсюджуються на їх взаємовідносини, які виникли між ними до його укладення, а саме з 13.06.2013 року. Однак, закінчення терміну дії цього договору не звільняє сторін від відповідальності за його порушення, які мали місце під час дії цього договору.

Наразі позивач зазначає, що відповідно до умов договору Адміністрацією були виставлені та направлені відповідачу рахунки на загальну суму 3352452,37 грн., зокрема:

­ № 1/01 від 31.07.2013 р. на суму 304767,04 грн. (за червень 2013 р.);

­ № 2/01 від 31.07.2013 р. на суму 507945,06 грн. (за липень 2013 р.);

­ № 3/01 від 30.08.2013 р. на суму 3,62 грн. (доплата за червень-липень 2013 р.);

­ № 4/01 від 30.08.2013 р. на суму 507947,33 грн. (за серпень 2013 р.);

­ № 5/01 від 30.09.2013 р. на суму 507947,33 грн. (за вересень 2013 р.);

­ № 6/01 від 28.11.2013 р. на суму 507947,33 грн. (за листопад 2013 р.);

­ № 7/01 від 31.10.2013 р. на суму 507947,33 грн. (за жовтень 2013 р.);

­ № 8/01 від 30.12.2013 р. на суму 507947,33 грн. (за грудень 2013 р.).

Також позивач вказує, що разом із зазначеними рахунками відповідачу було направлено по два примірники актів приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг) до кожного з рахунків та податкові накладні згідно вимог чинного законодавства України, отримання яких підтверджується відмітками уповноваженої посадової особи відповідача на поштових повідомленнях. За ствердженнями позивача, причали відповідачем фактично використовувалися для здійснення своєї статутної діяльності й відповідно отримання доходів, проте оплата за користування з огляду на різні підстави ним не проводилася, що свідчить про односторонню відмову ДП „ІЗМ МТП” від виконання своїх зобов’язань за договором.

При цьому позивач вказує, що рішенням господарського суду Одеської області від 14.04.2015 р. по справі № 916/871/14, що залишено в силі постановою Одеського апеляційного господарського суду від 04.06.2015 р., зобов'язання визнано обов'язковим до виконання, заборгованість стягнуто в повному обсязі. На виконання судових рішень по справі відповідачем здійснено оплату боргу в повному обсязі платежами від 15.09.2014 р. (500 000,00 грн.) та від 15.06.2015 р. (2852452,00 грн.). Відтак, позивачем розраховано та заявлено до стягнення суму інфляційного збільшення заборгованості за весь період прострочення оплати в розмірі 2196881,87 грн. та відсотки річних за користування належними позивачу грошовими коштами у розмірі 149022,20 грн.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 24.09.2015 р. позовну заяву Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Ізмаїльської філії ДП „Адміністрація морських портів України” (адміністрація Ізмаїльського морського порту) прийнято до розгляду та порушено провадження у справі № 916/3930/15, при цьому розгляд справи призначено в засіданні суду на 12.10.2015 р.

07.10.2015 р. до господарського суду надійшов від відповідача відзив на позовну заяву (а.с 51-54), в якому відповідач просив зупинити провадження у даній справі до прийняття остаточного рішення по справі № 916/871/14, яку направлено на новий розгляд згідно постанови Вищого господарського суду України від 24.09.2015 року. Так, у вказаному відзиві відповідач вказує, що з червня 2013 р. по грудень 2013 р ДП „АМПУ” виставило Порту рахунки на загальну суму 3 352 452,37 грн. Разом із рахунками Портом також було отримано 2 примірники актів приймання-передачі робіт (наданих послуг) до кожного рахунку та податкові накладні. Згідно ч. 6 ст. 193 ГК України, що передбачає право боржника відмовитися від виконання зобов’язання у разі неналежного виконання іншою стороною своїх обов’язків, ДП „ІЗМ МТП” своїми листами від 26.09.2013 р. № 03/02-02/496/931 та від 23.10.2013 р. № 03/02-02/533/1 повідомляло ДП „АМПУ” про порушення ним приписів законодавства та про неможливість у зв’язку з цим провести оплату по договору. Як вказує відповідач, до проведення ДП „АМПУ” реєстрації права користування (сервітуту) у ДП „ІЗМ МТП” відсутні правові підстави для оплати рахунків по договору та підписання актів приймання-передачі робіт (наданих послуг). Крім того, у ДП „ІЗМ МТП” відповідно відсутні підстави для відображення витрат та податкового кредиту. Також ДП „ІЗМ МТП” неодноразово зверталось до ДП „АМПУ” з проханням надати копії документів, що підтверджують державну реєстрацію прав власності ДП „АМПУ” на об’єкти сервітуту зазначені у договорі, однак жодного документу ДП „ІЗМ МТП” не отримало. Наразі відповідач зазначає, що правомірність вимог ДП „АМПУ” щодо оплати Портом рахунків за червень - грудень 2013 р по цьому договору є предметом розгляду господарської справи № 916/871/14. Рішенням господарського суду Одеської області від 14.04.2015 року у вказаній справі, що було залишено без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 04.06.2015 року, позов ДП „АМПУ” було задоволено. Як вказує відповідач, у зв’язку з набранням чинності постановою Одеського апеляційного господарського суду від 04.06.2015 року, ДП „ІЗМ МТП” повністю оплатило рахунки ДП „АМПУ” за червень - грудень 2013 р., а саме: 15.09.2014 р. - 500000,00 грн., 15.06.2015 р. - 2852452,00 грн.). Проте, постановою Вищого господарського суду України від 24.09.2015 року касаційну скаргу ДП „ІЗМ МТП” було частково задоволено, рішення господарського суду Одеської області від 14.04.2015 року та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 04.06.2015 року у справі № 916/871/14 скасовано, а вказану справу передано на новий розгляд до господарського суду Одеської області в іншому складі суду. Відповідач зазначив, що остаточного рішення щодо правомірності дій ДП „АМПУ” щодо встановлення плати за сервітут на причали так і не прийнято, тому у разі відмови господарським судом Одеської області у задоволенні вимог ДП „АМПУ” про стягненні заборгованості з ДП „ІЗМ МТП” по договору, відповідно відпадуть і підстави для стягнення будь-яких штрафних санкцій за несвоєчасну оплату рахунків. Враховуючи те, що позовні вимоги у даній справі є похідними від вимог у справі № 916/871/14 про стягнення основної суми заборгованості по договору № 08-П/90/1-Р від 15.07.2013 року, тому ДП „ІЗМ МТП” просило суд зупинити провадження у справі № 916/3930/15 до прийняття остаточного рішення у справі № 916/871/14.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 12.10.2015 р. провадження у справі № 916/3930/15 було зупинено до вирішення господарським судом по суті справи № 916/871/14 за позовом Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Ізмаїльської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (Адміністрація Ізмаїльського морського порту) до Державного підприємства "Ізмаїльський морський торговельний порт", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Міністерства інфраструктури України, про стягнення 3 352 452,37 грн.

