Рішення № 58908032, 06.07.2016, Хаджибейський районний суд міста Одеси (до 25.04.2025 - Малиновський районний суд м. Одеси)

МАЛИНОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ОСОБА_1

Справа №521/6472/16-ц

Пр. № 2/521/3168/16

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 липня 2016 року м. Одеса

Малиновський районний суд міста ОСОБА_1 в складі:

головуючого судді - Сегеди О.М.,

при секретарі - Зубковій Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті ОСОБА_1 цивільну справу за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» про визнання кредитного договору недійсним,

встановив:

У квітні 2016р. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до суду з зазначеним позовом до Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» (далі ПАТ «Альфа-Банк»), посилаючись на те, що 26 березня 2008р. між ОСОБА_2 та Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» (далі ВАТ «Сведбанк») був укладений кредитний договір №1501/0308/71-037, відповідно до умов якого банком надано ОСОБА_2 грошові кошти у вигляді кредиту в іноземній валюті в розмірі 95000,00 доларів США на строк по 25 березня 2033р. включно, за умови сплати процентів за користування кредитом в розмірі 11,9% річних на весь строк фактичного користування кредитом. Цільовим використанням кредиту є купівля ОСОБА_2 однокімнатної квартири АДРЕСА_1.

В забезпечення виконання основного зобовязання ОСОБА_2 за кредитним договором №1501/0308/71-037 від 26 березня 2008р., між ОСОБА_3 та ВАТ «Сведбанк» 26 березня 2008р. було укладено договір поруки № 1501/0308/71-037-Р-1, згідно якого останній на добровільних засадах взяв на себе зобовязання відповідати як солідарний боржник по зобовязанням ОСОБА_2, що виникають з умов кредитного договору №1501/0308/71-037 від 26 березня 2008р.

Зазначали, що 25 травня 2012р. відбулась заміна кредитора у зобовязанні внаслідок відступлення ПАТ «Сведбанк» своїх прав кредитора за даним договором новому кредитору, яким стало ПАТ «Дельта Банк», та 15 червня 2012 року ПАТ «Дельта Банк» відступив свої права кредитора за кредитним договором новому кредитору ПАТ «Альфа-Банк».

Позивачі зазначали, що спірний кредитний договір укладений з порушенням правил, що є обовязковими для сторін при його укладенні і виконанні, відповідно до вимог актів цивільного законодавства України і є повністю недійсним, з наступних підстав.

Всупереч вимогам чинного законодавства відповідач ні перед укладенням договору, ні протягом його дії не повідомив позивачів у письмовий формі про умови надання кредиту, та не надав у повному обсязі інформацію про умови кредитування.

Стверджували, що під час укладення спірного кредитного договору банк не надав ОСОБА_2 жодної інформації про можливість різкого і значного подорожчання кредиту через зміну курсу долара США до гривні, не надано інформацію про вірогідність і наслідки такого подорожчання.

В порушення чинного законодавства спірний договір не містить порядку зміни договору, який враховував би інтереси позичальника, не містить умови про порядок припинення договору, умов або правил, які б регулювали відповідальність банку за невиконання чи неналежне виконання його умов, а також суперечить законодавству України щодо використання іноземної валюти як засобу платежу на території України.

Окрім зазначеного, позивальнику чинним законодавством не було надано права здійснювати використання готівкової іноземної валюти при здійснені платежів за спірним договором та внесення плати за користування кредитом на користь банку шляхом внесення доларів США в касу банку.

Такими, що суперечать чинному законодавству є й окремі пункти спірного договору, а саме п.1.2., згідно якого під час укладення кредитного договору позичальник зобовязується сплатити супутні послуги та фіксовану плату за надання кредиту в розмірі 1% від суми кредиту; п.10.2, яким встановлено, що з методикою, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, повязаних з конвертацією з валютою платежу у валюту зобовязання під час погашення заборгованості за кредитом та відсотками за користування ним, позичальник ознайомлений, як такі, що не відповідають Правилам надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затвердженим постановою НБУ від 10 травня 2007 року.

Позивачі зазначали, що усі вказані порушення, що містяться у кредитному договорі №1501/0308/71-037 від 26 березня 2008р., призводять до порушення їх прав.

Посилаючись на вищевикладене позивачі просили суд винести рішення, яким визнати кредитний договір №1501/0308/71-037 від 26 березня 2008р., недійсним.

