Ухвала суду № 58910466, 05.07.2016, Апеляційний суд Донецької області (м. Маріуполь)

22-ц/775/536/2016(м)

263/1563/16-ц

Номер провадження 22-ц/775/536/2016(м)

Головуючий у 1 інстанції Кірякова Н.П.

Категорія 19 Доповідач Гаврилова Г.Л.

У Х В А Л А

І м е н е м У к р а ї н и

05 липня 2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Донецької області у складі:

головуючого судді - Гаврилової Г.Л.

суддів - Бугрим Л.М., Сороки Г.П.

при секретарі - Гаркуша О.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Маріуполі справу за апеляційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Євролізинг Україна» на рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 17 березня 2016 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Євролізинг Україна» про захист прав споживачів та визнання договору недійсним,

В С Т А Н О В И Л А:

В лютому 2016 року позивач звернулась до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Євролізинг Україна» про захист прав споживачів та визнання договору недійсним. В позовній заяві зазначала, що 05.10.2015 року вона звернулась до ТОВ «Євролізинг Україна» з метою купівлі автомобіля «Renault Duster». відповідно до якого нею був здійснений платіж в сумі 100 000 гривень. Ретельно ознайомившись із текстом договору виявила введення в оману щодо ціни (замість погодженої ціни автомобіля 253 000 гривень в договорі зазначено 326 629 грн.), щодо правової природи договору (лізинг замість договору купівлі-продажу), щодо першого адміністративного платежу в 10% від предмета лізингу, який не передбачений Законом України «Про фінансовий лізинг» і за умовами договору був сплачений за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладання договору та не підлягає поверненню. Сплачені 100 000 грн. вважала частиною вартості автомобіля, тобто авансом, оскільки в іншому випадку не погодилась би на сплату такої винагороди за підготовку документів, яка явно не відповідає обсягу робіт. Також наголошувала на відсутності дозвільних документів (ліцензії) у відповідача як фінансової станови; на несправедливість умов договору та його недійсність згідно положень ст.ст. 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме: відсутність в договорі будь-яких положень щодо відповідальності лізингодавця та продавця за невиконання умов договору в тому числі за невиконання умов поставки самого предмету лізингу; встановлення жорстких обовязків позивача, тоді як надання послуги обумовлено лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця; надання продавцю права не повертати кошти на оплату ненаданої продукції у разі розірвання договору з ініціативи продавця. Всупереч вимогам ч.1 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів» після внесення оплати їй не був представлений для огляду товар. За змістом договору передбачено комісію по супроводженню договору, що є по суті іншими витратами лізингодавця, що безпосередньо повязані з виконанням договору лізингу. Договір не містить графіку покриття витрат, витрати лізингових платежів та їх обсяг сторони не погодили. Просила визнати договір фінансового лізингу № 002176 від 05.10.2015 року недійсним, із застосуванням наслідків недійсності правочину, тобто просила стягнути з відповідача на її користь сплачені нею кошти у розмірі 100 000 грн.

Рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 17 березня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним Договір № 002176 фінансового лізингу, укладений 05 жовтня 2015 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Євролізинг Україна». Застосовано наслідки недійсності правочину шляхом стягнення з ТОВ «Євролізинг Україна» на користь ОСОБА_1, грошові кошти у розмірі 100 000 грн. Стягнуто з ТОВ «Євролізинг Україна» у дохід держав судовий збір у розмірі 1 000 грн.

В апеляційній скарзі ТОВ «Євролізинг Україна», посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, на невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення скасувати і ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні даного позову, стягнути з ОСОБА_1 на користь відповідача витрати за подання апеляційної скарги.

Сторони , двічі в судове засідання не зявились,були повідомлені належним чином про час та місце розгляду справи шляхом направлення судових повісток, які отримані сторонами ( а с.125-128) та телефонограмм , які зареєстровані в журналі телефонограм апеляційного суду 14 червня 2016 року за №1377,1378 та 21 червня 2016 року (а.с.116-117).

Відповідно до положень ч.2 ст.305 ЦПК України апеляційний суд розглянув справу за відсутності осіб, що не зявились.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду, відповідно до ст.303 ЦПК України в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ТОВ «Євролізинг Україна» підлягає відхиленню з таких підстав.

Відповідно до ст.212 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що оспорюванний договір фінансового лізингу за своєю природою не відповідає принципу добросовісності та рівності сторін у договорі, його положення в цілому містять істотний дисбаланс прав та обовязків сторін договору на шкоду споживача, і є несправедливими, а тому відповідно до вимог ч.1 ст.215, ч.1 ст.203 ЦК України та ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» є підстави для визнання договору недійсним в цілому із застосуванням наслідків недійсності правочину.

Судова колегія погоджується з такими висновками суду.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 05.10.2015 року між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Євролізинг Україна» було укладено договір фінансового лізингу № 002176, з додатками, які є невід'ємними частинами договору, предметом якого є надання Лізингодавцем послуг, спрямованих на придбання предмету лізингу транспортного засобу (спеціального обладнання або механізмів) та передання його у користування Лізингоодержувачу на строк та на умовах передбачених цим договором.