25.11.2015 р. до господарського суду Одеської області надійшла заява позивача про збільшення розміру позовних вимог (а.с. 97-101), згідно якої позивач заявив додатково до стягнення суму пені в розмірі 236269,26 грн., посилаючись на положення п. 5.2 договору, згідно яких за порушення здійснення оплати за сервітут, передбачених цим договором, сервітутонадавач має право розрахувати та стягнути з сервітуарія пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла на момент порушення строків здійснення оплати, за кожен день прострочення здійснення оплати.

13.06.2016 р. до господарського суду Одеської області надійшло клопотання позивача про поновлення провадження у справі № 916/3930/15, оскільки постановою Одеського апеляційного господарського суду від 26.05.2016 р. по справі № 916/871/14 були задоволені позовні вимоги Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Ізмаїльської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (Адміністрація Ізмаїльського морського порту).

Ухвалою господарського суду Одеської області від 15.06.2016 р. провадження у справі № 916/3930/15 було поновлено та розгляд справи призначено в засіданні суду на 01.07.2016 р.

Представник позивача в засіданні суду позовні вимоги підтримав.

Представником відповідача у судовому засіданні 01.07.2015 р. були надані письмові пояснення по справі (а.с. 116-118). Зокрема, відповідач вказує, що з червня 2013 р. по грудень 2013 р. ДП „АМПУ” виставило Порту рахунки на загальну суму 3352452,37 грн. Разом з вказаними рахунками Портом також було отримано 2 примірники актів приймання-передачі робіт (наданих послуг) до кожного рахунку та податкові накладні. На підставі ч. 6 ст. 193 ГК України ДП „ІЗМ МТП” своїми листами від 26.09.2013 р. № 03/02-02/496/931 та від 23.10.2013 р. № 03/02-02/533/1 повідомляло ДП «АМПУ» про порушення ним приписів законодавства та про неможливість у зв'язку з цим провести оплату по договору. На думку відповідача, до проведення ДП „АМПУ” реєстрації права користування (сервітуту) у ДП „ІЗМ МТП” були відсутні правові підстави для оплати рахунків по договору та підписання актів приймання-передачі робіт (наданих послуг). Крім того, у ДП „ІЗМ МТП” відповідно відсутні підстави для відображення витрат та податкового кредиту. Наразі відповідач зауважує, що ДП „ІЗМ МТП” неодноразово зверталось до ДП „АМПУ” з проханням надати копії документів, що підтверджують державну реєстрацію прав власності ДП „АМПУ” на об'єкти сервітуту зазначені у договорі. Однак, жодного документу ДП „ІЗМ МТП” не отримало. При цьому відповідач наголошує, що правомірність вимог ДП „АМПУ” щодо оплати Портом рахунків за червень-грудень 2013 р. по цьому договору досі є предметом розгляду господарської справи № 916/871/14. Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 26.05.2016 р. у вказаній справі позовні вимоги ДП „АМПУ” були задоволені, але відповідачем було подано на зазначену постанову касаційну скаргу від 10.06.2016 р. № 03-06/12/220. Отже, враховуючи викладене, остаточного рішення щодо обов'язку ДП „ІЗМ МТП” сплатити рахунки ДП „АМПУ” по договору ще не прийняте. Щодо самого розрахунку суми грошових коштів, зазначених у позовній заяві ДП „АМПУ” та заяві про збільшення позовних вимог, відповідач вказує, що оскільки рахунки ДП «АМПУ» були виставлені у 2013 році та строк їх оплати відповідно до умов договору складав 10 робочих днів з дати отримання, то позивач пропустив строк позовної давності щодо звернення до суду з вимогою про стягнення пені в розмірі 236269,26 грн. Відтак, на думку відповідача, вимоги ДП «АМПУ» щодо стягнення пені в розмірі 236269,26 грн. не підлягають задоволенню в повному обсязі. Що стосується вимог про стягнення інфляційного збільшення та трьох відсотків річних відповідач зазначив наступне. ДП „Ізмаїльський морський торговельний порт” згідно статуту є державним унітарним підприємством і діє як державне комерційне підприємство, засноване на державній власності та входить до сфери управління Міністерства інфраструктури України. Крім того, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 р. N 83 ДП «ІЗМ МТП» віднесено до об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави. Також Порт є містоутворюючим підприємством, на якому працює майже 2000 осіб та одним із самих великих платників податків до місцевого бюджету. Так, ДП „АМПУ” просить стягнути з ДП „ІЗМ МТП” грошові кошти у розмірі 2345904,07 грн., однак її оплата може призвести до затримки виплати заробітної плати працівникам Порту та несвоєчасного перерахування належних платежів до місцевого та державного бюджету. Крім того, відповідач вважає, що сума, яку просить стягнути позивач є надмірно великою та складає майже 2/3 від суми заборгованості, яка була сплачена Портом. Також відповідач зауважує, що до виникнення заборгованості по договору призвела також і бездіяльність самого позивача, яка полягала у несвоєчасній реєстрації прав на об'єкти сервітуту, про що свідчать матеріали справи № 916/871/14, яка і досі знаходиться на розгляді Вищого господарського суду України. Разом з тим відповідач з урахуванням принципів справедливості, співмірності, добросовісності та розумності просить суд зменшити суму грошових коштів, яку просить стягнути ДП „АМПУ”, враховуючи майновий стан, соціальну значущість ДП „ІЗМ МТП”, а також те, що останній сплатив суму основного боргу у повному обсязі та відсутність доказів настання негативних наслідків для позивача через відповідне прострочення відповідачем виконання зобов'язання, посилаючись при цьому на положення ч. 1 ст. 122 ГК України, а також ст. 83 ГПК України.

В засіданні суду 01.07.2016 р. оголошувалась перерва до 07.07.2016 р. в порядку ч. 3 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України.

Після оголошеної перерви представники сторін в засідання суду не з’явились.

Розглянувши та дослідивши всі письмові докази, які містяться в матеріалах справи, господарський суд дійшов до наступних висновків.

Відповідно до Закону України "Про морські порти України", розпорядження Кабінету Міністрів України від 04.03.2013 р. № 133-р "Про погодження пропозиції щодо реорганізації державних підприємств морського транспорту", наказу Міністерства інфраструктури від 19.03.2013р. № 163 "Про заходи щодо реорганізації державних підприємств морського транспорту та утворення державного підприємства "Адміністрація морських портів України" було проведено реорганізацію державних підприємств морського транспорту, шляхом виділу стратегічних об'єктів портової інфраструктури, іншого майна, прав та обов'язків стосовно них згідно розподільчих балансів, та утворено, внаслідок виділу, Державне підприємство "Адміністрація морських портів України".

Пунктом 3 вказаного Наказу Міністерства інфраструктури від 19.03.2013р. № 163 встановлено, що Адміністрація морських портів України є правонаступником державних підприємств морського транспорту, зазначених у п. 1 цього наказу, у частині майна, прав та обов'язків відповідно до розподільчих балансів.

Відповідно до розподільчого балансу та складених на його основі 13.06.2013 р. актів приймання-передачі майна, майнових прав та зобов’язань від ДП „ІЗМ МТП” до ДП „Адміністрація морських портів України” в господарське відання ДП „АМПУ” були передані, зокрема, причали Ізмаїльського морського порту.