Позивачі у судове засідання не зявились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином. Позивачка ОСОБА_4 надала до суду заяву про розгляд справи у її відсутності (а.с.90, 91,95,100, 103,104).

Представник відповідача ПАТ «Альфа Банк» у судове засідання не зявився втретє, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, у відповідності до ст. 74 ЦПК України, неодноразово надавав до суду заяви про відкладення розгляду справи, що дає підстави стверджувати про неналежне здійснення ним своїх процесуальних прав і виконання процесуальних обов'язків, що виразилися у відсутності інтересу до поданого до відповідача позову, що в свою чергу призвело до затягування судового розгляду даної справи, яка тривалий час не може бути вирішена по суті виниклого спору (а.с.89, 97,98,102).

Дослідивши матеріали справи, заслухавши доводи сторін, проаналізувавши і оцінивши надані докази у їх сукупності, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають, виходячи з наступного.

Згідно ч.3 ст.10, ч.1 ст.60 ЦПК України кожна із сторін повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених Кодексом.

Суд вважає, правовідносини, які виникли між сторонами регулюються главою 16 розділу 4 книги першої, главами 48, 49 розділу 1 книги пятої, главами 53, 71 книги пятої Цивільного кодексу України, тому при винесенні рішення суд застосовує норми матеріального права, якими регулюються спірні правовідносини.

Матеріалами справи встановлено, що 26 березня 2008р. між ОСОБА_2 та ВАТ «Сведбанк» був укладений кредитний договір№1501/0308/71-037, відповідно до умов якого банком було надано ОСОБА_2 грошові кошти у вигляді кредиту в іноземній валюті в розмірі 95000,00 доларів США на строк до 25 березня 2033р. включно, за умови сплати процентів за користування кредитом в розмірі 11,9% річних на весь строк фактичного користування кредитом. Цільовим використанням кредиту є купівля ОСОБА_2 однокімнатної квартири АДРЕСА_1 (а.с.17-31).

Згідно п.3.1 кредитного договору позичальник зобовязується здійснювати погашення заборгованості за кредитом, шляхом внесення коштів на позичковий рахунок№2233.9.2227003.01 щомісяця, через касу банку згідно додатку№1, що є невідємною частиною цього договору, якщо інше не передбачено цим договором.

При цьому відповідно до вимог ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» позивач був ознайомлений з загальною сукупною вартістю всіх витрат, повязаних з отриманням кредиту в ВАТ «Сведбанк», про що зазначено в п. 10.1 даного договору, та про що свідчить підпис позивача на договорі (а.с.22,24).

В забезпечення виконання основного зобовязання за кредитним договором ОСОБА_2 між ОСОБА_3 та ВАТ «Сведбанк» 26 травня 2008р. було укладено договір поруки № 1501/0308/71-037-Р-1, згідно якого останній на добровільних засадах взяв на себе зобовязання відповідати як солідарний боржник по зобовязанням ОСОБА_2, що виникають з умов кредитного договору №1501/0308/71-037 від 26 березня 2008р. (а.с.32).

Із змісту позову вбачається, що банк виконав всі свої зобовязання по кредитному договору №1501/0308/71-037 від 26 березня 2008р. відповідно до вимог чинного законодавства, надавши ОСОБА_2 кредит у встановленому договором розмірі.

Встановлено, що при укладені кредитного договору, а саме у березні 2008 року, та в наступному ОСОБА_2 не оскаржувала його умови і погоджувалася з ними, шляхом його підписання та частковим виконанням його умов, що підтверджується поясненнями позивачів, викладених у позовній заяві (а.с.3-16).

З матеріалів справи вбачається, що у травні 2012р., у звязку з правонаступництвом ВАТ «Сведбанк» у ПАТ «Сведбанк», та укладенням між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк» договору купівлі-продажу прав вимоги відбулася зміна кредитора у зобовязанні з ПАТ «Сведбанк» на ПАТ «Дельта Банк», в тому числі за кредитним договором №1501/0308/71-037 від 26 березня 2008р. (а.с.55-83).

Згідно договору купівлі-продажу прав вимоги від 15 червня 2012 року ПАТ «Дельта Банк» відступив свої права кредитора за кредитними договорами, в тому числі за кредитним договором №1501/0308/71-037 від 26 березня 2008р. новому кредитору ПАТ «Альфа-Банк» (а.с.41-54).