Згідно із додатком №1 до договору, відповідач взяв на себе зобов'язання надати йому послуги, спрямовані на придбання предмету лізингу - транспортного засобу, автомобілю марки «RENAULT Duster», вартістю 12808,98 доларів США, що виходячи з курсу гривні на момент підписання договору у розмірі 25,50 грн. за один долар США, складає 326 629 грн., а позивач, як клієнт, зобовязався сплатити ТОВ «Євролізинг Україна» авансовий платіж у розмірі 50,00 % від вартості предмету лізингу у розмірі 6404,49 доларів США, адміністративний платіж у розмірі 10 % від вартості предмету лізингу, що складає 1280,90 доларів США, та комісію за передачу предмету лізингу у розмірі 3 % від вартості предмету лізингу, що складає 384,27 доларів США.

Згідно п.1.3 договору лізингодавець бере на себе зобовязання придбати предмет лізингу у власність (отримати право власності на предмет лізингу) та передати його у користування лізингоодержувачу на строк та умовах, передбачених цим договором.

Згідно банківської квитанції (а.с. 26,27) позивач 05 жовтня 2015 травня перерахував на поточний рахунок відповідача грошові кошти у сумі 100 000 грн. як авансовий платіж за договором фінансового лізингу.

Однак відповідачем в порушення умов договору в обумовлений строк предмет лізингу позивачу в користування переданий не був. Таким чином при укладенні Договору відповідач не мав на меті реального настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції умови спірного договору визнано несправедливими в порушення вимог закону, колегія суддів вважає безпідставними, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, пятою та шостою ст.203 ЦК України.

За правилами ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має відповідати його внутрішній волі (ч.ч.1,3).

Відносини, що виникають у звязку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг».

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною.

Так, за змістом ч.5 цієї норми у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір.

У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (ч.6 ст.18 Закону України).

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договорі із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживача.

Аналізуючи норму ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» можна дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі за наявності одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (п.6 ч.1 ст.3, ч.3 ст.509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обовязків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Застосовуючи цю норму, суди повинні визначити на підставі яких ознак, зазначених у ч.2 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів», кваліфікували умови договору несправедливими, і чи тягне несправедливість цих умов недійсність договору в цілому.

Така правова позиція висловлена Верховним Судом України у справі №6-40цс13 від 11 вересня 2013 року.

Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі Закон № 1023-XII). Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживачу.

За частиною третьою статті 18 Закону № 1023-XII несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобовязань, включаючи умови про взаємозалік, зобовязання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обовязків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця (пункти 2, 3); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у звязку з розірванням або невиконанням ним договору (пункт 4).

Така правова позиція висловлена Верховним Судом України у справі 6-330цс 16 від 08 червня 2016 року.

Судом встановлено, що сторони не погодили конкретного постачальника (продавця) автомобіля, остаточно не визначились з вартістю предмета лізингу.

Зокрема, у п.8.2 договору вказана погоджена сторонами вартість предмета лізингу, однак лише на момент укладання договору (12 888 Евро), яка за умовами договору може змінюватися у випадку зміни обмінного курсу Евро до української гривні або в разі зміни відпускної ціни транспортного засобу продавця (п.8.3 договору).

При цьому, зі змісту договору випливає, що лізингоодержувач в жодному разі не може вплинути на вибір продавця на підбір товару за вигідною для нього ціною. Таке обмеження лізингоодержувача та невизначеність з обсягом майбутніх лізингових платежів ставить позивача в повну залежність від відповідача, інтерес якого полягає в отриманні більшого прибутку від якомога дорожчого предмета лізингу.

Також із договору (п.1.1) та додатку № 1 до нього вбачається, що предмет фінансового лізингу належним чином не визначений, адже, відсутні технічні та індивідуальні характеристики транспортного засобу, модель, рік його випуску, продавець (постачальник), ціна у грошовій одиниці України.

При чому, у договорі лізингу вартість предмета лізингу становить 12 888 Евро ( пункт 8.2.), а ця ж вартість предмету лізингу в додатку № 1, яка є невідємною частиною до договору фінансового лізингу, визначена вже у грошової одиниці долар США, та становить 12808,98 доларів США, що виходячи з курсу гривні на момент підписання договору у розмірі 25,50 грн. за один долар США складає 326 629 грн.( а.с. 24)

У пункті 4.3 договору вказано, що разом з підписанням акту приймання-передачі лізингодавець передає лізингоодержувачу графік сплати лізингових платежів (план відшкодування або додаток №3 до даного договору), який сторони зобовязані підписати до моменту підписання акту приймання-передачі предмету лізингу.

Згідно пункту 12.1 договору лізингоодержзувач, який сплатив Адміністративний платіж , частково або повністю сплатив авансовий платіж та не отримав транспортний засіб має право розірвати даний договір. При цьому 40% авансового платежу утримується як штрафна санкція, а адміністративний платіж поверненню не підлягає.