Відповідно до ч. 3 ст. 18 Закону України “Про морські порти України” власники та/або користувачі технологічно пов'язаних об'єктів портової інфраструктури зобов'язані укладати між собою договори, що визначають взаємні права і обов'язки щодо організації та забезпечення безперервності технологічного процесу надання відповідних послуг у морському порту і встановлюють єдиний порядок експлуатації відповідної інфраструктури морського порту.

Згідно з п.п. 1.1., 4.2. Статуту ДП “Адміністрація морських портів України” є державним унітарним підприємством і діє як державне комерційне підприємство, майно якого закріплюється за ним на праві господарського відання та належить до державного майна.

За приписами ч. 1 ст. 136 Господарського кодексу право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим кодексом та іншими законами.

15.07.2013 р. для забезпечення роботи порту між ДП “Адміністрація морських портів України” в особі Ізмаїльської філії ДП “Адміністрація морських портів України” (адміністрація Ізмаїльського морського порту) (сервітутонадавач) та ДП “Ізмаїльський морський торговельний порт” (сервітуарій) укладено договір про встановлення сервітуту № 08-П/90/1-Р, предметом якого є встановлення виключного права сервітуарія та уповноважених ним осіб на безстрокове, оплатне користування об’єктом сервітуту; обсягу сервітутних прав; меж розповсюдження обсягу сервітутних прав на об'єкт сервітуту.

У пункті 2.1. договору сторони погодились, що обсяг сервітутних прав полягає у використанні об’єкту сервітуту або його частини у власній господарській діяльності Сервітуарія відповідно до мети, напрямів та видів статутної діяльності сервітуарія, шляхом, але не обмежуючись, здійснення в будь-який час: технологічних процесів з вантажно-розвантажувальних робіт з урахуванням особливостей різних видів вантажів, та обробки транспортних засобів; перевалки вантажів, надання транспортно-експедиторських та інших послуг, пов’язаних з організацією та забезпеченням перевезень експортних, імпортних, транзитних, каботажних та інших вантажів; надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів, річковим, морським та автомобільним транспортом у міжнародному та внутрішньому сполученні; зберігання вантажів та здійснення складських операцій; здійснення бункеровочних, буксировочних операцій; агентування та обслуговування суден, надання послуг суднам в порту та на підходах до нього; посередницька діяльність і діяльність пов'язана з послугами митного брокера; створення та експлуатація митних (консигнаційних) складів; здійснення всіх видів і форм зовнішньоекономічної діяльності, щодо реалізації мети та напрямків діяльності порту в порядку, визначеному законодавством України; доставки на судна і зняття з суден лоцманів, прикордон-нарядів, екіпажу та членів їх сімей, представників перевіряючих органів, а також продовольства і матеріально-технічного забезпечення; швартування та відшвартування морських та річкових суден; розміщення, встановлення, експлуатації, зберігання, використання будь-яких суден, транспортних засобів, знарядь і механізмів, засобів портової механізації, транспорту і флоту; проведення технічних оглядів і обстежень, спостережень з використанням засобів вимірювання, усунення незначних несправностей, забезпечення встановленого режиму експлуатації, а також мати в будь-який час право доступу, входу і виходу, проведення земляних робіт, прокладання, будівництва, встановлення, експлуатації, охорони, обслуговування, інспектування, патрулювання, вилучення, заміни, перебудови та проведення інших операцій, що пов'язані з належним виконанням сервітуарієм своєї діяльності; вчинення інших дій, що можуть бути необхідними для забезпечення діяльності сервітуарія у зв'язку із зазначеним вище.

За приписами п.п. 3.1.1., 3.2.1. договору сервітутонадавач зобов’язався надати у користування сервітуарію об'єкт сервітуту у відповідності до умов цього договору та вимог діючого законодавства України та має право своєчасно отримувати ставку сервітуту у розмірі та порядку встановленому у цьому договорі.

Відповідно до п. 3.4.2. договору сервітуарій зобов’язався своєчасно сплачувати ставку сервітуту в порядку та розмірі, що передбачені цим договором за весь час фактичного користування об’єктом сервітуту.

За змістом п. 4.1. договору плата за сервітут розраховується відповідно до наказу ДП “Адміністрація морських портів України” від 12.06.2013р. №6 “Про встановлення механізму визначення плати за сервітут на причали (причальну інфраструктуру), що знаходяться на балансі ДП “Адміністрація морських портів України”.

У пункті 4.2. договору сторони домовились встановити щомісячну плату за сервітут, зазначену в додатку № 2, який є невід'ємною частиною даного договору.

Згідно з п.п. 4.3., 4.5 договору сервітуарій здійснює оплату рахунків сервітутонадавача шляхом банківського переказу грошових коштів сервітуарія на поточний рахунок сервітутонадавача, протягом 10 (десяти) робочих днів з дати отримання виставленого сервітутонадавачем рахунку. Зміна розміру плати за сервітут та порядку її сплати здійснюється шляхом внесення змін до цього договору з обов'язковим укладання сторонами додаткових угод.

В п. 5 договору передбачено, що сторони несуть відповідальність за невиконання або неналежне виконання своїх зобов’язань за цим договором на умовах, викладених у цьому договорі, і відповідно до вимог чинного законодавства України.

За приписами п. 7.1. договору, останній набирає чинності з дня його підписання та скріплення печатками уповноваженими особами обох сторін і діє до 31.12.2013р., але в будь-якому разі до повного виконання сторонами своїх зобов’язань за ним. Сторони домовились, що відповідно до ст. 631 Цивільного кодексу України умови цього договору розповсюджуються на їх взаємовідносини, які виникли між ними до його укладення, а саме з 13.06.2013р.

Невід'ємною частиною цього договору є: додаток № 1 „Перелік нерухомого майна щодо якого встановлено сервітут (об'єкт сервітуту)”, відповідно до якого сторонами встановлено перелік об'єктів сервітуту, а саме: причали № 3-8, 12-14, 16-26, причал флоту портового; додаток № 2 „Розрахунок плати за сервітут”, згідно з яким сторонами погоджено розрахунок плати за сервітут за період з червня по грудень 2013 р.

Додатковою угодою № 1 від 02.12.2013 р. до договору від 15.07.2013 р. про встановлення сервітуту № 08-П/90/1-Р додаток № 2 викладено в іншій редакції, а саме: щомісячна плата за сервітутом на 2013 рік залишається незмінною. За порушення строків здійснення оплати за сервітут, сервітутонадавач має право розрахувати та стягнути з сервітуарія пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла на момент порушення строків здійснення оплати, за кожен день прострочення порушення здійснення оплати.

Додатковою угодою № 2 від 26.12.2013 р. до договору від 15.07.2013 р. про встановлення сервітуту № 08-П/90/1-Р продовжено термін дії договору до 31.12.2014 р., додаток № 1 викладено в іншій редакції, а саме: з переліку об’єктів виключено причали №3 та причал флоту портового, які є допоміжними і не використовувались для навантажувально-розвантажувальних робіт), додаток № 2 викладено в іншій редакції, а саме: встановлено плату за сервітут та 2014 р. розраховується відповідно до наказів Адміністрації морських портів України від 12.06.2013 р. № 6 та від 20.12.2013 р. № 281.

Згідно зі ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини.