Заміна кредитора у зобовязаннях шляхом відступлення права вимоги за вказаним вище договором була реалізована на підставі статей 512-516 ЦК України.

Відповідно до ч.1 ст. 516 ЦК України зміна кредитора у зобовязанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Пунктом 10.5 кредитного договору укладеного між позивачем та ВАТ «Сведбанк» визначено, що банк має право повністю або частково перевести свої права та зобовязання по цьому договору, а також по угодам, повязаним із забезпеченням повернення кредиту третім особам без згоди позичальника.

Тобто, новим кредитором у зобовязанні, на підставі норм чинного законодавства став ПАТ «Альфа-Банк», якийє юридичною особою, яка керується у своїй діяльності Статутом, має гербову та інші печатки.

Стаття 1077 ЦК України передбачає, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобовязується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобовязується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобовязання клієнта перед фактором.

Згідно ст.1080 ЦК України договір факторингу є дійсним незалежно від наявності домовленості між клієнтом та боржником про заборону відступлення права грошової вимоги або його обмеження.

Відповідно до ч.2 ст.192 та ч.3 ст.533 ЦК України використання іноземної валюти, в тому числі при здійсненні розрахунків, на території України за зобовязанням допускається у випадках, в порядку та на умовах, встановлених законом.

Правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю регулюються Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Відповідно до ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно зі ст.2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кошти це гроші у національній або іноземній валюті.

Статті 47 та 49 вказаного Закону визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Якщо у зобовязанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті під час здійснення розрахунків на території України за зобовязаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Пункт 1 ч.2 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачає право банку здійснювати операції з валютними цінностями.

Згідно з п.2.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій (далі-Положення), затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17.07.2001р. № 275, за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку, банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями.

Встановлено, що ВАТ «Сведбанк» отримав банківську ліцензію №38 та дозвіл №38-2 з додатком №28-2 від 07 грудня 2007р. на право здійснення операцій, визначених п.1-4 ч.2,4 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Таким чином, банк як фінансова установа може укладати кредитні договори, предметом яких є іноземна валюта, за наявності в нього банківської ліцензії та відповідного письмового дозволу.

Відповідно дост. 638 ЦК Українидоговір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. При цьому, істотними умовами договору єумови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За змістом ч.1 ст.638 ЦК недосягнення сторонами в належній формі згоди з усіх істотних умов договору свідчить про те, що договір не є укладеним, а згідно з ч.1 ст.215 ЦК України недійсним може бути визнано лише укладений договір.

Відповідно до ч.1 ст.628, ст.629 ЦКзміст договору становлять умови (пункти) визначені на розсуд сторін і погодженні між ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Цивільний кодекс прямо не визначає будь-яких істотних умов кредитного договору, але зі змісту ст.1054 ЦК вбачається, що істотними умовами кредитного договору є сума кредиту, проценти за його використання та обовязок позичальника повернути суму кредиту, що повинен бути виконаний у певний час.

Зі змісту положень кредитного договору, укладеного між банком та ОСОБА_2, вбачається що сторони, підписавши цей договір, досягли згоди щодо всіх істотних умов, необхідних для кредитних договорів.

Отже, кредитний договір, який був укладений між сторонами, відповідав всім вимогам законодавства України, яке діяло на час його укладення і ОСОБА_2 з березня 2008 року по квітень 2016 року не оскаржувався.

Загальними правовими підставами визнання правочину недійсним є порушення умов його дійсності.

Відповідно до ч.ч.1-3,5,6 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Дані положення закону при укладенні договору були дотримані і не порушені.

Статтею 215 ЦК Українивстановлено, що підставою визнання правочину недійсним є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, встановлених ч.ч.1-3, 5,6ст. 203 ЦК України.

При цьому, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 із умовами кредитного договору №1501/0308/71-037 від 26 березня 2008р., та з загальною сукупною вартістю всіх витрат, повязаних з отриманням кредиту в ВАТ «Сведбанк», відповідно до вимог ст.11Закону України «Про захист прав споживачів» була ознайомлена, і при підписанні договору сторони підтвердили, що текст договору відображає дійсність їх намірів, про що зазначено в п.п. 10.1, 10.2 даного договору, та про що свідчить підпис позивача на договорі (а.с. 16).

Таким чином, твердження позивачів про те, що вони не були ознайомлені з загальною сукупною вартістю всіх витрат, повязаних з отриманням кредиту в ВАТ «Сведбанк», не відповідає дійсності.