Відповідно до п.3.2.7 договору лізингодавець має право в односторонньому порядку розірвати оспорюваний договір у випадку неможливості придбання предмета лізингу або відмови продавця здійснити продаж або поставку предмета лізингу та у разі не обрання предмета лізингу лізингоодержувчем протягом одного року. У такому випадку лізингодавець повертає лізингоодержувачу кошти за мінусом 40% від сплаченого лізингоодержувачем авансового платежу.

Таким чином, за невиконання договірного зобовязання лізингодавець не несе відповідальності перед лізингоодержувачем, а навпаки, одержує від останнього вигоду у розмірі 40% від сплаченого лізингоодержувачем авансового платежу та адміністративного платежу.

Така умова договору є несправедливою, як сама по собі, так і з огляду на те, що згідно п.12.1 цього договору наслідком розірвання договору з ініціативи лізингоодержувача, який не отримав транспортний засіб, є утримання з нього штрафу у розмірі 40% від сплаченого авансового платежу та неповернення йому усієї суми адміністративного платежу.

Отже, судом встановлено, що оспорюваний договір порушує принцип добросовісності, оскільки всупереч вимогам чинного законодавства встановлює істотні обмеження прав лізингоодержувача щодо розірвання договору, а умови договору про неповернення адміністративного платежу у випадку розірвання договору призводить до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін та наносять шкоду споживачеві.

Відповідно до п.10.1 оспорюваного договору лізинговим платежем є платіж, що сплачується кожного місяця лізингоодерджувачем на користь лізингодавця відповідно до графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів (додаток №3 договору). Кожен лізинговий платіж включає: відсотки (проценти) за користування обсягом фінансування в розмірі 23 % річних на залишок частини від обсягу фінансування; частину вартості предмета лізингу; комісію за супроводження договору у розмірі 7%.

Відповідно до п.10.4 договору у разі зміни вартості предмета лізингу з моменту укладання даного договору сторони домовились та беруть на себе зобовязання, до купівлі транспортного засобу підписати додаток №3 до договору із встановленням щомісячних платежів, які розраховуються із ціни транспортного засобу на момент купівлі.

Пунктами 1.7, 9.7 оспорюваного договору передбачено обовязок сплатити лізингоодержувачем до моменту передачі йому предмета лізингу (протягом 120 робочих днів) різниці до вже сплаченого авансового платежу.

В такий спосіб передбачено ймовірне подорожчання предмету лізингу. При цьому, не передбачено дій лізингодавця щодо повернення частини сплаченого авансового платежу лізингоодержувачу, як надмірно сплаченої суми у випадку придбання транспортного засобу за нижчою ціною, що не виключено в умовах нестабільності цінової політики.

Зміст спірного договору фінансового лізингу дає підстави прийти до висновку, що в договорі виключені та обмежені права лізингоодержувача як споживача стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обов'язків, передбачених договором та законом (стаття 12 договору відповідальність сторін), звужені обов'язки лізингодавця, які передбачені в Законі України «Про фінансовий лізинг», положеннях ЦК України, повністю виключена відповідальність лізингодавця за невиконання або неналежне виконання обов'язків щодо передачі предмета лізингу та передачі цієї речі належної якості, одночасно значно розширені права лізингодавця, які суперечать вимогам чинного законодавства.

Згідно пункту 1.4 договору, лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо. За вищенаведеними зобов'язаннями відповідає продавець.

Згідно пункту 1.5 лізінгодавець разом із продавцем солідарно відповідають перед лізінгоодержувачем виключно по зобовязанням щодо продажу предмета лізингу.

За змістом ст. 808 ЦК України, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію, тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу.

Таким чином, як встановлено судом першої інстанції, оскільки вибір продавця предмета лізингу за договором здійснює відповідач, так як в договорі лізингу відсутні будь-які відомості про продавця товару, його найменування та місцезнаходження, куди має завертатись споживач у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару, то п.1.4 договору, щодо усунення лізингодавця від відповідальності в частині якості, комплектності, справності та ін. суперечить положенням ст.808 ЦК України.

Отже, задовольняючи позов про визнання оспорюваного договору фінансового лізингу недійсним, суд першої інстанції вірно застосував положення ст.808 ЦК України, ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів, на підставі наданих сторонами доказів (ст.212 ЦПК України) дійшов вірного висновку, що при укладені договору був порушений принцип добросовісності, включені умови, які є несправедливими, мається дисбаланс між правами та обовязками сторін.

Даний висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеній 16 грудня 2015 року у справі №6-2766цс15, а також від 11 травня 2016 року у справі №6-65цс16, які відповідно до ст.360-7 ЦПК України є обовязковими для всіх судів України.

Відповідно до ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення судом першої інстанції постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги не спростовують його законності і обґрунтованості.

Підстав для його скасування з мотивів, наведених у апеляційній скарзі, не встановлено, у звязку з чим, остання підлягає відхиленню.

Керуючись ст.ст.303, 307, 308 ЦПК України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А:

апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Євролізинг Україна» відхилити.

Рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 17 березня 2016 року залишити без змін.

Ухвала суду набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Судді: Г.Л. Гаврилова

ОСОБА_2

ОСОБА_3