Частина 1 статті 202 ЦК України визначає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

При цьому за правилами статті 14 Цивільного кодексу України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

Відповідно до статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Ч. 1 ст. 173 ГК України встановлено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Частиною 1 ст. 174 ГК України встановлено, що господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Згідно з частиною 1 статті 175 ГК України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною 1 статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

У п. 2 ч. 1 ст. 395 Цивільного кодексу України визначено, що речовими правами на чуже майно є право користування (сервітут).

За змістом ст. 401 Цивільного кодексу України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Частиною 1 ст. 402 Цивільного кодексу України встановлено, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Відповідно до ст. 403 Цивільного кодексу України сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут не підлягає відчуженню. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном.

Проаналізувавши зміст договору про встановлення сервітуту, суд вважає, що сторони досягли згоди з усіх умов і спірний договір без будь-яких зауважень підписано повноваженими представниками сторін: ДП “Адміністрація морських портів України” в особі Ізмаїльської філії ДП “Адміністрація морських портів України” (Адміністрація Ізмаїльського морського порту) та ДП “Ізмаїльський морський торговельний порт”, а також завірено печатками сторін. Договір від 15.07.2013р. про встановлення сервітуту №08-П/90/1-Р недійсним не визнавався. Також судом не встановлені випадки припинення договору від 15.07.2013р. про встановлення сервітуту №08-П/90/1-Р, визначені ст. 406 Цивільного кодексу України, а саме: сервітут не припинявся, зокрема, у разі відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут, строк, на який було встановлено сервітут не сплив; обставини, які були підставою для встановлення сервітуту не припинені. За рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення сервітут також не припинявся.

Так, укладений між сторонами по справі договір про встановлення сервітуту є підставою для виникнення у сторін за цим договором зобов'язань відповідно до ст.ст. 11, 202, 509 ЦК України, і згідно ст. 629 ЦК України є обов'язковим для виконання його сторонами.

В силу ч. 1 ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. При цьому до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України).

Як випливає з матеріалів справи, ДП “Адміністрація морських портів України” на виконання умов договору про встановлення сервітуту від 15.07.2013р. №08-П/90/1-Р виконало у повному обсязі та виставило ДП “Ізмаїльський морський торговельний порт” рахунки до оплати (використання причалу) на загальну суму 3352452,37 грн., а саме: № 1/01 від 31.07.2013 р. на суму 304767,04 грн. (за червень 2013 р.); № 2/01 від 31.07.2013 р. на суму 507945,06 грн. (за липень 2013 р.); № 3/01 від 30.08.2013 р. на суму 3,62 грн. (доплата за червень-липень 2013 р.); № 4/01 від 30.08.2013 р. на суму 507947,33 грн. (за серпень 2013 р.); № 5/01 від 30.09.2013 р. на суму 507947,33 грн. (за вересень 2013 р.); № 6/01 від 28.11.2013 р. на суму 507947,33 грн. (за листопад 2013 р.); № 7/01 від 31.10.2013 р. на суму 507947,33 грн. (за жовтень 2013 р.); № 8/01 від 30.12.2013 р. на суму 507947,33 грн. (за грудень 2013 р.).

Разом із вказаними рахунками позивач направив відповідачу по два примірники актів приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг) до кожного з рахунків (складання яких умовами договору взагалі не передбачено) та податкові накладні згідно вимог чинного законодавства України, отримання яких відповідачем підтверджується відмітками уповноваженої посадової особи відповідача на поштових повідомленнях.

Однак, зазначені документи повернуто відповідачем на адресу позивача без акцепту, виставлені рахунки не оплачені із посиланням на відсутність підстав для задоволення вимог позивача, оскільки на думку відповідача, до проведення ДП „АМПУ” реєстрації права користування (сервітуту) у ДП „ІЗМ МТП” були відсутні правові підстави для оплати рахунків по договору та підписання актів приймання-передачі робіт (наданих послуг).

За ствердженнями позивача, причали відповідачем фактично використовувалися для здійснення своєї статутної діяльності, про що свідчать листи відповідача від 16.12.2014 р. вих. № 17/144/390 та від 01.04.2015 р. вих. № 17/30-1/18-1 (а.с. 30-31), в яких зазначено обсяг перевалених ним вантажів (в тому числі тих, що є об'єктами сервітуту) та період їх використання. Таким чином, на думку позивача, зазначене свідчить про реалізацію відповідачем наданого договором права використання об'єкту сервітуту або його частини у власній господарській діяльності як сервітуарієм (п. 2.1. договору), та, як наслідок, виконання Адміністрацією взятих на себе зобов'язань щодо надання йому в користування об'єкту сервітуту у відповідності до умов цього договору (п. 3.2.1. договору). Виходячи з цього, позивач вказує на односторонню відмову відповідача від виконання своїх зобов'язань за договором, що стало підставою для звернення позивача з позовом до суду про стягнення з відповідача заборгованості в розмірі 3352452,37 грн. (справа № 916/871/14).

Рішенням господарського суду Одеської області від 26.05.2014 р. по справі № 916/871/14, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 28.08.2014р., позов було задоволено. На виконання судових рішень по вказаній справі відповідачем здійснено оплату боргу на суму 500000,00 грн. згідно платіжного доручення № 1374 від 15.09.2014 р. Однак, в подальшому постановою Вищого господарського суду України від 08.10.2014р. рішення та постанову скасовано, справу передано на новий розгляд до місцевого господарського суду.

Під час нового розгляду вказаної справи № 916/871/14 господарським судом Одеської області було прийнято рішення від 14.04.2015 р., яким позов задоволено частково, стягнуто з відповідача на користь позивача 2852452,00 грн. основного боргу та 67049,00 грн. судового збору; в частині стягнення 500000,00 грн. провадження у справі припинено по п. 1-1 ст. 80 ГПК України. Вказане рішення було залишено без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 04.06.2015 р. На виконання вказаних судових рішень по справі № 916/871/14 відповідач здійснив оплату боргу на суму 2852452,00 грн. згідно платіжного доручення № 218 від 15.06.2015 р. Між тим постановою Вищого господарського суду України від 24.09.2015 р. вказані рішення та постанову ОАГС скасовано, справу передано на новий розгляд до місцевого господарського суду.

За результатами перегляду рішення господарського суду Одеської області від 22.02.2016 р. Одеським апеляційним господарським судом 26.05.2016 р. було прийнято постанову у справі № 916/871/14 про часткове задоволення позову, а саме: стягнуто з відповідача на користь позивача 2852452,00 грн. основного боргу та 67049,00 грн. судового збору; в частині стягнення 500000,00 грн. провадження у справі припинено по п. 1-1 ст. 80 ГПК України. Вказана постанова суду апеляційної інстанції є чинною. При цьому судом апеляційної інстанції під час розгляду справи також встановлено, що сторонами досягнуто згоди з усіх істотних умов наявного чинного договору, який не є нікчемним та недійсним у встановленому законом порядку не визнавався, при цьому фактичне користування об'єктом відбувалось, що не заперечується сторонами, а тому вказаний договір повинен виконуватись сторонами належним чином відповідно до ст. 526 ЦК України. Посилання відповідача на те, що позивачем не здійснено державну реєстрацію права власності ДП “Адміністрація морських портів України” на об'єкт сервітуту за договором від 15.07.2013р. про встановлення сервітуту №08-П/90/1-Р не спростовують наведеного, а тому не можуть бути підставами для відмови у позові. Крім того, судом зазначено, що під час розгляду справи об’єкти договору про встановлення сервітуту від 15.07.2013р. №08-П/90/1-Р знаходились на стадії реєстрації (крім причалу №17 або №18), яка вже завершена, про що свідчать, зокрема, витяги з реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно ч. 3 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Таким чином, з огляду на приписи ч. 3 ст. 35 ГПК України обставини щодо обов’язковості виконання відповідачем умов договору та сплати за сервітут на підставі виставлених рахунків є встановленими, тому вказані обставини доведенню у даній справі не підлягають.