Крім того, посилання ОСОБА_2 на те, що діяльність Банку є нечесною підприємницькою діяльністю, оскільки відповідач ввів його в оману стосовно умов надання кредиту, негативних наслідків, оскільки надання неточної, неповної та однобічної інформації спонукало його до укладення спірного договору, на якій в іншому випадку він б не погодився (частини 1, 2ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів»), не відповідає вимогам закону.

За положеннями ч.1, п.1,2 ч.2, п.1 ч.3, ч.6ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів»нечесна підприємницька діяльність забороняється.

Забороняються як такі, що вводять в оману стосовно основних характеристик продукції таких як очікувані результатиспоживання; ціни або способу розрахунку ціни чи наявності знижокабо інших цінових переваг; пропонувати для реалізації продукцію за визначеною ціною, якщо існують підстави вважати, що продавець або виконавець не зможе надати таку продукцію за такою ціною. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

В силу ч. 6ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів»правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Таким чином, указаний Закон установив недійсність правочинів, здійснених із використаннями нечесної підприємницької діяльності, зокрема, з підстав зазначених вище, які в силу вимог ч.1ст.215 ЦК Україниповинні існувати в момент вчинення правочину.

Як вбачається з матеріалів справи, крім кредитного договору позивачами було підписано договір поруки (а.с.32).

Оскільки текст укладеного з ОСОБА_2 кредитного договору містить повну інформацію про умови кредитування, відсоткову ставку, валютні ризики та форми забезпечення кредиту, оплату його обслуговування, договір повністю відповідає положеннямст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», то за таких обставин, суд вважає, що відсутні підстави вважати укладений сторонами кредитний договір таким, що здійснений з використанням нечесної підприємницької діяльності.

Крім того, посилання позивача на несправедливість умов договору, на те, що діяльність Банку є нечесною підприємницькою діяльністю, та на те, що він не був ознайомлений з загальною сукупною вартістю всіх витрат, повязаних з отриманням кредиту в ВАТ «Сведбанк», як на підставу визнання договору недійсним, не може бути прийнята судом до уваги, оскільки суд вважає, що волевиявлення позивачів під час укладання кредитного договору та договору іпотеки було вільним, свідомим та повністю відповідало їх внутрішній волі та було направлено на реальне настання правових наслідків, що відповідає вимогамст. 203 ЦК України.

Відповідно до п.3 ст.3 та ст.627 ЦК сторони є вільними в укладенні договорів та визначені умов з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, вимог розумності та справедливості.

Тому доводи позивачів, щодо невідповідності умов кредитного договору №1501/0308/71-037 від 26 березня 2008р. вимогам Закону України «Про захист прав споживачів» на думку суду є безпідставними і не можуть слугувати підставою для визнання зазначеного кредитного договору недійсним в цілому.

Суд не приймає доводи та посилання позивачів на недійсність договору у звязку із невідповідністю чинному законодавству п.1.2. кредитного договору, згідно якого під час укладення кредитного договору позичальник зобовязується сплатити супутні послуги та фіксовану плату за надання кредиту в розмірі 1% від суми кредиту; та п.10.2 кредитного договору, яким встановлено, що з методикою, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, повязаних з конвертацією з валютою платежу у валюту зобовязання під час погашення заборгованості за кредитом та відсотками за користування ним, позичальник ознайомлений, оскільки у зазначених ними пунктах договору викладені інші обставини.

Крім того, не погоджуючись з умовами кредитного договору №1501/0308/71-037 від 26 березня 2008р., позивачі тривалий час виплачували кредит та звернулися до суду із зазначеним позовомза захистом своїх прав лише у квітні 2016р., а до цього часу, протягом восьми років,не ставили питання у передбаченому законодавством порядку про визнання кредитного договору недійсним.

За таких обставин суд прийшов до висновку, що підстави для задоволення позовних вимог відсутні, оскільки позивачами не було доведено обґрунтованість своїх позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 15, 16, 202, 203, 215, 1077, 1078, 1080 ЦК України, ст.11, 18, 19, 21 Закону України « Про захист прав споживачів», ст. ст. 10, 11, 209, 214, 215, 218 ЦПК України, суд

вирішив:

Позов ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» про визнання кредитного договору недійсним залишити без задоволення.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Одеської області через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги протягом 10 днів з дня його проголошення.

Суддя: О.М. Сегеда