Наразі суд зазначає, що відсутність реєстрації права сервітуту не тягне за собою недійсність договору сервітуту, оскільки чинне законодавство не ставить за умову дійсність договору реєстрацію саме договору, а не права, яке виникло на підставі договору.

Відтак, суд, враховуючи принцип свободи договору (виключення з якого прямо передбачені законом), а також визначений законодавцем підхід до визнання договору укладеним, з огляду на відсутність тотожності у правовому змісті термінів “правочин” та “право”, “сервітут” і “земельний сервітут”, встановивши досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов наявного чинного договору, який не є нікчемним та недійсним у встановленому законом порядку не визнавався, з’ясувавши зміст договору та фактичні обставини виконання сторонами договірних зобов’язань, а також з’ясувавши існування у відповідача заборгованості, за відсутності у чинному законодавстві України приписів щодо обов’язковості державної реєстрації договору, доходить до висновку щодо укладення договору та неналежного виконання відповідачем договірних зобов’язань.

Посилання відповідача на приписи Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” в частині державної реєстрації права користування (сервітуту) не спростовують наведеного, а відтак не приймаються до уваги суду.

Наразі позивачем згідно заявленого позову у даній справі розраховано та заявлено до стягнення суму інфляційного збільшення заборгованості за весь період прострочення оплати в розмірі 2196881,87 грн. та 3% річних за користування належними позивачу грошовими коштами у розмірі 149022,20 грн., а також пеню в розмірі 236269,26 грн.

Між тим за приписами п. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Так, у відповідності з п. 3.4.2 договору відповідач як сервітуарій зобов’язався своєчасно сплачувати ставку сервітуту в порядку та розмірі, що передбачені цим договором за весь час фактичного користування об’єктом сервітуту. За умовами п. 4.3 договору відповідач мав здійснювати оплату рахунків сервітутонадавача шляхом банківського переказу грошових коштів сервітуарія на поточний рахунок сервітутонадавача, протягом 10 робочих днів з дати отримання виставленого сервітутонадавачем рахунку.

Як вбачається з матеріалів справи, рахунки № 1/01 від 31.07.2013 р. на суму 304767,04 грн. (за червень 2013 р.), № 2/01 від 31.07.2013 р. на суму 507945,06 грн. (за липень 2013 р.); № 4/01 від 30.08.2013 р. на суму 507947,33 грн. (за серпень 2013 р.) отримано відповідачем 10.09.2013 р.; рахунок № 3/01 від 30.08.2013 р. на суму 3,62 грн. (доплата за червень-липень 2013 р.) – 30.08.2013 р.; № 5/01 від 30.09.2013 р. на суму 507947,33 грн. (за вересень 2013 р.) – 09.102.013 р.; № 7/01 від 31.10.2013 р. на суму 507947,33 грн. (за жовтень 2013 р.) – 06.11.2013 р.; № 6/01 від 28.11.2013 р. на суму 507947,33 грн. (за листопад 2013 р.) – 16.12.2013 р.; № 8/01 від 30.12.2013 р. на суму 507947,33 грн. (за грудень 2013 р.). – 13.01.2014 р. Факт отримання відповідачем рахунків на оплату не оспорюється відповідачем, як і здійснення оплати боргу після спливу встановленого умовами договору строку на оплату, а саме вже під час вирішення спору про стягнення основного боргу в межах справи № 916/871/14, зокрема 15.09.2014 р. - 500000,00 грн. (платіжне доручення № 1374), 15.06.2015 р. – 2852452,00 грн. (платіжне доручення № 218).

Невиконання зобов’язання або виконання зобов’язання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання), що мало місце у даному випадку (несвоєчасна оплата) згідно ст. 610 Цивільного кодексу України є порушенням зобов'язання, зокрема з боку відповідача.

Ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України визначено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов’язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Тобто, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він або взагалі не приступив до виконання зобов'язання, або якщо він не виконав зобов'язання в межах встановленого в договорі чи законі строку.

Відповідно до п. 5.1 договору сторони несуть відповідальність за невиконання або неналежне виконання своїх зобов’язань за цим договором на умовах, викладених у цьому договорі, і відповідно до вимог чинного законодавства України.

Пунктом 5.2 договору передбачено, що за порушення строків здійснення оплати за сервітут, передбачених цим договором, сервітуарій сплачує сервітутонадавачу пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла на момент порушення строків здійснення оплати, за кожен день прострочення порушення здійснення оплати.

Як передбачено частиною 1 ст. 548 Цивільного кодексу України, виконання зобов’язання (основного зобов’язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом. В силу ч. 1 ст. 546 Цивільного кодексу України виконання зобов’язання може забезпечуватися, зокрема, неустойкою (штраф, пеня).

Згідно положень ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

За приписами ч. 1 ст. 624 Цивільного кодексу України, якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків.

Крім того, згідно ч. 2 ст. 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 229 Господарського кодексу України учасник господарських відносин у разі порушення ним грошового зобов'язання не звільняється від відповідальності через неможливість виконання і зобов'язаний відшкодувати збитки, завдані невиконанням зобов'язання, а також сплатити штрафні санкції відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом та іншими законами.

Частиною 2 ст. 218 Господарського Кодексу України учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності.

Ч. 1, 2, 4 ст. 217 Господарського кодексу України передбачають, що господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції. Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин.

В силу положень ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано (ч. 6 ст. 232 ГК України).

Згідно з ч. 6 ст. 231 та ч. 2 ст. 343 Господарського кодексу України штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором; платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Відповідно до ст.ст. 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін; розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Як роз'яснено в п. 2.9 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", за приписом ст. 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" та ч. 2 ст. 343 ГК України розмір пені за прострочку платежу не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня; якщо в укладеному сторонами договорі зазначено вищий розмір пені, ніж передбачений у цій нормі, застосуванню підлягає пеня в розмірі згаданої подвійної облікової ставки.

Отже, яким би способом не визначався в договорі розмір пені, він не може перевищувати той розмір, який установлено законом як граничний, тобто за прострочення платежу за договором може бути стягнуто лише пеню, сума якої не перевищує ту, що обчислено на підставі подвійної облікової ставки Національного банку України.

Як випливає зі змісту заяви про збільшення розміру позовних вимог, позивач нарахував пеню на суму боргу по кожному рахунку окремо, виходячи з облікової ставки НБУ, а саме:

- за період з 25.09.2013 р. по 24.03.2014 р. (181 дн.) по рахункам від 31.07.2013 р. № 1/01 і № 2/01, від 10.09.2013 р. № 3/01, від 30.08.2013 р. № 4/01, що складає 19647,04 грн., 32745,06 грн., 0,23 грн., 32745,21 грн. відповідно.;

- за період з 24.10.2013 р. по 14.04.2014 р. (173 дн.) та з 15.04.2014 р. по 23.04.2014 р. (9 дн.) по рахунку № 5/01 від 30.09.2013 р., що складає 33677,61 грн.;

- за період з 21.11.2013 р. по 14.04.2014 р. (145 дн.) та з 15.04.2014 р. по 20.05.2014 р. (36 дн.) по рахунку № 7/01 від 31.10.2013 р., що складає 35751,14 грн.;

- за період з 31.12.2013 р. по 14.04.2014 р. (105 дн) та з 15.04.2014 р. по 30.06.2014 р. (77 дн.) по рахунку № 06/01 від 28.11.2013 р., що складає 39355,48 грн.;

- за період з 28.01.2014 р. по 14.04.2014 р. (77 дн.), з 15.04.2014 р. по 16.07.2014 р. (93 дн.) та з 17.07.2014 р. по 27.07.2014 р. (11 дн.) по рахунку № 08/01 від 30.12.2013 р., що складає 42347,50 грн.

Таким чином, загальна сума нарахованої пені за несплату відповідачем виставлених рахунків складає 236269,26 грн.

При цьому слід зазначити, що відповідачем не оспорено здійснений позивачем розрахунок вказаної суми пені, але відповідач, заперечуючи проти вимог про стягнення пені, заявив про пропуск позивачем строку позовної давності для заявлення цих вимог.

Згідно із статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 253 ЦК України передбачено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Загальна позовна давність установлюється відповідно до статті 257 ЦК України тривалістю у три роки.

Частинами третьою, четвертою, п’ятою статті 267 ЦК України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Так, позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску строку позовної давності.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення (п. 2.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013р. "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів").

Враховуючи те, що судом встановлено порушення прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду із заявленим позовом, та з огляду на заявлення відповідачем про застосування строку позовної давності, відповідно є підстави для застосування позовної давності до заявлених позивачем вимог про стягнення пені.

Ч. 5 ст. 261 Цивільного кодексу України передбачено, що за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

За змістом пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України щодо вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) передбачено спеціальну позовну давність в один рік.

Порядок обчислення позовної давності в силу вимог частини другої статті 260 ЦК України не може бути змінений за домовленістю сторін.

Враховуючи викладене, суд вважає правильним нарахування пені за шість місяців, визначених частиною шостою статті 232 ГК України, право на стягнення якої може бути заявлено в межах передбаченого пунктом 1 частини другої статті 258 ЦК України річного строку позовної давності.

Як вказано в п. 4.2 Постанові Пленуму ВГСУ від 29 травня 2013 року N 10 „Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів”, у зобов'язальних правовідносинах, в яких визначено строк виконання зобов'язання, перебіг позовної давності починається з дня, наступного за останнім днем, у який відповідне зобов'язання мало бути виконане. Якщо відповідно до чинного законодавства або договору неустойка (пеня) підлягає стягненню за кожний день прострочення виконання зобов'язання, позовну давність необхідно обчислювати щодо кожного дня окремо за попередній рік до дня подання позову, якщо інший період не встановлено законом або угодою сторін (п. 4.3).

Згідно п. 4.4.2 вказаної Постанови Пленуму ВГСУ з урахуванням положення частини четвертої статті 51 ГПК днем подання позову слід вважати дату поштового штемпеля підприємства зв'язку, через яке надсилається позовна заява (а в разі подання її безпосередньо до господарського суду - дату реєстрації цієї заяви в канцелярії суду).

Так, пред’явлений позивачем позов вважається поданим до суду 17.09.2015 р. (відповідно до поштового штемпеля відділення Укрпошти), а вимоги про стягнення нарахованої пені заявлені 25.11.2015 р. згідно заяви про збільшення позовних вимог. В свою чергу з огляду на вказане, суд доходить до висновку про сплив строку позовної давності по заявленим вимогам щодо стягнення пені, яка нарахована у період з 25.09.2013 р. по 27.07.2014 р., адже такі вимоги позивач мав заявити не пізніше 27.07.2015 р.

До того ж слід зазначити, що визнання боржником основного боргу, в тому числі і його сплата, саме по собі не є доказом визнання ним також і додаткових вимог кредитора (зокрема, неустойки, процентів за користування коштами), а так само й вимог щодо відшкодування збитків, а відтак не може вважатися перериванням перебігу позовної давності за зазначеними вимогами. В свою сплата відповідачем основної суми боргу по договору не свідчить про визнання відповідачем боргу по нарахованій пені. Поважних причин пропущення строку позовної давності для звернення до суду із вимогами про стягнення нарахованої пені за вказаний період прострочення позивачем не наведено.

Відповідно до п. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Таким чином, враховуючи те, що строк позовної давності по заявленим вимогам щодо стягнення з відповідача нарахованої пені в сумі 236269,26 грн. сплинув, вказані вимоги позивача не підлягають задоволенню судом.

Щодо вимог позивача про стягнення з відповідача 3% річних та інфляційних втрат суд зазначає наступне.

Виходячи з системного аналізу законодавства, обов'язок боржника сплатити кредитору суму боргу з нарахуванням процентів річних та відшкодувати кредитору спричинені інфляцією збитки випливає з вимог ст. 625 ЦК України.

Зокрема, частиною другою статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Оскільки відповідач свої зобов'язання щодо оплати наданих йому позивачем послуг з перевантаження експортних вантажів не виконав у встановлений договором строк, то відповідно відповідач вважається таким, що прострочив виконання зобов'язання, що в свою чергу тягне за собою відповідні правові наслідки.

При цьому застосування положень частини другої названої статті не передбачає наявність вини боржника, оскільки згідно частини першої цієї ж статті боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Наразі слід зазначити, що згідно положень ЦК проценти річних є самостійною формою цивільно-правової відповідальності за порушення грошових зобов'язань та можуть стягуватися поряд із пенею. Так, розмір таких процентів річних може бути визначений сторонами в договорі. З огляду на те, що в укладеному сторонами по справі договорі про встановлення сервітуту № 08-П/90/1-Р не встановлено іншого відсотку річних, відповідно сплаті підлягають саме 3% річних від простроченої суми за весь час прострочення.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням процентів є способом захисту його майнового права та інтересу, суть якого полягає в отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Тим більш відповідачем не спростовано факт того, що при виконанні укладеного з позивачем договору з боку відповідача мало місце прострочення виконання зобов’язань щодо внесення плати за сервітут, що в свою чергу є порушенням зобов’язання. Слід зазначити, що виходячи з положень ст. 625 ЦК України, право кредитора на стягнення 3% річних та інфляційних втрат не залежить від моменту пред’явлення вимоги про таке стягнення (до моменту погашення боргу або після цього). Зазначена норма не обмежує права кредитора звернутися до суду за захистом свого права, якщо грошове зобов'язання не виконується й після вирішення судом питання про стягнення основного боргу. При цьому визначальним є наявність факту порушення боржником строків виконання грошового зобов’язання. Таким чином, право кредитора на стягнення 3% річних та інфляційних втрат може бути реалізовано у будь-який момент при наявності вищезазначених вимог, передбачених законодавством.

Враховуючи вищенаведене та несвоєчасне виконання відповідачем зобов’язання щодо оплати виставлених рахунків за сервітут по спірному договору № 08-П/90/1-Р, суд вважає, що позивачем цілком правомірно нараховано відповідачу 3% річних на відповідну суму боргу по кожному рахунку за весь період прострочення. Однак, перевіривши здійснений позивачем розрахунок 3% річних, судом встановлено, що при розрахунку розміру 3% річних позивачем помилково включено у період прострочення день фактичної оплати.

Відповідно до абз.1 п.1.9 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 р. "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" день фактичної сплати суми заборгованості не включається в період часу, за який здійснюється стягнення інфляційних нарахувань та пені.

При цьому, річні проценти, так само як і інфляційні втрати на суму боргу, входять до складу грошового зобов'язання.

Так, суд вважає вірним невключення дня фактичної оплати заборгованості до часу прострочення виконання грошового зобов'язання при здійсненні розрахунку суми 3 % річних, оскільки відповідний розрахунок здійснюється у днях, протягом яких не виконувалось (неналежно виконувалось) грошове зобов'язання. День фактичної оплати заборгованості не може вважатись днем, протягом якого не виконувалось грошове зобов'язання. Аналогічна правова позиція викладена ВГСУ в постанові від 12.03.2015 р. у справі № 904/7361/14.

Як вказано в п. 1.12 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 р., з огляду на вимоги частини першої статті 4-7 і ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Відтак, судом здійснено перерахунок 3% річних на суму боргу по кожному рахунку, виключивши з наданого позивачем розрахунку 3% річних день фактичної плати за сервітут, зокрема:

- на суму боргу в розмірі 304767,04 грн. по рахунку № 1/01 від 31.07.2013 р. за період з 27.09.2013 р. по 14.09.2014 р. (353 дн.), що склали 8842,42 грн. (304767,04 грн. /100% х 3%/365 дн. х 353 дн.);

- на суму боргу в розмірі 507945,06 грн. по рахунку № 2/01 від 31.07.2013 р. за період з 27.09.2013 р. по 14.09.2014 р. (353 дн.), що склали 14737,36 грн. (507945,06 грн. /100% х 3%/365 дн. х 353 дн.);

- на суму боргу в розмірі 312712,10 грн. по рахунку № 2/01 від 31.07.2013 р. за період з 15.09.2014 р. по 14.06.2015 р. (273 дн.), що склали 7016,75 грн. (312712,10 грн./100% х 3%/365 дн. х 273 дн.);

- на суму боргу в розмірі 3,62 грн. по рахунку № 3/01 від 30.08.2013 р. за період з 27.09.2013 р. по 14.06.2015 р. (626 дн.), що склали 0,19 грн. (3,62 грн. /100% х 3%/365 дн. х 626 дн.);

- на суму боргу в розмірі 507947,33 грн. по рахунку № 4/01 від 30.08.2013 р. за період з 27.09.2013 р. по 14.06.2015 р. (626 дн.), що склали 26134,93 грн. (507947,33 грн. /100% х 3%/365 дн. х 626 дн.);

- на суму боргу в розмірі 507947,33 грн. по рахунку № 5/01 від 30.09.2013 р. за період з 24.10.2013 р. по 14.06.2015 р. (599 дн.), що склали 25007,71 грн. (507947,33 грн./ 100% х 3%/365 дн. х 599 дн.);

- на суму боргу в розмірі 507947,33 грн. по рахунку № 7/01 від 31.10.2013 р. за період з 21.11.2013 р. по 14.06.2015 р. (571 дн.), що склали 23838,73 грн. (507947,33 грн./ 100% х 3%/365 дн. х 571 дн.);

- на суму боргу в розмірі 507947,33 грн. по рахунку № 6/01 від 28.11.2013 р. за період з 31.12.2013 р. по 14.06.2015 р. (531 дн.), що склали 22168,77 грн. (507947,33 грн./ 100% х 3%/365 дн. х 531 дн.);

- на суму боргу в розмірі 507947,33 грн. по рахунку № 8/01 від 30.12.2013 р. за період з 28.01.2014 р. по 14.06.2014 р. (503 дн.), що склали 20999,80 грн. (507947,33 грн./100% х 3%/365 дн. х 503 дн.);

Отже, з відповідача підлягає стягненню загальна сума 3% річних в розмірі 148746,66 грн. При цьому суд доходить до висновку про необґрунтованість позовних вимог в частині заявлених до стягнення 275,54 грн. 3% річних (149022,20 грн. – 148746,66 грн.).

Щодо нарахування позивачем інфляційних втрат суд зазначає наступне.

Так, індекс інфляції це додаткова сума, яка сплачується боржником і за своєю правовою природою є самостійним засобом захисту цивільного права кредитора у грошових зобов'язань і спрямована на відшкодування його збитків, заподіяних знеціненням грошових коштів внаслідок інфляційних процесів в державі. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Державною службою статистики України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто зменшення купівельної спроможності гривні.

Згідно листа Вищого господарського суду України від 17.07.2012 р. № 01-06/928/2012 "Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права" сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якийсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція) (Постанова Вищого господарського суду України від 05.04.2011 р. N 23/466 та лист Верховного Суду України "Рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ" від 03.04.97р. N 62-97р).

При застосуванні індексу інфляції слід мати на увазі, що індекс розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць і здійснюється шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. При цьому сума боргу, яка сплачується з 1 по 15 день відповідного місяця, індексується з врахуванням цього місяця, а якщо сума боргу сплачується з 16 по 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця. Аналогічно, якщо погашення заборгованості здійснено з 1 по 15 день відповідного місяця, інфляційні втрати розраховуються без врахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 день місяця, то інфляційні втрати розраховуються з врахуванням даного місяця (Постанова Вищого господарського суду України від 01.02.2012 р. N 52/30).

У п. 3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" № 14 від 17.12.2013 р. зазначено, що інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов’язання. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Враховуючи викладене, суд зазначає, що факт знецінення або незнецінення грошових коштів і відповідно обґрунтованість заявлених до стягнення збитків від інфляції необхідно встановлювати на момент звернення до суду з позовом про таке стягнення та ухвалення по ньому судового рішення.

З огляду на вказане та з урахуванням Рекомендацій Верховного Суду України щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, викладених в листі від 03.04.1997 р. N 62-97р., судом було досліджено здійснений позивачем розрахунок інфляційних нарахувань в сумі 2196881,87 грн., що було додано до позову (а.с. 12 т. 1), та встановлено, що розрахунок інфляційних втрат здійснено з помилковим включенням до періоду прострочення дня оплати (аналогічно як в розрахунку 3% річних). Тому судом здійснено перерахунок інфляційних втрат, в результаті чого встановлено:

- на суму боргу в розмірі 304767,04 грн. по рахунку № 1/01 від 31.07.2013 р. за період з 27.09.2013 р. по 14.09.2014 р. розмір інфляційних збитків склав 43276,92 грн. (304767,04 грн. (сума боргу) х 1,142 (сукупний індекс інфляції) – 304767,04 грн.);

- на суму боргу 507945,06 грн. по рахунку № 2/01 від 31.07.2013 р. за період з 27.09.2013 р. по 14.09.2014 р. розмір інфляційних збитків склав 72128,20 грн. (507945,06 грн. (сума боргу) х 1,142 (сукупний індекс інфляції) – 507945,06 грн.);

- на суму боргу 312712,10 грн. по рахунку № 2/01 від 31.07.2013 р. за період з 15.09.2014 р. по 14.06.2015 р. розмір інфляційних збитків склав 171991,66 грн. (312712,10 грн. (сума боргу) х 1,550 (сукупний індекс інфляції) – 312712,10 грн.);

- на суму боргу 3,62 грн. по рахунку № 3/01 від 30.08.2013 р. за період з 27.09.2013 р. по 14.06.2015 р. розмір інфляційних збитків склав 2,78 грн. (3,62 грн. (сума боргу) х 1,769 (сукупний індекс інфляції) – 3,62 грн.);

- на суму боргу 507947,33 грн. по рахунку № 4/01 від 30.08.2013 р. за період з 27.09.2013 р. по 14.06.2015 р. розмір інфляційних збитків склав 390611,50 грн. (507947,33 грн. (сума боргу) х 1,769 (сукупний індекс інфляції) – 507947,33 грн.);

- на суму боргу 507947,33 грн. по рахунку № 5/01 від 30.09.2013 р. за період з 24.10.2013 р. по 14.06.2015 р. розмір інфляційних збитків склав 387055,87 грн. (507947,33 грн. (сума боргу) х 1,762 (сукупний індекс інфляції) – 507947,33 грн.);

- на суму боргу 507947,33 грн. по рахунку № 7/01 від 31.10.2013 р. за період з 21.11.2013 р. по 14.06.2015 р. розмір інфляційних збитків склав 385532,02 грн. (507947,33 грн. (сума боргу) х 1,759 (сукупний індекс інфляції) – 507947,33 грн.);

- на суму боргу 507947,33 грн. по рахунку № 6/01 від 28.11.2013 р. за період з 31.12.2013 р. по 14.06.2015 р. розмір інфляційних збитків склав 380960,50 грн. (507947,33 грн. (сума боргу) х 1,750 (сукупний індекс інфляції) – 507947,33 грн.);

- на суму боргу 507947,33 грн. по рахунку № 8/01 від 30.12.2013 р. за період з 28.01.2014 р. по 14.06.2015 р. розмір інфляційних збитків склав 379436,66 грн. (507947,33 грн. (сума боргу) х 1,747 (сукупний індекс інфляції) – 507947,33 грн.).

В свою чергу оскільки заявлена до стягнення сума інфляційних втрат 2196881,87 грн. є меншою, ніж вище розрахована судом в сумі 2210996,11 грн., та з огляду на те, що суд не може виходити за межі позовних вимог, відповідно підлягає стягненню сума інфляційних втрат, яка заявлена позивачем в розмірі 2196881,87 грн. Адже за приписами п. 2 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України суд має право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору, лише у разі наявності про це клопотання заінтересованої сторони. Так, в процесі розгляду позивачем не уточнювались та не змінювались позовні вимоги, також клопотання про застосування п. 2 ст. 83 ГПК позивачем не заявлялось.

Щодо клопотання відповідача про зменшення 3% річних та інфляційних втрат, враховуючи майновий стан підприємства, соціальну значущість ДП „ІЗМ МТП”, а також те, що останній сплатив суму основного боргу у повному обсязі, та з огляду на відсутність доказів настання негативних наслідків для позивача через відповідне прострочення відповідачем виконання зобов'язання, суд зазначає наступне.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 83 ГПК України, господарський суд, приймаючи рішення, має право зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання.

Також за змістом ч. 3 ст. 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Аналогічне положення міститься і в ст. 233 ГК України.

Із змісту вказаних положень законодавства вбачається, що господарський суд має право зменшувати у виняткових випадках саме розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання.

Однак, нарахування та сплата інфляційних втрат та 3% річних від простроченої суми не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті та який полягає у отриманні від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові, про що зазначалось вище. За таких обставин, суд доходить до висновку про відсутність підстав для задоволення вказаного клопотання відповідача, оскільки нормами чинного законодавства не передбачено можливості зменшення 3% річних та інфляційних втрат.

Відтак, загальна сума, що підлягає стягненню на користь позивача, становить 2345628,53 грн. (148746,66 грн. 3% річних + 2196881,87 грн. інфляції).

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно зі ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Вказані положення ЦК кореспондуються з положеннями ст. 20 ГК України.

Оцінюючи надані докази в сукупності, господарський суд вважає, що позовні вимоги Державного підприємства „Адміністрація морських портів України” в особі Ізмаїльської філії ДП „Адміністрація морських портів України” (адміністрація Ізмаїльського морського порту) частково обґрунтовані, відповідають частково фактичним обставинам справи та вимогам чинного законодавства, у зв’язку з чим підлягають частковому задоволенню.

У зв’язку з тим, що спір виник внаслідок неправомірних дій відповідача та рішення відбулось частково на користь позивача, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору, понесені позивачем за подачу позову, слід віднести за рахунок відповідача пропорційно задоволеним вимогам.

Керуючись ст.ст. 32, 33, 43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

В И Р І Ш И В:

1. Позов Державного підприємства „Адміністрація морських портів України” в особі Ізмаїльської філії ДП „Адміністрація морських портів України” (адміністрація Ізмаїльського морського порту) до Державного підприємства „Ізмаїльський морський торговельний порт” про стягнення 2582173,33 грн. задовольнити частково.

2. СТЯГНУТИ з Державного підприємства „Ізмаїльський морський торговельний порт” (68600, Одеська область, м. Ізмаїл, вул. Портова, 7; код ЄДРПОУ 01125815) на користь Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (01135, м. Київ, пр-т Перемоги, 14; код ЄДРПОУ 38727770) в особі Ізмаїльської філії ДП „Адміністрація морських портів України” (адміністрація Ізмаїльського морського порту) (68609, Одеська область, м. Ізмаїл, вул. Набережна Лукі Капікраяна, 4; код ЄДРПОУ 38728402) 3% річних в сумі 148746/сто сорок вісім тисяч сімсот сорок шість/грн. 66 коп., інфляційні втрати в сумі 2196881/два мільйона сто дев’яносто шість тисяч вісімсот вісімдесят одна/грн. 87 коп., витрати по сплаті судового збору в сумі 35184/тридцять п’ять тисяч сто вісімдесят чотири/грн. 43 коп.

3. В задоволенні решти частини позовних вимог Державного підприємства „Адміністрація морських портів України” в особі Ізмаїльської філії ДП „Адміністрація морських портів України” (адміністрація Ізмаїльського морського порту) до Державного підприємства „Ізмаїльський морський торговельний порт” відмовити.

Рішення господарського суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Одеського апеляційного господарського суду, яка подається через місцевий господарський суд протягом 10-денного строку з моменту складення та підписання повного тексту рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо не буде подано апеляційну скаргу. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повний текст рішення складено та підписано 12 липня 2016 р.

Суддя В.С. Петров